Бог грає поміж нас

Отець Михайло Чабан, провінційний настоятель салезіян*, стоїть на краю стадіону в невеликому містечку у Швейцарії і пильно дивиться на футбольне поле, де грають французи.  Сам він привіз на таборування і турнір до Франції команду юнаків з України.

Очей не відводить від милиць навпроти: бачить таке уперше. На полі — футболісти з ампутаціями, які приїхали з Марселю, носяться туди-сюди. В них суперники — без ампутацій. Ось момент: м’яч поруч, треба вдарити. Тієї миті спортсмен фіксує милиці на траві, спирається, піднімається і ногою б’є по м’ячу. Іншої ноги у нього нема.

Енергія, життя, люди з милицями і без кінцівок вправно рухаються, щось вигукують, швидко будують комбінації, а на воротах стоїть воротар без руки. Але це футбол, звичайнісінький футбол. Марсельці виграли.

— Вони не думають про свої травми, — раптом розуміє отець Михайло. — А якщо…

Літо 2022-го. У його країні восьмий рік триває війна.

«Покрова»

Першу футбольну команду для українських ветеранів, які втратили у боях кінцівки, створили у Львові за ініціативи греко-католицького чернечого згромадження салезіян Святого Івана Боско. Нині їй уже понад пів року, вона має за плечима турніри в Європі й розвивається так стрімко, що ніхто й уявити не міг. Воїни, здебільшого — штурмовики, б’ються за м’яч так, як билися в окопах та поміж ними. Кожен із них намагається знайти себе після тяжкої травми.
У салезіян є свій центр для молоді зі спортивною ареною. Тут проводять безліч активностей, заходів, навчань, майстер-класів. Це місце, яке отці салезіяни створили для служіння. А служіння вони бачать у роботі з молоддю. Повертати воїнам життя через футбол — ще одна їхня місія. Тому серед тих, хто їздить на всі турніри і стоїть на краю поля десь у Вроцлаві чи Жешуві як представник команди, — отець Михайло, лідер салезіян України. І важко сказати, хто кому більше дає радості від життя: салезіяни ветеранам чи навпаки. 

На стіні великої зали арени для мініфутболу в центрі Святого Івана Боско, де часто проводять змагання різного роду, — напис:

«Бог завжди грає у твоїй команді».

— Тут є своя філософія, — каже тренер. — Бог грає у твоїй команді, якщо ти відкритий до нього. Якщо закрився, то — ні.

Тут поважають кожного: чи людину, яка вірує глибоко і здавна, чи людину, яка про Бога вперше в окопі згадала. Зцілюють через спорт і спілкування. Може, найперше — через спілкування.

Час від часу в центр приїздять чоловіки з протезами. Частина з них уже ветерани, дехто ще військовий, проходить реабілітацію і поки що не набув ветеранського статусу. Східцями спускаються у підвал спорткомплексу. Там одягають форму, знімають протези і беруть в руки милиці. Милиці — спеціальні, з кріпленнями, що не дають їм випасти з рук, добре фіксуються на покритті зі штучної трави, та й на звичайній. Жартуючи один з одного, виходять на поблизьке поле. 5-та, 24-та, 10-та, 63-та, 68-ма… Ще недавно кожен був частиною команди якоїсь із бригад українського війська, яке зараз дає відсіч ворогу на своїй землі. Нині кожен — частина команди «Покрова Львів».
Поза полем ці хлопці іноді говорять про війну. Про випадки, коли у когось із них уже не було на кого і на що надіятися. Надіялися на Бога, і це рятувало. Сьогодні їх, колишніх штурмовиків, розвідників, снайперів, які втратили у боях кінцівки, Бог вивів на футбольне поле і грає поміж них.

