Гілка абрикоса

[Цей текст був написаний для третього числа друкованого журналу Reporters]

Оксана виїхала з Сєверодонецька лише після довгих умовлянь. Кілька тижнів моя мама телефонувала їй щодня.

— Будь ласка, виїжджай, — казала.

— Куди я поїду? Всі родичі, яких маю, в Росії.

На кінець березня у під’їзді на п’ятнадцять квартир лишалося троє людей і п’ятеро котів. Мама поїхала першою, ще до вторгнення. Вона завжди була переконана, що має хорошу інтуїцію. Приїхала до мене в гості і 23 лютого розповідала сон, який наснився їй ще в Сєвєродонецьку. Його суть коротко — це розбомблені обгорілі будинки на проспекті. Але я казала: не зважай, це підсвідоме, мозок реагує на новини. 24 лютого мама першою почула вибухи на франківському летовищі і вже не поверталася до свого дому. 

Деякі сусіди їхали після першого близького прильоту 8 березня, коли у вікнах подекуди повилітали шибки і люди вийшли надвір прибрати скло (без страху — тоді ще не сиділи в підвалах). І після другого, потужнішого прильоту 13 березня, коли вилітали уже віконні рами, а осколки зрізали домашні орхідеї і пропалювали дорогі покривала на ліжках. 

Далі було тільки гірше. На торці нашого будинку замість балкона вже чорніла діра, а у квартирі на п’ятому пробило дах і вибило мийку. В будинку вже не було опалення, електрика і вода — лише у підвалі. В Оксаниній квартирі вікна ще вціліли, і вона мрійливо казала по телефону:

— Мені так добре у себе вдома. Прийду, полежу на своєму ліжку, заварю кави…

Вночі вона спала у підвалі на столі. Підвал холодний, але з водою. До війни сусіди-чоловіки роками щось у ньому ремонтували, провели світло, хтось зробив собі там майстерню. А сусідки за рік до війни врешті перемогли житлосервіс і зробили у під’їзді ремонт — стіни були тепер ядуче-зелені і майже не лущилися. Біля наших дверей ремонтники замалювали напис чорним маркером сестрі на день народження: «Анечка, всегда живи с улбкой», маленька «ы» дописана пізніше. 

Місто бомбили від початку березня. Що більшало навколо весни, то меншало умов для життя. Вже не лишилося жодного супермаркету. Деякі магазини ще продавали хліб. Офіційні канали щодня постили список крамниць, де його можна купити. І так само щодня повторювали: виїжджайте, виїжджайте. З відстані здавалося, що в місті має бути страшно донезмоги. Але багато хто все одно не планував їхати. 

Першою з тих, хто точно нікуди не збирався, поїхала Віра Іванівна з другого поверху. Вона вселилася в цей будинок ще в пізніх 1960-х, тільки-но збудували його і цю вулицю. «Мені 80, тут поховані мої сини. Куди я поїду?» — казала вона. Але невістка її вмовила. Ми більше не мали від неї новин. Здається, в неї були родичі на окупованій території.

Другим із тих, хто точно не нікуди збирався, був старенький Петро Петрович із третього. Мама побачила його на фото у соцмережах, в евакуаційному автобусі. Оксана казала, що він просто вийшов уранці з дому, сказавши: «Я йду». Більше ми про нього не чули. Здається, у нього дочка в Канаді. 

Лишилась Оксана. Ночувала в підвалі, а вдень годувала всіх котів, залишених у квартирах. Варила їм вівсянку, додавала туди трохи розтовченого котячого корму. Встигала між обстрілами. 

— Я пройду по під’їзду, в кожні двері ключі вставлю, а потім тільки біжу — і по ложці кидаю. Відкрила — кинула, і далі біжу. 

Ще вона смажила оладки. Поклала на пательню — і в коридор. Забігла на кухню, перевернула на другий бік — і знову ховатися в коридор. Коли вечоріло, крізь закриті темною тканиною вікна бачила, як вибухи освітлювали червоним сусідню п’ятиповерхівку. 

Ми не були знайомі. Я приїжджала в гості до мами раз на кілька місяців і не мала часу знайомитися з сусідами. Та й мама до війни хіба що віталася з нею. Ми знали, що за фахом Оксана швачка. «Струнка красива жінка», — казала мама про сусідку. А ще, що в Оксани двоє котів. До нашої кішки вона приходила у ванну кімнату, бо та мала там «криївку» в темному кутку за мийними засобами та пачкою порошку. Оксана опускала кришку унітаза, сідала, і тоді кішка приходила до неї на коліна. Але найменший звук — і її здувало під ванну.

У видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком книга Світлани Ославської «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого». Це книжка-пам’ять, книжка-документ; це довоєнні історії міста та людей, які назавжди змінила війна.

Замовити книжку

Чому Оксана не хотіла їхати з міста, я так і не зрозуміла. Можливо, справа у 2014-му, коли Сєвєродонецьк майже не побачив воєнних дій, а руйнування були мінімальні. Можливо, в тому, що вікна її квартири були цілі, а в місті ще лишалося багато знайомих. Один приніс їй парного молока (запивали ним оладки в підвалі). Інший — шматок сиру й подарункові мініатюрки шампанського зі згорілого супермаркету. Коли туди влучив снаряд, люди виносили все, що могли. У назві магазину була приставка «преміум».

Але якось Оксана подзвонила:

— Я їх потихеньку готую до виїзду, — сказала. — Ставлю мисочки в сумку.

У сумках вона попрорізала дірки у формі ромбів, поставила на дно пластикові лотки і поклала корм. Приготувала ганчірки, щоб витирати ними котячу сечу й одразу викидати. 

Але про все це ми довідалися пізніше. У запланований день від’їзду Оксана була не на зв’язку. Ми сподівалися, це означало, що волонтер довіз її від дому до евакуаційного автобуса, наразі вона у дорозі й заощаджує заряд телефона. 

Мама писала їй смс. Ближче до вечора почала отримувати відповіді: ми в поїзді, їдемо до Хмельницького, ваша кішка переносить дорогу добре. 

Оксана добиралася з Сєвєродонецька до Франківська майже дві доби. І весь час я не могла повірити, що вона вирішила забрати, крім двох своїх котів, ще й нашу кішку. Просити її про це було б занадто. Щонайбільше ми хотіли, щоб вона випустила її з квартири. Може, військові прихистять? Мамина кішка — пухнаста виніженочка, хоч і народилась на вулиці.  

Ми відчували велику провину. Вітчим виїхав після того, як осколки прилетіли у спальню, мало не заставши там його. Кішка з переляку сховалася так надійно, що він не зміг її знайти. Тоді мама ще вірила сусідчиним словам, що кішка «точно не вийде», або сподівалася, що скоро повернеться сама. Сусідка завжди годувала кішку, коли мама з чоловіком була у від’їзді, і тваринка їй довіряла. А евакуація була складною: сотні людей чекали автобусів, сотні людей не влазили туди, сотні людей нервували. Ми кричали вітчимові у слухавку, щоб він не чекав на кішку, бо автобуси не чекатимуть, бо не ясно, до чого все йде, тобто насправді ясно, а тому невідомо, чи матиме він змогу виїхати завтра. 

Оксану я вперше побачила на вокзалі у Франківську — дійсно, струнка красива жінка. Якби я знала її в лице до війни, то, мабуть, сказала би, що вона схудла і зблідла. Щойно скінчилася комендантська година, і Оксана сиділа в почекальні. Я спитала:

— Ви взяли швейну машинку?

— Яка машинка, в мене десять кілограмів котів! 

Оксана мала чотири сумки, і в трьох були коти. Двоє її власних, чорні, висовували носи з отворів для повітря біля її ніг. А наша, перелякана, сиділа непомітно в рожевій сумці через плече. Ще одна невідома мені сирота сиділа в рюкзачку за спиною. 

— Вже з поїзда виходили, дивлюся — рюкзак лежить. І рухається. Провідниця сказала забирати, — зітхнула Оксана, і ми завантажилися у таксі.  

— Ну що ж вони таке роблять? — водій риторично осмислював ранкові новини. 

— Дійсно, чому я не взяла швейну машинку? — сказала Оксана. Коти нявкали з багажника. 

На прощання вона дістала гостинці, які нам привезла (не з порожніми ж руками). Шматок жовтого сиру із супермаркету «преміум». Скляну банку розчинного «Якобзу» з нашої кухні. Потім розгорнула якийсь полотняний мішечок. Там було кілька гілочок абрикоса. 

Цей абрикос росте перед вікнами нашої квартири у Сєвєродонецьку. Біля вікон повітря тепліше, і щовесни це дерево розквітає першим.