Виробництво працює у дві зміни

Нагендер Парашар подолав шлях із Делі до Києва у 17 років — одразу по тому, як Україна здобула незалежність. З програмуванням, якого навчався в Національному авіаційному університеті, якось не склалося — можливо, були не ті часи. Аби здобути ґрунт під ногами в чужій натоді країні, індієць Нагендер брався за будь-яку роботу. 2008-го йому запропонували «возити товар» — імпортувати в Україну складники для протезів. Нічого не тямлячи у новій справі, він почав налагоджувати поставки з Китаю. Якість товару Нагендера не влаштовувала. Звиклий робити все на совість, просив вибачення перед клієнтами і обіцяв знайти кращих постачальників, але — безуспішно.

«Сказав тоді собі: так жити не можна», — пригадує.

І вирішив робити складники сам.

Аби втриматися

«Я став конструктором випадково, завдяки китайській якості. Знаходив їхні проблеми, шукав їм рішення, пропонував його китайцям. Іще не вмів перенести це на креслення, але потрохи втягувався у процес. Скуповував складники по всьому світу, розбирав на частини, дивився, як вони зроблені. Так став пробувати виготовляти свої: спочатку механічні, тоді гідравлічні», — розповідає Нагендер, чия компанія через роки таких пошуків носитиме його прізвище. Компанією керує разом із сином, який ще навчається на програміста у тому ж авіаційному.

2014-го, у січні, Нагендер привіз до Києва найпростіші китайські верстати. Сьогодні центри протезування, ортезування і реабілітації «Без обмежень», відкриті підприємцем, працюють у девʼяти українських містах. А його компанія Parashar Industries, що її заснував 2016-го, — досі єдина в Україні, яка виготовляє складники для протезів. 

У серпні 2023-го видання The Wall Street Journal опублікувало дослідження, згідно з яким за перші 17 місяців великої війни близько 50 тисяч українців утратили кінцівки. Кажучи про цю цифру, WSJ послався на оцінку найбільшого у світі виробника протезів — німецької компанії Ottobock — та її медичних партнерів. Потрібно розуміти: між ампутацією і протезуванням проходить тривалий час, тож насправді ця цифра применшена. 

За тим серпнем минуло ще сім місяців. Ані інтенсивність бойових дій, ані обстріли Росією мирних міст і сіл не поменшали. Сьогодні ми живемо у країні, яка не має права нехтувати інклюзивністю. 

Невелике сімейне підприємство Parashar Industries на 26 працівників, заховане посеред спального району столиці, тепер працює у дві зміни. На першому поверсі гудуть уже американські станки, для яких пишуть програми студенти — вчаться одразу на практиці. Поверхом вище деталі шліфують, тестують, випробовуючи на міцність, спаковують. Трохи далі коридором, у найменшому кабінеті, з дошкою для креслень, троє конструкторів, разом із Нагендером, вдосконалюють те, що вже є. Тут зараз створюють стопи для спортивних протезів. Зокрема — для занять кросфітом (система інтенсивних тренувань, яку часто називають спортом XXI століття, буквально — «форсований фітнес»). 

Ми навряд чи часто замислюємося, скільки дій виконують наші стопи, литки й коліна кожного дня, поки йдемо, переносячи вагу з пʼятки на носок. Поки прискорюємо крок, різко зупиняємося, спускаємося сходами, переступаємо бордюри й перестрибуємо недолатані тротуари, сідаємо, робимо зарядку чи піднімаємо гантелі у спортивній залі. З ранку до ночі наші ноги несуть усю вагу нашого тіла, допомагають утримати баланс і не впасти, бути швидкими, маневреними та граційними. 

Нагендер і його колеги думають про це постійно. Їхня щоденна праця — робити так, аби метал і пластик максимально наближено повторювали диво людської природи з її мʼязами, тканинами, кровообігом і нервовою системою. 