Ця гра зцілює. Головне її завдання — реабілітація. Але «Покрова» з ветеранами-футболістами стрімко вривається у коло спортсменів-професіоналів, і годі тепер уявити, що хлопці це роблять на милицях, без ніг чи без рук. Формально команда — львівська, та люди в ній з різних куточків України. Усі ті, хто ще вчора був у шпиталях та реабілітаційних центрах, позавчора — в боях.

Керівник команди і донедавна її основний тренер Богдан Мельник каже, що цих хлопців від усіх інших футболістів відрізняє одне: вони — з війни, а тому «не мають страху перед жодним суперником». Ідуть на поле вигравати.

От ви, граєте?

— Богдане, треба шукати тренера, — якось сказав йому отець Михайло.

На ту пору провінційний настоятель уже повернувся до Львова, але не перестав думати про ідею, яка так захопила його у Швейцарії, — створити футбольну команду для військових з ампутаціями та опікуватися нею. Богдан Мельник працював менеджером спорткомплексу при центрі Святого Івана Боско, паралельно займався низкою проєктів і був дуже близьким до спорту. За фахом — тренер-викладач, серед спеціалізацій — робота зі спортсменами з інвалідністю. Та все ж.

— Імовірно, я міг когось знати й порадити, думав отець. Ми тепер з цього сміємося, бо насправді тренер, який сів би на лавку й чекав, коли до нього приїдуть гравці, — зовсім не те, що треба. Тепер ми це розуміємо, а тоді — ні. 

До цього моменту ніхто з них майже нічого не знав про ампфутбол: як організовані процеси, під чиїм дахом усе мало б діяти. Дізналися, що є Асоціація з футболу для людей з інвалідністю, є збірна, та оскільки подібних команд в Україні не було, не мали звідки черпати відомості. Почали міркувати: де можуть поділитися досвідом? куди поїхати, щоб побачити, як це працює? Виявилося, що чемпіонат Польщі один із топових у Європі, а тренер збірної Польщі — українець зі сфери футзалу. Той радо відгукнувся — і поляки взялися допомогти.

Кинулися шукати гравців.

Одного ранку обидва просто сіли в машину і поїхали у Винники, містечко біля Львова. Там при лікарні уже кілька місяців діяв реабілітаційний центр Superhumans, що опікувався протезуванням військових та цивільних, які потерпіли через війну.

Центр вражав. Якийсь час ходили локаціями, оглядали простір. Богдан постійно думав: хто, хто з цих людей навколо міг би піти у команду, яку він формує? Поки що без тренера.

— Зрештою сіли з отцем на дивані у холі. Я — в костюмі збірної з тризубом. Говоримо про футбол. В якийсь момент відчув на собі чийсь погляд. Підіймаю голову — біля кавової машини навпроти стоїть хлопчина, наливає каву і дивиться мені просто в душу. Розумію: його треба зачепити, щось треба сказати. Між нами три метри. І я раптом: «От ви, наприклад, граєте у футбол?». А він: «Так, я граю у футбол!». Телефоную представниці асоціації й кажу: «У мене є перший гравець!». 

У Кості Кашули з Ужгорода, а навпроти був саме він, загорілися очі. Був бійцем 5-ї окремої штурмової бригади, втратив ногу в лютому 2023-го під Бахмутом, вчився жити з протезом і саме думав про своє майбутнє. Тепер Костя — капітан команди. Кілька разів на тиждень сідає у потяг і їде з Ужгорода до Львова на тренування чи збори. Був першим і став для інших лідером, прикладом. 

Історія Кості — про те, як можна прийти у спорт не професійним спортсменом. Отак — від кавомату в Superhumans. За цю історію і вхопилися. 

