Бачу, чую, відчуваю

Біжить униз по ескалатору. Перестрибує одразу через кілька металевих сходинок і прискорюється, щойно помічає натовп, скупчений біля будки чергового метрополітену. Руками відсторонює роззяв і бачить чоловіка на підлозі. Його обличчя геть синє: губи, щоки, навіть лоб. У голові, наче кулеметна черга, одна за одною вистрибують інструкції з курсів домедичної допомоги: зрозуміти, чи є реакція на світло й тактильні подразники, перевірити дихання. Розстібає чоловікові куртку, піднімає светра — грудна клітка не рухається. Пальцями намацує пульс, прикладає вухо до рота — трясця, схоже, дихання немає. 

«Треба заводити серце», — каже подумки й хапає дефібрилятор, встановлений на будці чергового. 

У понеділок, 22 березня, на столичній станції метро «Палац спорту» 25-річний рядовий поліції Олександр Рашевський врятував життя 56-річного киянина, який втратив на ескалаторі свідомість та пережив серцевий напад. Це був перший випадок застосування автоматичного зовнішнього дефібрилятора. Ця подія, що вмить стала головною новиною столиці, — результат багаторічної боротьби місцевих активістів. 

Потрібний момент

За обіднім столом троє: хлопчик років десяти та його батьки. Малий завзято бовтає ложкою в тарілці з супом, дорослі — емоційно розповідають одне одному про роботу. 

Олена та Олександр Рашевські вдома на Донеччині вже років 20 працюють лікарями. Вона — на «швидкій», а він, епідеміолог за освітою, має власну приватну практику в райцентрі Селидове. Рашевські ніколи не відгороджували «єдину дитину від поганих новин». Якщо неврівноважений пацієнт кинувся на маму під час виклику, або ж людина померла, тому що п’яною замерзла на вулиці, — Сашкові говорили все без коректур. 

— Ми й незчулися з дружиною, як син, слухаючи нас, теж почав трохи цікавитися медициною, — розповідає старший Олександр Рашевський. — Був навіть час, коли він думав бути лікарем, але, зрештою, обрав інший шлях — вирішив втілити свою найбільшу мрію і стати поліцейським. Загалом отримав дві освіти: одну в Київському національному університеті Шевченка, другу — в Академії внутрішніх справ. 

У телефонній розмові тато рядового помітно нервує, трохи ковтає слова і з батьківською гордістю каже, що пишається сином, який, певно, сам поки не усвідомив, що насправді зробив.

— Як лікар із багаторічним стажем, — підкреслює, — я напевне знаю, що далеко не кожен зміг би так. У роботі з дефібрилятором важливо потрапити у «часове вікно» — ті п’ять хвилин, коли ще немає жорсткого кисневого голодування та ще не настали незворотні процеси.

Буває так, що серце можна запустити, а головний мозок вже надто уражений, щоб працювати як раніше. Синові пощастило не тільки знати, як діяти, а й опинитися, як-то кажуть, у потрібному місці та в потрібний час. 

Про свій вчинок сам поліцейський дійсно говорить як про щось буденне. Пригадує, коли працівники метрополітену через гучномовець викликали його до кас, а потім розповіли про чоловіка, який втратив свідомість на ескалаторі, — найперше подумав, що це знову хтось із пасажирів перебрав спиртного. 

— Коли ж побачив натовп, — розповідає, — зрозумів, що помилявся. Як для «просто комусь зле від алкоголю», людей було забагато. Всі метушилися над чималим за тілобудовою чоловіком у камуфляжній куртці й одночасно викликали «швидку». 

Попри хаос та нервове напруження, поліцейський чітко знав алгоритм дій. З курсів домедичної допомоги, які проходив і на відборі, і вже під час служби, він пам’ятав, що в перші секунди на місці подій треба перевірити свідомість потерпілого, скориставшись правилом «бачу, чую, відчуваю». Бачити — буквально очима визначити, чи притомна людина. Чути — дізнатися, чи реагує вона на ваш голос. І відчувати — перевірити дихання, якщо відповіді на перші дві дії не було. 

— Чоловік був без свідомості, обличчя синього кольору, а грудна клітка не рухалася. Поки медики їхали, я почав «качати» — проводити серцево-легеневу реанімацію. Перед тим підключив дефібрилятор і надалі, власне, діяв за його інструкціями. Чоловічий голос із дефібрилятора підказував мені: «продовжуйте реанімацію», «увага, відійдіть, зараз буде розряд». Дефібрилятор пікав у ритм серцебиття, я «качав», було загалом два розряди, а потім чоловік розплющив очі й почав кліпати. Мені здавалося, все тривало вічність, а по факту — хвилин, може, 20. 

 За словами поліцейського, більшість із натовпу хотіла допомогти — наприклад, кілька людей старшого віку тримали потерпілому голову набік, щоб не захлинувся, якщо буде раптова рвота. Але були й ті, хто навпаки заважав. Одна з бабусь, що проходила повз, намагалася запхати потерпілому до рота якісь ліки — тому Олександрові паралельно з порятунком довелося відганяти тих, хто міг нашкодити.  

