Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Бригадирове щастя
    12 Червня 2019

    Бригадирове щастя

    Один день із життя комунальника, який не має ніг, але тримає на собі все село

    Підйом о п’ятій ранку, хоча взимку можна й пізніше. На роботу на восьму, але слід обійти господарство. Віктор Шмалько — або дядя Вітя, як кличуть його знайомі, — щоранку навідується до корови й бичка, насипає зерна курям і качкам, годує кролів і собак. Чіп і Фокс радісно гавкають до господаря, а поміж ногами плутається чорний кіт — випрошує й собі уваги. Віктор годує усіх, а тоді снідає сам: хліб і чай з медом. Хутко збирається на роботу. Він керує бригадою комунального підприємства «Волоські мережі».

    Якось на робочій зустрічі у Дніпрі дядю Вітю відзначив сам Президент.

    — Дяді Віті — привіт від Ради регіонального розвитку та персонально від мене, — сказав Президент. — Дасте його номер, я сам йому подзвоню.

    Скалічений радіацією Віктор Шмалько міг стати олійником або крамарем, але майже все життя порядкує у рідному селі Волоське на Дніпропетровщині.

    Вдосвіта

    Його телефон дзеленчить іще вдосвіта. Дядя Вітя швидко залагоджує якісь справи по той бік дроту.

    Робота тут різна, розповідає. Треба і сміття вивозити, і дерева обпилювати, і дитячі майданчики ставити, і сніг розчищати. Восьмеро людей у його бригаді господарюють для громади з населенням одинадцять тисяч.

    — Якось дві доби на роботі сиділи, трубу прорвало, — каже дядя Вітя. — А як відремонтували воду для села, взялися за сортування сміття. Придумали з хлопцями поруч зі звичайними баками ставити спеціальні жовті — для пластику. Зробили їх власноруч.

    Коли ми приїхали на підприємство дяді Віті, робітники галасливо вантажили баки на причіп. Усе не могли погодитись, як краще їх умостити.

    Хлопців своїх я і хвалю, і сварю, і матюками крию. Бувають такі п’ятихвилинки, що все село чує. Для роботи потрібен порядок. Гаркнув — побігли, не гаркнув — лежать

    — Хлопців своїх я і хвалю, і сварю, і матюками крию. Бувають такі п’ятихвилинки, що все село чує. Для роботи потрібен порядок. Гаркнув — побігли, не гаркнув — лежать.

    Дядя Вітя часто знаходить у жовтих баках звичайне сміття. Зітхає, що люд не готовий пектися про довкілля. Але й далі тягне селян до культури — вперто й завзято, як вчать розмовляти папугу.

    Коли сміття вивозять, ми розбираємо його у «Волоських мережах», відсортовуючи все, що люди кинули не в той бак.

    Полудень

    Дядя Вітя пересувається на колінах, бо втратив обидві ноги. Одну ампутували у 1990-му, іншу — в 1992-му. Поміж тим він удруге став батьком. Доньку назвали Олесею. Старша, Олена, народилася ще до першої ампутації.

    Втрату ніг дядя Вітя пов’язує зі службою в армії. Два роки відслужив у Івано-Франківську в ракетних військах стратегічного призначення. Заправляв ракети паливом. Каже, воно парувало червоним.

    Дембель припав на злощасний травень 1986-го.

    — Командир нас вишикував і каже: «Хто раніше додому хоче, то спершу на Чорнобиль». Але ніхто з місця не зрушив, нам тут і так вистачило, — опускає погляд на ноги чоловік.

    (За три роки стало важче ходити. Лікарі діагностували грибок. До 90-го він уже зовсім не міг пересуватися. Чи то паливо, чи то грибок — а ноги довелось ампутувати.)

    Після повернення з армії одружився. Зі Світланою познайомилися ще у школі.

    — У неї день народження 23 травня, а в мене — 30-го. Я на два роки старший за Свєту, але вона завжди жартує, що на тиждень молодший, — усміхається чоловік.

    Гордо показує фотографії жінки.

    — Вона мене не кинула. І я заради них боровся. Як втратив першу ногу, ставив на городі табуретку під коліно і сапав. Переступив, табуретку переставив — і сапав далі.

    Щодня на роботу дядя Вітя взуває спеціальне взуття.

    — Попервах дружина щось шила з ковдри або шуби, щоб тепле було, — пояснює. — А потім я пробував ходити на протезах, але незручно, ноги швидко німіють. Пів дня походив, а далі день їх не чую.

    Дружина мене не кинула. І я заради неї та доньок боровся. Як втратив першу ногу, ставив на городі табуретку під коліно і сапав. Переступив, табуретку переставив — і сапав далі

    Допоміг сусід Вадим, якого він зве «Кулібіним із викрійки». На протезному заводі чоловікові виготовили спеціальну підошву, а сусід допоміг пошити чохли.

    На роботу їде машиною — стареньку «Славуту» оснащено ручним керуванням. Раніше був «Запорожець», який давно принишк у дворі. Своє авто дядя Вітя називає «ринком», бо возить усе, що може стати у пригоді.

    Пообіддя

    У 1990-х йому пропонували крамарювати, виготовляти олію, але він відмовився. Перед тим як стати бригадиром працював на себе. Робив людям парове опалення, лагодив усілякі дрібниці.

    Вітя, прийди поміняй кран, телефонували чоловікові.

    Як ви безрукі, то прийдемо поміняємо,жартував майстер.

    Посаду бригадира у «Волоських мережах» він отримав випадково. Про золоті руки дяді Віті у громаді знали давно, тож при нагоді директор комунального підприємства без вагань запросив його на роботу.

    Коли знайшли приміщення для «Волоських мереж», з підвалу вивезли сміття, перетворивши його на майстерню.

    — Аби хоч інструменти покласти, чаю випити, погрітися, — згадує бригадир.

    — Собі все роблю нашвидкуруч, а громаді — як треба. Полагодили дитячі майданчики, насадили дерев, зробили воду. Тепер, якщо десь аварія, то не ціле село без води, а лише половина.

    Надвечір’я

    У 2002-му дядя Вітя почав будуватися — для дружини та двох доньок. Нині йому 53, і він уже дідусь. Старша донька має сина-першокласника. Поруч із майбутнім будинком дядя Вітя задумав дитячий майданчик, та онук поїхав вчитися до міста.

    Собі все роблю нашвидкуруч, а громаді — як треба. Полагодили дитячі майданчики, насадили дерев, зробили воду. Тепер, якщо десь аварія, то не ціле село без води, а лише половина.

    Раніше вони з нами жили. А тепер навантажили онука, що нема коли й до діда приїхати. Карате, моделювання, інтернет.

    Дядя Вітя ніколи не знає, коли закінчиться робочий день. Якщо без пригод, то о сьомій. Надвечір він сідає у свою «Славуту» і під брязкіт «ринку» торохтить додому.

    Наступного дня підйом о п’ятій.

    [Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.] 

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00