— Стали їздити у всі можливі реабілітаційні центри. Не соромлячись, із жартами. От  заходять в «Галичині» на обід у велику їдальню, а ми їм: «Добрий день. Ми на футбол! Кому цікаво?».  Їдемо в Unbroken, сідаємо з ноутбуком в холі і розказуємо. Почали ходити на ефіри. Тут дивлюся: мій знайомий, який два роки тому грав у футзал як студент академії сухопутних військ, — вже без ноги. Ми з хлопцями в бус, дзвонимо: «Зараз будемо в тебе». Зайшли в палату: гомін, всі на позитиві: «Андрію, та ми от недавно такі ж були. Дивись: всьо, ноги причепили і окей». Андрій розцвітає на очах. Скажу вам дуже інтимні подробиці: заходжу у ванну, вмикаю «Єдині новини», чищу зуби, хлопчина дає інтерв’ю: «Я до війни грав…». Все: футбол! Блим: реабілітаційний центр в селі біля Чернівців, прізвище… Географія у нас — неймовірна. Львів — один з основних центрів реабілітації в Україні, нас не цікавить приналежність до якогось регіону: ти хочеш — вперед, — розповідає Богдан.

Усміхається і за мить додає:

— Був собі такий Іван, який постійно стояв збоку і курив, дивився, як ми сідаємо в бус біля реабілітаційного центру. Якось ми з Івановими жартами в бус — і поїхали на поле дивитися гру. Тепер Іван — улюбленець команди.

Іванко клав печі

— Та Іванко вам як п’єц поставить, що не буде рівних тому п’єцу! Найліпший пічник у Карпатах! — вигукує Тарасович, масажист-фізіотерапевт «Покрови» Роман Дудин.

Худорлявий, чорнявий і навіть з очей спритний молодий чоловік виринає з гурту ветеранів з милицями у руках. Тут його всі звуть Іваном з Коломиї і найдужче люблять з ним жартувати. А він і сам на жарт не скупий. Насправді Іван Терлецький не з Коломиї, а з невеликого гірського села Хом’яківка, за 18 км від Коломиї. «Справжній гуцул вам!» — мружить очі добряк Тарасович, наголошуючи на першому «у». Але печі справді кладе майстерно. 

— Тут кожен має своє доросле життя. Вони своє пережили, і то — страшне, — вмить серйознішає Тарасович, коли Іван не чує. 

У лютому 2022-го Іван працював на підприємстві в Обухові на Київщині. Робив своє — мурував каміни. Як почалося, повернувся в село і пішов у військкомат. Мав велике бажання служити в розвідці. Івана почули і невдовзі запросили до війська, до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Перша Іванова посада — командир відділення, остання — головний сержант взводу.

Понад рік провів на нулі, каже: для штурмовиків то — «нормально». У Роздолівці Бахмутського району був поранений, залишився без ноги. Далі — шпиталі та центр «Галичина». 

На запитання, як він знайшов цю команду, а чи, може, вона його знайшла, Іван сміється: 

— Розкажу чесно, як то було: вийшов покурити, в бус погрузили, та й поїхали. Так співпало, що то була якась гра. Я надивився та й почав їздити, а потім і грати. Повзали спершу, як черепахи: якщо прийняв м’яч — то вже все вийшло. Тепер більше тренувань, більше знань, більше до себе вимог.
І до війни був спортивним, але не футболістом: займався легкою атлетикою, трохи — бігом, а футболом ні. Так невимушено Іван став душею «Покрови». Сам каже, найперше знаходить у ній — віддушину. 

Петро йде поруч і усміхається. Він теж ніколи особливо у футбол не грав: хіба у себе в селі. Щоразу на тренування Петро Корнага вирушає з Немирова на Львівщині. А вся його яворівська громада вболіває, коли Петро їде кудись на турнір. 

Каже, втік із дому, щоб піти у військкомат. Ніде до того не служив, їздив на заробітки, а вже від 27 лютого мобілізований у 63-ту окрему механізовану бригаду. Далі — Волинь, Вознесенськ, Миколаїв, Баштанка. Потрапили з командиром під обстріл, коли їхали в Миколаїв. Ногу відірвало одразу. 

