Часів Яр. Дорослий вибір

Часів Яр — місто, що найближче до Бахмуту, досі в боях. Торік, 9 липня, російські «Іскандери» влучили у дві п’ятиповерхівки і дощенту зруйнували два під’їзди. Загинуло 48 людей, серед них — одна дитина.

Сумні роковини трагедії колись 13-тисячне місто зустрічає спустошеним. Сюди рідко потрапляють фотографи. Ця серія світлин — із весни 2023-го. Часів Яр тут холодний, сірий і говорить голосами тих небагатьох, які лишилися в місті, і тих, хто їх захищає.

Таким його зафіксував український фотограф Георгій Іванченко, який працює вільним репортером у галузі документальної фотографії. Взимку цього року він фіксував життя Бахмуту. Коли доступ у місто обмежили, а лінія фронту підсунулася ближче до Часового Яру, він знімкував життя міста і його мешканців під безупинними російськими обстрілами.

Другий рік триває повномасштабне вторгнення росіян в Україну. За трохи Великдень. Російські війська стоять біля воріт Часового Яру, останнього міста на шляху до Бахмуту, де Путін прагнув здобути символічну перемогу. П’ять кілометрів від лінії фронту. Ще з лютого всіх дітей евакуювали. Ні води, ні електрики, ні газу. Усіх, хто не виїхав, водою, їжею та вайфаєм забезпечує пункт незламності.

— Місто неодноразово обстрілювали фосфорними та запальними снарядами, через які страждають цивільні будинки та інфраструктура. Мешканці зазнають переважно осколкових поранень, але були випадки, коли на людей падали плити від будівель, — каже Сергій Чаус, начальник військової адміністрації Часового Яру. 

Вулиці Часового Яру — це скупа весняна зелень дерев та перші квіти, які змішуються зі зруйнованими радянськими будинками з дірками від обстрілів.

*

76-річна Зінаїда, християнка, веде нас до своєї квартири, яку називає «моя келія». Одна з кімнат справді має дивовижний вигляд. Зображення святих на картонках повністю займають стіну, а в кутку стоїть щось на кшталт дерев’яного вівтаря, на якому горить свіча у канделябрі, і, звісно ж, ікони. Її день розпочинається о 3-й ночі з 3-годинної ранкової молитви за протекцію свого дому, своїх сина та доньки, які досі проживають у місті. 

— Вони вже дорослі, і виїжджати їм чи ні — це їхній дорослий вибір, — каже Зінаїда. 

Жінка у Часовому Яру з 70-х, народилася «на Волзі», в Росії, але саме це місто вважає своєю батьківщиною. Раніше співала у церковному хорі, однак через постійні обстріли церква закрита, тому вона не зможе провести там найважливішу християнську церемонію — Воскресіння Христове. Через це — ображена на владу, та попри образу все одно збирається зустрітися з християнами на невелику молитву поза церквою.

На запитання, чи страшно їй, відповідає, що ні, а під час обстрілів спускається до підвалу дуже рідко та не збирається евакуюватися. 

— Я вірю: Господь захистить мене тут, у цій кімнаті, у моїй квартирі. Чого я буду виїжджати та бомжувати десь «там»?

Щодня ходить до пункту незламності по воду та їжу, її не лякає смерть, бо «все одно помирати». Головне, каже Зінаїда, щоб її пробачив Господь за її гріхи, бо не хоче «до пекла». Я запитую, чи не пекло їй тут — в Часовому Яру. 

— Звісно, — каже Зінаїда. — Але в справжньому пеклі ще гірше, там ми горимо, тут — ще якось живем. 

*

Команда 57-ї бригади окремої мотопіхотної бригади проводить багато часу в окопах поруч зі своєю позицією. Хлопці мають завдання прикривати свою бригаду та знищувати повітряні цілі за допомогою 23-міліметрової зенітної установки, за день можуть вистріляти близько 400 патронів.

Один із солдатів — 27-річний чоловік із позивним «Ультрас», який у «минулому» житті будував басейни в Чехії, а в лютому 2022 року повернувся захищати Україну. 

Поки військові пригадують, коли саме вони приїхали на ці позиції, починається обстріл нашого сектора. Йдемо в невеличку вириту траншею (якраз на такі випадки). 

— Це їхній «вихід»! Давайте! Глибше в окоп! — наказує «Ультрас».

Інтенсивність обстрілів поступово посилюється, тепер час від часу нашу розмову перебивають три звуки: «вихід», свист, «прихід».

— Як ви можете описати ситуацію зараз тут? — запитую. 

— Стабільно. Наші хлопці проходять, штурмують, займають позиції. Потім вони штурмують і займають позиції. Два кроки вперед, один назад. Відбувається це в межах 100 метрів.

«Прихід» десь поруч. У приватному секторі починає виднітися дим, «Ультрас» каже в рацію:

— Хата, як ви, всі цілі?

— Так, приліт у сусідній будинок.

Бійці інструктують: перш ніж висовуватися після «приходу», треба почекати хоча б 10 секунд, тому що уламки можуть долітати на відстань 200 метрів. Місця на всіх у траншеї не вистачає, відтак кілька військових сидять або лежать біля неї. Через це я починаю хвилюватися. Питаю, чи можемо ми помінятися. «А хто тоді буде розповідати, що тут відбувається?» — відповідає один із них.

