Дім над домами

Дев’ятиповерховий будинок у Чернігові на Богуна, 44, відлунює своєю історією між двох подій. Перша сталася у квітні 1986 року, коли вибухнув реактор, який, твердили совєти, не вибухає. Друга — у березні 2022 року, коли під його вікна впала російська некерована авіабомба, якої, твердили росіяни, вони не скидали. 

Понад тридцять років тут жили люди, які або ніколи не мали власного дому, або ж колись його втратили. Тому вони вже не хочуть і не можуть іти звідси.  

Як виростає дім

Аби цегляна дев’ятиповерхівка в центрі Чернігова постала — спершу мусили скосити, мов траву, його дерев’яні одноповерхові часи, які характеризували місто останні два століття. Модерний світ вимагав селити людей тісніше й піднімати їх угору.

Тож приватні хатки, родинні дерев’яні садиби чернігівців, у 80-х почали зносити. І не важило — чи ці будинки належали людям століттями, чи їх відібрали й поділили совєти між новим робітничим класом. 

Йшлося не про цей лише куток — йшлося про все місто. Сьогодні дерев’яний Чернігів нагадує про себе окремими вулицями, закутками між міських вигинів і пишними плодовими садами, які всівають райони. На вулиці Лук’яненка, розділеній сірою рікою машин, житла людей зазирають одне одному в очі: по один бік цегляні та панельні велетні, по інший — крихкі дерев’яні хатки.

На місці дев’ятиповерхівки на Богуна, 44, стояв невеликий приватний будиночок. Жителі ж вибору не мали. Коли будівельники знесли дім, власників переселили до однієї з квартир новобудови. Яблуні у дворі цієї багатоповерхівки — з їхнього саду. Господар так і підрізав їх до самої смерті. Нині його рідні за кордоном — вони виїхали. Тож цю історію поки що нікому розповісти вповні.

До першого вибуху

У великого горя так багато очей. І скоро життя людей у його епіцентрі зводиться до миті лиха. Хоч те лихо — не найбільший шмат їхнього життя. Не ним вони жили й не ним житимуть далі.

Так, за хвилину до падіння російської бомби 83-річна Ніна Михайлівна прилягла на великий диван у своїй квартирі на Богуна, 44. Російські війська підійшли впритул до Чернігова й намагалися його оточити. 

Про це спитають Ніну всі журналісти, які ходили тут і ходитимуть: 

— Де ви були тої миті? — наголошуючи на останніх словах із противним співчуттям. 

Тож дозвольмо Ніні спершу розповісти про все своє життя — інше, більше, довше.

Ніна та її майбутній чоловік народилися у Кролевці на Сумщині. Коли чоловік скінчив військове училище, вони оженилися і поїхали до радянського Азербайджану у військове гарнізонне містечко. Потягом через Харків до Баку, а далі до Астари на самім пограниччі, де за кордоном уже — Іран. 

Останні десятки кілометрів колія тягнулася вздовж моря крізь гаряче вологе повітря. 19-річну дівчину в осінньому пальто, адже виїздила з дому в жовтні, хвилювання доймало в животі. Тільки щойно вона з’явилася на пероні — її легко сплутали б із тутешньою жінкою, якби не пальто посеред буяння морського тепла. Мала таке густе чорне волосся, брови й очі. Тож скидалася на місцевих жінок більше, ніж на інших дружин радянських військових. Ніна тримала валізу з одягом. Ще привезла дві миски, дві ложки й виделки. І власний матрац.

Молодій сім’ї поклали до рук ключі від маленького фінського будиночка. Вони переступили поріг, і за ними влетіли рядові солдати — внесли меблі. Стіл, два стільці, ліжко — все було нове, правда, не їхнє. І не треба чимось обростати, адже сенс цих військових містечок у тому, що в тебе не може бути вічного дому.

За кілька років колія вздовж моря потягнула їх назад. Тепер у Львів, прохолодний, вологий. Більш зрозумілий і досить чужий  для Ніни з північних закутків України. 

