За даними військових експертів, російським угрупованням під Бахмутом було дано наказ взяти місто до 1 січня. Сюди кинули величезні сили, тому щодня як ворог, так і наші захисники зазнають колосальних втрат. Ми поїхали в одну з найгарячіших точок цієї війни, щоб подивитися, як живуть місцеві мешканці та як працює група рятувальників, що це життя в майже знищеному місті підтримує.
Дорогою в Бахмут
31 грудня, з Покровська в Бахмут їдемо з генерал-майором ДСНС Олексієм Мігріним. Розмовляємо про його рідну Волноваху, зруйновану на 70%, згадуємо інші населені пункти Донеччини:
— Марʼїнка? — перепитує пан генерал. — Більше нема такого міста як Мар’їнка.
Начальник ГУ ДСНС у Донецькій області згадує, що біля його будинку в Волновасі росло 30 яблунь.
— Я навчався в Харкові. І коли ще був курсантом, якось у 1994-му повернувся додому: вийшов з поїзда і відчув такий запах! І досі його памʼятаю. Вночі, коли сади цвітуть, аромат — не передати, — і на мить замовкає. — У нас тут у кожного є своя історія. Я ріс на тому самому подвірʼї, де жила моя прабаба.
Генерал згадує родину, мирні часи, висміює пропаганду:
— От кажуть: у нас тут Катерина була. Ну то згадаймо вікінгів!
Дорогою продають яблука — 50 гривень за сітку, кілограмів на п’ять. Генерал бере кілька сіток для хлопців з Бахмута.
Дорогою пожовтіла озимина — через аномально теплу зиму. Поля у вирвах, зруйновані будівлі. Вірмени смажать шашлики біля магазинів у Костянтинівці. Хлопці на кількох танках їдуть назустріч. Генерал жартує:
— Це вони в Костянтинівку за смаколиками.
У машині чути хрускіт яблук, які ми пробуємо. Дорога прострілюється. Чути вибухи, наш водій пришвидшується.
— Он у Часів Яр 125-й прилетів, — каже генерал. — Салюти вже зранку.
І ця фраза звучить в той час, як удалині в напрямку Часового Яру біля рівненьких рядів яблуньок стоїть садівник з лопатою.
Ось ми й заїжджаємо в Бахмут, де зустрічатимемо Новий 2023-й рік разом з останньою групою рятувальників, які, на відміну від багатьох інших дснсників у прифронтових містах, відмовилися евакуйовуватися і щодня рятують цивільних та допомагають військовим.
Чому в Бахмуті, де жили понад 70 000 людей, зараз залишилося все ж так багато цивільних — біля 10 000? Запитаємо в людей пізніше. А поки бачимо ринок тут, на нулі, де продають-купують десятки людей. А ось милий приватний будинок із замурованими вікнами. А ось і наша частина з пошкодженим фасадом:
— Я в перші тижні прокидався серед ночі й не розумів: як міжнародні організації допустили, щоб по містах била артилерія.
Обговорюємо, куди будемо їхати, що дивитися. Хтось каже:
—Давайте в пункт незламності.
— Тут місто незламності, — виправляє генерал.
Дорослий садок
Газ у травні відключили, світла нема, вода зникла у вересні — каже одна з місцевих.
Ми з ДСНС розвозимо воду, зустрічаємо двох старших жінок. Вони дякують, говорять, що вже збиралися йти «у розвідку в Забахмутку», де можна набрати води й де найбільше обстрілів.
Жінка в помаранчевій хустині одразу говорить:
— Можна вас попросити, щоб ви подзвонили моєму синові й сказали, що я жива?
Тут немає звʼязку, і 86-річна Олександра Михайлівна не спілкувалася з рідними півтора місяці. У неї є ще дві дочки: одна зараз у Вашингтоні, а інша в Монреалі. Війна всіх зустріла в різних містах. У квартирі пані Олександри вибило вікна, всередині мінус 2. Їсти є що — волонтери привозять.
Ми заходимо в підвал. Хтось каже:
— Колись тут був дитячий, а тепер це дорослий садок.
У приміщенні багато старих людей, дехто в масках. Тепло, грає музика. 89-річна Валентина Андріївна в смішній хутряній шапці сидить тут третій день:
— Маю одну дочку, вона поїхала, не знаю куди. Я сама лишилася. Ми з дівчатами, — й показує на подруг-пенсіонерок, — тут обігріваємося.
77-річна Ольга лишилася з двома ще старшими за неї родичками, які на початку війни приїхали до неї з ще ближчої до так званої ДНР території. Син Ольги живе й працює в Донецьку, дочка живе в Росії, внук служить у ЗСУ. Каже, що між ними «все нормально».
43-річний волонтер Олексій то розносячи їжу, то чемно пояснюючи щось старим, на фоні звуку коління дров, пояснює:
— Люди сюди приходять, бо у них розбиті квартири. А куди їм діватися? Щодня тут буває десь 150 людей, серед них 20 дітей.
