Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    «Через пів години ховаю брата»

    «Через пів години ховаю брата»

    Будні Красногорівки на Донеччині — містечка, де під російськими обстрілами гинуть місцеві, але продовжує працювати ринок

    За останні вісім років Красногорівка на Донеччині пережила чимало бід. У 2014-му містечко кілька місяців було окуповане росіянами, з нього виїхала приблизно третина із 15 тисяч населення і ще до 24 лютого 2022 року від обстрілів загинуло щонайменше 10 місцевих мешканців. У серпні 14-го Красногорівку з важкими боями повернули під контроль України, але цивільні тут все ще залишалися під загрозою: по прифронтовому місті та сусідній Мар’їнці, яка вважається передмістям Донецька, росіяни день у день лупили всі роки війни. 

    Від початку повномасштабного вторгнення населений пункт шліфує ворожа авіація, крилаті ракети і крупнокаліберна артилерія. І хоч на кінець квітня у Донецькій області, без урахування втрат у Маріуполі та Волновасі, загинуло загом 266 цивільних і ще 840 зазнало поранень, у Красногорівці продовжується яке-не яке життя. Тут працює ринок і кілька продуктових магазинів, для містян випікають хліб, люди активно обробляють городи і сподіваються на відновлення Красногорівського вогнетривкого заводу — 123-літнього підприємства, довкола якого розбудовувалося містечко. 

    Життя на ринку 

    Однією з центральних вулиць Красногорівки рухається позашляховик. Раніше дорога тут була побита хіба байдужістю місцевої влади, а з лютого, відколи Росія розпочала в Україні повномасштабну війну, залишки асфальту руйнує ворожа артилерія. 

    — Пєтушня обстрілювала місто, починаючи з 2014-го, але ж не центр — так, по околицях прилітало, — каже «Качан», боєць групи розвідників К-2. 

    Він проводить нас із колегою-фотографом місцями «прильотів»: ось пустка, де колись було кафе, тепер вщент розбите російською крилатою ракетою, а ось підкошені дерева — вчора їх посікло уламками крупнокаліберних снарядів. 

    — По кафе, — розповідає, — схоже, стріляли з корабля у Чорному морі. 

    — Там щось важливе було? — дивуюся. — Навіщо їм сюди бити? 

    — То в росіян, — стинає плечима, — треба запитати, нахуя вони по цивільних луплять і скільки ще будуть пхатися не на свою землю. 

    Донедавна більшість обстрілів Красногорівки дійсно приходилася на околиці — росіяни й так звані «днрівці» лупили приватний сектор, бо ж діставали туди своєю зброєю. Коли лінія фронту стала рухатися, а Росія почала застосовувати і ракети, здатні долати тисячі кілометрів, масованих атак зазнали чи не всі вулиці містечка. Через це з Красногорівки знову почали евакуйовуватися місцеві. Важко сказати точні цифри, але, за відчуттям військових, які тримають тут оборону, в Красногорівці лишилося відсотків 20 населення з колись 15 тисяч. 

    Через постійні атаки у місті є проблеми зі світлом та водою. Комунальники не встигають лагодити перебиті електромережі та трубопроводи, люди рятуються генераторами й допомогою від рятувальників та волонтерів, які у пластикових бочках привозять питну воду. 


    «Слава, зі мною все добре»
    Історія 18-річного В’ячеслава, якому через війну довелось замінити своїм молодшим братам та сестрам батьків

    Чи не єдиним місцем у місті, де зараз, попри атаки, все ще триває насичене життя, залишається місцевий ринок. Поки у Києві, де до 24 лютого не чули вибухів, відбувалася масова евакуація, у Красногорівці, де війна триває вже вісім років, у день відкритого вторгнення РФ люди продовжували торгівлю. 

    — Я маю точку на ринку уже 30 років. Ніяка Росія не змусить мене кинути роботу, — усміхається 50-річний Сергій біля свого прилавка. 

    Разом із дружиною Ольгою він торгує у Красногорівці продуктами — збуває, зокрема, свіже та заморожене м’ясо, крупи, яйця і солодощі. Каже, спочатку займалися продажем канцелярії, а потім «у 94-му дружина поїхала у Таганрог і замість зошитів привезла заморожені американські окорочка».  

    — У 90-х ми їздили в Росію, — пояснює, — тому що це було зручно логістично: за добу встигали поїхати, закупити товар і повернутися назад. 

    З «нульових», коли значно подорожчали залізничні квитки і їздити по продукти аж у Таганрог стало невигідно, родина почала скуповувала товар здебільшого у Донецьку. Відколи місто окупували росіяни, прилавок Ольги та Сергія наповнювався привезеним із Покровська, Краматорська та Костянтинівки. Із 24 лютого 2022-го пара їздить по продукти у Дніпро. 

    — Ми і не думали виїжджати кудись назовсім, — підкреслює чоловік із неприхованою гордістю. — Ні у 14-му, ні тепер. Вчора тут обстріл був — на Кірова прилетіло, сюди ось теж. То ми, звісно, тікали. А так, щоб припинити торгівлю чи втекти кудись — не плануємо, ні. Працюємо щодня зранку і до обіду. Поки у місті залишаються люди, їм треба щось їсти. 

