Фотограф останньої миті

Наприкінці червня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка легендарного польського репортера Войцеха Тохмана «Піяння півнів, плач псів» — історія Камбоджі й людей, котрі пережили геноцид, який вчинили у 1975–1979 роках червоні кхмери.

«Піяння півнів, плач псів» є завершальною частиною авторської трилогії про постгеноцидні суспільства. Попередні книжки Войцеха Тохмана — «Ти наче камінь їла» (Боснія і Герцеговина) та «Сьогодні ми намалюємо смерть» (Руанда).

Войцех Тохман обирає дуже складні теми. Репортер переконаний, що сьогодні, через велику кількість інформації про людські страждання, їх все більше знецінюють. Тому кожна його книжка — це нагадування, спроба розворушити емпатію, підштовхнути читача до власного дослідження теми покарання зла, адже без нього страшні злочини повторюватимуться. 

У «Піянні півнів, плачі псів» йдеться про Камбоджу й людей, які пережили геноцид, що коїли червоні кхмери протягом 1975–1979 років. Жертвами панування комуністичного диктаторського режиму на чолі з Пол Потом стали два мільйони камбоджійців. 

Через чотири десятиліття після страшних подій Войцех Тохман розповідає історії вцілілих і загиблих. Автор ставить читача перед обличчям чужого страждання. І якщо людина хоче, щоб їй співчували, то має спершу навчитися співчувати іншим і не відводити очей.

Reporters публікує один із репортажів — «Фотограф останньої миті».

Книжку він починає звичайнісінько: я народився дев’ятого вересня 1961 року в селі Трапаінґ Меас, у провінції Кампонґчнанґ. Мама померла, коли мені було два роки. Я закінчив чотири класи початкової школи, потім чверть століття не вчився взагалі. Нас було восьмеро братів, п’ятеро вже померли, врешті-решт закінчив середню школу й університет. Я маю дружину і сімох дітей. Шістьох, бо одна вже померла.

Він розповідає докладно й самовпевнено. Так склалося, не його провина, не його вибір, що він міг зробити, він хотів жити.

Сумніву немає: вони не знали, навіщо я їх фотографую.

«Ми знаємо прізвище тюремного фотографа — Нем Ейн — і його можна навести для прикладу, — пише Сʼюзен Зонтаґ в есеї “Спостереження за болем інших”. — Ті чоловіки та жінки з Камбоджі різного віку, а також численні діти, сфотографовані з відстані кілька футів, зазвичай до пояса, мають вигляд, як на картині Тиціана “Здирання шкіри з Марсія”, де Аполлонів ніж назавжди завис, занесений для удару — назавжди вдивляючись у смерть, назавжди в моменті, коли їх невдовзі вб’ють, назавжди скривджені. А глядач у тому самому місці, у якому був прислужник за видошукачем фотоапарата; цей досвід викликає блювоту». 

Пномпень у квітні 1975 року: перші арешти, перші тюрми, перші тортури, вироки. Людей попередньої, проамериканської влади, з якою червоні кхмери боролися п’ять років, ліквідували насамперед: політиків, чиновників, військових з армії генерала Лона Нола, деяких членів королівської родини. Й інтелігентів: кожен із них служив зрадникам. Лікарі, інженери, вчителі та митці новому суспільству вже ніколи не мали знадобитися.

Було закрито школи, зруйновано банки, ліквідовано гроші, заборонено автомобілі. Це все вже ніколи не мало знадобитися. Усунуто старі назви кхмерських провінцій і надано їм номери. Оголошено новий календар: нульовий рік.

Секретна в’язниця S-21 з’явилася невдовзі у середній школі Туол Сленґ, на півдні Пномпеня. Це кілька триповерхових будинків, огороджений зелений кампус. Кожен будинок обабіч мав сходові майданчики. Їх поєднували довгі балкони, утворюючи передній фасад — відкриті галереї, з яких заходили до класів.

І сьогодні ми так до них заходимо. Сьогодні цими всіма залами ми йдемо в натовпі. Ми приїхали з Польщі, Австралії, Франції, Мартиніки, Італії, Тайваню, Венесуели, Великої Британії, Швейцарії. І ми дивимося на металеве ліжко. Єдиний предмет у залі на першому поверсі, в будинку ліворуч від брами. Заіржавілий експонат поміж жовтими, заплямованими стінами, на холодній теракоті, колись мокрій від крові. Кати приковували до ліжка людину й починали допит. А тепер ми оглядаємо знаряддя тортур: лещата, кайдани, ярма, ланцюги. Десь поруч лежить одяг, шапки. Назовні: шибениці для підвішування, великі дзбани для занурення головою.

