Буде нам радість

43-річний Сергій Жуковський — український військовослужбовець. На фронті утратив обидві руки. Після реабілітації та протезування заснував ветеранський бізнес. Тепер, із новими сталевими кінцівками, він вчиться жити заново. І вірить: війна здатна не лише руйнувати, а й запалювати світло там, де воно згасає.

Тут був Жук

Сергій виводить літери кульковою ручкою на вирваному з блокнота аркуші в клітинку. Робить це неспішно. Охайно. Каліграфічно. Наче пише якесь сакральне послання чи таємне повідомлення. У просторій залі затишної кав’ярні, де білі стіни заставлені книжковими полицями, наче колодами карт, тихо хоч мак сій. Усі присутні затамували подих. Їм не терпиться прочитати, що написав чоловік із двома міоелектричними протезами рук у помаранчевому світшоті з написом Superhumans. 

«Тут був Жук», — Сергій урочисто підносить аркуш догори. М’язи чоловікового обличчя напружуються від широкої усмішки. І якби не вкрита тріщинами шкіра навколо колючої стерні підборіддя (сліди військового життя і поранення), здавалося б, що його лик зійшов зі сторінок казки, а сам він став улюбленим персонажем дітей.
Зрештою, так і є. Бо сьогодні Сергій у львівській книгарні-кав’ярні Старого Лева розповідає наймолодшим читачам та їхнім батькам улюблені казки. Цього разу жваво обговорюють сюжет «Кривенької качечки». Дітвора, наче зграя пташенят, обступає чоловіка біля круглого столу, з цікавістю розглядаючи кожну деталь його нових рук.

Токмак

Тридцятитисячне місто Токмак — на березі річки Токмак, що в Запорізькій області. Край, через який колись проходив чумацький шлях. Назва міста — від тюркського чи, точніше, кримськотатарського слова  «токмак», себто молот або палиця. Історично воно славилося землеробством, скотарством, торгівлею та ремеслами. Тут народився і зростав Сергій Жуковський. Ще змалку хотів стати фермером. Пов’язати своє життя із землею та природою. Але водночас мріяв служити в українській армії.

Сергієве дитинство було сутужне, проте щасливе. Одна пара зношених черевиків на всі сезони. Захопливі ігри у хованки з друзями, старенький мопед, дитячі пригоди, вечірні прогулянки на двоколісному скутері уздовж берегів річки. Закінчивши дев’ять класів, хлопець продовжив навчання у механічному технікумі за спеціальністю інженер-механік. Згодом вступив до Мелітопольської аграрної академії. Але завжди пам’ятав про ще одне  бажання — бути військовим.

Урешті наважився. У 2000-му 19-річний Сергій Жуковський пройшов першу військово-лікарську комісію. Висновок був невтішний: у хлопця виявили плоскостопість, алергію на різні харчові додатки, а на правій руці — порушення функції згинання середнього пальця.

— Зараз немає рук — взагалі не біда. А тоді з тим в армію не брали, — каже Сергій, позираючи на свій чорний протез.

Після чергової медичної комісії у Запоріжжі Сергію Жуковському видали «білий» квиток з вироком: непридатний для армії в мирний час. У військовий — лише водієм.

У дорозі

— Ми залишилися без будинку. Взяли тільки те, що влізло в машину. Усі матеріальні речі, техніка, комп’ютери — все там.

Сергіїв голос тихшає, а усмішка тонкою ниткою повільно скочується з обличчя.

24 лютого 2022 року Токмак став швидкою ціллю для російських атак, як і сотні інших прифронтових міст України. За декілька днів після початку повномасштабного вторгнення на територію Токмацької міської громади прорвалися російські танки, попри спротив українських захисників. А вже 1 березня місто захопили російські війська. Водночас велися запеклі бої, зі сторони ворога йшли танки, працювала артилерія та інша зброя. Не було світла, тепла, води та зв’язку. В повітрі пахло страхом та людським неспокоєм. Над містом нависав чорний дим, він пролізав через вікна в будинки та у серця. 

Сергій вирішив вивезти сім’ю та покинути Токмак іще до початку окупації. Коли над їхнім домом гуділи ракети, а окупанти захоплювали сусідній Мелітополь, сім’я Жуковських запакувала в автівку документи, трохи особистих речей і рушила в дорогу. Їхали кілька діб, прямуючи у західну частину України. Прихисток знайшли в місті Турка на Львівщині.

«Мої хлопці»

«У вас не військова зовнішність», — сказали з порогу Сергієві, коли той пішов до місцевого військкомату у Львівській області.
Поки дружина з двома синами пробувала освоїтись у чужому домі, ховаючи смуток через втрату свого, Сергій не знаходив собі місця. Він знав: у цей час корисним може бути лише на фронті.

— Мені було якось соромно, що хлопці зі Львівщини їхали на фронт звільняти моє місто, мій  дім. Тому я вирішив також піти.