Артилерист Петро Корнага грає в ампфутбол на розтрощеній, але вцілілій нозі, в якій тепер стоять титанові пластини. Пережив чимало операцій, пів року провів у колісному кріслі. А тоді якось побачив, як Костя Кашула дає інтерв’ю, і набрав Богдана:

— А він мені: «Ми таких шукаємо, а ти сам ся напросив!». Одне страшно: граєш і думаєш, щоб ніхто не копнув у ногу. Сам прекрасно розумію: не дай Боже, один шурупчик туди-сюди — і сяду на візочок. 

Ярослав Качмар, на відміну від Івана й Петра, у футбол грав. Прийшов у «Покрову» пізніше за всіх і тренується лише місяць. У жовтні «на своїх двох ногах» ще провів матч удома — в чемпіонаті Рогатинського району на Івано-Франківщині, звідки родом. У листопаді поранений і переніс ампутацію, а в березні, уже ставши одним із «Покрови», Ярослав виконає щемку місію: вийде на поле із «Шахтарем» у матчі 21-го туру Української футбольної прем’єр-ліги і обережним ударом однією ногою розпочне гру із ФК «Минай».

— Позивний — Ортез. Боєць 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Ярослав мужньо боронив нашу державу, але, на жаль, отримав важке поранення на Ізюмському напрямку. Дякуємо Ярославу! Слава Збройним Силам України! Разом до перемоги! — футбольний коментатор стихає, ветеран у центрі поля спирається на милиці і б’є по м’ячу, натомість арена «Львів» відгукується: «ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ!»… 

У хвилі голосів багато дитячих, хлопчачих. 

Вдалося

У них свої жарти: кого нема на зборах — «ухилянт». Іноді на полі чуєш: «То двоногі так б’ють, одноногі — не так». Або: «Шо, Іване, нога заважає?». Чи: «Не давайте нам вже безруких, дайте нам безногих». 

— Я щасливий, що в пошуках тренера і керівника команди  звернувся до Богдана, що прийшов до нього з цією мрією, — каже отець Михайло, стоячи на полі центру Святого Івана Боско і спостерігаючи за рядовим суботнім тренуванням у Львові. 

— Слава Ісусу Христу! — вітаються хлопці. 

— Дай Боже здоровля! — чути десь від воріт. 

Колись Богдан Мельник у 22 роки став заступником директора приватної школи «Ерудит» у Львові. У 25 — директором «Галицького правничого ліцею», що діяв при «Ерудиті». Саме тоді він багато чув від представників різних структур, що молодий і зелений, що нічого не вийде. Відтоді брак досвіду не заважає йому братися за щось нове.

Він часто згадує, як хвилювався перед першим тренуванням торік 12 вересня. Чи приїдуть? Чи лишаться? Хто це буде? Як знайти спільну мову?

—  Думав: як правильно давати вправи, щоб не сказати випадково «оберт лівою рукою», а в когось її нема? З тим усім треба справитися. Ти мусиш зробити все, щоб наступного разу вони точно прийшли. Але є фото: 12 вересня, тренування закінчилося, і ми з отцем Михайлом стоїмо щасливі. Зразу після цього я зрозумів: нам вдалося. Це зараз вони ніби жартують. Але треба розуміти ці жарти, за ними багато стоїть.  Тут є вмотивовані хлопці. Їх ніхто не змушував, їм чомусь стало цікаво. Кожен вибирає своє «чому він сюди приїжджає». А якщо ми думаємо, що всі вони дуже рвуться щось робити після травми, то помиляємося, — каже Богдан. 

Тут утішені, що вдалося зібрати гарний колектив. Тренерські клопоти взяв на себе Назар Русецький. Лікар — Олесь Василишин. Команда в пошуках фахівця зі спортивної психології і тренера для воротарів. Має свого духівника отця Тараса, який хлопцям за друга, порадника-психолога, коли треба. Про утримання дбає відділ розвитку згромадження салезіян: шукають інвестиції, гранти та різні можливості. 