За збігом обставин, 22 березня у рядового Рашевського був останній день служби в поліції метрополітену. Чоловік перевівся в Головне управління карного розшуку і вже на днях візьметься за нову роботу. 

Тим часом у Донецькій області боротьбу за Україну та її майбутнє ведуть батьки поліцейського. Родина Рашевських від початку війни допомагає військовим та цивільним — безкоштовно лікує у прифронтовій зоні, передає медикаменти, речі першої необхідності та продуктові набори. 

Стараннями активістів 

Попри чіткі та навіть героїчні дії поліцейського, порятунок 56-річного киянина був би неможливий без попередньої роботи активістів. Це вони роками домагалися встановлення у столичному метрополітені дефібриляторів, вони надалі популяризують та проводять курси з надання домедичної допомоги, і вони ж борються, зокрема, за те, щоб працівники метрополітену були зобов’язані рятувати потерпілих. На сьогодні, за словами активістів, службовці київської підземки самі обирають, чи вчитися їм домедичної допомоги.  

Марія Назарова, засновниця проєкту «РеаніМетро», ціллю якого є, зокрема, встановлення дефібриляторів на всіх станціях київського метро, каже, що для системного порятунку метрополітен сам має визнати, що підпадає під дію відповідного закону. 

— Є стаття Закону «Про екстрену медичну допомогу», яка визначає перелік осіб, що зобов’язані і вміти, і надавати допомогу. У разі, якщо ці особи не будуть надавати допомогу — вони можуть бути засуджені. Мова про поліцейських, рятувальників, бортпровідників, провідників потягів та інших осіб, які, за службовими обов’язками, зобов’язані надати домедичну допомогу. У переліку немає працівників метрополітену, тому що закон України не може розписувати обов’язки всіх комунальних структур або приватних підприємств. 

Визнання дії статті зобов’яже співробітників метрополітену проходити обов’язкові курси з надання домедичної допомоги, а отже, збільшить шанси пасажирів на порятунок. У разі, якщо поруч не опиниться поліцейський з відповідними знаннями, рятувати потерпілого буде зобов’язаний будь-хто з працівників підземки. 

Поки у Європі апарати з надання екстреної допомоги за раптового порушення ритму серця та фібриляції шлуночків, по-простому — дефібрилятори, уже давно встановлені чи не на всіх станціях метро, у столиці України, завдяки активістам, це питання винесли на рівень місцевої влади тільки у 2019 році. Тоді «РеаніМетро» зібрав приблизно 8 тисяч голосів киян, переміг у «Громадському бюджеті» і, зрештою, отримав понад 3,6 мільйонів гривень на реалізацію проєкту з обладнання дефібриляторами 19 станцій метро. Обладнання мало з’явитися на платформах основних станцій — там, де здійснюється пересадка, на всіх кінцевих і на найбільших, як-от «Вокзальна». 

— Гроші мали б використати у 2020-му, але тендер оголосили надто пізно, — пояснює Назарова. — Коли вже був визначений переможець, метрополітен почав вимагати у нього сертифікат, не передбачений тендерними умовами. Постачальник не зміг отримати затребуваний документ у короткий термін, а ми зараз, до речі, говоримо про грудень 2020-го, бюджетний рік закінчився, і зрештою дефібрилятори за нашим проєктом так і не закупили. 

Паралельно з цим з «РеаніМетро» зв’язалися представники міського Центру громадського здоров’я (ЦГЗ) та запропонували активістам закупити обладнання поза межами «Громадського бюджету». Назарова та її колеги підтримали ініціативу, і ЦГЗ придбав дефібрилятори навіть не на 19, а на всі 52 станції метрополітену. Спочатку їх встановили не на платформах, а на касах. Пізніше, за допомогою місцевих депутатів, активісти добилися, щоб на 19 основних станціях обладнання перенесли в місця, доступні не тільки співробітникам метро, а й пасажирам. 

— За нашим проєктом, — підсумовує Назарова, — робітники метрополітену також мали пройти навчання з домедичної допомоги. Але тендер на це навіть не оголошували. Мені та іншим активістам повідомили, що в підземці начебто не знайшлося охочих. Але якщо метро буде підпадати під статтю закону, охочі непотрібні — всі вони будуть зобов’язані вміти рятувати життя.

*** 

Щодня київським метро користується приблизно півтора мільйона пасажирів. І врятувати у підземці насправді здатен кожен з нас. Рядового Олександра Рашевського домедичної допомоги навчали в Центрі спеціальної підготовки, чиї інструктори мають клінічний досвід та сертифікати Європейської ради реанімації. Ви можете записатися на курс до них чи обрати іншу організацію. Адже кілька годин, витрачених на тренінг, — ніщо у порівнянні з ціною врятованого життя. 

Частина фотографій надана героєм матеріалу.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]