Батько незалежності, чоловік Надії

Восени у видавництві «Темпора» побачить світ дебютна репортажна книжка журналістки, переможниці 7-го «Самовидця» Віри Курико «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка».

Ця історія — про звичайних радянських людей, яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Хто вони, ці люди? І чи пригадують свої на перший погляд непримітні дії та слова? І як ставляться до цих дій та слів нині: вважають їх самозахистом? А може, компромісом? Або пристосуванням? І чи готові вони сьогодні прийняти нові умови так, як прийняли попередні, й жити в місті, де одну з найважливіших вулиць можуть назвати на честь людини, якої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився?

У співпраці Reporters. і Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» публікуємо один із розділів книжки про життя першої дружини дисидента й те, що вона пам’ятає про рік, коли тоталітарна система вдруге ув’язнила її чоловіка.

1977

«Лук’яненко Левко Григорович, 1927 року народження, мій чоловік. 

Ми були родом з одного села, тому знайомі з дитинства. У 1944 році Левка призвали до радянської армії, після цього я побачилася з ним лише 1951 року, коли він прийшов додому у відпустку з міста Нахичевані, де служив. Я тоді вже вчилася в сільськогосподарській академії в Києві. 

Під час відпустки познайомилася з Левком ближче, ми почали листуватися. У 1953 році він демобілізувався з армії й почав вчитися на юридичному факультеті в Московському університеті. Під час канікул у 1954 році ми з Левком одружилися і продовжили навчання. 

Коли я закінчила академію, то спочатку працювала у Вінницькій області, а згодом у Хмельницькій. Левко закінчив Московський університет й у 1958 році отримав направлення до Львова, звідки його відправили працювати пропагандистом у Рахівський райком партії. На той час ми з Левком уже були разом.

Приблизно 1960 року Левко як адвокат перейшов на роботу в Глинянську юридичну консультацію, у якій працював до січня 1961 року, тобто до дня арешту. 

У 1961 році Львівський обласний суд засудив Левка — стаття 56 частина 1 — до смертної кари. У липні того самого року Верховний суд УРСР замінив це покарання на п’ятнадцять років позбавлення волі у виправній трудовій колонії. 

Поки Левко перебував у місцях позбавлення волі, я до 1970 року проживала у Львівській області. Потім переїхала до Чернігова, де 1974 року отримала квартиру по вулиці Рокоссовського, 41-б, у яку 21 січня 1976 року після звільнення повернувся мій чоловік. 

Після повернення з в’язниці Левко якийсь час не міг знайти ніяку роботу, тим паче за фахом, і лише у квітні 1976 року влаштувався працювати електриком у Чернігівську обласну дитячу лікарню, де працював до 12 грудня 1977 року, тобто до дня арешту. 

Із 27 січня Левко перебував під адміністративним наглядом органів міліції, тому йому доводилося працювати лише в денний час за графіком, складеним у лікарні. Зазвичай він працював від восьмої години ранку й до восьмої вечора, тобто по дванадцять годин, тому іноді мав вихідні не лише в суботу й неділю, а й посеред тижня. 

У вільний час Левко багато читав і писав. Допомагав мені по дому. Інколи з дозволу органів міліції їздив до своїх родичів у село Хрипівку, у Городню й село Авдіївку».

*** 

Перший допит дружини Левка Лук’яненка у грудні 1977 року, за кілька днів після другого арешту, тривав дев’ять годин. Попри те, протокол допиту доволі короткий. Аби поставити всі запитання, відповісти й записати відповіді, знадобилося не більш ніж три години. 

Із перших сторінок протоколу помітно найсуттєвіше в їхньому спільному сімейному житті. Вони майже не знали одне одного — не встигли. 

Надія та Левко не побули разом, близько одне з одним, і трьох років. Одружилися, продовжили навчання, трохи вдвох пожили, а потім Лук’яненко отримав перші п’ятнадцять років ув’язнення, із яких вони виросли до майже п’ятдесятирічних чоловіка й жінки. 

І ось їх, дорослих людей, які майже не знали одне одного, закрили в спільному просторі двокімнатної квартири на вулиці Рокоссовського, 41-б. Тут вони знову почали знайомитися. Надія висаджувала квіти, Лук’яненко склив балкон.