У наступній будівлі — камери. Класи поділено дерев’яними або цегляними стінками. Десятки тісних, похмурих боксів, половина без вікон. Звідси вночі долинало виття. Тепер ми зазираємо до тих нір. Камера за камерою. Двері не були потрібні. «Обвинуваченого» — а ним був кожен в’язень — приковували за ногу до металевої скоби, затопленої в бетон. У всіх камерах стояли відра. Про це нам розповідають екскурсоводи. Або й ні, якщо ми вибрали тишу. Багатьом із нас потрібна тиша, Музеєм геноциду ми пересуваємося поодинці, самотньо.

Світлини. Передсмертні портрети. Чорно-білі. Один біля одного. Обличчя за обличчям. Очі. За скляними вітринами. Рядами — їх можна би було рахувати на метри. Деякі повторюються. Експонати. Сотні фотографій посеред шести тисяч копій, які знайшли тут в’єтнамські солдати, які після чотирьох років диктатури в січні 1979 року захопили Пномпень і вигнали Пол Пота. Це не всі, кого сфотографовано в S-21. Джерела вказують, що жертв секретної тюрми було щонайменше чотирнадцять тисяч. І наголошують: а найімовірніше — значно більше. Може, вдвічі, а може, і ще більше.

Тюрму S-21 створили для «контрреволюціонерів» і «шпигунів». Для тих, які раніше поповнювали лави червоних кхмерів. Здебільшого це були молоді селяни. І трохи старші, що вже встигли виконати якісь функції у комуністичному апараті влади — центральному або місцевому. «Ворогів» звозили вантажівками з усієї країни.

Траплялися тут також люди з попередньої влади, яких раніше не вдалося вбити. І кілька іноземців. Дурнів, які не зважилися покинути країни, коли був час.

«Ворога» заарештовували зазвичай разом із близькими, сусідами, знайомими. Тут траплялися цілі родини, а також малі діти. Тепер ми бачимо їх на світлинах. Ми точно довго не забудемо їхніх очей: паперових, порожніх, бездумних, непричетних, застиглих — вони на щось чекають, немовби вирячені у стоматологічній почекальні, відірвані від реальності. Або свідомі всього, зухвалі, заповзяті, сповнені обурення, подиву, огиди, люті, паніки, страху. Майже кожне обличчя має номер.

В’язнів, які номерів не мають, після фотографування не вели до камер. Їх не допитували. А гнали назад у вантажівку. І завозили на поля смерті неподалік міста. Тепер вони на нас дивляться.

На другому боці вузької вулиці, навпроти брами Туол Сленґ, стоїть убога ятка. Вона майже не привертає нічиєї уваги. Водії тук-туків закликають тих, що юрбою виходять із музею. Вони завезуть їх до центру за два або три долари. На пиво, на вино, на смачну кхмерську їжу. Десять доларів коштує книжка, яку молода жінка намагається продати на своїй ятці. Вона має кілька примірників. Вони тільки-но видані. На обкладинці — малі фотографії, які ми вже знаємо з музею. Одна світлина більша: хлопчик у шапці. Так виглядав автор, коли був підлітком. Його непоказна книжечка, точніше, зошит — це саморобний видавничий проєкт. Текст і фотографії надруковані на крейдованому папері. Коротка оповідь англійською. У Камбоджі книжки про Камбоджу кхмерською мовою не видають, а якщо видають, то небагато. Правда про геноцид, про все, що йому передувало і що сталося після нього, є товаром на експорт — для приїжджих. Місцевим досить розділу у шкільному підручнику. Англійською можна писати більше, ніж кхмерською. Так принаймні донедавна тут усім здавалося. У Пномпені було дві англомовні газети, які писали сміливіше: не лише про геноцид, а й про нинішні злидні, про порушення прав людини, про корупцію, кумівство, клептократію. Повторю, нещодавно влада прикрила одну з газет під приводом податкових зловживань. Вона вже не виходить. А інша досі виходить. Скільки їй залишилося? Бо на з’ясунки правлячих політиків місця в тутешніх ЗМІ немає. І для порахунків із нещодавньою історією час не настав. Хоча під тиском світу у Пномпені почав діяти трибунал, який судить лідерів червоних кхмерів. Лише лідерів — так Камбоджа домовилася зі світом. Рядовим убивцям влада відмила від крові руки спеціальним юридичним актом, виданим 1995 року. Закон стосувався також фотографа жертв із тюрми S-21.

