Будемо битися до перемоги

Наталія О., 58 років, пенсіонерка: «Я не вмію стріляти, але я лікарка. Піду на фронт медиком».  

Наталія О., 59 років, пенсіонерка: «Мені та чоловіку відмовили у мобілізації за віком. Але ми знайшли інший спосіб допомогти — стали волонтерами. Зараз на передовій воює наша донька».

Сергій Коровайний, 27 років, фотожурналіст: «Переконаюся, що родина в безпеці, і буду виконувати свої професійні обов’язки — знімати палаючі російські танки».  

Сергій Коровайний, 28 років, фотожурналіст: «Досі не вірю, але те, що я міг уявити про велику війну, повністю справдилося. 24 лютого я зустрів у Харкові: звідти поїхав у Київ, завіз дружину у Львів і повернувся назад у столицю. За цей рік, завдяки силам оборони України, я побачив та відзняв величезну кількість спаленої російської техніки. От і зараз — працюю в районі Вугледару на Донеччині. Росіяни тут пречудово горять, тож є що знімати».

Володимир Базика, 34 роки, ветеран, викладач аргентинського танго: «Відвезу котиків до батьків». 

Володимир Базика, 35 років, військовослужбовець: «Я зараз у війську. Що ще треба сказати?».

Юлія Кирієнко, 33 роки, тележурналістка: «Відвезти дитину з бабусею на Захід, а самим із чоловіком стати до лав ЗСУ! Він резервіст першої черги. Я ще після його дембеля сказала: якщо його знову покличуть — підемо з ним разом».

Юлія Кирієнко, 34 роки, тележурналістка: «Все сталося, як гадалося: мій чоловік мобілізувався у перший день вторгнення, а я відвезла сина та маму подалі від Києва і допомагала прес-службі 72-ої ОМБр. Зараз їжджу на передову як цивільна кореспондентка. І хочу звернутися до тих, хто досі ховається від військкоматів: Хлопці, ресурс людей, які зараз у боях, не вічний. Будьте гідними громадянами своєї країни і готуйтеся битися. Ця війна стосується кожного з нас».

Наталія Толуб, 43 роки, журналістка, піарниця: «Знову відкрию аукціон для допомоги армії. За 2014-2015 продала близько 1000 лотів».

Наталія Толуб, 44 роки, піарниця: «Я продовжую писати про повномасштабне вторгнення РФ, а ще я працюю над програмою безкоштовного збереження репродуктивних клітин військових ЗСУ у медичному центрі. Ми хочемо підтримати генофонд України, адже сьогодні гинуть найкращі. І після війни ми матимемо катастрофічну демографічну кризу».

Юлія Гончарова, волонтерка, виконавча директорка Українського інституту безпекових досліджень: «Йтиму у ЗСУ, якщо візьмуть, чи локальний штаб спротиву організовуватиму».

Юлія Гончарова, волонтерка, виконавча директорка Українського інституту безпекових досліджень: «Я не у ЗСУ за станом здоров’я, але мій локальний штаб спротиву функціонує й досі: допомагаю військовим на передовій, і пораненим тут. Якщо росіяни спробують ще раз піти на Київ — їх переб’ють іще на кордоні. І хоч у столиці залишається загроза не тільки ракетних ударів, а й диверсій, та ми стоїмо і вистоїмо».

Тетяна Овіннікова, 41 рік, власниця ретро-бару: «Треба купити собаці їжі. Все». 

Тетяна Овіннікова, 42 роки, колишня підприємиця: «Ретро-бар довелося продати влітку минулоріч. Але його придбали хороші люди, і я тішуся, що справа продовжує жити. Зараз ми із собакою виїхали до Португалії: тут я вчуся на ресторатора, доначу нашому війську і вірю, що зможу повернутися додому».

Катерина М., 22 роки, бровистка: «Я на стадії заперечення, тому плану дій не маю. Довіримось владі та армії». 

Катерина М., 23 роки, консультантка магазину техніки: «За цей рік багато змінилося — пересиджували з друзями обстріли у підвалі нашого будинку у Миколаєві, тоді — виїхали всією родиною на Одещину. Змінила кілька робіт. Повернулася додому. Було страшно за себе і близьких, багато втрат і горя, свого і чужого. Стало зрозуміло багато про людей, і перш за все — про себе».

Крістіна Шевченко, 28 років, вчителька української мови і літератури, активістка з Нью-Йорка на Донеччині: «Планую випити келих білого сухого за перемогу української армії і буду готуватися до Нью-Йоркського літературного фестивалю».  

Крістіна Шевченко, 29 років, вчителька української мови і літератури, активістка з Нью-Йорка на Донеччині: «Мені довелося поїхати з рідного містечка через російські обстріли. Але школа продовжує працювати онлайн: підключаємося з різних частин України, проводимо заняття. З молоддю Нью-Йорка також влаштовуємо патріотичні акції — хочемо, аби інші знали, що насправді Донеччина не «ватна». Також збираємо допомогу на фронт — аптечки, смаколики, теплі шкарпетки. Коли все закінчиться, я дозволю собі поплакати — згадуватиму друзів, які стали янголами».