У куті підвалу на ковдрах сидять двоє 10-11-річних сестер, грають в телефонні ігри. Кажуть, що їм не страшно, бо вони в підвалі. Наверх виходять, але рідко. До журналістів ставляться насторожено.
Далі ми їдемо у волонтерський штаб у колишньому продуктовому магазині. Ось нас зустрічає жінка з ідеально підмальованими бровами й двома дітьми, яких тримає за руки.
Засорокарічна Ірина роздає медичні засоби. Вона не виїжджала з міста, адже її мама зараз живе під Сіверськом (35 км на північний схід) й не хоче евакуюватися:
— У мами там трохи тихіше, ніж у нас. Улітку було гучно. Тому я її сюди не забираю, бо їй тут буде гірше.
Ірина через ДСНС передає мамі раз на тиждень листи:
— Я пишу, що в мене все добре. А мама відповідає, що в неї теж все непогано.
Починаються інтенсивні обстріли.
Вони тут, бо…
У штабі рятувальників грає музика. Крім дснсників, 25-40-річних чоловіків, тут сьогодні з нами ще двоє журналістів зі Швейцарії й Іспанії, волонтер з Київщини, а також куцохвостий пес Скабей. Його так назвали, бо це «чоловік Скабеєвої, який від неї втік».
Від початкової кількості співробітників тепер лишилося 10%.
— Я постійно переживаю за свій особистий склад, а моє керівництво постійно переживає за нас, — каже заступник начальника частини Микита Неділько.
— Ми їмо з однієї сковорідки. Ми сімʼя, — каже Дмитро Нікулеско, начальник Бахмутського районного управління ДСНС.
Його батько в Запоріжжі проходить службу, мати в Кропивницькому, дружина теж. Дмитрова дитина народилася в серпні, і після того він бачив її ще раз в жовтні на хрестинах. Старається зв’язуватися з рідними по відео щодня:
— Я тут, бо це моя праця, моя присяга і моя земля. Життя не зміниш. Залишки моєї квартири он там, — показує. — З неї я забрав парадну форму, човен з мотором і водолазне обладнання.
Один з рятувальників каже:
— Я навіть не знаю, що з моїм домом, бо він на Забахмутці.
Ще в одного квартира була на останньому поверсі. І мер Бахмута пожартував:
— Після війни зробимо тобі двоярусну.
Хлопці розповідають історії — свої й своїх. Знайомий одного з рятувальників з окупованої території рятував частину речей з дому машиною через Росію. І на кордоні у авто, що вивозило награбоване російськими солдатами, побачив речі зі свого дому.
— Мій тренер з дзюдо став міністром спорту в Донецьку, а тренер з рукопашного бою недавно помер за Україну, — звучить серед голосів рятувальників.
Знову чути вибух, цього разу надто близько. Коли спускаємося в підвал, хлопці дискутують, що за тип зброї це був.
Микита читає вірші. Він почав писати у 2014-му — про любов, про обовʼязок. Їх чоловік читав дружині на «етапі знайомства». Розповідає, як улітку, разом з хлопцями, з-під завалів за один виклик врятував 8 людей.
Рятувальник Юрій Галич згадує, як випадково зустрів старого чоловіка, який розповів, що живе «біля бібліотеки для сліпих»:
— Був день, коли жорстко крили. Прибігають люди, гукають: там дім починає горіти. Кажу — ну, гляньмо, чи є сенс гасити. Приїжджаємо, я забіг, постукав у двері — ніхто не відповідає, все нормально, людей немає. Назад ідемо. Потім випадково говоримо з місцевими про той будинок, а вони підтверджують: «Це той дім, що біля бібліотеки для сліпих!» Я собі подумав… Кажу напарнику: давай ще раз поїдемо. Приїжджаємо, дім горить, вибиваємо двері — а наш старий там під шістьома ковдрами спить, нічого не чує.
Чоловіка врятували й передали волонтерам.
Святковий настрій
Начальник каже, що щойно встановив ялинку на центральній площі:
— Має бути святковий настрій!
Просимо нас туди повести.
І справді — серед темряви, де не видно й на метр, — невеличка ялинка, прикрашена синьо-жовтими гірляндами. Засвічуємо ліхтарик — і бачимо пишні будівлі на площі Свободи: міську раду, палац культури, магазини…
Чути різкі близькі вибухи:
— Швидше, бо нас зараз нахуй накриє! — гукають з темноти.
Ми повертаємося в частину, нас просять не виставляти фото ялинки, бо росіяни все моніторять: «Побачать — знесуть».
Юрій Галич каже, що в Z-групах писали, нібито бахмутські дснсники втекли.
— І тоді люди прийшли перевірити — а ми тут ворота фарбуємо!
Накрито стіл. Пахне яблуками. Рятувальники міста Бахмута уважно слухають новорічне привітання Президента по телевізору, підключеному через старлінк, однак вони незворушні. Сльози зʼявляються тоді, коли згадують загиблих друзів і колег. Вони переконані, що Бахмут вистоїть. І зовсім немає потреби уточнювати, чому вони у цьому впевнені.