Боржник любові

[Цей репортаж є частиною книжки «Бог дивовижних людей та інших грішників». Він був написаний у 2018 році, через рік після звільнення Ігоря Козловського з полону, у якому його близько двох років тримали російські бойовики. Сьогодні стало відомо, що серце українського вченого-релігієзнавця зупинилося. З дозволу видавництва «Човен» ми публікуємо цей текст у світлу пам’ять про велику людину]

«В ув’язненні я зрозумів: виживає той, хто думає не про себе, а про інших», — так розпочинає промову 64-річний Ігор Козловський. Як почесний лектор у травні 2018 року він виступає на врученні журналістської премії імені Олександра Кривенка у Львові. Від моменту звільнення із полону бойовиків «ДНР» минуло чотири місяці.

Два роки історик, релігієзнавець та громадський діяч був заручником — у в’язниці його намагалися зламати неволею.

«Так, неволя зменшує вибір, але посилює жагу до свободи», — каже він тепер. У костюмі з краваткою, із вільно розправленими плечима, звертається до кількох сотень пар очей у великій залі. «Ми всі розуміємо свободу по-різному, — мовить упевнено. — До того ж, «там» (у кантівському потойбічному світі пекла), спілкуючись не тільки з нашими політв’язнями, але й із карними злочинцями та бойовиками, які опинились за ґратами, я бачив, що вони також прагнуть до волі, але не зовсім розуміють, що таке свобода. Людський вимір — це вимір свободи. Свободи обирати смисли нашого життя, смисли відповідальності за власну невипадковість».

Арешт
Січень, 2016

Його викрадають просто біля будинку. Кілька чоловіків у цивільному чатують на вченого біля під’їзду. Хапають, коли той виходить винести сміття. Відтак вриваються до квартири, де на батька чекає прикутий до ліжка син. Нахабно нишпорять у речах, гучно скидають із полиць книжки — вдають, що шукають докази винуватості Козловського. Насправді ж хапають усе цінне. Забирають гроші, коштовності, техніку й документи. Викрадають навіть стару родинну ікону — усе це більше скидається на квартирну крадіжку, ніж на арешт.

За зухвалим обшуком налякано спостерігає син. 36-річний Святослав безпорадно роззирається довкола і хтозна чи розуміє, що коїться. «Прийшли погані дядьки, шуміли», — схвильовано переказуватиме потім матері. Він має добрі очі, синдром Дауна і зламаний хребет.

Хлопець не покидав квартири і не лишався на самоті майже 18 років. Відтоді, як невдало відчинив вікно і випав назовні. Могло б обійтися — квартира на першому поверсі. Але сталось інакше: Святослав зламав хребет і роздробив кістки таза. Вони так і не зрослися — уламки повільно виходили назовні, лишаючи в тілі рани, які не гояться дотепер.

Через сина Ігор Козловський так і не виїхав із Донецька з початком окупації. Вивезти лежачого хворого через блокпости — справа нелегка. Дружина й молодший син виїхали до Києва, а батько лишився зі Святославом. Щоранку й щовечора обробляв рани, замінював катетер, обіймав сина.

Та грабіжників це не обходить. Співробітники так званого МДБ («Міністерство державної безпеки» угруповання «ДНР») грюкають дверима, лишаючи безпомічного Святослава самого. Про арешт Ігоря Козловського нікому не повідомляють. 

***

Відтоді кілька місяців жодного зв’язку зі зниклим не буде.

Коли дружина не зможе дотелефонуватись до Ігоря, зрозуміє — його спіткала біда. Попросить родичку, яка залишилася в Донецьку, піти до квартири. Так дізнається про арешт. Але зрозуміти, хто, куди й чому забрав чоловіка, їй вдасться не одразу. Писатиме заяви до «поліції» та «воєнної прокуратури» «ДНР», звертатиметься до «омбудсмена» угруповання. Аж поки «МДБ» не підтвердить — Ігор Козловський у них.

Звинуватили вченого у «зберіганні зброї та боєприпасів». Під час обшуку у квартирі нібито виявили дві гранати. За версією «слідства», науковець зберігав бойові гранати на книжковій полиці, поміж священними текстами в одній кімнаті з напівпаралізованим сином.

