Бригадирове щастя
Підйом о п’ятій ранку, хоча взимку можна й пізніше. На роботу на восьму, але слід обійти господарство. Віктор Шмалько — або дядя Вітя, як кличуть його знайомі, — щоранку навідується до корови й бичка, насипає зерна курям і качкам, годує кролів і собак. Чіп і Фокс радісно гавкають до господаря, а поміж ногами плутається чорний кіт — випрошує й собі уваги. Віктор годує усіх, а тоді снідає сам: хліб і чай з медом. Хутко збирається на роботу. Він керує бригадою комунального підприємства «Волоські мережі».
Якось на робочій зустрічі у Дніпрі дядю Вітю відзначив сам Президент.
— Дяді Віті — привіт від Ради регіонального розвитку та персонально від мене, — сказав Президент. — Дасте його номер, я сам йому подзвоню.
Скалічений радіацією Віктор Шмалько міг стати олійником або крамарем, але майже все життя порядкує у рідному селі Волоське на Дніпропетровщині.
Вдосвіта
Його телефон дзеленчить іще вдосвіта. Дядя Вітя швидко залагоджує якісь справи по той бік дроту.
Робота тут різна, розповідає. Треба і сміття вивозити, і дерева обпилювати, і дитячі майданчики ставити, і сніг розчищати. Восьмеро людей у його бригаді господарюють для громади з населенням одинадцять тисяч.
— Якось дві доби на роботі сиділи, трубу прорвало, — каже дядя Вітя. — А як відремонтували воду для села, взялися за сортування сміття. Придумали з хлопцями поруч зі звичайними баками ставити спеціальні жовті — для пластику. Зробили їх власноруч.
Коли ми приїхали на підприємство дяді Віті, робітники галасливо вантажили баки на причіп. Усе не могли погодитись, як краще їх умостити.
Хлопців своїх я і хвалю, і сварю, і матюками крию. Бувають такі п’ятихвилинки, що все село чує. Для роботи потрібен порядок. Гаркнув — побігли, не гаркнув — лежать
— Хлопців своїх я і хвалю, і сварю, і матюками крию. Бувають такі п’ятихвилинки, що все село чує. Для роботи потрібен порядок. Гаркнув — побігли, не гаркнув — лежать.
Дядя Вітя часто знаходить у жовтих баках звичайне сміття. Зітхає, що люд не готовий пектися про довкілля. Але й далі тягне селян до культури — вперто й завзято, як вчать розмовляти папугу.
— Коли сміття вивозять, ми розбираємо його у «Волоських мережах», відсортовуючи все, що люди кинули не в той бак.
Полудень
Дядя Вітя пересувається на колінах, бо втратив обидві ноги. Одну ампутували у 1990-му, іншу — в 1992-му. Поміж тим він удруге став батьком. Доньку назвали Олесею. Старша, Олена, народилася ще до першої ампутації.
Втрату ніг дядя Вітя пов’язує зі службою в армії. Два роки відслужив у Івано-Франківську в ракетних військах стратегічного призначення. Заправляв ракети паливом. Каже, воно парувало червоним.
Дембель припав на злощасний травень 1986-го.
— Командир нас вишикував і каже: «Хто раніше додому хоче, то спершу на Чорнобиль». Але ніхто з місця не зрушив, нам тут і так вистачило, — опускає погляд на ноги чоловік.
(За три роки стало важче ходити. Лікарі діагностували грибок. До 90-го він уже зовсім не міг пересуватися. Чи то паливо, чи то грибок — а ноги довелось ампутувати.)
Після повернення з армії одружився. Зі Світланою познайомилися ще у школі.
— У неї день народження 23 травня, а в мене — 30-го. Я на два роки старший за Свєту, але вона завжди жартує, що на тиждень молодший, — усміхається чоловік.
Гордо показує фотографії жінки.
— Вона мене не кинула. І я заради них боровся. Як втратив першу ногу, ставив на городі табуретку під коліно і сапав. Переступив, табуретку переставив — і сапав далі.
Щодня на роботу дядя Вітя взуває спеціальне взуття.
— Попервах дружина щось шила з ковдри або шуби, щоб тепле було, — пояснює. — А потім я пробував ходити на протезах, але незручно, ноги швидко німіють. Пів дня походив, а далі день їх не чую.
Дружина мене не кинула. І я заради неї та доньок боровся. Як втратив першу ногу, ставив на городі табуретку під коліно і сапав. Переступив, табуретку переставив — і сапав далі
Допоміг сусід Вадим, якого він зве «Кулібіним із викрійки». На протезному заводі чоловікові виготовили спеціальну підошву, а сусід допоміг пошити чохли.
На роботу їде машиною — стареньку «Славуту» оснащено ручним керуванням. Раніше був «Запорожець», який давно принишк у дворі. Своє авто дядя Вітя називає «ринком», бо возить усе, що може стати у пригоді.
Пообіддя
У 1990-х йому пропонували крамарювати, виготовляти олію, але він відмовився. Перед тим як стати бригадиром — працював на себе. Робив людям парове опалення, лагодив усілякі дрібниці.
— Вітя, прийди поміняй кран, — телефонували чоловікові.
— Як ви безрукі, то прийдемо поміняємо, — жартував майстер.
Посаду бригадира у «Волоських мережах» він отримав випадково. Про золоті руки дяді Віті у громаді знали давно, тож при нагоді директор комунального підприємства без вагань запросив його на роботу.
Коли знайшли приміщення для «Волоських мереж», з підвалу вивезли сміття, перетворивши його на майстерню.
— Аби хоч інструменти покласти, чаю випити, погрітися, — згадує бригадир.
— Собі все роблю нашвидкуруч, а громаді — як треба. Полагодили дитячі майданчики, насадили дерев, зробили воду. Тепер, якщо десь аварія, то не ціле село без води, а лише половина.
Надвечір’я
У 2002-му дядя Вітя почав будуватися — для дружини та двох доньок. Нині йому 53, і він уже дідусь. Старша донька має сина-першокласника. Поруч із майбутнім будинком дядя Вітя задумав дитячий майданчик, та онук поїхав вчитися до міста.
Собі все роблю нашвидкуруч, а громаді — як треба. Полагодили дитячі майданчики, насадили дерев, зробили воду. Тепер, якщо десь аварія, то не ціле село без води, а лише половина.
— Раніше вони з нами жили. А тепер навантажили онука, що нема коли й до діда приїхати. Карате, моделювання, інтернет.
Дядя Вітя ніколи не знає, коли закінчиться робочий день. Якщо без пригод, то о сьомій. Надвечір він сідає у свою «Славуту» і під брязкіт «ринку» торохтить додому.
Наступного дня підйом о п’ятій.
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.