Змінюючи ряди

Його знають як колишнього мера, а нині — героя столичного таксі. 51-річний Андрій Бондарчук має один із найвищих рангів держслужбовця і три вищих освіти. У 2006-10 роках він був мером нині окупованого Дебальцевого. З початком війни вивіз родину до Києва. Ледь не щодня, у погоду і негоду, у футболці з написом «Свій до свого по своє», Бондарчук набирається сил на спортивному майданчику поблизу метро «Гідропарк». А потім сідає за кермо — подружжя та їхніх трьох неповнолітніх дітей сьомий рік годує чорний седан і чоловікова воля.

За п’ять років роботи у таксі колишній чиновник здійснив найбільшу кількість поїздок серед українських водіїв одного із сервісів — понад 31 тисячу. Він працює щонайменше 70 годин на тиждень. Про екс-мера-таксиста не раз говорили у медіа: як б’є за кермом корпоративні рекорди та розповідає пасажирам про російську агресію. Втім, кожне виконане ним замовлення — передусім цеглина у новий дім. Адже Бондарчук розуміє, що навіть після звільнення навряд чи повернеться на окуповані нині території.

Працювати водієм — не соромно

На торпеді його седану помаранчевим світяться написи польською. 

— З Польщі авто? — запитую, вмощуючись на передньому пасажирському сидінні його Ситроена.

— Ні, — бачу, усміхається крізь маску. — У налаштуваннях бракує української, а російську я не переношу. Тож обрав польську. Пристібайтеся, будь ласка, будемо рушати. 

Плавно змінюючи автомобільні ряди й немовби смакуючи кожен кілометр, повільно рухаємося одним із найбільших проспектів столиці. 

— Колись, може, напишу книгу про свою роботу у таксі. Вже навіть кілька назв вигадав. Наприклад, «Від міністрів до безхатченків». 

У Донецьку він кинув власну трикімнатну квартиру. Поспіхом зібрав найнеобхідніше, разів десять перевірив, чи забрав усі документи.

— Виїжджав, — розповідає, — через Карлівку, за Пісками. Там на водосховищі, пригадую, сидів «сєпар» — колишній цивільний, який вирішив підтримати Росію. Він був останнім, хто зустрівся мені по той бік барикад. А коли я дістався нашого блокпосту — думав, цілуватиму землю. Хотілося плакати від щастя. Без перебільшень. 

Дружину і трьох дітей Бондарчук вивіз трохи раніше — 27 травня, наступного дня після початку боїв за Донецький аеропорт. Кінець весни 2014-го загалом став точкою неповернення для тисяч донецьких родин: окрім пекла на міському летовищі, мешканці міста тоді дізналися, як працює крупнокаліберна артилерія і що відчуваєш, коли над головою проноситься винищувач. 

— Ті, хто не втрачав дому, як втратили його ми, — розмірковує, не зводячи очей з дороги, — навряд чи зрозуміють, як це: нашвидкуруч збиратися під обстрілами, пакувати дитячі речі, світ за очі вивозити родину. Я своїх спочатку відвіз не до Києва — в інше безпечне місце. До столиці ми переїхали згодом, щойно я зрозумів, що зможемо почати тут спочатку. 

Щоб діти отримували освіту (двоє у школі, і старший — у медичному коледжі), а скромна квартира в одному зі спальних районів Києва більше не була пов’язана із задушливим словом «іпотека», колишній мер Дебальцевого працює майже без вихідних. Починав перевізником у БлаБлаКарі, ледь не цілодобово мотаючись між Києвом, Харковом, Львовом та звільненою частиною Донецької й Луганської областей. Останні п’ять років, відколи в Україні з’явилися альтернативні служби перевезення пасажирів, чоловік зазвичай проводить за кермом 70 годин на тиждень. Якось навіть таксував 96, тобто майже 14 годин щодня. 

— Разом із тим, — запевняє, — я не дозволяю собі їздити втомленим або сонним. Хоча перший рік карантину працював взагалі без вихідних.

Зробив перерву лише на кілька днів, коли машина зламалася. І це не геройство, знаєте. Це любов до своєї родини. Я — чоловік, мушу піклуватися про дружину й дітей.

