Лаконічний півострів

― Тату, мені нудно, я хочу додому. Ті мої друзі, з якими ми ловили креветок і мазалися болотом, поїхали вранці, а з цими християнами я боюся говорити. Коли поїдемо?

― Ще тиждень, синку, я тільки почав видихати місто.

У християнському загоні діти співають під гітару. Але я знаю, що вони не мають спрею від комарів, тож не витримають і скоро поїдуть. І тут знову буде тиша.

П’ять років тому, коли я вперше привіз сина Єгора на косу, йому було 6. Для нас, як для багатьох українських сімей, із початком війни можливість їздити в Крим відпала автоматично. У Болгарію після оскаженілого ривка долара ― не наїздишся. І я згадав про Кінбурн.

Уперше про це місце мені розповів мій друг ще у 2008-му.

― Це повністю дике місце. Ми йтимемо пляжем і нікого не стрінемо. До найближчого магазину топати чотири години.

― Так не буває. Це рай?

― Побачиш.

2008:

За два дні, після багатогодинних мандрів у розпечених сонцем автобусах до маленького сонного Очакова, катер віз нас через лиман повз острів Майський. У XVIII столітті кріпаки насипали його вручну на сваях, вбитих у дно Південного Бугу. Колись тут перехоплювали турецький флот, а потім була база підводних плавців, сучасною мовою ― морських котиків. Із катера я бачив бетонні моли, майже повністю вкриті шаром пташиного посліду.

Кінбурнську косу видно на горизонті. Довжелезний півострів піску та сосен, наполовину в Херсонській, наполовину в Миколаївській області. Стрічка суші повільно наближається, а згодом проступають обриси іржавого корпусу якогось напівзатопленого корабля, перетвореного на причал. Із катера вивантажують ящики з консервами, упаковки із солодкою водою та пивом ― везти харчі та алкоголь континентом із Херсонської області через сорок кілометрів пісків не може собі дозволити жоден магазин. Усе сюди приходить водою і коштує вдвічі чи втричі дорожче, ніж на великій землі.

Море чекало з іншого боку коси. До нього було три кілометри піщаних дюн і абсолютної тиші. Вже там, фотографуючи залишки старих човнів, я зрозумів, що сорок хвилин пісками ― це плата за безмежність. Усе було саме таке, як казав мій друг. Дике

Тоді, у 2008-му, після години мандрів безлюдним селом, ми «здалися» сивому селянинові.

― А де тут можна винайняти кімнату?

― Та хєр його знає.

― А у вас можна?

― Та нє. Але намет можете на городі поставити, ніхто не вкраде.

Намет можна було поставити і біля моря. Але так ніхто не робив ― бо лісники з прикордонниками могли просто забрати його як доказ злочину ― ночівлі у національному парку. Тоді ми заплатили сивому 150 гривень і три дні спали серед кавунів, що набиралися сонця на маленькій бахчі. Бонусом додавалося право митися в душі та користуватися хазяйською кухнею. 

Море чекало з іншого боку коси. До нього було три кілометри піщаних дюн і абсолютної тиші. Вже там, фотографуючи залишки старих човнів, я зрозумів, що сорок хвилин пісками ― це плата за безмежність. Усе було саме таке, як казав мій друг. Дике.

Втім, люди навколо були. Але між відпочивальниками ― кілометр, не менше. Щільніше там уже якось некомфортно.

У перший день ми йшли в один бік три години, а тоді побачили на горизонті кольорову пляму. За пів години вона перетворилася на самотній дитячий надувний басейн. Вода у ньому ледь не кипіла. Навколо не було жодної душі. Ще за дві години перепечені тіла завели нас у міраж ― ларьок із пивом. Дві парасолі «Янтар», вриті у пісок біля обеліска-могили невідомого солдата. Пиво тепле, але все одно смачне. А далі знову пустий берег.

Наступного дня ми пішли в інший від човнів бік. За три години вийшли до великого залізного причалу, до якого давно вже ніхто не швартувався. У лісі поруч розсипалася недіюча база відпочинку. Втім, у ній якимось дивом працював магазинчик, зі світлом і холодним пивом. Десь у глибині я розумів, що ненавиджу все це. То була ненависть Робінзона. Ненависть до місця, що вилущує романтизм, змушуючи тебе годинами блукати і жадібно брати все, що пропонує цей лаконічний півострів.

― Сину, закривай очі. Відкриєш, коли я скажу.

― Ааааааааа!!!

― Я ж сказав, коли скажу! Біжи в море промий очі.

2015:

Нині 2015 рік. Спрей від комарів в очах страшенно пече. Але без нього ввечері вижити не варіант. Діти, що стали вже дітьми коси, розуміють це швидко. Коли сідає сонце, пискляві кровожери налітають густою хмарою. Минає година ― і вони зникають. Це плата за життя в наметі.