Трибуналові (почасти міжнародному, почасти камбоджійському) доводиться поспішати: лідери вбивць старі й вислизають із людського світу. Пересічні кхмери спочатку уважно стежили за засіданнями трибуналу. Вони прагнули справедливості. Але з того, що відбувалось у судовій залі, вони розуміли небагато. Тут немає надто багато публіцистів, які пояснюють глядачам і слухачам, про що йдеться. Немає публічних дискусій, особливо таких важких. А робота прокурорів і суддів затягується, місцеві ЗМІ повідомляють про них із дедалі меншою охотою, дедалі лаконічніше. Геноцид не приваблює рекламодавців. І читачам трибунал набрид, а точніше, вони в ньому розчарувалися. Від перших актів обвинувачення минуло вже понад десять років, а обвинувачено лише кілька осіб? За знищення мільйона громадян? На те судилище витрачено мільйони доларів. І досі витрачають. Навіщо? Не краще замість цього той медпункт у селі збудувати? Дорогу зробити? Люди вже не мають сил на справедливість. Вони не хочуть читати про геноцид. Тож ніхто й не звертає уваги на видану англійською книжку, що продається на ятці перед Музеєм геноциду Туол Сленґ. Назва: The Khmer Rouge’s Photographer at S-21. Автор — Нем Ейн.

Дрібним друком — прізвище другого автора. Мабуть, це він записав слова фотографа S-21 примітивною англійською. І додав короткий вступ. У вільному перекладі й максимально скорочуючи: я переконаний, що захоплива історія Нема Ейна заслуговує на увагу. Це єдиний фотограф із S-21, який пройшов із червоними кхмерами довгий шлях. Він — головний свідок нашого геноциду. Всім відомо, що Демократична Кампучія, червоні кхмери або Анґкар, тобто Найвища організація, принесли нам лише знищення. І що люди, які вижили, можуть вважати себе щасливцями. Але чи справді можуть? Усі ми втратили наших рідних. Усі ми досі пам’ятаємо примусову роботу на Анґкар: довгі години без відпочинку, життя упроголодь, тортури. Було заборонено контактувати із власними дітьми. Усі питання заборонені. Дозволена була покірність. Або смерть. Червоні кхмери вбивали цілими родинами. Без справедливості, без суду, без причини. Їхня диктатура залишила в мені й серед усіх врятованих найстрашніші спогади. Психічний і фізичний біль аж донині. Кожного з нас торкнулася смерть.

Донині більшість із нас не розуміє, чому червоні кхмери вбили так багато людей. Чого вони хотіли досягти?

Із тюрми S-21 вижило лише семеро осіб.

І Нем Ейн. Фотограф жертв.

Як співавтор його книжки я присвячую свою працю пам’яті мого батька, якого вбили червоні кхмери. Мені тоді було три роки. І пам’яті моєї тітки, мого дядька, моїх дідуся й бабусі та всіх інших жертв. Дара Дуонґ, дитина, вціліла на полях смерті, підпис, двадцятого листопада 2014 року, Пномпень.

Одразу ж за обкладинкою номер телефону фотографа жертв. Ніхто не відповідає. Тож спробуймо поки що поглянути, про що він пише.

Йому було тринадцять років, коли червоні кхмери «визволили» Пномпень. Але він належав до них з дитинства. У квітні 1975 року Організація відрядила його до столиці. Він ніколи раніше там не бував. Він ішов дорогами, знищеними війною, проти течії, бо у протилежний бік рухалися довгі босі колони. Він відчував збудження і тривогу. Дістався до міста. Воно видалося йому гарним. Його поселили разом із двома тисячами інших підлітків — їх також забрали з родин. Він відчував гордість. Йому наказали засвоювати тактичні й технічні вміння, придатні на полі бою. Демократичній Кампучії були потрібні солдати. Дітей поділили на групи. І солідно їх назвали: «авіація», «воєнний флот», «сухопутні війська» та «воєнна стратегія». Організація придивлялася, які діти найрозумніші, які виконують накази та дотримуються правил. А правила стосувалися спання, їжі, одягання, порядку та гігієни. Дітей, які не виправдали сподівань, відсилали на рисові поля або у фронтові загони на кордоні з В’єтнамом. А дисциплінованіших — на міську фабрику одягу.

