«Через пів години ховаю брата»

За останні вісім років Красногорівка на Донеччині пережила чимало бід. У 2014-му містечко кілька місяців було окуповане росіянами, з нього виїхала приблизно третина із 15 тисяч населення і ще до 24 лютого 2022 року від обстрілів загинуло щонайменше 10 місцевих мешканців. У серпні 14-го Красногорівку з важкими боями повернули під контроль України, але цивільні тут все ще залишалися під загрозою: по прифронтовому місті та сусідній Мар’їнці, яка вважається передмістям Донецька, росіяни день у день лупили всі роки війни. 

Від початку повномасштабного вторгнення населений пункт шліфує ворожа авіація, крилаті ракети і крупнокаліберна артилерія. І хоч на кінець квітня у Донецькій області, без урахування втрат у Маріуполі та Волновасі, загинуло загом 266 цивільних і ще 840 зазнало поранень, у Красногорівці продовжується яке-не яке життя. Тут працює ринок і кілька продуктових магазинів, для містян випікають хліб, люди активно обробляють городи і сподіваються на відновлення Красногорівського вогнетривкого заводу — 123-літнього підприємства, довкола якого розбудовувалося містечко. 

Життя на ринку 

Однією з центральних вулиць Красногорівки рухається позашляховик. Раніше дорога тут була побита хіба байдужістю місцевої влади, а з лютого, відколи Росія розпочала в Україні повномасштабну війну, залишки асфальту руйнує ворожа артилерія. 

— Пєтушня обстрілювала місто, починаючи з 2014-го, але ж не центр — так, по околицях прилітало, — каже «Качан», боєць групи розвідників К-2. 

Він проводить нас із колегою-фотографом місцями «прильотів»: ось пустка, де колись було кафе, тепер вщент розбите російською крилатою ракетою, а ось підкошені дерева — вчора їх посікло уламками крупнокаліберних снарядів. 

— По кафе, — розповідає, — схоже, стріляли з корабля у Чорному морі. 

— Там щось важливе було? — дивуюся. — Навіщо їм сюди бити? 

— То в росіян, — стинає плечима, — треба запитати, нахуя вони по цивільних луплять і скільки ще будуть пхатися не на свою землю. 

Донедавна більшість обстрілів Красногорівки дійсно приходилася на околиці — росіяни й так звані «днрівці» лупили приватний сектор, бо ж діставали туди своєю зброєю. Коли лінія фронту стала рухатися, а Росія почала застосовувати і ракети, здатні долати тисячі кілометрів, масованих атак зазнали чи не всі вулиці містечка. Через це з Красногорівки знову почали евакуйовуватися місцеві. Важко сказати точні цифри, але, за відчуттям військових, які тримають тут оборону, в Красногорівці лишилося відсотків 20 населення з колись 15 тисяч. 

Через постійні атаки у місті є проблеми зі світлом та водою. Комунальники не встигають лагодити перебиті електромережі та трубопроводи, люди рятуються генераторами й допомогою від рятувальників та волонтерів, які у пластикових бочках привозять питну воду. 

Чи не єдиним місцем у місті, де зараз, попри атаки, все ще триває насичене життя, залишається місцевий ринок. Поки у Києві, де до 24 лютого не чули вибухів, відбувалася масова евакуація, у Красногорівці, де війна триває вже вісім років, у день відкритого вторгнення РФ люди продовжували торгівлю. 

— Я маю точку на ринку уже 30 років. Ніяка Росія не змусить мене кинути роботу, — усміхається 50-річний Сергій біля свого прилавка. 

Разом із дружиною Ольгою він торгує у Красногорівці продуктами — збуває, зокрема, свіже та заморожене м’ясо, крупи, яйця і солодощі. Каже, спочатку займалися продажем канцелярії, а потім «у 94-му дружина поїхала у Таганрог і замість зошитів привезла заморожені американські окорочка».  

— У 90-х ми їздили в Росію, — пояснює, — тому що це було зручно логістично: за добу встигали поїхати, закупити товар і повернутися назад. 

З «нульових», коли значно подорожчали залізничні квитки і їздити по продукти аж у Таганрог стало невигідно, родина почала скуповувала товар здебільшого у Донецьку. Відколи місто окупували росіяни, прилавок Ольги та Сергія наповнювався привезеним із Покровська, Краматорська та Костянтинівки. Із 24 лютого 2022-го пара їздить по продукти у Дніпро. 

— Ми і не думали виїжджати кудись назовсім, — підкреслює чоловік із неприхованою гордістю. — Ні у 14-му, ні тепер. Вчора тут обстріл був — на Кірова прилетіло, сюди ось теж. То ми, звісно, тікали. А так, щоб припинити торгівлю чи втекти кудись — не плануємо, ні. Працюємо щодня зранку і до обіду. Поки у місті залишаються люди, їм треба щось їсти. 

Насправді частина ринку все ж не витримала російської навали: підприємці, які продавали речі, мусили згорнути свої точки — в час, коли руба стоїть питання життя та смерті, одяг нікому не цікавий. Між прилавками, де не так давно підставляли під ноги картонку, щоб приміряти джинси, тепер картонку підставляють під бутлі — поруч розташований один із пунктів, куди підвозять питну воду. Зазвичай біля нього більше людей, ніж покупців біля продуктових точок. 