— Важливо навіть те, що нам треба заплатити за дорогу. Не всі ж мають пільги. Ще вчора були на війні: той загубив військовий квиток, як евакуювався, той проходить ВЛК і ще не має статусу інвалідності, тому 500 гривень зарплати платять, — пояснює. — Хочеться, щоб ці хлопці не відчували, що їм чогось бракує, що не можуть випити на горнятко кави більше, бо в нас немає грошей. Складні особисті історії. Треба вникати, підтримувати, давати поради.

Нині в «Покрові» — понад 20 людей. 80% — військові з ампутаціями, які не мали досвіду ампфутболу. З появою команди до неї приєдналися і деякі спортсмени, які раніше виступали у складі збірної України з футболу для людей з інвалідністю. І якщо раніше гра досвідчених футболістів відрізнялася від гри ветеранів, то зараз усі бачать, як швидко ростуть воїни у вправності з м’ячем. А у Львові переймаються, щоб у «Покрові» було місце і тим, хто схоче професійно грати в ампфутбол, і тим, хто ніколи не грав на змаганнях, але прагне через футбол повернути собі смак життя. Тут не зраджують головного: сенс усього — реабілітація. 

Поки хлопці миготять милицями на полі, Богдан міркує, що «Львів мав би стати хабом всеукраїнського ампфутболу». У салезіян у планах будівництво великого комплексу за містом: з полем, медично-реабілітаційним центром.

— Це буде той центр, куди могли б приїхати і їхні дружини з дітьми, де могли б бути навчання тренерів, збори. У планах розвивати і дитячий напрям ампфутболу, і жіночий, — говорить він. 

Тим часом по досвід створення команди до них прийшов ФК «Шахтар», хлопці з ампутаціями уже тренуються при ФК «Дніпро» у Черкасах, про це думають у криворізькому «Кривбасі». Рух не спинити. 

У березні «Покрова» грала у польській екстралізі чемпіонату з ампфутболу. Там, у Вроцлаві, українську команду вирізняло те, що в ній за перемогу стояли воїни — у прямому сенсі. Футболістам складно з перетином кордону, адже у команді багато ще фактично чинних військових, є цивільні чоловіки. Погоджувати виїзди доводиться на рівні трьох міністерств. Утім, уже в червні гравці  «Покрови» стануть основою національної збірної і поїдуть на Чемпіонат Європи у Францію. Ветеранам дісталися сильні суперники: Франція, Іспанія, Бельгія. Та коли це спиняло воїнів? 

Однак у містечко Евіан на березі Женевського озера у Франції, де відбудеться турнір, поїдуть не тільки ті, хто в ньому гратиме, а більшість «Покрови». Як каже Богдан, говорити, щоб нас чули. 

Але спершу вони поїдуть у Карпати. Тренуватися. Горіти однією справою. Дивитися світ. І без упину — жартувати. Щоб гартувати дух. Щоб піднятися високо над травмами та болем і не впасти. 

*

— Що відчуваю? — отець Михайло Чабан стоїть край стадіону на Кривчицькій дорозі у Львові й усміхається в бік воріт. Він і сам іноді вдягає форму та виходить на ворота у грі з юнацькою командою. — Радість від того, що вдалося.  Хотіли створити — створили, хотіли взяти участь у чемпіонаті — взяли, хотіли, щоб в інших містах були команди, — це починається. Цей вид спорту має відгук у суспільстві, бо то гарний спосіб реабілітації: бути в товаристві, разом, тішитися футболом, життям, планувати. Наша салезіянська громада має таку місію, харизму — праця з молоддю, допомагати тим, хто найбільше потребує. Ця наша харизма живе у праці з цими хлопцями. Господь їм показує: я з вами, я біля вас, я вас не залишу ніколи. 

*Салезіянське чернече згромадження, назване на честь французького єпископа святого Франциска Салезького. 

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.