Вони дібрали сто сорок одного кмітливого і здорового підлітка. Найкращих дітей Анґкару. Їх відрядили на вишкіл до Китаю. А серед них — автора книжки, яку ми якраз читаємо. А згодом — фотографа жертв.

Він так і не відповідає на наші дзвінки.

Далі він пише, що:

— Ще перед від’їздом до Китаю він працював кур’єром. Доставляв листи, адресовані червоним чорнилом, завжди до конкретної особи. Велосипедом з лікарні в місті Та Кмао до лікарні Монівонґа у Пномпені. І назад. Ніхто не здогадувався, що кур’єр — хлопець. Бо відповідно до засвоєної тактики поля бою він прикривав обличчя шаллю і розмовляв тонким голосочком. Поряд із лікарнями діяли інші секретні тюрми. У листах були накази — кого допитувати, кого стратити.

— Перед від’їздом до Китаю перевірили всю його родину. Всі виявилися надійними і підтримували червоних кхмерів щонайменше від 1970 року.

— Діти Анґкару вирушили до Китаю на початку 1976 року. Кораблем із порту в Сіануквіллі. Рейс тривав тиждень. Щоб уникнути морської хвороби, їм дозволяли двічі на день виходити на палубу, вдихнути свіжого повітря і подивитися на хвилі.

— Китайці навчали дітей з допомогою кхмерських перекладачів. Раз на місяць до них приїжджав сам товариш Сон Сен. Це один із лідерів червоних кхмерів, якого вбили багатьма роками пізніше, найімовірніше, Пол Пот. Вишкіл стосувався різноманітних військових питань. Спостерігали за кожною дитиною. І помітили, що чотирнадцятирічний Нем Ейн тямущий і дуже дисциплінований. І лише на нього зробили ставку для отримання особливих умінь — картографування та фотографування. Наступні шість місяців його навчали, як рисувати мапи, як фотографувати пейзаж, як портретувати людей.

— До Камбоджі він повернувся з тією самою групою дітей, тим самим кораблем. Усім вишколеним визначили різні завдання в армії. Йому — тюрму S-21 у школі Туол Сленґ.

Фотограф урешті-решт відповідає на дзвінок. Він заклопотаний, перепрошує. Просить зателефонувати через годину. Протягом години його тонку книжечку можна прочитати двічі й підготуватися до розмови. Йому ще не було п’ятнадцяти років, але він швидко збагнув, що не може виявляти емоцій. Жодних почуттів у присутності охоронців і коменданта тюрми. Ним був Товариш Дух, якого трибунал нещодавно засудив на тридцять років ув’язнення, яке після апеляції замінили на пожиттєве. Фотограф свідчив перед високим судом і говорив там більш-менш те, що написав у книжці. Його могло врятувати від смерті лише дотримання правил і виконання наказів. А наказ був очевидний: фотографувати. Разом із ним працювало п’ятеро фотографів. Усі вже померли. Автор називає їхні прізвища, але не вказує, коли і за яких обставин вони померли.

Усі отримали однакову уніформу. Чорну. По три комплекти на рік. І мундир із Китаю, для спеціальних оказій. Іноді їм додавали по дві майки, два шалики, три пари трусів. Сандалі з порізаних шин. Хто мав більше, заслуговував на покарання.

Їм дали з дюжину фотоапаратів і приладдя, потрібне для проявлення. Фотографувати вони починали о сьомій, бо «винних» часто привозили на світанку. Обідали вони ополудні. Поверталися до фотографування о другій, закінчували о п’ятій. Потім мали інші обов’язки: вирощувати овочі на тюремному городі, годувати курей і кролів. Коли ввечері приїжджала вантажівка, заповнена «винними», їм доводилось усе кидати і ставати за фотоапарат.

Кухня могла приготувати їжу на чотириста осіб. Тут зі своїми людьми обідав Товариш Дух. В’язням давали водянистий рисовий відвар. Стільки, аби вони не померли з голоду перед закінченням допитів. Тим, які тут працювали, нічого не бракувало. Була птиця, риба, хліб і десерт. За чотири роки фотограф так і не дізнався, що за межами тюрми маси кхмерів помирають від голоду. Бо з тими, яких привозили до S-21, він не входив у довші розмови. Він їх ні про що не запитував. А коли запитували інші — вони мовчали.