***

За рік до звільнення із першого ув’язнення Лук’яненко написав рідним у листі, що у шлюбі все пішло шкереберть. Укотре сталася якась неприємність. 

«Безперечно, п’ятнадцять років самітнього життя не могли не призвичаїти її до незалежності в тому смислі, що, роблячи будь-який вчинок, їй не треба було узгоджувати з думкою когось гнилого. Я далеко. У мене своє життя, у неї — своє. Воно визначається її умовами, її середовищем, до якого я не маю жодного відношення». 

Він згоден, що їй немає причини радитися з ним у далеких для нього справах, що їх він зовсім не знає. Можливо, у цьому був би сенс, якби Левко був ближче або ж існували б листи — «великі й зі всіма подробицями». Але таких листів не було. 

Наприкінці листа Лук’яненко вибачився перед батьками, що він, п’ятдесятирічний, турбує їх «парубоцькими» клопотами: «…ненормальне життя створює й ненормальні для мого віку проблеми».

*** 

Надія сподівалася, що після повернення із в’язниці він «впишеться в загальне тло, не стурбувавши його». Принаймні так гадав Лук’яненко. У нарисі, написаному в рік повернення, Левко різкий: «Дружина — звичайна радянська людина, і за головне життєве правило має формулу “бути такою, як усі”, тому її дуже гнітило, що я не лише в політичному, а й побутовому плані не такий, як усі». 

Лук’яненко назвав це «непорозумінням світогляду». Вона розуміла, за що він сидів, але нібито не думала, що після повернення його світогляд надалі впливатиме на їхнє життя. 

Про своє повернення Лук’яненко говорив як про клопіт для дружини.

***

Весна 1976 року залишилася на вицвілих фото просторого Чернігова в приватних колекціях. Левко з дружиною мали прогулюватися містом за руку. Дружина ходила обирати народного суддю з одного кандидата. Лук’яненко просто гуляв. 

Напередодні він зателефонував до виборчої комісії і сказав, що не прийде на вибори. Якщо він хворий, відказали йому, то це нічого, — виборчу скриньку відправлять йому до квартири. 

— Ні, це через принципові міркування. Вибори — це коли є кого вибирати. А у вас єдиний кандидат. 

Дружина, слухаючи розмову, стривожилася: «Що ти робиш? Тебе посадять! Усі зобов’язані голосувати й усі голосують». 

Лук’яненко відстоював своє — виборче право є правом, а не обов’язком:

— Усякий громадянин може взяти участь у виборах, а може й не брати. 

— Що значить — може не брати? Усі зобов’язані. І всі голосують. 

Лук’яненко дістав із шафи Конституцію, аби прочитати статтю. 

— До файки твоя стаття! — кинула дружина. 

Близько полудня до квартири постукали пропагандисти — дівчина двадцяти років і юнак, можливо, років на п’ять старший. Вони прийшли пояснити: якщо Лук’яненко незадоволений кандидатом, то він може викреслити його і вписати свого. 

Якщо в міських автобусах мало місця й тісно їздити, то Лук’яненко може написати на бюлетені пропозицію збільшити кількість автобусів. 

Якщо Лук’яненко не пояснить свою відмову пропагандистам, то до нього прийдуть із виборчої дільниці. 

Коли двері за молодими людьми зачинилися, Надія жахнулася. Якщо він з усіма сваритиметься, то не пробуде на свободі й місяця. 

Вона хвилювалася за нього, але Лук’яненко вперто пояснював, що за законом має право не голосувати. 

— Невже ти не зрозумів за п’ятнадцять років, що таке радянський закон. А я п’ятнадцять років мучилася. Думала: вийдеш — поживемо. 

— Залежить, як розуміти життя…

За півгодини напруга у квартирі спала й Надія знову взялася просити Левка піти на виборчу дільницю. 

— Ходімо проголосуємо, милий. Не будь таким упертим. 

— Іди, Надюньку, голосуй. Я тебе не тримаю. 

— Ходімо вдвох. 

— Ходімо, проголосуєш, а я тебе зачекаю й подивлюся на виборчу дільницю. 