Сьогодні Нагендер Парашар міцно стоїть на землі, яку хитає і трусить, як ніколи до того. Він допомагає встояти іншим.

Шлях металу

Після ампутації кінцівки, отримання інвалідності і тривалого процесу реабілітації людина має звернутися до ЦНАПу чи органів соцзахисту — по протез. Там отримує скерування, а далі — сама обирає підприємство, на якому буде протезуватися. 

За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, нині таких підприємств в Україні близько 80. У середньому на місяць вони виготовляють понад дві тисячі протезів нижніх кінцівок і близько двох сотень — верхніх. 

Деталі на замовлення цих підприємств, і державних, і приватних, створює виробництво Parashar Industries — його майже три десятки людей і кілька американських машин. 

«Протез видається щонайменше на кілька років. Він має не зношуватись. Якщо в людини стається якась поломка, вона звертається з нею в центр протезування, а вони — до нас. І тут, на місці, за кілька днів ми робимо техобслуговування. Це наша найбільша перевага. Ми хочемо виробляти більше колінних вузлів, щоб вчасно обслуговувати протези, аби ті не валялися десь у стороні, бо людина не може дійти до центру протезування. Я у цій сфері десять років. Я знаю: це дуже погано, коли хтось отримує негативний досвід і демотивується рухатись далі», — розповідає заступниця директора компанії Вікторія Субботіна.

Щоб негативного досвіду в користувачів протезів було якомога менше, виробництво постійно вдосконалюють. Здебільшого тут роблять гідравлічні колінні вузли. Їх виробляють усього в кількох країнах світу, найбільше — у Японії та Великій Британії. Цей процес потребує багато праці. Рухливе «коліно» містить 39 елементів — на виробництві закривають повний цикл. 

«На жаль, потреба більшає в геометричній прогресії. Маємо дуже багато роботи — кожне протезне підприємство, кожен реабілітаційний центр зараз завантажені. За виробництвом іде гарантійний, післягарантійний ремонт. Усе це роблять підприємства протезно-ортопедичної галузі, вони працюють за державною програмою та порядком 321 — “щодо забезпечення допоміжними засобами реабілітації людей з інвалідністю”. Так протезується більшість людей», — пояснює Вікторія.

І тут-таки зітхає: не може дивитись, як донині волонтери стихійно збирають пластикові кришки на матеріали для протезів. Цей міф шириться роками, попри те, що такий пластик зовсім не придатний  для виробництва.

Загалом існує чотири види протезів нижніх кінцівок — залежно від функціональних можливостей людини. Перший ступінь — коли людина лежача, четвертий — коли вона займається спортом і активна. Конструюючи такі протези, враховують вагу, супутні захворювання, спосіб життя. За тестування відповідає протезне підприємство і лікар ортопед-травматолог. Вікторія каже, що поранені військові часто прагнуть якнайшвидше повернутися до служби чи активного цивільного життя після ампутації. Нині Parashar Industries робить деталі для протезів перших трьох ступенів, розраховані на вагу від 125 до 136 кілограмів. Однак розробники підприємства вже тестують моделі стоп і колінних вузлів для спортивних протезів.

«Ми вже зробили експериментальну дільницю. Одна з ніш — виробництво стоп. Маємо вже і експериментальний зразок стопи для кросфіту. Усю продукцію випробовуємо на спеціальному станку. Від 5 до 150 кілограмів ваги тиснуть на протез. Три мільйони разів на носок, і стільки ж — на пʼяту», — пояснює заступниця директора. 

Експериментальний цех буде вище. А поки що Вікторія гордо показує два блискучі фрезерні станки посеред невеликого виробничого приміщення. 

«Два красені посередині — це новий парк», — пояснює. 

Та найважче знайти не техніку — людей. Аби відшукати своїх, підприємство підписало меморандум про дуальну освіту з Київським політехнічним інститутом. Студенти опановують тут роботу технологів: налаштовують програми для токарної обробки деталей, що їх нагорі проєктує Нагендер разом з іншим студентом КПІ. Нещодавно підприємство передало вишу парк обладнання, що його більше не використовує, аби в університеті вчились одразу на ньому. 