Звуки вибухів стають ближчими, після одного з таких військовий, що не в

окопі, вигукує: «Ух ти! Уламок торкнувся ноги!». 

— Хлопці, я «Француз», як у вас обстановка?! — озивається рація.

— Тобі чесно сказати чи збрехати? Живі-здорові, й слава Богу, — каже «Ультрас».

Він розповідає, що зазвичай сюди прилітає «щось велике»: танки, САУ, «Гради», артилерія. А ближче до лінії фронту працюють АГС та міномети. Найстрашніший момент на позиціях описують так: «Ми пережили “прихід” у триповерховий будинок. Це була протибункерна авіабомба. Нас 11 у підвалі, й усі вижили, трьох поранило».
— Фосфор! — раптом гукає хтось.

Над частиною міста посеред білого дня починають «падати зорі». «Ультрас» по рації знову зв’язується з «хатою» за запитом обстановки: «Обстановка погана, криють що справа, що зліва». Перш ніж настала тиша, в окопах минуло більш як дві години.

*

Часів Яр місцеві люблять  називати маленькою Швейцарією. Він у горбистій місцевості, навкруги багато лісів та озер. Водойми з’являються на місці кар’єрів. Завдяки цьому вода в них прозора та блакитна. 

Біля одного з таких озер я зустрів 17-річного Сергія і 27-річного Дмитра. Вони мили свою червону «Ладу». 

У той час в одному з міських будинків сталася пожежа, лунали звуки вибухів, але хлопці, здавалося, не звертали на це уваги і продовжували мити авто.

Сергій мав би бути в 11 класі, але натомість допомагає батькам у господарстві на лінії фронту. Дмитро працює автомеханіком у своєму селі, його молодший брат зараз захищає країну в Збройних Силах. Час від часу хлопці ходять на риболовлю, купаються або миють машину, як це було щойно.

*

Це остання вулиця на виїзді з міста. І тут — останні місцеві: 55-річна Світлана та її син, 28-річний Ігор, які залишилися жити вдома, за три кілометри від фронту. Ми спускаємося на цокольний поверх будинку, в гараж, з якого вони майже не виходять через постійні «приходи».

— Це наш дім. Ми з мамою збудували його у 1992 році. Тут виросли мої діти: Ігор та Віка, — розповідає жінка. 

Її 34-річна донька зараз дуже хворіє. Має лімфому. Через

лікування, каже, нижня частина легень фактично згоріла, тому ще до вторгнення її відправили в Маріуполь, де вологіше повітря та легше дихати. Донька провела у підвалах багато часу — і рак ускладнився. Через старлінк матір змогла зв’язатися з нею і дізналася, що їй зробили операцію в Донецьку, зараз вона не ходить, бо відмовили ноги.

Світлана має інвалідність через черепно-мозкову травму в минулому. До цього працювала на будівництві, а також на заводі шампанських вин у Бахмуті. Там же 20 літ відпрацювала її матір. 

— Із 25-го січня взагалі не виходимо з підвалу, — каже вона. — У цьому будинку ми завжди святкували всі дні народження. Це наше родинне гніздо. Тому ми тут. Тому він такий важливий для нас. За весь час у двір було вже чотири прильоти, одного разу впала касета за сім метрів від Ігоря. Його врятувало те, що сховався за стіною дому. Іншого разу снаряд «Граду» з фосфором пробив дах — почалася пожежа. Мали запас питної води та автомобільний вогнегасник, тому вдалося побороти полум’я. Якби нас тут не було — цього будинку теж не було б.

Вона не знає, яке правильне рішення ухвалити, якщо росіяни прийдуть в Часів Яр. Її хвора донька — у Донецьку, з нею не бачилася півтора року. А ще — не хоче залишати свій дім. Каже: «Без нього я засумую. Тут ми почуваємося більш захищеними. 

— Шайтан! — реагує на вибух Світлана. 

— Ми не розбираємося в зброї, так ми називаємо щось велике та голосне, — уточнює Ігор. 

Кожного дня вони з сином моляться, щоб війна вже закінчилася. Розповідають, як зустрічатимуть Великдень. Приготують картоплю з салатом, пофарбують яйця. Торішні сухарі з паски, які зберегли навмисне, Світлана змішає із сирним десертом, який дали їм військові. І матиме паску й цієї весни. 

*

Я слухаю її і думаю про цю війну і мир у всьому світі. Війна — це завжди дуже погано. Це завжди жертви та розруха.

Обіцяємо повернутися до Світлани з Ігорем із водою, їжею, батарейками та ліками. Та, дійшовши до автівки, яку лишили в гаражі, бачимо, що в ньому немає даху, а металеві конструкції впали на авто. Гараж обстріляли. 

На щастя, машина завелася, довезла нас до більш-менш безпечної зони, де ми побачили, що маємо ще й пробитий паливний бак. Військові допомогли дотягнути нас до наступного міста.

Ми так і не змогли повернутися до Світлани й Ігоря, як обіцяли.