Дім із каменю і троянд

    Дім із каменю і троянд

    Пам’ять землі: кожен камінь знає, кому належить

    [Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті. Придбати випуск можна тут]

    — Валите отсюда. Это наша хата, — відрізав з порогу чоловік, коли родина Джамгірових постукала у двері рідного дому. Сонце сідало за горизонт. Земля вкривалась темно-багряною позолотою сутінків. Довелося шукати прихистку в родичів, котрі також щойно повернулися з депортації та ледве зводили кінці з кінцями. 

    Коли Джамал Джамгіров у 27 уперше приїхав до рідного Криму, був лютий 1993-го. Щоб дістатися сюди, вони з дружиною Гульнарою, доньками-двійнятами, козою, собакою та курми 12 днів тряслися в тісному вагоні, схвильовано поглядаючи в маленьке вікно. Потяг нісся рейками, тарабанив та верещав. Їх мучила втома, але думка про дім гріла більше. Коли зійшли на станції «Сімферополь», місто було сіре й порожнє. Бетонні рельєфи на будівлях державних структур, цементні клумби вздовж вулиць: не про таке розповідала бабуся. Куди поділись дерева й сади, які колись рясно огортали своєю зеленню? Та пряно-солодке повітря кутало лице Джамала. Чайки ширяли в порожньому небі, наче тихо вітали з поверненням на рідну землю.

    Джамал народився у Душанбе — столиці Таджикистану. Сюди в 1944-му його бабусю Міріям разом з двома дітьми депортували з Криму. На світанку весняного дня за наказом Сталіна радянські солдати увірвалися в дім і скомандували негайно збиратись. Надворі стояв погідний травень. Сутулі тіні дерев навсібіч сяяли тонким смутком. Десь далеко вчувалися хвилі Чорного моря. Гори майоріли темрявою. Травневе сонце ще дрімало. Страх невідомості пробирав до кісток. Напівсонні родини покинули незастелені ліжка і з клунками у руках, під дулами радянських автоматів, вирушили бозна-куди.  

    У холодних товарних вагонах їхали по кілька тижнів. Люди дорогою помирали від задухи й нестачі води та їжі. Тіла дорослих конвоїри викидали через двері, дитячі — через вікна.  За офіційними даними, було виселено 183 155 кримських татар. 

    *

    Джамалового батька Асана радянська влада засудила і запроторила на 20 років до в’язниці. Перед тим він партизанив у горах біля Ялти. Був ученим та релігійним діячем. Тож мати на чужині ростила дітей сама. На безмежних бавовняних полях працювала по 12 годин. А коли з їжею було геть сутужно, відрізала монети зі своєї фески — головного жіночого убору кримськотатарських жінок — і обмінювала їх на хліб, молоко, м’ясо, щоб не померти з голоду. 

    *

    «Валите отсюда, вас сюда никто не звал» — щоразу чув Джамал  у кабінетах чиновників, коли намагався залагодити справи з роботою чи житлом після повернення. Якось укотре прийшов до голови сільської ради просити землі. Той у відповідь лише відрізав: «У нас для своих нет, а ты просишь». 

    Урешті Джамал позичив 200 доларів, був змушений заплатити хабар за ділянку, поїхав на поле, вибрав невеликий клапоть землі й розпочав будівництво. А той голова сільради невдовзі помер. Вдавився шматком  шашлика, який купив на ринку в кримських татар. 

    *

    У селі Азек Бахчисарайського району, назву якого радянська влада змінила на Плодове, Джамал із дружиною та доньками знову почувались вільними. Поволі обживалися. Заклали перше каміння побіля дому — так робили кримські татари, предки яких пережили депортацію. Будували усе власноруч. На обрії майоріли скелі гори Сюрю-Кая. У синіх туманах гомоніли тихі води ріки Альми. Її течія знову ставала глибокою та наповненою — як густий дим. Плюскіт Чорного моря долинав до будинку. Між інжирних дерев і всюди навколо гуділо спекотне кримське літо: цикади дзвеніли теплими вечорами. На подвір’ї Джамалового дому поміж сплетеним гіллям фіолетовим соком блищав виноград.