На дільниці все було так, як він і очікував: плакати, «дежурні», представники «громадськості» біля заширмлених кабінок. 

— Проголосувала? 

— Ага. 

— Вибрала? 

— Авжеж. 

— З одного запропонованого ти вибрала одного — не важко було обирати? 

— Перестань. 

Вулиці міста 1970-х років на вицвілих фото. Весна, гілки дерев над проспектами, поодинокі тролейбуси, які вже років із десять як їздили Черніговом.

*** 

«Друкарська машинка в нашому домі з’явилася десь 1976 року. Коли саме — вже не пам’ятаю. Вона була в темно-синьому футлярі. Коли я спитала, де він її взяв, Левко відказав, що купив.

Я запитала, навіщо вона йому, і чоловік відповів, що для написання листів і скарг. Де саме він купив машинку й за яких обставин, я не запитувала. Наскільки знаю, друкарська машинка перебувала в нашому домі постійно, її вилучили вже під час обшуку 12 грудня 1977 року. 

На машинці друкував лише Левко. Я не пригадую, щоби він її комусь давав. 

Якось я бачила, як чоловік друкував листи своїм товаришам — по кілька примірників того самого тексту. Коли я запитала, навіщо він це робить, Левко пояснив: так він скорочує час для написання листів друзям. Деякі з цих листів я читала. У них він описував своє життя, роботу й вільний час. 

У тих листах не було наклепницьких вигадок, які чорнили б радянський і суспільний лад. Знаю, бо Левко не забороняв мені читати його листи: ні ті, що відправляв, ні ті, що отримував. Проте здебільшого я цього не робила, бо не мала ні часу, ні особливого бажання. 

Левко листувався з Валентином Морозом і його дружиною, Василем Стусом, Віталієм Калиниченком, Григорієм Прокоповичем, Оксаною Мешко, Олексою Тихим, Олександром Кандибою, Іваном Світличним та іншими, кого я вже й не пам’ятаю. 

Я читала деякі листи, які приходили на нашу адресу. Але в них також не було наклепу».

*** 

Попри суперечку в день виборів, дружина Лук’яненка Надія Никонівна не була людиною інших із Левком Лук’яненком поглядів. Можливо, не поділяла методів. Але не була цілком «радянською», як писав Лук’яненко. 

У спогадах брат Левка згадував, що Надія Никонівна притягувала до себе людей здатністю зрозуміти їх та їхні характери. За нею завжди залишалося останнє слово. Вона дружила з дисидентами та їхніми сім’ями. Поки Лук’яненко був у таборах — передавала йому листи, пакунки, передплачувала літературу, їздила на побачення і приймала його друзів. 

Валентина, невістка Лук’яненка, згадувала, що вночі Левко з дружиною готували папери, які мали передати за кордон. 

«Надія Никонівна була національно свідомою людиною, як і її чоловік Левко. Коли він був у таборах, до неї з’їжджалися дисиденти з усіх кінців України — свідомі люди, — тому саме їй було доручено організувати фотографування документів, які привозили до Чернігова з Києва», — написав у спогадах Сашко Лук’яненко. 

Тобто насправді Надія Лук’яненко також перебувала під загрозою.

*** 

Після арешту чоловіка Надія Никонівна з’являлася на допити п’ять разів. Свої відповіді до протоколу записувала сама. 

«На допиті 14 грудня ви окремо показали, що ваш чоловік після відбування покарання і проживання в Чернігові багато писав і друкував на машинці. Уточніть, що саме, крім листів до своїх товаришів, він писав?» 

«Він писав листи, скарги й усілякі заяви. Знаю, що написав чи то заяву, чи то статтю про Рубана “Зупиніть кривосуддя”. Відправляв її друзям і в редакції, але скільки примірників і куди саме — не цікавилася. 

Знаю, що написав лист-статтю про професора Рубана, а що там — не пам’ятаю вже. Куди й коли, скільки примірників — не знаю. Чи рукою, чи на машинці — не пригадую. 