Ілля В., 25 років, аспірант: «Або не робитиму нічого, або піду добровольцем у штаб — на “передку” не навоюю нічого, нога зламана. А за компом сидіти можу».

Ілля В., 26 років, аспірант: «З великою війною зрозумів, що теорія маленьких дій дійсно працює. Весь цей рік я залишався в Києві і від початку багато допомагав  друзям-військовим, знайомим і незнайомим. Довелося попрощатися з людьми, з якими ми розходились у поглядах. А те маленьке оточення, яке залишилося — став цінувати ще більше».

Діма Пальчиков, 28 років, подкастер: «Нам не можна воювати, у нас другий сезон подкасту «Як ми кохалися» має вийти».   

Дмитро Пальчиков, 29 років, подкастер: «Сьогодні я скажу інакше: думаю, нам треба воювати і ї*ашити, щоб вийшов новий сезон подкасту «Як ми кохалися» і щоб вийшли всі інші подкасти».

Дар’я К., 31 рік, мама у декреті: «Може, хтось мене засудить, але ми з родиною будемо евакуйовуватися за кордон. У мене трирічна дитина. Я хочу жити».  

Дар’я К., 32 роки, мама у декреті: «Я змінила свою думку: якщо буде новий ризик масованої атаки й наступу на Київ — ми із родиною виїдемо, як зробили це 24 лютого 2022 року. Але не за кордон, будемо десь в Україні. Я хочу залишитися вдома, деінде поїду тільки у випадку прямої ядерної загрози».

Максим Лиманський, 24 роки, журналіст фонду «Повернись живим»: «Лишаюся в Києві і йду на роботу. Роблю те, що і робив раніше, — допомагаю війську».   

Максим Лиманський, 25 років, старший співробітник комунікаційного відділу фонду «Повернись живим»: «За майже рік повномасштабної війни Фонд акумулював понад шість мільярдів гривень допомоги Силам оборони України. Ми, зокрема, зібрали 230 мільйонів гривень на секретний проєкт із ГУР “Black Box” і вкотре пересвідчилися, що наші люди найкращі. Цей рік багато чого змінив, але не змінив нашої та моєї власної ненависті до росіян. Буду продовжувати робити все від себе можливе, щоб вибити окупантів з нашої землі».

Анастасія Ф., 40 років, бухгалтерка: «Не знаєте, у тероборону беруть, якщо є проблеми зі здоров’ям? Які там протипоказання до служби? Хочу навчитися стріляти».   

Анастасія Ф., 41 рік, військовослужбовиця: «Мій батальйон Тероборони пройшов запеклі бої на Донеччині, я бачила, як гинуть наші люди. Але нічого у своєму житті не змінювала б: будемо битися далі до перемоги». 

Олена Руденко, 35 років, службовиця батальйону територіальної оборони: «Мене викличуть до частини. Матиму лише кілька годин на збори. Відвезу сина до своїх батьків».  

Олена Мінаєва, 36 років, службовиця батальйону територіальної оборони: «Пішла служити ще до початку повномасштабного вторгнення, це мій перший контракт. Найважче — не мати можливості обійняти і поцілувати своїх дітей і рідних, яких я не бачила з 24 лютого. Дуже підтримує мій чоловік, з яким ми одружилися уже під час великої війни, він також військовий. Він мій янгол-охоронець».

Олег А., 34 роки, програміст: «Я ж військовозобов’язаний. Тому варіантів не маю — шукаю, як виїхати за кордон».   

Олег А., 35 років, розробник: «Я досі в Україні, і досі військовозобов’язаний. Якщо призовуть — візьму до рук зброю. Поки ж займаюся волонтерством і доначу на військо».

Ольга Омельянчук, 30 років, журналістка: «Залишуся захищатися. Зброя — не мій девайс. Але я швидко чищу картоплю. Якщо журналісти не будуть потрібні — готуватиму. Війна війною, а їсти ж все одно треба».   

Ольга Омельянчук, 31 рік, журналістка: «Більшість моїх знайомих сміялися з того минулорічного “готуватиму”. А я перші дні повномасштабного вторгнення дійсно, зокрема, чистила картоплю. Навіть, якщо ситуація погіршиться — все рівно, як і минулого разу, залишуся у Києві. Тільки евакуюю у безпечне місце батьків, собаку та кішку, а сама буду там, де я є зараз — між журналістикою та благодійністю».

Дарина М., 32 роки, айтівиця: «Знаєте, як Вєрка Сердючка казала? — Не всремося! От десь такий настрій». 

Дарина М., 33 роки, айтівиця: «Всралися! Але не ми!».

Кирило Желєв, 34 роки, військовослужбовець: «Хвилювання не входить у мої посадові обов’язки. Тому роблю, що вмію, — готуюся “тепло” зустрічати “гостей”».  

Кирило Желєв, 35 років, військовослужбовець: «Я пораджу готуватися до бою всім тим, хто поки не в строю. Бо війни на “2-3, максимум 5” тижнів не вийшло. Попереду ще важкі місяці і багато крові».

Алла Желізняк, 50 років, співвласниця кафе-кондитерської: «Відправлю дітей у безпечне місце, щоб руки були розв’язані».     