Знову кілька мисок і виделок, чужа кімнатка, орендована у львів’янки Олени, і її ж добра порада: «Тільки на базарі просіть краще цибулю, а не лук». Все ж на ринку, бувало, забувалася і просила «лук». На що від старших жінок чула «москалька». 

— Москалька не була, але була людина радянська. Це тільки тепер я все зрозуміла, коли почалася війна, — розмірковує жінка через пів століття.

А далі дорога на Урал. Тайга.  Поселилися в типовій дерев’яній російській хатці, називали її бараком. Мороз тріщав і тріщали від морозу дерева.

— Ні, і там ми не мали нічого свого. От уже потім Казахстан — Байконур. Саме будували космодром. Чоловіка відправили туди. Нам дали квартиру — таку велику й порожню, як церква. Платили трохи більше, тож ми там наче обжилися. Серванти, круглий стіл, різьблене ліжко, до нього комоди, стільці, оббиті замшею. Ми прожили там дванадцять років, і там чоловік мав вийти на пенсію.

— Він завершував службу. Могли десь нарешті оселитися. А ми все життя хотіли одного — повернутися до України. І постійно це повторювали.

Але Ніна могла не опинитися в Україні, якби 37 років тому обрала інший дім.  Спершу запропонували будинок під Москвою. І пропонували наполегливо. Рішення могло б закинути їх подалі від того горя, що станеться на Богуна, 44. Тоді бомба впала б не біля неї, але літак, який її скинув, злетів би з її боку. Тільки ж Ніна аж ногами тупала: вона поїде тепер лише в Україну.

— І 1986 року нам сказали: в Чернігові будують дім для військових. Ми за це схопилися. Ніколи там не бували, але це близько до рідної Сумщини, тож навіть не вагалися.

А однієї ночі в Україні вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС.

Перший вибух

Спершу дев’ятиповерхівку на Богуна, 44, в Чернігові будували військові для військових. Чернігів і зараз називають містом «відставників»:  тут у різних районах оселялися військові кочівники з усього СРСР на пенсії.

Тут вони вперше купували власні каструлі, столи й ліжка, які вже ніколи не треба покидати чи передавати іншим. Коли перший під’їзд військового будинку майже добудували й дали номер 44, вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС. Держава сказала — що ж. Поселять у ньому не лише військових. Дрібку міста Прип’ять, яке будували для працівників АЕС і звідки евакуювали всіх до одного після ядерної катастрофи, у подобі людських доль теж  розселять на дев’яти поверхах.

Так до будинку увійшли люди, які вже мали дім, що став привидом і відгомоном спогадів у розмовах на кожному поверсі.

Люди старші пам’ятають, як спершу ці дві групи — військові й переселенці — не мирилися. Бо військові родини вже обрали собі помешкання, коли раптом усе почали змінювати. Доходило до лайок під під’їздом і навіть до викидання речей із вікон. Зрештою люди вжилися кожен зі своєю історією. Галина, дружина ліквідатора, Вітя, Зоя — фельдшерка з Прип’яті, Ніна — дружина полковника.

А дім? А дім став домом над іншими домами, над людьми й над усіма їхніми іншими життями.

Другий вибух

Стогоном і криком між сірого диму й волання сирени.

— Олежику, Олежику, я помираю, я помираю.

— Допоможіть! — пронизливий крик.

— Допоможіть, — пронизливий шепіт.

— Олю, тільки говори, розповідай щось.

— Боже мій! — крик. 

— Боже мій! — вий.

— Ми не можемо вийти!

— Є хтось живий?

— Допоможіть, тут завалило жінку!

Опівдні 3 березня 2022-го російський літак скинув на спальний мікрорайон Чернігова щонайменше шість некерованих авіабомб. Місто вже перебувало на межі оточення і його боронило українське військо.