Перед об’єктив вони потрапляли прямісінько з вантажівок. Зі зв’язаними ззаду руками. Це видно на світлинах. З пов’язками на очах. Їх знімали охоронці, а фотограф допомагав.

Деякі «вороги» мали сині, закривавлені обличчя. Їх били під час перевезення.

Переляканих фотограф просив постаратися заспокоїтися.

Аби вони вмостилися на стільці.

Зручно.

Стілець мав підпору для голови. Нині ми можемо її побачити. Вона стоїть у музеї.

Фотограф просив якийсь час не рухатися.

Про спокій.

Дивитися в об’єктив.

Не кліпаючи.

Він був уважний, кожна світлина мала вийти, шансу на виправлення не існувало. Навіть найменший недолік, запевняє він нас у книжці, міг означати його кінець. Чимало охоронців, які раніше тортурували людей, закінчували потім на полях смерті. Бо чимось коменданта розсердили. Або група кухарів, які вчасно не приготували суп. Товариш Дух був жорстокий, Товариш Дух не пробачав. Тож навіть коли охоронці підганяли фотографа, навіть коли «винні» чекали в довгій черзі, він мусив працювати уважно. І в залі, яка була студією, і потім у темряві.

Одних в’язнів допитували кілька днів, інших — багато тижнів. Що швидше тортурований виказував прізвища «шпигунів», які співпрацювали з ним, що швидше він зізнавався в контактах із ЦРУ, КДБ або в’єтнамською розвідкою, то швидше опинявся у вантажівці. Це був єдиний спосіб покинути Туол Сленґ: страта на полях смерті. Або смерть під час тортур.

І замученим у тюрмі фотограф робив світлини. Ми оглядаємо їх сьогодні в музейній залі. Чорно-білі закатовані тіла. Лежать рядами. Чи хотіли би вони, щоб ми на них отак дивилися? Люди, яких сфотографувала людина, прізвище якої нам відоме, — звертає на це увагу Сʼюзен Зонтаґ, — залишаються спільнотою анонімних жертв.

Чи мусять вони залишатися анонімними? Кати — бездумно й нехотячи, геть зовсім не так, як істинні вбивці, — прислужилися пам’яті про своїх жертв. Вони їх фотографували. Вели документацію, нині мікрофільмовану й описану. Завдяки передсмертним портретам убитих можна запам’ятати поодинці. Якби не вони, це було би ще одне масове вбивство. Фотографії надають цьому злочину індивідуальності. Екскурсоводи показують відвідувачам окремі обличчя і кажуть, чиї очі в цей момент на нас дивляться. Ким був цей чоловік, ким була та жінка. Обличчя з S-21 мають прізвища. Можливо, колись Музей геноциду у Пномпені спроможеться підписати кожну світлину. Це досі — принаймні почасти — здається можливим. Хоча це все, що можна зробити для жертв. От тільки чи це ще сьогодні має значення? Сенс? Для кого?

Фотограф Нем Ейн докладно розповідає про часи червоних кхмерів, побачені з тюрми Туол Сленґ. Бувало, що він із неї виходив фотографувати Пол Пота. Він тільки іноді проявляв портрети лідерів, а робив їх хтось інший. Одного разу через риску на плівці з’явився шрам на обличчі Брата Номер Один. Фотограф ледь не поплатився за це життям. Товариш Дух відрядив його на роботу в поле, але врешті-решт він повернувся. І продовжував фотографувати людей, яких привозили до S-21 із зав’язаними очима.

Ця його історія промовиста: все почергово, день за днем, деталь за деталлю, інформації стільки, що аж важко перед розмовою знайти питання, на які книжка не дає відповіді. Остання сторінка тексту — звернення автора до сьогоднішніх світових лідерів. Заклик до миру. Фотограф згадує Ірак і Сирію, Лівію й Афганістан, Ізраїль і Палестину. Пафосні слова. Раніше у книжці, яку написав фотограф, емоцій радше не було.

Про емоції потрібно Нема Ейна запитати. Про сльози. Про сни. Про сьогоднішній день.

Врешті-решт він відповідає на дзвінок. Гаразд, — говорить він. — За інтерв’ю я беру п’ятсот доларів. Це солідний тариф.

Войцех Тохман — польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером. 

Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиґелем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».

Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть». 

Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).

«Піяння півнів, плач псів» з польської переклав Андрій Бондар.