— Мені б яєць десяток, — на вході у ринок голосно каже старшого віку чоловік. 

Однією рукою він спирається на іржавого велосипеда, іншою — поправляє на голові сивого «оселедця». 

— А ви що, преса? З якого будете міста? — першим перехоплює. 

— Так, — усміхаюся, — ми журналісти. З Києва. А ви?..

— Іван Миколайович Романюк! Маю вже 76 років! Красногорівка — мій другий дім! Так і запишіть!

— А перший який? 

— Коломия. У Красногорівці я, не повірите, — через кохання: звідси родом моя дружина. 

Напрочуд відкритий та балакучий, Іван Миколайович швидко забуває, навіщо прийшов на базар. Випереджаючи запитання, він схвильовано каже, що залишається на Донеччині, бо любить цей регіон, а ще через те, що колись «вже тікав на Франківщину і люди виявилися там не такими, як я думав». Хоч говорить винятково українською, носить чуба і має на кнопковому телефоні рінгтон із гімном України, на першій батьківщині чоловік все ж почувався незатишно — каже, там йому закидали нібито проросійськість й всіляко показували, що він тепер не свій.  

— Та й де, — дивиться на людей, які набирають воду, — шукати тепер, до кого їхати. Ми старі і вже нікому не потрібні. Тут будемо доживати — вдома. 

«Горе у мене»  

Знесений вибуховою хвилею бетонний паркан, обвуглений дах, вибиті шибки і посічені уламками стіни. Кілька днів тому росіяни випалили з Красногорівки чергове життя: 152-мм пушками із красивою назвою «Гіацинт» вони вбили 37-річного власника будинку Романа, спалили подвір’я його колись зразково побіленої хати, з корінням видерли декоративну тую і зрівняли із землею чоловіків улюблений гараж. 

— Було всього три вибухи — три «прильоти». Перед кожним свист, а вже потім ба-баааах! Ромчик, син мого кума, був якраз вдома. А Саня, брат Ромкин, тупо в сорочці родився — йому лиш ноги уламками посікло, — кремезний чоловік із розмитими татуюваннями, колись зробленими ручковим чорнилом, стоїть на вулиці перед спаленим будинком. 

Ми обоє дивимося на подвір’я: я спостерігаю за контуженим російською гаубицею безпородним псом, який безперервно обертається навколо себе, а чоловік — примружується, щоб прикинути обсяг робіт: попри трагедію, хтось має розібрати згарище. 

— Ото де ворота тоже розкручені уламками, — чоловік показує рукою на хату навпроти, — зараз знаходиться Саньок. Ви луччє до нього сходіть поговорити, бо я більшого про цей жах і не знаю. 

На подвір’ї, куди ледь зважуюся зайти, мене зустрічають двоє середнього віку жінок з чорними шаликами на головах. Вони тримаються за руки, втішаючи одна одну. В повітрі чути солодкуватий запах гниття людського тіла. Заклякаю. А хазяїн будинку раптово каже: «Олександр щойно сів поїсти після перев’язки, зараз я його позву, ждіть тут». 

Під навісом, що з’єднує літню кухню й будинок, стоїть дерев’яний хрест, обшита бордовою тканиною кришка від труни і три вінки з пластикових квітів. Якби я знала, що тіло загиблого чоловіка ще вдома і всі його рідні зібралися в хаті поруч із місцем трагедії, ніколи б не пішла їх турбувати. Але тепер уже немає сенсу давати задню. 

— Я перепрошую, — не підводячи погляду, за хвилину каже на ганку Олександр, — зараз вам нічим не допоможу. Через пів години ховаю брата. Горе у мене. Го-ре. 

Питання втрат серед цивільного населення — одне з найболючіших у російсько-українській війні. З одного боку, місцеві в один голос кажуть, що хочуть бути вдома та й нема куди їхати, а з іншого — залишаючись, вони не тільки наражають себе на небезпеку, а й буквально заважають воювати: на відміну від росіян, українські військові не облаштовують вогневих позицій поміж хатами й інколи через це позбавляються бойових переваг. 

У дописах на своїх сторінках у соцмережах армійці, які зараз перебувають на передовій, повально благають людей їхати з гарячих точок. Як аргумент наводять, зокрема, просте й людське — «тікайте, щоб зберегти власні життя». Втім, коли розбираються глибше, військові все ж констатують неспроможність держави організувати не так саму евакуацію, як подальше життя людей в умовно мирних містах України. Якщо раніше з дому мали їхати  тільки мешканці Донеччини, Луганщини і Криму, то тепер внутрішньо переміщеними також стають люди з Харківщини, Херсонщини, Миколаївщини та Запоріжжя. Захищаючись від росіян із новою силою і маючи в десятки разів більше переселенців, ніж раніше, держава об’єктивно не встигає займатися соціальними питаннями — відтак на передовій заручниками війни залишаються тисячі мирних українців.