Поки родина домагатиметься побачень із затриманим (яких так і не дозволять), Ігоря Козловського катуватимуть у підвалі «МДБ» — колишньому приміщенні Служби безпеки України.

Лютий, 2016 — До звільнення майже два роки

«Про те, що сталося, нагадувало не лише дивне відчуття у роті, сповненому кров’ю, але й почорніле від довгих катувань тіло. Усе, що я бачив напередодні, — брудний мішок на голові».

Він пам’ятав біль, страждання та смерті багатьох в’язнів, які кричали й молилися, задихалися і помирали в його смердючій щільній тканині.

«Мене били довго й жорстоко, змінюючи один одного. Якби це була якась корисна справа, і ці істоти були б людьми, я сказав би, що працювали вони відповідально і з насолодою. Крутили «російську рулетку», приставляючи дуло до голови, брудно лаялися, вкладали в руки гранати та кричали, щоб я визнав їх своїми. Хвалькувато верещали, що прийшов нарешті «русский мир». Гарчали, що я — ворог і «укроповский» ідеолог. Що підготував армію учнів, котрі стали тепер під синьо-жовті прапори ворогів «республіки». Говорили, що катуватимуть довго й болюче, доки не зупиниться моє серце.

Дихати в мішку було важко. Свідомість пірнала в глибину, немов у воду. Іноді я чув власний голос, який повторював, мов мантру: «Гранати не мої. Гранати не мої…». А рот постійно сповнювався кров’ю. Час зникав».

Цей уривок із ще не виданої книги Ігор Козловський опублікує у Фейсбуці значно пізніше. Опісля звільнення з полону — через довгих 700 днів.

А поки що — щоденно витримує побиття та знущання. Йому погрожують, що привезуть у підвал сина й катуватимуть на очах, допоки учений не визнає вини.

Він не бачить катів. Перед очима завжди тільки брудний мішок. Тож уявляє їх страхітливими створіннями з Босхових картин.

Щоразу після побиття, знесиленого, його повертають до решти бранців у підвал — без вікна, свіжого повітря і денного світла. Майже без їжі. Без звісток з волі.

Червень, 2016

Надія з’явиться, коли його перевезуть до СІЗО — там він уперше може почути голоси рідних.

У слідчому ізоляторі його час до часу перекидають з однієї камери в іншу. Так політичний в’язень опиняється замкненим в одному просторі з ув’язненими бойовиками. Це небезпечно. Та Ігор знає, як поводитись. За десятки років роботи в різних структурах міжрелігійного діалогу (мусив розумітися з усіма — від Свідків Єгови до сатаністів) він добре засвоїв, як говорити з людьми їхньою мовою. Слизьких тем оминають. Мусять виживати.

Спільно ховають у камері заборонений телефон. Спільно виносять його «на прогулянку», бо тільки там можна подзвонити — камеру глушать.

Це непросто, і це командна робота. Спершу треба винести мобільний на подвір’я. Щоправда, «подвір’я» — надто гучно сказано. Прогулянкові камери не більші за звичайні. Мають стіни з чотирьох боків і ґрати згори. Зверху по периметру крокують наглядачі з автоматами.

Кожного, хто виходить, прискіпливо обшуковують. Тож треба заховати телефон на собі так, аби його не помітили й не відчули на дотик — у рукаві, у капюшоні. Щоразу в іншої людини. Щоразу в іншому місці. Не хвилюватися. Не видати себе.

Розіграти якусь виставу, щоб наглядачі не так прискіпливо оглядали того, хто виносить телефон. Чи ж підкупити пачкою цигарок.

Дістати непомітно мобільний. Говорити тихо і швидко.
Почути рідний голос. Збрехати, що з тобою все гаразд.
Попросити надіслати найнеобхідніше.
Передати телефон далі.

