Молитвами Нарциси

Родина Нарциси — одна з тих, де пам’ятають, яке лихо може принести війна. Зі слів своєї бабусі Ману Нарциса знає: «Німці всім молодим циганкам груди вирізали, коли хапали їх». Так у родинній пам’яті зафіксувався один із найстрашніших періодів у минулому ромів — геноцид часів Другої світової. Іноді вони називають його «Калі траш» (чорний жах).

2 серпня — Міжнародний день пам’яті про нацистський геноцид ромів. Загублені спогади про ці події минулого живуть і в старій немічній хаті в Дережичах, яка колись прихистила Нарцису, історію якої авторка Єва Райська розповіла у цьому тексті. 

Репортаж написаний ще до повномасштабної війни і здобув перше місце у IX конкурсі художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора». Історія життя 37-річної ромки Нарциси Локатуш із села Дережичі на Львівщині — про жінку, яка тримається за життя з усіх сил і намагається, аби її діти не повторили її долі, долі ромської жінки. 

Сльози юної нареченої 

— Мені було тринадцять років, як мене вперше посватали. Не хотіла заміж, плакала дуже, але шо було робити?! Мама казала: «Ну, яка ти циганка без мужа будеш?!».  

Нарциса клопочеться в кімнаті. Часто перепрошує, що не має чим пригостити. Багато жартує, приправляючи слова лунким сміхом. У неї могла бути майже ідеальна усмішка, якби не відсутність верхньої частини зубів. Голос низький, хриплий. З-поміж посуду, акуратно розставленого на дерев’яному столі,  вибирає найгарнішу склянку, наповнюючи її міцною без цукру кавою, та простягає мені.

На жінці червоний шерстяний светр, синя спідниця до кісток, що міцно обтягує її широкі бедра. На плечах квітчаста хустка, обшита тонкими золотавими нитками. Лискуче чорне як земля волосся охайно зібране в пучок. Виблискує на зимовому сонці, що пролазить крізь маленьку шибу. Густі пасма спадають на обличчя. Вона — наче народилась із макіяжем. Темні широкі очі — як вигаслий попіл. Довгі вії. Густі чорні брови. Губи кольору стиглої малини. Смаглява шкіра. Тонкі пальці. Нігті нафарбовані перламутровим лаком. Сідає. Запалює цигарку. Вдивляється у сірий дим, що кутає її тіло. 

— Він був на вісімнадцять років старший за мене, — веде далі.

Дим цигарок пролізає у кожен закуток хати. Клубочиться кучерявими колами, малює у повітрі химерні арабески. 

Нарциса заплющує очі. Мертву тишу дому порушує шестирічний Захар. Раптово починає голосно хникати. Жінка, не доцмуливши, викидає недопалок через розбите вікно, віддаляється від мене меандричними рухами ніг. Біжить до малого. Обіймає та бере на руки. Ромською мовою тихо промовляє до дитини. Малий заспокоївся. Тепер вона задирає голову вгору, а погляд переводить до вікна.

— Зразу не любила я його, — замовкає. — Може, потому полюбила. А шо мені лишалося робити? Циганом теж був. Гарний, високий. Волосся таке, знаєте, густе і темнееее, — затягує букви. 

Після першого розлучення дівчину віддавали заміж іще двічі — за усіма ромськими законами. Тепер у неї четверо дітей, стара винаймана хата з вибитими шибами, два шрами на шиї від побоїв усіх її чоловіків та рак шийки матки. А ще — нова чи то добре збережена спідниця-кльош, в якій колись танцювала на своєму весіллі. 

Чужа серед своїх 

Село Дережичі розташоване за шість кілометрів від Дрогобича на Львівщині. По інший бік — дорога до Борислава. Неподалік — змією шумить річка Ченча. Її тухлий запах шириться у повітрі. Двоповерхова осиротіла халупа розстелилася на краю села, у глибокому міжгір’ї Карпат. Невідомо, як вдихнути сюди якусь видимість життя. Нічого не вказує на те, що у будинку хтось живе. Двері з вибитим склом рипають на вітрі туди-сюди. Якщо підійти ближче, долинає галас дітей, а знадвору майорить блякле світло з одного вцілілого вікна, що так-сяк тримається.

Тут мешкає Нарциса Локатуш із дітьми та рідним братом Артуром. Вона — ромка, їй 37 років. Найстаршій доньці Фіямі — 22, наймолодшому Захару — 6. Середущим Марії та Руслану — 9 і 13. Цю убогу стару хату винаймає у чоловіка, котрий має конюшню у селі, щомісячно жінка платить за дім дві тисячі гривень. Влітку на подвір’ї пасуться двійко-трійко коней, і все виглядає, як у романтичному фільмі про ромів: коні, поле, горизонт, над яким повисає золоте сонце, маленькі чорняві діти у кольоровій одежі та гірські хребти над обрієм.