Алла Желізняк, 51 рік, співвласниця кафе-кондитерської: «Якщо ситуація погіршиться — зроблю так само, як і в лютому минулоріч. Тоді ми з дітьми виїхали на захід України. І хоч спочатку мені здавалося, що треба залишитися у Києві, я була кориснішою у безпечнішій області, де ми допомагали розселяти, перевозити і годувати жінок із дітьми та поранених воїнів».

Алла Хоцянівська, 36 років, тележурналістка: «Поки сюжету не віддам — ніяких вторгнень!». 

Алла Хоцянівська, 37 років, тележурналістка: «Поки не вийде в ефір два моїх документальних проекти — ніяких повторних наступів! А якщо серйозно, то ми б’ємося і будемо битись. Кожен на своєму місці. Я не виїхала і зараз не збираюсь. Всі разом ми пройшли дуже багато. І все, що тримає нас і дає сил, — це люди, які навколо, люди, які залишаються тут і борються за свою країну. Єдине, чого боюсь — окупації. Сподіваюсь, мені не доведеться їхати з рідного Києва».

Катерина Галушка, 25 років, спеціалістка з комунікацій: «Візьму ранець, зберу волю у кулак і піду парамедиком на передову». 

Катерина Галушка, 26 років, парамедикиня: «Якби мені довелося пройти цей шлях знову, я б не вагаючись обрала саме його. Поки триває війна, допомагатиму на передовій».

Максим Музика, 43 роки, ветеран, депутат Дніпровської міської ради: «За можливості відправлю рідних трохи подалі, а сам поїду у військову частину, де я в резерві». 

Максим Музика, 44 роки, ветеран, виробник ударних дронів: «Під час повномасштабного вторгнення я зв’язався зі своїм командиром в Очакові й намагався догнати своїх уже під час їхніх переміщень, але мені сказали, що наразі немає потреби в офіцерах. Тому я, найперше, евакуював з Києва свою родину, а далі долучився до підрозділ аеророзвідки. Коли у квітні росіян відігнали від столиці, я переключився на виробництво дронів, адже була і є велика потреба у них».

Богдан М., 24 роки, юрист: «Якщо завтра вторгнення — піду до військкомату». 

Богдан М., 25 років, військовий: «Сталося як гадалося. Як почалася війна, я поїхав у Франик, і там одразу пішов у військкомат. Чекаючи на дзвінок з військкомату, працював, вчився стріляти, орієнтуватися на місцевості і надавати медичну допомогу. А у травні мене мобілізували. Це були зовсім інші умови, в яких треба було вчитись жити наново. Знайти хату, облаштувати побут. Влітку ми милися і прали речі у каналі, жили у землянці.

Нині я заступник командира роти. У цивільному житті я ніколи не був керівником, не був навіть проджект менеджером. А тут — я несу відповідальність за людей, їхній морально-психологічний стан, їхні життя і здоровʼя, побут, мотивацію, організацію їхньої роботи. Я маю виставляти їх на позиції, слідкувати, аби вони мали зброю й амуніцію. Організовую виїзди медиків, машини постійно ламаються. У війську ти маєш дуже швидко вчитись на власному досвіді. А ще вперше у житті я зрозумів, що таке справжній страх. Змінюється манера спілкування і характер — довелося стати жорсткішим, бо вже не до дискусій і консенсусів. До страху додається втома, фізична і моральна — бо мало спиш і приймаєш відповідальні рішення. Багато чого змінилось».

Андрій Б., 44 роки, хірург: «Якщо конфлікт буде локальний на кордонах — наша армія вистоїть, якщо масштабне вторгнення — піду хірургом у військовий шпиталь, якщо візьмуть. Сподіваюся, що не доведеться». 

Андрій Б., 44 роки, хірург: «Перед великою війною я повернувся з-за кордону, де працював лікарем, і нині живу у невизначеності. Все думаю, чи чекати відкриття кордонів, чи облаштовувати нове життя тут, вдома. З роботою важко. Рідні живуть в іншій країні і не знаю, коли їх побачу».

Ілля Пономаренко, 29 років, журналіст: «Відправлю дівчину з сусідом на машині якнайдалі. А сам по можливості приб’юся до військ».     

Ілля Пономаренко, 30 років, журналіст: «Так вийшло, що буквально у ніч напередодні вторгнення зміг вмовити маму виїхати з Донбасу на останньому потязі. Тому 24 лютого довелося поїхати з Києва, щоб відвезти її у безпечне місце до моєї дівчини на Буковині. Одразу після разом з другом я повернувся у столицю, яку штурмували росіяни, — працювати, допомагати, виконувати свою роботу журналіста. Тоді це здавалося максимально безглуздим кроком — ніхто ж не знав, як все вийде і чим закінчиться битва за Київ, і чи не буде це останнім, що ми побачимо в житті. Але ми  повернулися, і я кожен день дякую собі за те, що зробив по совісті. Це було моїм єдиноправильним рішенням. Зараз я зі своїм містом досі, зі своєю країною та армією, і віддаватиму всі 100% сил до повної перемоги. Відпочивати будемо потім».