Листопад, 2016 — У полоні майже 10 місяців

Представники «ДНР» відмовляються внести Ігоря Козловського до списку обміну полоненими. В ефірі «Громадського ТБ Донбасу» племінник вченого, Денис Козловський, каже: «Українська сторона на кожній зустрічі Мінської групи порушує питання стосовно Ігоря Козловського, та кожен раз отримує відповідь, що будуть міняти тільки «всіх на всіх»… На останній зустрічі вони заявили, що не розглядають його як затриманого у зв’язку з конфліктом, тому зі свого боку у списки на обмін не включають. Йому просто продовжують щомісяця арешт».

***

У камерній тиші поміж медитаціями Ігор Козловський міркує про те, як можливе у світі людей зло в такому чистому вигляді. Своїх катів не ненавидить. Може, навіть трохи жаліє.

Розуміє — приниженням інших заповнюють власний екзистенційний вакуум. Відчувають у своїх руках владу (тим паче, коли тримають у них зброю) і користаються нею, бо тільки це дає їм відчуття власної значущості й робить ворогами тих, хто зреалізувався і вміє любити. Бо самі вони — ні. 

Розголос
Березень, 2017 — Понад 400 днів у полоні

Раз на тиждень ув’язнених ведуть «на помивку» — у спільну душову кімнату. Для більшості це не лише час, коли можна помити тіло, але й можливість перекинутися кількома словами з іншими: дізнатися новини, попросити щось передати на волю.

«Чули, професоре, — каже до нього хтось. — Інтернет гуде: люди просять вас звільнити».

Він досі не знав, що 3 березня його племінник Денис Козловський опублікував у Фейсбуці такі слова: «Надії на виправдувальний вирок жодної. Єдина можливість витягнути його з в’язниці — максимальний розголос».

Із цього допису починається масштабна акція підтримки: користувачі соцмереж по всьому світу викладають фотографії під хештегом #FreeKozlovskyy і вимагають звільнити ученого. До акції приєднуються Джамала, Андрій Хливнюк, Дмитро Шуров, Ірен Роздобудько й інші відомі українці. Долучаються також учені, громадські активісти, правозахисники, релігійні діячі з усього світу. 

Ігор почувається вдячним.

Квітень, 2017 — 15 місяців у полоні

Підйом о шостій. Та він щодня прокидається раніше — ще до світанку. Таку звичку має за понад 50 років практикування йоги — просто не може спати, коли сонце вже зійшло.

Умитися, якщо є вода (у підвалі її не було). Зробити хоча б кілька вправ: фізичних, медитаційних, молитовних. Поїсти. Чекати виходу на прогулянку, бо тільки там можна трохи краще розім’ятися. 

У камері смертників та довічно ув’язнених, куди його перевели, навіть рук не розставиш — така вузька.

Темну, затхлу камеру з діркою замість туалету Ігор Козловський ділить з іншим політичним бранцем — Віталієм Недосєкіним. Директора автотранспортного коледжу затримали в лютому 2017 року нібито за шпигунство на користь українських спецслужб.

Принаймні їм обидвом є із ким поговорити. Ділять навпіл простір, неволю і передачі з дому.

Час до часу родичам вдається передавати щось до СІЗО. У тих посилках Ігор Козловський щоразу зчитує докази любові. Любов відчуває і у млинцях, які спекла дружина. І у крихітній записці, захованій поміж тими млинцями. У книжках, які надсилають учні, пам’ятаючи про його вподобання (другу частину роману Дейвіда Робертса «Шантарам. Тінь гори» передають пізніше від в’язня до в’язня).

Читання, спілкування, медитація — обов’язкові складові щоденного ритуалу. Усе, аби лишатися людиною.

***

На десять днів його запроторюють у карцер. Знаходять привід: підлаштовують усе так, щоб він не зміг вийти на вечерю, а тоді звинувачують у порушенні режиму. Наглядач, який переводить його до карцеру, перепрошує.

Та ради нема. У темній камері, де не можна присісти чи лягти, минає день за днем. Книжок не дозволяють. Говорити ні з ким. Лишаються медитація, молитва і спогади.

Пригадує, коли йому було років зо п’ять, родина жила в маленькій кімнаті комунальної квартири, облаштованої в будинку, що його конфіскували в колишнього заводчика. То був кінець 1960-х — зі сталінських таборів поверталися політичні в’язні. Так поряд з’явився новий сусід, який майже 30 років провів у таборах. 