Це був самісінький центр: житлова забудова, кардіологічна лікарня, садочок, школа, аптеки, магазин. Удар — несподіваний, бо це вперше на місто налетіли бомбардувальники. І вони обрали ніяк не військовий об’єкт.

Одна бомба впала в центр сімнадцятиповерхівки, залишивши велетенську чорну вирву. Одна — під панельну дев’ятиповерхівку, цілий під’їзд якої склався від удару, поховавши під собою десятки тих, хто був у квартирах. Люди загинули й біля аптеки навпроти. Ще одна бомба впала на кардіоцентр.

Дехто з родин радянських військових не міг отямитися: російський літак, радянські ФАБи (фугасні авіаційні бомби), які створила країна, якій вони служили. Від них це й зараз чути — нерозуміння. Точніше, вже розуміння, але все ще ошелешення. Вони надто глибоко вросли в радянські військові дороги, щоби усвідомити:  ці ФАБи — радянські, а літаки — російські. Навіть зараз, через півтора року після удару, я чую: «коли це сталося», «коли ця бомба впала», «коли кошмар стався». Але цим людям важко вимовити, що цей кошмар — російські авіабомби. Щонайменше 47 життів вони забрали водномить опівдні.

Після вибуху

На те, щоби відновити постраждалі будинки хоча би частково, вже пішло півтора року. І це не кінець.

Два під’їзди дев’ятиповерхової панельки не відновлюють — це неможливо. Вони ще стоятимуть, колись їх просто розберуть. Ті, хто вижив, а більшість загинули саме тут, оселилися в родичів чи гуртожитках. 

Будинок на Богуна, 44, не впав, але втратив стіни, вікна й цілі квартири. Авіабомба впала під вікно Галини, пенсіонерки й вдови ліквідатора. 1986 року Галині та Петру дали цю саму квартиру, яка не встояла перед російською бомбою. У ній майже не лишилося стін — лише ті, що відділяли її від під’їзду. Усі меблі, картини, книги, улюблене ліжко Дрогобицької меблевої фабрики — перемололо. 

До життя будинок почав повертатися лише тоді, коли Чернігівщину звільнили й Чернігів деблокували. До літа в будинок почали з’їжджатися його люди…

Я вже рік приходжу у цей дім й помічаю зміни в ньому. Як тут гуртуються, буквально знайомляться знову й відкривають одне для одного свої історії.

Дім на Богуна, 44, все ще не відбудували повністю. Місто взяло на себе роботу лише на перших чотирьох поверхах. Тітці Галі повернули стіни. Дім поки  що голий, порожній. На початках я пам’ятаю Галину сумною, стривоженою, у її помаранчевому осінньому пальто, що в нім вона проходила зиму. Вона дістала його з-під завалів і називала ніжно «моє поранене пальтечко» через дірки, які полишали в ньому дрібні уламки. Нині Галина знову вдягає квітучі сукні.

Людям після четвертого поверху місто не ремонтувало квартир, стін і вікон. Чеська благодійна організація поставила вікна і двері, але все інше мешканці робили своїми силами. Брали кредити, щоби скласти міжкімнатні стіни, інколи міжквартирні, бо дехто мав три кімнати, а отримав шість — просто навпіл із сусідами.

Люди тут багато в чому поклалися саме на себе. Зцілення будинку стало їхньою справою. Це інколи шкодило:  через ці нерівні умови в домі почала з’являтися напруга. Під під’їздом уже так не сиділи, як раніше, балакаючи. Сусіди з верхніх поверхів ображалися, що мусили ставити стіни у квартирі самі, без допомоги, а грошей, звісно, на це не було. Першим поверхам дали допомогу —  іншим ні. І всі ці нерівності, які вчиняла міська влада, підточували мешканців. 

Люди в домі постійно шукають — як. Коли в перші місяці після деблокади в них не було газу, Оля з третього поверху знайшла організацію, яка привозила їм гарячі обіди. Вона вишуковувала сусідів, аби точно кожному був суп. 