Щотижня чесно заробляю, як правило, не менше десяти тисяч гривень. У найкращі місяці, з урахуванням комісії агрегатора, на руки отримував приблизно 70-75 тисяч.  

Гомінкий і відкритий, він не приховує, що його сім’я — так само, як і більшість інших вимушених переселенців, — скоріш за все, не повернеться додому навіть після звільнення нині окупованих територій. Каже, причина найперше суто людська — війна триває майже вісім років, хто зміг закріпитися на нових місцях, навряд чи знайдуть у собі сили знов осісти там, де були зруйновані їхні долі. 

— Плюс, — підкреслює, — потрібно дбати про безпеку. Навіть снаряди Другої світової досі вибухають і забирають життя. Лишень уявіть, скільки снарядів залишиться після цієї війни. На розмінування може піти не одне життя, а я, як будь-який нормальний батько, хочу, щоби мої діти мали гідне й мирне майбутнє. 

Чорний седан Бондарчука, зсередини вичищений аж до блиску, ззовні має фірмове брендування агрегатора. За наклейку дають додаткові бонуси, але чоловік спочатку соромився її розміщувати. Здавалося, держслужбовцеві його рангу не личить працювати у таксі. 

— Але якось я віз чоловіка, що вже купу років працює на столичних ринках. Моя зніяковілість його дивувала. Він сказав: «А чого ти соромишся? Ти ж не крадеш». І мене тоді осінило — а справді ж! Так, зараз я працюю водієм, попри три вищих освіти. Але це не соромно. Часом, коли сам опиняюся на пасажирському сидінні, зустрічаю за кермом таксі, наприклад, діючих майорів ЗСУ та поліцейських. І вони не встидаються. Все чесно і відкрито. 

Місто на стику областей

Попри прийняття своєї нової професії, Бондарчукові болить, ким він є насправді. У численних телевізійних сюжетах чоловік із особливим запалом каже: «Моя справжня пристрасть — це політика!». 

Політичному піару, аналітиці й стратегії колишній мер Дебальцевого віддав більшу половину життя — понад 30 років. Відколи Україна здобула незалежність, він не пропустив жодних виборів. Консультував навіть на останніх президентських, але не каже кого саме: «із комуністами й регіоналами принципово не співпрацюю, а взагалі мушу чинити, як лікар, що не може відмовити пацієнту в огляді». 

Проте політичний консалтинг, як і державна служба, виявилися нездатними прогодувати багатодітну родину, усю влаштованість якої забрала російсько-українська війна. Якось Бондарчук підвозив заступника голови одного з міністерств і запитав, скільки той заробляє. Чиновник відповів, що ця посада — його єдина робота, за яку він отримує 48 тисяч гривень. Приблизно на 30 тисяч менше, ніж колишній мер, таксуючи у свої найвдаліші місяці. 

— А ви от, — раптово переключається на іншу тему, коли минаємо кладовище, — знаєте, хто на Байковому похований? 

— Та багато хто, — кажу. — Але ж ви про Володимира Сосюру хочете розповісти? 

— О, а звідки знаєте? — усміхається. — Між іншим, він у Дебальцевому народився. 

— Так, там і пам’ятник йому є. Точніше, був — каменюка така серед поля. 

— І школа була на його честь названа, і вулиця… Дебальцеве взагалі цікаве місто. До речі, у 1920 році влада СРСР хотіла зробити його столицею тодішньої Донецької губернії. 

Про місто-залізничний вузол на перетині Донецької й Луганської областей Бондарчук знає не менше, ніж про політику. Дебальцеве, де у 2010-му, як сам каже, програв мерські вибори «зраднику України» Володимиру Проценку, згадує емоційно і досить голосно. 

Дорогою розповідає, що місто було бажаним для бойовиків, тому що займає домінуючі висоти, знаходячись настільки ж високо над рівнем моря, як і гірське Яремче. Що місто розбудовували цілих 150 років, і, хоча воно ніколи не мало власної шахти, на початку «нульових» промисловість Дебальцевого дорівнювала промисловості Івано-Франківська — вдесятеро більшого за площею та кількістю населення обласного центру. Що у місті на початок війни залишалися цілі квартали триповерхових будинків зі зручностями на вулиці, але з-поміж майже 25-тисячного населення далеко не всі виявилися прихильниками «русского мира».   