Після публікації проекту конституції УРСР він писав лист до екзарха Київського Філарета, де пропонував йому від свого імені внести пропозиції змінити деякі статті, які суперечать одна одній. У першій статті написано, що релігія вільна, що всі громадяни однакові, а в другій — що атеїстичну пропаганду дозволено, а релігійну — ні. Тобто віряни позбавлені прав. 

Одного ранку, десь із місяць тому, можливо, в листопаді, коли ми збиралися на роботу, Левко увімкнув приймач. На якій станції — не знаю. Але там кілька хвилин українською мовою читали його статтю “Рік свободи”. 

Ішлося про те, як я кликала його йти на вибори, але він не пішов. 

Я його запитала, навіщо він мене компрометує? Він сказав, що писав про своє життя-буття друзям, хай знають, як він живе. 

Коротка передача скінчилася, й ми пішли на роботу». 

«Вище ви сказали, що Левко Григорович слухав передачі закордонних радіостанцій. Як часто він це робив, які радіостанції і з якою метою?» 

«Коли йому хотілося й він мав на те час, то слухав музику. Із якою метою — сказати не можу. Мабуть, бо йому було цікаво і він хотів слухати музику. Не бачу в цьому жодного злочину. 

Ми маємо приймач Восток-57 ще з 1958 року, а також транзистор “Спідола”. Є що слухати — була б охота й час. 

Які станції — не знаю, були російською, українською й англійською — “Голос Америки”, “Радіо Свобода”, “Німецька хвиля”, Лондон, Китай, Канада». 

«Під час обшуку 12 грудня у вашій квартирі на кухні й у кімнаті-світлиці виявлено обладнані тайники, подвійне днище під пластиковим покриттям кухонного столу та в тумбочці, із яких вилучено різні машинописні тексти — документи й рукописні тексти заяв до Голови Президії Верховної Ради УРСР. Що ви можете пояснити з приводу виявлених у вашій квартирі тайників і документів — текстів, які там зберігалися?» 

«Нічого не знаю. Навіть не бачила, як діставали, бо дивилася тоді в іншу сторону. Обшук відбувався в чотирьох різних місцях — у книжковій шафі, серванті, під приймачем та в тумбочці під телевізором».

***

Імовірно, його звали Микола Андрійович Стронський. Можливо, це ім’я несправжнє. Та так представився Надії він сам, і так його згадує у своїх спогадах брат Лук’яненка. 

Принаймні в ці роки чоловік із таким іменем у Чернігові мешкав і був на десять років молодший від Лук’яненка. 

Імовірно, КДБ підіслало його, щоби він закохав у себе Надію Никонівну. Це підтверджують двоє свідків цієї історії. Щодо деталей — ніхто не згоден сказати і слова. 

Їхнє знайомство було схожим на випадкове, проте цей чоловік на якийсь час мав міцно увійти в її життя та квартиру. 

Я не знаю точно, коли саме вони познайомилися. Чи Лук’яненко вже жив у Чернігові, чи це сталося напередодні. Агентурної справи щодо Лук’яненка не збереглося. Тому щось зібрати вдається лише з клаптиків писаних спогадів людей, яких уже немає. 

Точно розповісти про те, що це був за чоловік і коли він з’явився в житті Лук’яненків, могла їхня невістка — Валентина. Але я запізнилася до неї рівно на тиждень. Ми домовилися, що я прийду за тиждень, але за кілька днів побачила оголошення про прощання з нею. Її чоловік Сашко помер іще раніше. Імовірно, вони були єдиними істинними свідками. 

Сашко Лук’яненко у своїх спогадах оповів ситуацію розмито. Цей чоловік, Микола Стронський, став своєю людиною у квартирі Надії. Коли брат Лук’яненка до неї приходив, то майже завжди його там заставав. 

А почалося все з того, що одного разу (але я не можу дізнатися, коли саме) дружині Лук’яненка дали путівку до санаторію в Сочі — навдивовижу легко. Надії Никонівні навіть здалося, що її до цього підштовхнули. Вона взяла племінника й поїхала. 

Вони познайомилися на морі. Надія почула, як неподалік хтось говорив українською. Вона обернулася на голос і побачила чоловіка, який намагався до неї заговорити. 