    Насправді частина ринку все ж не витримала російської навали: підприємці, які продавали речі, мусили згорнути свої точки — в час, коли руба стоїть питання життя та смерті, одяг нікому не цікавий. Між прилавками, де не так давно підставляли під ноги картонку, щоб приміряти джинси, тепер картонку підставляють під бутлі — поруч розташований один із пунктів, куди підвозять питну воду. Зазвичай біля нього більше людей, ніж покупців біля продуктових точок. 

    — Мені б яєць десяток, — на вході у ринок голосно каже старшого віку чоловік. 

    Однією рукою він спирається на іржавого велосипеда, іншою — поправляє на голові сивого «оселедця». 

    — А ви що, преса? З якого будете міста? — першим перехоплює. 

    — Так, — усміхаюся, — ми журналісти. З Києва. А ви?..

    — Іван Миколайович Романюк! Маю вже 76 років! Красногорівка — мій другий дім! Так і запишіть!

    — А перший який? 

    — Коломия. У Красногорівці я, не повірите, — через кохання: звідси родом моя дружина. 

    Напрочуд відкритий та балакучий, Іван Миколайович швидко забуває, навіщо прийшов на базар. Випереджаючи запитання, він схвильовано каже, що залишається на Донеччині, бо любить цей регіон, а ще через те, що колись «вже тікав на Франківщину і люди виявилися там не такими, як я думав». Хоч говорить винятково українською, носить чуба і має на кнопковому телефоні рінгтон із гімном України, на першій батьківщині чоловік все ж почувався незатишно — каже, там йому закидали нібито проросійськість й всіляко показували, що він тепер не свій.  

    — Та й де, — дивиться на людей, які набирають воду, — шукати тепер, до кого їхати. Ми старі і вже нікому не потрібні. Тут будемо доживати — вдома. 

    «Горе у мене»  

    Знесений вибуховою хвилею бетонний паркан, обвуглений дах, вибиті шибки і посічені уламками стіни. Кілька днів тому росіяни випалили з Красногорівки чергове життя: 152-мм пушками із красивою назвою «Гіацинт» вони вбили 37-річного власника будинку Романа, спалили подвір’я його колись зразково побіленої хати, з корінням видерли декоративну тую і зрівняли із землею чоловіків улюблений гараж. 

    — Було всього три вибухи — три «прильоти». Перед кожним свист, а вже потім ба-баааах! Ромчик, син мого кума, був якраз вдома. А Саня, брат Ромкин, тупо в сорочці родився — йому лиш ноги уламками посікло, — кремезний чоловік із розмитими татуюваннями, колись зробленими ручковим чорнилом, стоїть на вулиці перед спаленим будинком. 

    Ми обоє дивимося на подвір’я: я спостерігаю за контуженим російською гаубицею безпородним псом, який безперервно обертається навколо себе, а чоловік — примружується, щоб прикинути обсяг робіт: попри трагедію, хтось має розібрати згарище. 

    — Ото де ворота тоже розкручені уламками, — чоловік показує рукою на хату навпроти, — зараз знаходиться Саньок. Ви луччє до нього сходіть поговорити, бо я більшого про цей жах і не знаю. 

    На подвір’ї, куди ледь зважуюся зайти, мене зустрічають двоє середнього віку жінок з чорними шаликами на головах. Вони тримаються за руки, втішаючи одна одну. В повітрі чути солодкуватий запах гниття людського тіла. Заклякаю. А хазяїн будинку раптово каже: «Олександр щойно сів поїсти після перев’язки, зараз я його позву, ждіть тут». 

    Під навісом, що з’єднує літню кухню й будинок, стоїть дерев’яний хрест, обшита бордовою тканиною кришка від труни і три вінки з пластикових квітів. Якби я знала, що тіло загиблого чоловіка ще вдома і всі його рідні зібралися в хаті поруч із місцем трагедії, ніколи б не пішла їх турбувати. Але тепер уже немає сенсу давати задню. 

    — Я перепрошую, — не підводячи погляду, за хвилину каже на ганку Олександр, — зараз вам нічим не допоможу. Через пів години ховаю брата. Горе у мене. Го-ре. 

    Питання втрат серед цивільного населення — одне з найболючіших у російсько-українській війні. З одного боку, місцеві в один голос кажуть, що хочуть бути вдома та й нема куди їхати, а з іншого — залишаючись, вони не тільки наражають себе на небезпеку, а й буквально заважають воювати: на відміну від росіян, українські військові не облаштовують вогневих позицій поміж хатами й інколи через це позбавляються бойових переваг. 

    У дописах на своїх сторінках у соцмережах армійці, які зараз перебувають на передовій, повально благають людей їхати з гарячих точок. Як аргумент наводять, зокрема, просте й людське — «тікайте, щоб зберегти власні життя». Втім, коли розбираються глибше, військові все ж констатують неспроможність держави організувати не так саму евакуацію, як подальше життя людей в умовно мирних містах України. Якщо раніше з дому мали їхати  тільки мешканці Донеччини, Луганщини і Криму, то тепер внутрішньо переміщеними також стають люди з Харківщини, Херсонщини, Миколаївщини та Запоріжжя. Захищаючись від росіян із новою силою і маючи в десятки разів більше переселенців, ніж раніше, держава об’єктивно не встигає займатися соціальними питаннями — відтак на передовій заручниками війни залишаються тисячі мирних українців. 

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00