Але за місце у Збройних силах України треба було ще поборотися. Спочатку Сергія не хотіли брати: мовляв, без військового досвіду він поки що не дуже потрібен. Кілька спроб знову і знову. Врешті пощастило разом з іншими новобранцями поїхати на навчання. Та на полігоні під час шикування сказали, що частина хлопців повертається додому. 

Якось Сергієві повідомили, що потрібні добровольці в артилерію. Тож цього разу мрія здійснилася: приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта й командира взводу. 

Жуковський воював на Харківському напрямку, штурмував Серебрянський ліс, що на Луганщині. Тут і дістав перше поранення. Під час сильного обстрілу уламок прошив його тіло й застряг біля хребта.
Майже місяць Сергій провів у військових госпіталях. Зусилля лікарів дістати небезпечний уламок з-під шкіри виявились безрезультатними. Втім, рана почала поволі загоюватись, і невдовзі Сергій знов повернувся у стрій, але вже у складі  82-ї бригади, сформованої незадовго до того. Радість бути зі своїми побратимами майже стирала думки про проблеми зі здоров’ям. 

Навесні 2023 року почався великий важливий бій на Запорізькому напрямку. Українські військові намагалися звільняти окуповані міста. Серед стратегічних напрямків було й Сергієве рідне місто.

— У  тій бригаді були мої хлопці: з Токмака, Бердянська, Запоріжжя. Я мріяв потрапити додому. І таки потрапив. Ми тоді з побратимами обіймались як рідні.

Сергієва мотивація у військовій справі стрімко набирала обертів. Після чергових успіхів ЗСУ на східних та південних рубежах країни військовослужбовцю Жуковському знову запропонували пройти навчання, аби стати уже молодшим лейтенантом. А згодом зайняти посаду у війську, відповідну цьому званню. Для Сергія такий кредит довіри від побратимів та керівництва був викликом, великою відповідальністю, але й нагодою з непереборним бажанням продовжувати військовий шлях. 

У червні 2023 року перед черговим складним виходом із бойового завдання на Запорізькому напрямку Сергій Жуковський отримав мінно-вибухову травму, внаслідок чого втратив обидві руки.
Процес реабілітації виявився довшим та складнішим, аніж він очікував на початку. Після тривалого лікування Сергій так і не зміг повернутись у військо.

Ми вам передзвонимо

Дружина Дарина кинулася шукати найкращі реабілітаційні центри, волонтерські та міжнародні  ініціативи для протезування Сергія. Випадково почула про реабілітаційний центр із протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації потерпілих від війни Superhumans, що поблизу Львова. Разом заповнили анкету, щоб стати у чергу. За кілька днів працівники  Superhumans Center сказали прийти і здати аналізи. І  коротко повідомили: «Ми вам передзвонимо».

— Ну, знаю я оце «передзвонимо», — пригадує Сергій свій скептицизм. У той момент він не дуже вірив, що зможе мати нові руки.

Та за день-два подружжю таки подзвонили. Сергієві повідомили, що в центрі відкривають нову міжнародну програму за підтримки американських колег, тож його запрошують на реабілітацію для протезування обох кінцівок. Відтак Дарина разом із синами вирішила перебратись до Львова, щоб бути поруч та підтримувати чоловіка.

Протезування для Сергія проходило зі стійкою вірою в те, що після поранення можна навчитися жити заново. Головне — мати правильних людей поруч. І тих, хто вірить у тебе більше, аніж ти сам. Таких він  зустрів у центрі: колег, соціальних працівників, реабілітологів. Побратимів та посестер. Після місячної реабілітації Сергієві як випускнику Superhumans Center запропонували пройти навчання для написання стартапів ветеранського бізнесу, і той одразу погодився.

До війни підприємництво було головною справою Жуковського. Тоді чоловік збирав ретромототехніку й постачав запчастини для автівок. Тепер же загорівся шансом повернутися в бізнес і почав міркувати, у який саме. Хотілось — нового. 

Тимчасом йому зателефонували з військової частини й запропонували стати військовим інструктором для молодих бійців. Сергій відмовив. Складність протезування верхніх кінцівок не давала певності в тому, чи буде його тіло здатним тренувати інших. Тож вирішив повернутися до підприємництва, але почати все з нуля. Успішно закінчив курси від Superhumans Center та взявся обдумувати свій стартап.  

— Ідея прийшла ще на фронті. Коли волонтери привезли нам їжу. Тоді серед усього смачного були джерки [шматочки в’яленого м’яса, вимочені у спеціях та висушені у спеціальних умовах, — R]. От я й захопився ними.

Сушена радість

Дарина клопочеться на своїй кухні у Львові. Одягає на голову червону бандану, ховаючи під цупкою тканиною пасма лискучого волосся. Весняне сонце знадвору просочується крізь шибу, розсіюючи світло у просторі невеликої кухні. Тут кипить робота.