Наметовий табір стоїть майже на березі. Ми приїхали сюди спробувати побороти мою ненависть до цього місця. Замовили повний пансіон. Намет на двох із сином. Два вицвілих на сонці ватних матраци, з яких щодня витрушуєш пісок. Триразове харчування. Уся ця розкіш ― 270 гривень щодня на двох.

Я прокидався вранці, ставив на пісок портативну сонячну батарею (без неї тут ніяк) і йшов на «кухню», де дві величезні жінки вже накип’ятили води на каву. Від сьомої ранку я мав цілу годину, щоб побути самому, випити кави й почитати книжку. Далі починалася спека й прокидався Єгор. І все повторювалося знову:

― Тату, мені тут набридло, поїхали додому…

Він знаходив тут друзів, потім вони їхали, і доводилося шукати інших.

Коса у 2015-му ― вже не така дика. Сидячи біля моря, двічі на день можна було спостерігати, як купка сухих чоловіків і жінок тягне на плечах чималий стовбур дерева. Той, що попереду, командував.

― Наркомани. Женуть із себе біса, ― розкрила таємницю одна з табірних кухарок.

Кілометрів за вісім далі берегом ― табір наркозалежних. Вони їдуть сюди не відпочивати. Але мені відпочивати можна. Завдяки сповненому цвіркотінням цикад розпеченому штилю, завдяки на подив холодному морю й медузам, які, певно, припливають сюди помирати, я поволі вживався у цей неспішний ритм. До магазину від табору лише сорок хвилин пішки, і там можна купити майже все, щоб наступного року привезти свій намет і готувати на вогнищі.

Якось ми запекли у фользі та з’їли поранену чайку, збрехавши дітям, що вони їдять курча. Ми живемо у наметах, вігвамах чи просто у спальниках на піску. Ми просто живемо, перестаючи бути журналістами, банкірами, юристами чи міськими божевільними

На обід у сільському кафе готують борщ, і моя ненависть плавно розчиняється у борщі та пиві, у прекрасних людях, які живуть у сусідніх наметах, а ввечері п’ють вино біля вогнищ на пляжі та їдять морепродукти, куплені у безтурботних браконьєрів. Ті приїздять на пляж уночі старим УАЗиком і затягують у море довжелезні сітки, які за кілька годин наповнюються креветками. У серпні вночі вода в морі починає світитися через планктон, що помирає, і ми плаваємо у цьому нічному сяючому космосі.

― Синку, ще кілька днів. Втім, я не хочу звідси їхати. Я ще не набувся.

2017-2018:

15-й, 16-й, 17-й, 18-й, 19-й… Усі ці роки ми викроюємо 10-12 днів ― приїхати сюди й набутися. Ми знайомимося, щоб дружити довгі роки. Тут виросли наші діти. Тепер вони самі ходять у село по продукти, лаючись поміж собою за вибір між чипсами та квасом у бляшанці. Ми бігаємо пляжем босоніж, запускаємо повітряних зміїв і стріляємо з луків. Терпимо електронні рейви, які швидко минають, бо у рейверів нема спрею від комарів. 

Якось ми запекли у фользі та з’їли поранену чайку, збрехавши дітям, що вони їдять курча. Ми живемо у наметах, вігвамах чи просто у спальниках на піску. Ми просто живемо, перестаючи бути журналістами, банкірами, юристами чи міськими божевільними. Перед поверненням ми традиційно просимо одне одного не викладати всього цього у Фейсбук, щоб зберегти цей куточок для себе.

Але вже пізно. Коса змінюється.

Чи не кожен місцевий селянин із лиманського берега вже збудував гостьові будиночки і пропонує зелений туризм. Тепер сюди їдуть не лише наркомани, аби потягати колоду у дружному колективі. Сюди їдуть люди з портативними колонками, на джипах і баггі, двигуни яких ревуть на пляжі вночі. Усі везуть із собою власне розуміння відпочинку, і наша ідеальна модель дикості тріщить по швах. 

2019:

Нам, як індіанцям, залишили кілька «резервацій» ― кемпів на морському узбережжі, де гостей вчать ставитися до цієї вузької смуги піску бережно. В кемпах є чиста вода, якась їжа, тут вас можуть попросити прибрати за собою з пляжу пластикову пляшку, а якщо це повториться ― то прибрати з табору власні речі й себе самих. Але ці табори виживають на узбережжі на пташиних правах усупереч генеральній лінії розвитку коси.  

Це ще не Затока, але років за п’ять тут, мабуть, прокладуть асфальт і повідкривають готелі. І на цьому піску рядами стоятимуть шезлонги, де відпочивальники забуватимуть готельні рушники.

Кінбурнська коса ― чи не найбільше піщане морське узбережжя в Україні. Так, держава повинна його розумно використовувати, даючи одним відпочинок, іншим ― заробіток, а собі ― гроші у місцевий бюджет. Втім, моє серце болить від таких швидких змін. І я тішуся, що дорога сюди наразі коштує державі непосильні гроші. Адже це викроїть іще трохи часу для таких, як я. Щоб набутися.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]