«Ми вирощуємо своїх спеціалістів, бо не можемо знайти їх на ринку праці. Багато хто виїхав, багато на війні», — каже Вікторія.

Двох людей Вікторії вдалося забрати до себе з виру війни. 

Люди та їхні руки

55-річний Вадим Войтовський зачищає деталі посрібленими алюмінієм руками. Робить це зосереджено, під холодним електричним світлом.

Із Тарасівки під Києвом, де зараз мешкає, він завжди приїжджає сюди на пів години раніше, щоб у тиші та спокої розкласти інструменти і привести до ладу робоче місце — як 25 років до того робив це на маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, якого більше не існує. Востаннє Вадим вийшов на зміну 26 лютого 2022-го, коли вже здригалося усе місто. 

А тоді зникло світло, знили інтернет і звʼязок, стали зникати будівлі та люди. І завод Ілліча зник теж. 

Вадим дивом зумів виїхати з сімʼєю в середині березня. А чотири місяці тому Вікторія знайшла його в одному з місцевих телеграм-каналів, коли шукала фахівців. Чоловік любить свою справу, каже, вона зараз дуже затребувана, а буде ще більше. 

«Кожен на своєму робочому місці так чи інакше впливає на якість кінцевого продукту. Ваші ноги в надійних руках», — сміється, спостерігаючи за роботою слюсаря. 

Так само Вікторія знайшла і запросила на роботу ще одну мешканку Маріуполя. Катерина працювала в департаменті соцзахисту Маріупольської міської ради. Зараз — вчиться працювати з кадрами на підприємстві. 

«Люди з великим потенціалом, які можуть бути корисні в будь-якому куточку країни. Дуже скучають за домом, але вони тут у сімʼї. В нас кожен при ділі», — усміхається Вікторія.

Нагендер упевнений: вони б легко могли працювати на експорт. Але нині мають  усі сили кинути на забезпечення внутрішніх потреб. 

«На жаль, Україна стає хабом протезування у світі, й тут будуть концентруватися фахівці. Це перетворюється на постійну щоденну працю», — говорить він.

Усі пошуки Нагендера спрямовані на віднайдення балансу. Його складники мають бути дешевшими за американські, англійські та французькі, бо в Україні ще немає такої культури страхування, щоб покрити дорогі електронні вузли. Тому він робить гідравлічні. Вони мають бути безпечнішими та надійнішими за європейські — треба враховувати, що наші протези ходитимуть українськими дорогами і вулицями, не призвичаєними до людей з ампутаціями. Засновник підприємства має робити дослідження без великих бюджетів і зовнішнього фінансування. Понад те, латати діри у своєму. Кілька державних протезних заводів, з якими співпрацював Parashar Industries, збанкрутували, не виплативши підприємству боргів.

Часто замість «займатися творчістю» — длубати колінні вузли і робити чергові креслення — Нагендер вирішує купу бюрократичних процедур, пише десятки листів, учиться взаємодіяти з державою, яка постійно змінює правила гри і майже ніколи про це не повідомляє.

«Бачите, як переходить вага? Це називається точка переносу», — пояснює, повільно переступаючи з носка на пʼяту і роблячи обережні кроки на камеру ноутбука — він повіз свої зразки на чергову міжнародну зустріч.

Головне при ходінні — втримувати баланс.

Особливо коли ходиш землею, що її постійно нещадно трусить. 

Жити після поранення

37-річний Олександр Швачко носить Нагендерові механізми в новій нозі близько півтора року. Двічі доброволець, 2015-го він пішов служити у 79-ій бригаді (тоді — аеромобільній, тепер — десантно-штурмовій). Тоді повернувся до цивільного життя і знайшов себе у продажах. А у перший день великої війни зібрав побратимів і з ними пішов до 95-ої десантно-штурмової бригади. У її складі відвойовував Київщину. 