— Місцеві, звісно ж, допомагали українським військовим. А як без цього? Не треба думати, що весь Донбас — це самі лише проросійські люди. Подивіться на хлопців, які воюють. На тих, хто загинув. Серед них є дончани й луганчани, і вони ненавидять усе, що пов’язане з Росією.

Я й сам такий: народився у Луганському — зараз прифронтовому селищі. Дитинство провів у Світлодарську, а жив і працював у Донецьку та Дебальцевому. А російське на дух не переношу. Росія забрала мій дім й вкоротила віку моїй мамі — якби через загрозу наступу ми з сестрою не евакуювали її зі Світлодарська, думаю, мама б іще пожила. 

Правда життя

Поряд із місією прогодувати родину і забезпечити дітям гідне майбутнє екс-чиновник має у таксі не менш глобальну мету — розповідати пасажирам про російську агресію. 

Бондарчук вільно володіє англійською і легко спілкується про війну з іноземцями. І хоча він не може достеменно знати, чи відкриває комусь із них очі на те, що відбувається в Україні, чоловік сподівається, що за п’ять років зміг достукатися принаймні до кількох. 

— Оскільки моя автівка має підвищений клас комфорту, переважна більшість моїх пасажирів — соціально успішні люди. Дві найбільші групи — айтівці та іноземці, наприклад, співробітники амбасад. Хоча насправді працівникам амбасад зазвичай не потрібно нічого доводити. Також моїм таксі користуються наші держслужбовці. І частіше дискусії про події на Сході у мене бувають саме з нашими. Думаю, на них просто більше тисне російська пропаганда. А якось віз заступника посла Південної Кореї, так він говорить українською як професор. За два роки вивчив, уявляєте? То чого ж наші не можуть так само? Не хочуть просто. 

Крім міністрів та послів і, здавалось би, всупереч автівці підвищеного класу комфорту, колишній мер Дебальцевого не раз підвозив, наприклад, безхатьок, повій і людей, які щойно звільнилися з ув’язнення. Каже, останні дві категорії його пасажирів дуже подібні між собою, адже обидві не вміють вести діалог — одразу підвищують тон, з пів оберта заводяться і починають сваритися. 

— А от безхатьки, хоча й пахнуть так, що потім доводиться довго провітрювати салон, зазвичай не створюють проблем. Нормально можуть спілкуватися. Наприклад, є такий хлопець з голубами, фотографує у центрі людей. Він безхатько, не має дому, але як заробить трохи грошей, то полюбляє викликати таксі. І це, на мій погляд, нормально. Якщо людина хоче у такий спосіб зробити собі приємне, відчути себе живою — чого ж ні? 

Після війни, найпопулярніші теми для розмов із пасажирами — коронавірус і корупція. Бондарчук каже, люди страшно люблять пожалітися на владу та обговорити відсутність реформ. А відколи в Україні стартувало щеплення від COVID-19 — ледь не кожна поїздка завершується обговоренням вакцинації. 

— Одне тішить: антивакцинаторів я майже не зустрічав. Було таке, що кілька людей категорично протестували проти щеплення, але чому, яка їхня аргументація — я, чесно кажучи, так і не зрозумів. До того ж усі вони як один жодного аргументу, підтвердженого наукою, не навели. 

Споглядання чужих життів часом допомагає Бондарчуку краще роздивитися своє. Якось він підвозив викладачку одного з найпрестижніших вишів столиці: скромна і втомлена після лекцій, вона їхала з центру міста на околицю. Коли його таксі зупинилося десь серед гаражного кооперативу, викладачка подякувала і вийшла. А він не міг повірити, що жінка прибула за адресою. Коли ж пригледівся — побачив серед гаражів життя. 

— Поміж поїденими іржею залізними коробками ходили діти з рюкзаками — поверталися зі школи. А на самих гаражах, то тут, то там, куріли димарі! Отака вона, виявляється, — правда життя: викладачка національного університету може жити у гаражному кооперативі. А колишній чиновник може бути простим таксистом.