Чоловік сказав, що він теж із Чернігова. Відтоді Стронський став постійним гостем у їхній квартирі. 

«Надія Никонівна звикла до Миколи Андрійовича i щиро вірила в природність їхнього знайомства та їхніх відносин, тому не дозволяла собі думати про нього недобре», — написав у спогадах брат Лук’яненка. Проте в певний момент він почав насторожувати самого Сашка. Хоч би скільки він із дружиною зустрічав його у квартирі, той завжди поволі зводив тему розмови до політики. Переконувати Надію, що цей чоловік нещирий, родина брата Лук’яненка не хотіла. 

«А пiзнiше вона й сама здогадалася, хто він насправді. Коли Стронський укотре переступав поріг її квартири, вона кидала багатозначні фрази щодо його обов’язків, які штовхають його до неї. Безперечно, вона добре знала, хто він насправді, до того ж знала давно».

*** 

«У лютому під час обшуків в Оксани Мешко знайшли лист, де ви розповідаєте про обставини ваших допитів у справі чоловіка, про “терор”, який чинили вам під час допитів. Із наклепницьких позицій стверджуєте неправомірність арешту та притягнення до кримінальної відповідальності Левка Григоровича. Поясніть, навіщо ви все це писали? Із якою метою?» 

«Ніякої мети своїм листом Оксані я не ставила, а писала просто як людині, щоби вилити своє горе хоч комусь, аби хоч трохи стало легше на серці.

Написала лист, прийшовши ввечері з роботи додому, після того, як майже весь день терзалася тим, що мені передбачався черговий допит у КДБ, про що ще зранку повідомили телефоном. Жодних наклепницьких тверджень у листі я не написала».

*** 

На п’ятому допиті Надія свідчити відмовилася. Вона вперше затрималася там лише на двадцять хвилин. 

«Чи знаєте ви Світайлів і якщо так, то у яких стосунках із ними перебуваєте?» 

«На поставлене запитання відповідати відмовляюся і взагалі більше жодних свідчень у справі свого чоловіка Левка Григоровича давати не буду». 

«Поясніть, чому ви відмовляєтеся свідчити щодо Лук’яненка Левка Григоровича». 

«Це моя особиста справа, до того ж я його дружина». 

Підписати протокол Надія відмовилася.

2019

Про що молиться дев’яносторічна жінка, єдиним чоловіком у житті якої був Левко Лук’яненко, у невеликій церкві, просякнутій запахом воску, під поодинокі розмови парафіян наприкінці недільної служби? 

— Я їх ніколи сильно не боялася, воістину кажу, вони стали звичною частиною мого життя, як сніданок, як робота, як поливання квітів. Я завжди любила квіти, свого часу мала багато вазонів, приділяла їм чимало часу. Але навіть із ними пов’язаний страх переслідування КДБ — отаке було життя. Навіть із квітами. Але не про те. 

Просто я їх ніколи не боялася. Так і запишіть.

*** 

У вітальні на бічній стіні — спільний портрет. Двоє молодих людей зосереджено дивляться в об’єктив — без сліду усмішки. Дівчині на фото — двадцять три роки. Коси в неї заплетені і стягнуті назад, на ній чи то блузка, чи то сукня із широким коміром. Хлопцеві — двадцять шість. Широкі риси обличчя, густе чорне волосся, причесане доверху, ще немає впізнаваних вусів, суворий погляд, губи стиснуті. Це Надія та Левко. Вони нещодавно одружилися. Нині вони вже давно розлучені.

Окрім спільного фото — кілька десятків ікон. Різних розмірів, на кожній зі стін, у серванті й над ним. 

Диван, стіл, кілька стільців, транзистор — імовірно, той самий, про який Надія Никонівна говорила на допиті, телевізор, під ним тумбочка, у якій кадебісти могли знайти тайники. Свого часу квартира була повна сховків — можливо, їх виявили не всі. 

Сервант наповнений книжками та зошитами, між якими Надія Никонівна зберігає конвертик із фотокартками. Фотопортрет Стуса — імовірно, уже після першого ув’язнення. Він дивиться перед собою з-під густих чорних брів, одягнений у светр на застібці, затягнутій під горло. Цю світлину Лук’яненкам надіслав сам поет. 