Сива голова, суха напівпрозора шкіра, сутулі плечі — усе видавало в ньому людину, зломлену ув’язненням. Окрім очей. Вони були живими. З тієї жаги і почалася їхня дружба. Старий розказував малому про експедиції до Центральної Азії: із початком Першої світової їхня дослідницька група не змогла повернутись додому й лишалась у Гімалаях аж до 1929 року. Відтак членів експедиції визнали неблагонадійними і відправили в Сибір. Він міг померти і був близький до того, коли захворів на туберкульоз. Та вижив завдяки тибетським духовним і тілесним практикам. Малий Ігор Козловський захоплено слухав ті розповіді, відтак ховався під стіл — більше місця в кімнаті не було — і займався йогою.

Був унікальною дитиною. Улюбленцем місцевих бібліотекарок. Швидко навчився читати й до кінця першого класу проковтнув усю Дитячу енциклопедію. До третього — понад півсотні томів Великої радянської енциклопедії. Переписував книжки від руки в цупкі зошити. Вів старанний перелік усього, що прочитав — від 11 до 15 років у тому списку з’явилося понад дві тисячі назв тільки науково-фантастичних книжок.

У темній кімнаті карцеру пригадує, як сідав біля пічки — ближче до світла й тепла. І під потріскування живого вогню ковтав сторінку за сторінкою. Холод камери повертає до реальності.

Травень, 2017 — Вирок

«Військовий трибунал «ДНР» виніс обвинувальний вирок у справі Ігоря Козловського: 2 роки і 8 місяців позбавлення волі, — написав у Фейсбуці молодший син ученого, Олександр. — Ані вік Ігоря Козловського, ані син-інвалід, яким він опікується, не стали пом’якшувальними обставинами для “суду”».

***

За кілька днів стає відомо, що представники «ДНР» погодилися внести Козловського в остаточні списки полонених на обмін. Та коли це може статися, невідомо.

Самого ж ученого переводять із Донецька в Микитівську виправну колонію № 87 у Горлівці. Про історію з обміном він нічого не знає. Зате вперше бачить небо без ґрат.

Із рештою ув’язнених виходить на щоденну прогулянку. Піднімає очі вгору, довго дивиться, як вітер жене небом хмари. Чисте, не ув’язнене залізними прутами небо багато означає для нього тієї миті.

Серпень, 2017 — Рік і дев’ять місяців у неволі

Тепер він точно знає — свобода має запах і смак, до неї можна торкнутися. У передачах від рідних до в’язниці періодично потрапляє їжа і те, що ув’язнені називають «слобідським хлібом». Звичайний хліб, але спечений по той бік ґрат. Він має запах і смак свободи.

***

Ігоря Козловського в колонії поважають. Місцеві авторитети дали йому прізвисько «Професор» і стежать за тим, щоб решта в’язнів ставилася до нього шанобливо — не дозволяють навіть лихословити у присутності вченого. А ще ходять до нього на розмови.

Як Віктор Франкл у нацистському концтаборі, Ігор Козловський проводить терапію для решти ув’язнених. Говорить із тими, хто близький до самогубства, — про сенси, які чекають за межами колонії. Вчить любові.

Це непросте завдання говорити про любов з тими, хто не знає, чи буде коли-небудь звільнений. Але він слухає і шукає слова. «Любов — у нас самих», — іноді повторює.

І думає про те, що після звільнення частіше говоритиме слова любові своїм рідним. 

Звільнення
Грудень, 2017 — Майже два роки в полоні

Одного вечора керівництво колонії викликає персонал, що вже поїхав додому, — повертають оперативників, політчастину, головного лікаря медслужби. Ігоря Козловського вперше за весь час у колонії оглядають і міряють тиск. «Ви вже, певно, здогадуєтесь», — кажуть у кабінеті, де на стінах висять портрети Сталіна, Путіна й Захарченка. Нічого не пояснюють.