    Джамал із дружиною вирощував біля будинку троянди. Червоні, пурпурові, білі, жовтогарячі. Усякі. Коли наставало 1 вересня і котрісь із їхніх семи дочок ішли до школи — зривали квіти учителям у власному садку. Джамал влаштувався охоронцем на винзавод. Усе потрохи ставало на свої місця. У домі Джамгірових пахло трояндами й виноградом. 

    *

    — Я повернусь додому. Як колись поверталися мої предки. 

    Джамал сидить майже непорушно. Пильно дивиться перед себе. Худими пальцями рук торкається довгої бороди зі срібними волосинами. Довго мовчить. Замислюється про важливе. 

    — У мене на Євромайдані прапор був найбільший з усіх, — Джамал гордо всміхається, згадуючи події 2014 року в Криму. — Я ще Рефата Чубарова запитав: «Рефат-ага, так ми йдемо через три дні Леніна скидати?». 

    Джамал не вірив, що окупація Криму відбудеться так швидко і непомітно. 16 березня 2014 року він прокинувся на світанку,  відчинив вікно. Суцвіття абрикосів заглядало в кімнату. Горизонти Qara deñiz [Чорного моря, кримськотатарською — R.] ринули у напівсонних шафранових променях. На даху сусіднього будинку майорів російський триколор. 

    Джамал розбудив дружину та дочок. У старі сумки запакував найнеобхідніші речі й відправив родину в безпечне місце. Сам із найстаршою донькою Сайорою лишився в Криму. За кілька днів до його дому прийшло ФСБ. Допитували про сім’ю, політичні вподобання, кримський Євромайдан.

    — «Я для дітей хочу майбутнього. Знаю я вашу Росію!» Так їм і сказав.

    *

    У 2015 році чоловік зібрав наплічник і подався на фронт. Сусідам сказав, що їде на яблука в Польщу.

    — Мене досі мої побратими підколюють. Кажуть: «Джимік,  а поїхали на яблука!» — Джамал широко всміхається. Його обличчя набирає утішливих рис. На смаглявому чолі прозирають тоненькі нитки зморшок. 

    У військкоматі тоді навідріз відмовились брати його до війська. Пояснювали — особи з окупованого Криму не підлягають призову. А коли дізналися, що Джамал — батько семи доньок, взагалі розвели руками. Кілька годин він переконував узяти його і наступного дня таки потрапив до 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Під час служби на Донбасі дізнався про смерть мами. На похорон приїхати не зміг. 

    2016-го Джамал отримав поранення і повернувсь до сім’ї, що осіла в Дрогобичі. 

    *

    Сайора запарює міцний чай. Акуратно наливає його в порцеляновий піал — спеціальний посуд, який використовують для чаювання у східній традиції. У невеликій кімнаті на екрані телевізора два прапори — синьо-жовтий та блакитний із золотою тамгою. На білих стінах — фрагмент зі священного Корану, викарбуваний арабськими літерами. Жінка, вбрана у синій хіджаб та довгу сукню, ходить кімнатою — заколисує сина Салахуддіна. В одній руці тримає немовля, іншою приносить і кладе на стіл солодощі, люб’язно припрошує до частування. Біля столу сидять Насіба та Гюльджамал — середущі доньки Джамала. Смиренні, неговіркі. Кожна занурена у власний нурт думок. Надворі перший осінній холод прослизає до черевиків, але в невеликій кімнаті, де зібрались лише дівчата, віддає теплом та спокоєм.

    — 24 лютого тато зранку побіг до військкомату, щоби знову їхати на війну, — каже сімнадцятирічна Насіба. Того дня вона разом із сестрами й мамою хутко збирала військовий наплічник для батька. Поклали туди алюмінієвий кухоль, який Джамал використовував іще під час першої служби, теплий одяг, килимок для намазу та кілька бутербродів. 

    Дівчата замовкають. Тишу в кімнаті порушує плач немовляти. Сайора знов метушиться — заспокоює сина. Вона знає: Салахуддін виросте воїном. Як і його дідусь. Принаймні так казав Джамал. 

    — Все, що каже бабá (кримськотатарською — батько), потім так і стається. 

    *

    «Дозволено вести боротьбу тим, із ким вчинили несправедливо. Воістину, Аллах спроможний допомогти їм!»: Сура 22, аят 39. 

    У просторій світлій кімнаті ісламського культурного центру імені Мухаммада Асада у Львові імам читає недільний намаз — молитву, що звершується до сходу сонця. Жовтневе тепло заливає кімнату. З відчинених вікон долинають звуки католицької меси. На вікнах арабесками вирізьблений орьнек — національний кримськотатарський орнамент. 