Молоді Надія й Левко на тлі стіни з намальованими колонами. У Надії руки опущені вздовж тіла, темна сукня за коліно, білі шкарпетки й чорні туфлі. Лук’яненко в широких штанях та піджаку стоїть поруч, скидається, ніби його руки теж опущені. Заледве помітно, що однією він обнімає Надію. 

Надія не пам’ятає історії цього фото. Або не хоче розповідати. 

На ще одному фото вони вже не самі. Багато людей біля під’їзду їхнього будинку на вулиці Рокоссовського. Це весілля сусідів. Чорно-біле колективне фото — молодята та їхні гості. Лук’яненко й Надія сидять, спершись на одне коліно. Між ними ще двоє людей. Під піджаком у Лук’яненка — вишиванка. 

Інший знімок у кольорі: Лук’яненко — студент у Москві на тлі МГУ з іншим молодим чоловіком, який дивиться в об’єктив дещо спідлоба. «Пізніше він стане агентом», — сміється Надія. 

Два різні фото в одній паперовій рамці. На першому, кольоровому, — уже доросла Надія у квітчастій сукні й зі світлим намистом на шиї. На другому чорно-білому, — дорослий Лук’яненко у вишиванці й піджаку. 

Мені казали, що Надія Никонівна може бути різкою. Проте жінка, яка відчинила двері й тепер стоїть, спершись на стіл, — лагідна, спокійна й обачна у словах. Тихий голос, м’які зморщені риси літнього обличчя. Очі — дві маленькі розпливчасті темні цятки. Ідучи вітальнею, вона ковзає капцями по підлозі, а поли її халата шелестять. Іноді їй треба спертися. Пригадуючи щось зі свого життя, вона нишком сміється, ніби лише до себе сорокарічної давнини. На кожне запитання спершу відказує, що їй нічого цікавого розповісти. Усі так кажуть. Проте потім розповідають. 

Вона кладе сухорляві руки на стіл. За ним колись дописували декларацію та меморандуми Гельсінської групи. 

А ще — листи й нариси. 

Скарги та заяви. 

Левко виводив у блокноті розклади закордонних передач.

 — Усе що завгодно, — каже Надія. — Усе що хочеш, відбувалося в цій квартирі. Тільки я була постійно сама.

*** 

— Що ж вам розповісти? Я вже нічого не пригадаю, так давно це було. Найважливіше? 

Ми були односельцями. Це найважливіше. 

Можливо, ви зараз не відчуваєте такої спільності, а для нас це було суттєво. Ми виростали в одному місці, де всі одне одного знали й допомагали. Війна та голод закінчилися, але не в нашій пам’яті, не в нашому щоденному житті. Ще занадто близько були всі руйнування, яких ми зазнали. І люди намагалися триматися поруч, швидше ставати близькими, бо вкупі легше, ніж одинокому. Так з’являлася любов. 

Тому я все життя намагалася його супроводжувати. Коли через кілька років після того, як ми почали жити разом, йому присудили перші п’ятнадцять років, — а спочатку це мав бути розстріл, — Левко сказав, що він не проти, що я можу шукати собі іншого чоловіка, що мені варто вийти заміж. Я була молодою і могла би це зробити, ще раз вийти заміж. Та й мала би за кого. Левко говорив про це спокійно й серйозно.

А я? Як я зараз усе поясню? Ми були з одного села — хіба я могла його залишити? 

Тому я їздила до нього в усі табори, возила й відправляла кількакілограмові передачі, передплачувала якісь газети, і жила, мабуть, чекаючи на нього. Я сама обрала цю долю й нікого в ній не звинувачую. «Дружина дисидента» — гарно звучить сьогодні. А як тоді? 

Я, можливо, не все розуміла у своєму чоловікові, але намагалася його підтримати. Часом — убезпечити. Але хіба такого убезпечиш? Він знав, що робив. Він сам собі обрав таку долю. 

Левко відсидів п’ятнадцять років і повернувся. Здається, це був січень. Снігу випало небагато, зима була не холодна, трошки липка така. Я не пам’ятаю, як це було. Пам’ятаю, що навіть на таку теплу погоду він просто не мав нормального одягу. Здається, того дня брат сфотографував його в одязі, у якому він прожив останні роки. 