«У Макарові в нас збилася група, що вирушила у сіру зону. Ми мали там завдання: закріпитись і взяти під вогневий контроль одну з доріг у промзоні. 12 березня розбили російську ДРГ і зупинили штурм. Наступного дня взяли полоненого, а вони знов почали штурмувати наші позиції. З одного флангу зайшов їхній танк, з іншого — танк і БМП з підтримкою піхоти. Проломили паркан. Вели по нас прицільний вогонь з близької дистанції. Одного нашого гранатометника поранило, інший — загинув.

Тож я взяв гранатомет і вистрілив. Зробити другий постріл уже не встиг: поранило уламком танкового снаряду», — згадує.

Сірі зони Київщини ціною Олександрового здоровʼя, а його побратимів — і здоровʼя, й життя — повернулися під контроль України, й на поламаних парканах уже не стояли російські танки. В цей час чоловік проходив складне лікування і реабілітацію в низці лікарень і шпиталів. Кукса на місці ампутованої гомілки ніяк не гоїлась — боліла й сочилась. За місяць довелося робити реампутацію — кінцівку підрізали ще. Коли нога стала загоюватись, Олександр почав вибиратись із побратимами на спортивний майданчик — хотів якнайшвидше відновитись. Обрав для протезування центр «Без обмежень». Став учитися ходити на тренувальному протезі, тоді — замовив повсякденний. Аж тоді його списали зі Збройних сил, і ветеран повернувся до роботи менеджера з продажів. 

«У лютому 2023-го мені подзвонили. Це був президент Федерації стронгмену України — обʼєднання ветеранського силового спорту. Я почав тренуватися з ними, долучився до всеукраїнських змагань сам і став запрошувати побратимів. Ми обʼїздили багато міст, а тоді за результатами відібрали команду з восьми людей. Усі — з ампутаціями кінцівки, один з них — із парною ампутацією. Такою командою в рамках проєкту “Сильні України” ми поїхали на міжнародний фестиваль силових видів спорту Арнольда Шварценеггера в Мадриді», — розповідає Олександр.

Там команда протягнула чотири вантажівки загальною масою 35,8 тонни в опорі сидячи за канат на 20 метрів за 30,69 секунди. Таким чином українські ветерани встановили світовий рекорд з адаптивного стронгмену.

За тиждень після повернення з фестивалю Олександр Швачко вирушив у Вашингтон — на марафон морської піхоти. Там пробіг свої перші десять кілометрів на вже спортивному протезі. Біг, бо не зміг відмовити побратимові, який мав тяжчі поранення.

Власного спортивного протеза Олександр поки що не має — за українським законодавством, податися на його отримання від держави можна за рік після участі у перших змаганнях за клопотанням державних органів. Та ветеран уже готується до цього непростого процесу. 

В Україні він продовжує розпочату справу. Визнаний амбасадором «Сильних України», не пропускає жодних змагань. Їздить у медичні заклади і реабілітаційні центри, аби залучити до спорту якомога більше ветеранів. 

«Спорт — це дійсно один з найдієвіших методів реінтеграції ветеранів у суспільство», — стверджує Олександр, згадуючи власний досвід.

Більш як два роки тому уламок снаряда з російського танка намагався перетворити його життя на сіру зону — між війною і мирним життям. Повернутися з цієї зони украй складно. Щоб повернути життю колір, знадобилися зусилля багатьох: самого ветерана з його волею до життя, лікарів і реабілітологів, побратимів і адептів ветеранського спорту, команди «Без обмежень» і Parashar Industries. Те, що намагаються знищити росіяни, люди щоденно відновлюють усі разом — крок за кроком.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, але вони мотивують, спонукають відверто говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Читайте також

Буде нам радість

Як ветеран, утративши на війні обидві руки, знайшов сили жити, працювати й творити всупереч