На ранок Ігоря та ще кількох в’язнів перевозять до СІЗО. Там тримають добу. Тоді саджають в автозаки й везуть за невідомим маршрутом. Кілька разів машини заїжджають в інші заклади утримання — збирають решту політв’язнів.

Зрештою три машини з маленькими отворами замість вікон заповнені вщерть — 58 бранців сидять один на одному. Дорога триває майже шість годин.

Зупиняються неподалік Горлівки, на території, підконтрольній бойовикам.

«Міняти вас будемо, — кажуть врешті. — Чекайте».

Чекати доводиться довго. Автобуси української сторони, що мають їх забрати, все ніяк не з’являються. На зимовий український степ спадають сутінки. Хвилини тягнуться нестерпно.

***

Аж раптом.

Кілька великих автобусів зупиняються неподалік. Крізь кордон озброєних бойовиків проривається уповноважена з питань мирного врегулювання Ірина Геращенко. 

«Слава Україні!», — кричить хтось.

«Героям Слава!» — відповідають хором. Уже не бояться зброї бойовиків.

Геращенко обіймає кількох бранців, й Ігоря Козловського також. Ще кілька годин звіряють списки. Рушають затемна. Лише коли автобуси минають блокпост, над яким майорять українські прапори, Ігор Козловський відчуває: нарешті вільний. І чи не вперше за два роки полону дозволяє собі заплакати.

***

Звільнених військових переодягають у новеньку форму. Гвинтокрилами переправляють до Харкова. Далі — літаком до Києва. Ігоря Козловського просить летіти поруч із ним на президентському борту Петро Порошенко.

О пів на другу ночі два літаки сідають у столиці. На злітній смузі звільнених уже п’яту годину чекають родичі та друзі. Поки Президент говорить коротке слово, зустрічаючі не можуть стримати емоцій. Підстрибують на місці, заламують руки й витирають сльози — хочуть якнайшвидше обійняти тих, кого в найгірші миті вже й не сподівалися побачити.

Ігор Козловський шукає очима своїх і зрештою губиться в обіймах. Дружина. Молодший син. Племінник. Кілька відданихучнів. Гуртом їдуть до орендованої київської квартири. Там на батька чекає прикутий до ліжка син.

Січень, 2019 — Рік на свободі

У домовлений час Ігор Козловський уже чекає на мене в кав’ярні на майдані Незалежності. Йому зручно тут зустрічатися — майже рік він працює в Інституті філософії на Трьохсвятительській.

«Запитувала вас про віру, і ви сказали, що вірите в невипадковості. Тож усе, що з вами трапилось в полоні, і сам полон — теж невипадкові? Чому це з вами трапилось?»

«Треба питати не чому, а навіщо, — світло усміхається Козловський. — Це головне запитання нашого життя. Усі виклики змінюють нас. Якщо ми їх приймаємо, звісно. Коли лікарі сказали, що наш син більше не ходитиме, це теж стало викликом. Але в мене ніколи не виникало бажання втекти від відповідальності. Син навчив мене любити — щоб уміти любити, треба стати любов’ю: вона всередині кожного з нас.

Мене часом запитують: як віддати належне батькам, які нас любили і стільки вкладали у нас, якщо ми щойно це усвідомили, а батьків уже немає? Кажу: любіть своїх дітей. У цьому наша нескінченність. У цьому сенс.

У моєму полоні теж був свій задум. Можливо, я був потрібен іншим бранцям: коли ділився з ними їжею чи своїми знаннями.

А ще я краще пізнав самого себе. У випробуваннях стаєш глибшим. Я відчув, що межі моєї витривалості далі, аніж думав. Зрозумів, що не боюся смерті. Добре пам’ятаю момент, коли усвідомив це. Мене довго били, а тоді вмить усе скінчилося — вони втомилися катувати. «Завтра продовжимо», — почув я голос.

Зірвавши з голови мішок, мене заштовхали назад у підвал. Тьмяно світила лампочка, а я стояв, відчуваючи, як стікає по ногах кров, і усміхався. Зрозумів тоді: не боюся померти. Помру, та й помру — подорожуватиму далі. Але водночас розумів: мушу жити. Просто повинен — заради своїх близьких.

Я боржник їхньої любові».