Що я відчула? Полегшення. 

Левко схуд. Їв, як пташка. Видно, був змученим. Йому треба було відпочити. 

У ті дні я подумала, що все скінчилося. Ми почали облаштовуватися, він придивлявся до нашого дому. Робив якісь полички на кухні. Засклив балкон.

***

— Вони? Приходити почали постійно. Не ховалися, а поводились так, ніби вони тут великі хазяїни. Мали би ту свою роботу приховувати, натомість ставили «волги» неподалік дому. 

Слухали нашу квартиру. Стіни були нашпиговані. Сиділи вони в сусідній квартирі й у верхній. Я не знаю, чи зверху нині хтось живе зі старих сусідів, чи там уже хтось інший. Та мені ніколи й не було цікаво дивитися, як вони там ті дроти провели. Хай хоч зараз слухають. Так утомилася я на це все звертати увагу. Кажу оце — і відчуваю, як стомлююся. 

Вони щодня знали, про що ми говоримо. Нам ніяк було побути удвох. Розумієте, немає самотності, навіть якісь інтимні речі за тобою занотовують. Чули, як він звертався до мене на ім’я. Як я просила його щось допомогти. Тоді це було неприємно, а сьогодні вже майже не пам’ятаю. 

У спальні над ліжком була дірочка, зовсім непримітна. Ось вам і життя. Мені чомусь смішно, коли я це згадую.

***

— Приходили на обшуки — перевертали весь дім, не шкодуючи наших речей. Були грубі, ставилися до нас як до злочинців, хоча ми нічого не зробили. Щось собі обговорювали, дивлячись крізь тебе. 

Із самого ранку приходили. Ми ще навіть на роботу не починали збиратися. Я й не прокинулася до діла. Завжди безцеремонно гепали кулаком у двері. Наче ми мали їм із першого удару відчинити, наче ми тут щось ховаємо. 

Я підходила до дверей, прочиняла, щоби задля пристойності глянути, хто там. У цей момент один рукою хапався за двері і штовхав їх усередину. Геп. Ледь мене не прибив моїми ж дверима. Наче я якась нікчема. Дякувати, хоч не своїм ключем відчиняли.

 Тоді заходив молодий, худорлявий і з паличкою — Полунін. Був старшим слідчим у справі. За ним іще двоє. Я їх не знаю. Одного пізніше бачила на вулиці — він упізнав мене і сховав погляд. Мабуть, уже не був гебістом. Уже не існувало КДБ. Уже нікому було у двері «геп». 

Ще приходив великий такий слідчий із масивним лицем і руками, кріпкий, хоч за званням був найменшим — лейтенантом, здається. Тонкошкурий — так його звали. 

За ними заходили поняті. Якісь невідомі нам жінки. Стояли налякані в коридорі, лише головами кивали й підпис ставили. 

А нам сходу тицяли якийсь папірець, дозвіл на обшук, і ми мусили дивитися, як вони щось шукають.

Вони розділялися на різні кутки й починали скидати на підлогу всі наші книжки, витрушували кожну сторінку, обмацували все під ліжком, під сервантом, простукували стіни, лазили в шафах із нашим благим одягом. Наче не досить було того, що вони мене щодня чули, то ще й лізли в мої речі. 

Лиця мали серйозні. Жодного папірця не залишали без уваги. Якось з усім забрали мою перепустку на роботу. Дзвоню їм і кажу: «Ви тут уранці все позабирали, але, може, повернете перепустку? То цілком безпечна для держави річ». Іронізувала. А як інакше було не збожеволіти? Потім ходила до них забирати. 

Я ні на кого за все це не сердилася. Тим паче на Левка. Мені, навпаки, хотілося його якось уберегти, аби йому знову не мучитися. Він опісля казав мені, що не робить нічого незаконного, а тому його ні за що саджати. Але ж було зрозуміло, що вони знайдуть. Для цього й переривали наш сервант. Іноді Левко вдивлявся в них. Я могла спокійно дивитися на обшук, але не на Левка. Йому було важко. 