— Це старший син придумав назву. Так і сказав:  «Буде нам “Сушена радість”, — Сергій усміхається, лагідно дивлячись на п’ятнадцятирічного сина Івана. І гордо додає: — Він ще потім цілу презентацію проєкту зробив. 

Автором ідеї та амбітного сімейного бізнес-проєкту став Сергій. Тут йому стали в пригоді знання, отримані під час навчання та реабілітації у Superhumans Center. Спершу чоловік подавався на державні програми підтримки ветеранів, але ці спроби не були успішними. Згодом дізнався про німецьку неурядову організацію «Німецьке об’єднання народних університетів» (DVV International), яка тоді оголошувала конкурс на стартапи для українських ветеранів. Надіслав заявку. Але до кінця не вірив, що переможе з першого разу. Невдовзі проєкт Сергія Жуковського став переможцем у десятці найкращих. У межах гранту було передбачене фінансування, яке дозволяло придбати все необхідне обладнання для нового почину.

Уже за кілька днів затишна львівська кухня сім’ї Жуковських перетворилась у головне місце, де вони почали створювати свою «Сушену радість». 

Секретні інгредієнти

На дерев’яних вікнах короткі мереживні фіранки відбивають згустки денного світла. Дарина акуратно розкладає нарізані шматки м’яса на металеву кухонну сітку, перед цим змочуючи кожен слайс у запашному маринаді. Сергій вдоволено каже, що це — «секретні інгредієнти». Вино, цитрусові, пікантні соуси різних смаків. Запах спецій шириться кухнею, заносячи думками в екзотичні країни. Починається головний етап приготування м’ясних джерків. Панує якась особлива атмосфера. 

Спочатку порцію тонких снеків залишають у холодильнику на дві доби. Опісля десять годин сушать у спеціальному дегідраторі (обладнанні для видалення вологи). Далі починається найцікавіше: пакування, фасування та відправлення продукції клієнтам.

У кожного в команді є власна зона відповідальності: Сергій з синами Олексієм та Іваном займається промоцією джерків в інстаграмі й тік-тоці. І чекають на розробку сайту, де невдовзі будуть доступні  всі функції замовлень «Сушеної радості». Крім того, Сергій займається постачанням м’яса, фінансовими та бухгалтерськими питаннями. Дарина вдихає життя в процес приготування. Сини Олексій та Іван допомагають акуратно складати у крафтові пакунки готову продукцію та поштою відправляти свою радість іншим.

Наразі головними замовниками «Сушеної радості» є друзі, рідні, побратими й колеги з команди Superhumans Center. Сергій мріє масштабувати свій бізнес.

Бо вірить: війна не лише руйнує, а й вчить запалювати світло там, де воно згасає.

***

У книгарні-кав’ярні Старого Лева, що на площі Ринок у Львові, голоси поволі стихають. Чутне тихе човгання ніг, побрязкування виделок із ножами та раптом дзвінкий звук ложки, якою розмішують у горнятку чай. Молоді хіпстери в чорних стильних пальтах — останні відвідувачі закладу, вони рішуче виходять надвір, крізь відчинені двері у нагріте людьми приміщення хутко заповзає подув вітру.
Сьогодні тут відбулася літературна зустріч українських ветеранів з наймолодшими читачами. Її ініціювала команда Superhumans Center спільно з «Видавництвом Старого Лева». Одним із перших гостей публічного заходу став Сергій Жуковський. 

Поки розмовляємо, у його сталевих руках той самий аркуш, на якому він написав свій позивний. «Тут був Жук», — чується дитячий голос десь поруч. Молодший син, десятирічний Олексій, тулиться до Сергія. За великими скляними вікнами, наче сузір’я зірок, купчаться перехожі, спиняються по двоє-троє. І немов завмирають по той бік широкого вікна:  з цікавістю спостерігають. Хтось у кав’ярні раптом люб’язно вривається у нашу розмову, щоб міцно потиснути сталеву руку Жука на знак вдячності. Сергій одразу ніяковіє.

— На війні я запам’ятав слова мого командира. Перед важким боєм він якось сказав: «Пацани, мені байдуже до нагород. Навіть якщо не відвоюєте якусь частину території, головне, щоб ви залишились живі». Це були слова справжнього командира. Людини. Друга. Тоді наші втрати і справді були мінімальні. А своє ми все одно відвоюємо, — Сергій знов усміхається. Його жага до життя іскрами струменить ізсередини. 

Обидва сини по черзі нетерпляче смикають батька за рукав. Сергій одягає зелений наплічник та поволі розчиняється на довгій, виметеній весняним вітром, вулиці. У тимчасовому домі, на крихітній кухні з фіранками, його чекає справа, яка несе радість. І повертає розраду, пронесену крізь біль війни.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.