Ті, кому взагалі ніяк відбудуватися самим, шукали тих, хто міг би допомогти хоча би частково. Так у серпні 2023 року під їхнім будинком з’явилася  купа молоді, навіть дівчатка-підлітки. Вони виносили із машин під жваву музику цеглу, щоби покласти стіну у квартирі Олесі, яка ще маленькою покинула Прип’ять. 

Це почав працювати чернігівський осередок БУР — Будуємо Україну Разом — волонтерська організація, яка роками займалася спільними толоками молоді на сході й в інших куточках України. Тепер роботи в них ще більше — і ще більше учасників. У серпні вони допомагають родині з дев’ятого поверху, а вже мають заявки й з інших квартир.

Ніна залишається

У цьому домі Ніна прожила другу половину свого життя. Вона обставила все так, як хотіла. Ліжко й шафи перевезли контейнерами в літаку. Саме такі, які хотіли. Ніна мріяла облаштувати власний куток якнайкраще. Вона чула себе щасливою, бо зрештою — зупинилася.

Лютий 2022 року став для Ніни сюрпризом, як би вона не приховувала цього. Росія почала повномасштабну війну. Вона ж була в комсомолі, партійна активістка, об’їздила третину СРСР. І цей удар наступниці СРСР став для неї шоком. Не став для її чоловіка — радянського військового — бо його вже з десяток років як не стало самого.

Ніна нікуди не поїхала, не евакуювалася. Залишилися вдома з п’ятдесятирічним сином. Виходила по воду, їжу, але більше часу проводила у квартирі на п’ятому поверсі, приглядаючись до сірого диму, що здіймався над містом, через вікно. Ніколи не було такої сірої весни. Навіть не сірої — кольору сажі.

Тоді дім підскочив, стіни впали, вікна розлетілися.

Ніна відкрила очі в сирому темному місці. Біля неї сиділи син і медсестра, яка тримала крапельницю: не вистачало підставок.

— Де ми?

— У бомбосховищі лікарні, мамо.

— Коли ми підемо додому? — спитала Ніна, спробувавши підвестися.

— Не знаю, мамо.

Там, у підвалі, Ніна нічого не хотіла, окрім як швидше побачити дім.

Ніна живе на п’ятому — тобто їй дали вікна і двері — усе інше з сином мали робити самі. Поремонтували стіни, поштукатурили, старе ліжко, яке Ніна із чоловіком привезла з Байконуру, дбайливо зібрали назад. Воно, як і пальто Галини, — поранене. Але існує поруч із великим круглим столом, який так любить Ніна.

— Ми справляємося з допомогою і самі. Ми — більше самі собі. Ще хочу дозбирати комод, скласти шафи, які потрощило, і поставлю все, як було. Може, й краще.

— Бо я не готова відмовлятися від свого дому взагалі. Він — мій. І життя в ньому моє, — говорить Ніна. 

Хоч у відповідь на життя Росія бомбардує. Вичерпуючи свої нові снаряди  й старі радянські. Показуючи, що немає ніякого спільного гарного минулого між Україною та Росією. Є тільки вічний бій за те, щоби врятувати себе й свою землю.

Марина з першого поверху, коли вперше зайшла до квартири після удару, подумала, що все знову як тоді, коли їх евакуювали з Прип’яті. Обдерті стіни, холод, вогкість. Тільки тоді ця квартира була порожня, а нині завалена розтрощеними стінами й меблями. Їй здавалося, що взятися просто ні за що, нема з чого почати, аби дістати своє життя з-під руїн. Тоді вони з чоловіком взялися розбирати першу стіну. І от минуло півтора року — й Марина вже на пів шляху до того, щоби її помешкання стало вповні її. Говорила так:

— Я тоді стояла і думала: може, ну його, розбирати? Покинути і знайти інше місце. Але я ще раз обернулася навколо. Ні, це саме те, чого ворог хоче, — забрати у нас волю. Вдруге я не відмовлюся від свого дому. Я маю сили повернути його. 

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.