    Імам — кримський татарин Мурат Сулейманов. Із червня 2022-го він виконує обов’язки муфтія Духовного управління мусульман України «Умма». Центр Асада опікується воїнами кримськотатарського походження та всіма мусульманами, котрі служать у лавах ЗСУ. З 2014 року в українській армії воює понад тисячу кримськотатарських солдатів. Імам усіляко підтримує тих, хто на фронті. Забезпечує халяльну їжу, себто ту, котру дозволено вживати мусульманам. А ще молиться і здійснює джаназу за загиблими героями — чин похорону в мусульманській традиції.

    Сідає переді мною, складаючи ноги навхрест. У руках тримає Коран. На голові у нього біла гаптована тюбетейка. 

    — Кримські татари хочуть повернутись додому,  бо знають свою історію. Ця тяглість створює їхній міцний зв’язок із землею.

    *

    З часу нашої останньої зустрічі — зими 2016-го — Джамал майже не змінився. Лише довга густа борода робить його схожим на таємничого волхва зі Сходу. Коричнева куртка, чорна кепка. Худе обличчя, вкрите павутиною тонких зморшок. Темні глибокі очі. Декілька тижнів тому він повернувся з фронту. Джамал носить у собі безліч історій війни. Сумних, скрушних, скорботних, безрадісних, неголосних, тихих. Усяких. Про багато з них він мовчить. І його мовчання зрозуміле та своєчасне. А коли й розповідає — все одно раз по раз усміхається. І усмішка ця — про віру. І про людське.

    Ніч на 17 квітня 2022-го закарбується у його пам’яті назавжди. Місяць уповні променився на землю. Прифронтове село недалеко від Лиману дихало неспокоєм. Раніше його оточили російські війська. Неподалік в окопах дислокувався один з українських батальйонів. Серед солдатів був Джамал. Діяти треба було швидко та злагоджено. Спочатку вирішили прориватись без техніки, проте Джамал сказав, що без техніки не поїде. Такий варіант збільшував ризик удвічі і в оточеній ворогом місцевості майже не залишав шансів вціліти. 

    Поруч на танку сиділи «Лука» та «Док». Якоїсь миті всі троє відчули потужний удар. Вибух. Ворожі уламки розсипались наче пил і полетіли в сторону, де на БТРі сидів Джамал із побратимами. Поза цим поруч у повітрі міріадами зірок розліталися трасувальні снаряди. У польоті вони світилися сотнями вогнів і залишали за собою густий димний слід.

    — А я пушку обняв. Бжух-бах-бах-бах! Дивлюсь і вибираю собі кулю. Ото, певно, вже моя, — сміється Джамал, розмахуючи руками біля голови. Відкидається в кріслі. Заплющує очі. Голову нахиляє назад. Наче знову потрапляє під обстріл тієї квітневої ночі. Срібний місяць котився темним безкраїм небом, розливаючи своє сяйво на поранене тіло Джамала. Куля потрапила в тіло під серцем. 

     — І тут думаю: нарешті я отдохну. 

    Хтось крикнув — «Джамал трьохсотий!». Але поки не вибрались із полум’яного пекла, чоловік не зізнався, що поранений. 

    Коли небезпека минула, «Док», що сидів поруч, перев’язав рану. Стримував кровотечу. Джамал майже не дихав, тримаючись з усіх сил. «Головне не заснути. Головне не заснути», — тихо повторював. Декілька днів Джамал пролежав у військовому госпіталі Краматорська. Далі направили на тривале лікування до Львова. Джамал відмовився від проходження там повної реабілітації. Залишив місце тим, хто потребує помочі більше. Повернувсь до родини в Дрогобич, де познайомився з місцевим лікарем. Той доглядав його та майже вилікував рану від кулі, яка прошила тіло наскрізь. Згодом військово-лікарська комісія визначила: непридатний для армії. 

    — Ну шо, тепер в Крим. Скоро повертатись додому. А там хати нема. Саду нема. Нічо нема. Але то нічого, — усміхається. — Ми знову все збудуємо. 

    *Десь на південному заході Кримських гір темрява накриває сині безмежжя Qara deñiz. Сонце сідає за обрій.


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00