А вони копирсалися. Я мала би збиратися на роботу на восьму годину. Левко — іноді на дев’яту, іноді на дванадцяту. А вони знай порпалися. Ну що ти будеш робити?

*** 

— Я колись мала багато квітів. Не те що зараз, кілька нещасних вазонів. Колись ними були заставлені всі вікна, усі вільні місця. Така була моя пристрасть. То я згадувала, що навіть із квітами в мене пов’язаний страх і гебісти, хай їм, неладним. 

Левко тут у домі ховав усілякі свої записки, які їм могли би не сподобатися, за які можна було зачепитися. Мене в ці справи не посвячував, я не знала, де він і що ховає. Аби міцніше спала. 

Отак я одного разу прийшла додому, а Лук’яненко сидить здивований і насторожений. Питаю: «Левку, що трапилося?». І перебираю собі в голові вже всіляке. 

А він мені: «Надюньку, а був тут вазон і зник…». 

Я одразу видихнула — та в нас же стільки тих вазонів, нічого не станеться, якщо буде на один менше. Кажу спокійно: «Подарувала співробітниці. То стоїть тепер на роботі».

 А він ще більш стривожився. «Мені кінець», — каже. 

О, господи. Виявляється, він туди якийсь свій документ сховав. Скрутив, запхав у трубку — й у землю. Папірець лежав у землі тижнями, аж поки я той вазон, один із десятків, віднесла колезі. 

Тоді кажу: «Ну що зробиш? Візьмемо ключі й уночі заберемо той вазон, він іще стоїть на роботі.

Чи якось удень уже вмовлю повернути, чи витягну той папірець». 

Лук’яненко махнув мені рукою — хай лежить. Може, так і пролежить там роками, а потім… 

Мабуть, так і пролежав. Чи ще лежить, мо’, а мо’, й витрусили землю та не помітили папірців Левкових. 

Мої улюблені квіти. Це була моя пристрасть.

*** 

— На якийсь час я звикла до допитів. Гидка справа, але хай, я переживу, думала, а їм воздасться. І пережила. А вони… 

Мала на роботі начальника. Мені та іншим працівникам він здавався вольовим, безстрашним чоловіком із характером. 

Так було до дзвінка з КДБ. Подзвонили на його робочий телефон. Він узяв слухавку. Бачу — став блідим. Затремтів і простяг мені слухавку. 

— Надю, це з КДБ. 

— Слухаю. Я зрозуміла. Але я не прийду, пробачте. У мене немає грошей до вас постійно їздити. Це мені коштуватиме п’ять копійок. Якщо я вам дуже потрібна — присилайте за мною машину. Та мені байдуже — чорний чи червоний у вас «воронок», у мене робота, до побачення. 

Начальник став блідим як стіна. Сказав — не думай про роботу, іди.

Я ж подумала, що ще находжуся. 

Й ось приїхала машина й забрала мене.

 Хоча десь могла їх і не послухатися. Усе одно ж їм треба було, щоби я щось говорила. 

Потім заходила в управління на вулиці Шевченка. Тепер це управління Служби безпеки України. Заходила й одразу звертала ліворуч, потім іще раз ліворуч, ближче до заднього двору. Відвідувача заводили в кімнатку — два стільці, два столи. У стіні щось схоже на скло — знаю, звідти за мною дивилися. Може, агентам показували, щоби запам’ятали. Я відчуваю, коли на мене дивляться. Мене заводили, просили сісти на стілець перед столом і залишали саму. Іноді на годину, іноді на дві, іноді — на три. Тобто довго ніхто не приходив. 

Я сиділа собі й думала про своє: про племінника, про роботу, яку зараз не роблю, але яку все одно доведеться виконати. Потім стомлювалася навіть думати. Знуджувалася. 

Зрештою у кімнату заходив бадьорий слідчий, вітався й запитував про самопочуття. 

Починав допит. Ставив кілька питань — і знову залишав саму. Тому в протоколі допит тривав дев’ять годин. Бо ось так із тобою поводилися. 

Поверталася ввечері додому й намагалася бути стійкою. Нічого.

Придбати книгу можна буде незабаром