Добратися до будинку — справа не з легких. Навесні та влітку часто випадають рясні дощі й густе болото простоюється тижнями, ба навіть місяцями. Глибокі вибоїни на дорогах змушують йти пішки, не даючи ані найменшої можливості проїхати автівкам. Одним із радощів цього дому є безмовне спостерігання за горами, що бовваніють із вікна. Влітку ранки тут надивовижу прохолодні та свіжі.

Колись жінка мешкала разом з усією ромською громадою у Дрогобичі, де народилася і провела велику частину життя. Коли її, вагітну, перший чоловік побив до крові — терпіла. Бо не годилось молодій красивій циганці жити без чоловіка. Так говорили їй родичі й не дозволяли розлучення. Врешті після дванадцяти років смиренності та болю не витримала і розлучилась. Наступні два шлюби теж були невдалі. Пияцтво, зрада та щоденні побої. Через що Нарциса й вирішила шукати новий дім. Байдуже який — головне окремо від усіх та подалі від колишніх чоловіків.

Окрім того, Нарцисі не дуже подобається спосіб життя, який ведуть більшість ромів у місті. Каже: прагне, аби діти вчились у школі, були грамотні, вичесані та доглянуті. Сім’я Локатуш вважається «гаджо». До неї не надто прихильно ставляться «свої», бо діти ходять до школи та не переривають навчання, а отже, є більш соціалізовані, а сама Нарциса з усіх сил намагається утримувати сім’ю, працювати, не маючи «сильного чоловічого плеча» збоку. Позаочі її часто засуджують.

— Не хотіла, щоб вони брали поганий приклад. Там, де ми жили, курять, матюкаються. Дітей вчать жебракувати. Дівчаток рано віддають заміж.

— Я свою Марію швидше двадцяти років заміж не пущу. Нехай вчиться. Щоб моєї долі не повторила.

Коли Нарциса вирішила переїхати, рішення не надто схвалював барон ромської громади у Дрогобичі. Проте згодом почав дивитися на ситуацію крізь пальці. Там залишилась жити найстарша донька Фіяма разом із сім’єю. Інколи Нарциса приїжджає до них у гості. Серед ромів дозволено одружуватися навіть із двоюрідними братами чи сестрами. Зрештою, у ромській громаді всі родичі. Близькі або далекі. 

Індійська діва у нетрях

У глибині тьмяного помешкання, запліснявих та облуплених від сирості стін, промениться вистояна кольоровість одежі та інших речей. Наче тут зібраний реєстр усіх кольорів світу, посортований за своїми відтінками та відблисками. 

Обдерті великі та малі килими з орнаментами незграбно лежать на підлозі. Один із них заледве тримається на стіні. Штучні квіти — троянди та лілії — створюють бутафорію якогось невідомого карнавалу. Білі, жовті, помаранчеві, червоні, сині — вони заткнуті у кожну шпарину цього помешкання. Одну кімнату від іншої розділяє довга тканина кольору стиглих абрикосів. Поверх неї — білі клаптики порізаних мереживних фіранок. На цвяху підвішені довгі брунатні коралі. Наче намистинки вервиці, вони час від часу гармонійно брязкотять у ритм шерхоту людських ніг. Поруч них — кілька квітчастих хусток, просякнутих пилюкою. Біля порогу кімнати акуратно шеренгою складене взуття: від найменшого до найбільшого.

З усіх благ цивілізації тут лише світло. Води та газу немає. Блякле сяйво лампи творить у цьому домі штучний день — без світанку та вечора. На лампочці, що незграбно стирчить зі стелі, — півмісяцями звисають CD-диски. Їх колись на мамині уродини вчепила найстарша донька Фіяма. Так і залишились досі. Ці аплікації наповнюють кімнату  розсіяними кольорами, що променяться веселкою. Коли сонячні промені знадвору потрапляють до помешкання, кімната ніби вирушає у мандри невідомих далеких країн, закручуючи навколо себе іскристі кольори тієї ефемерної, ілюзорної райдуги. 

На краю стіни — ікона Діви Марії з Її Непорочним Серцем. Напроти маленький телевізор, з екрана якого відбивається несправжнє золото якоїсь пошарпаної тканини. Будинок наче зроблений із паперових карт. Кімната за кімнатою. Їх у домі багато — аж вісім, але всі вони порожні та холодні. З вибитими вікнами, заставленими дошками та дірявим дахом. 

Здається, дім от-от посиплеться та розвалиться на дрібні кришталики брудного пилу. Меблів тут майже немає, окрім столу, дивана та ліжка. Посеред кімнати розвішані випрані кольорові дитячі речі. А у целофанових торбах стоїть зібраний одяг. Так, ніби у тих  клунках нагромаджене все життя цієї жінки.

Покій, який заледве обігріває малий електричний вентилятор, — наче буддійський храм. А вона — діва індійська, котра з усіх сил намагається зберегти останні запаси свого втраченого часу та молодечої краси. 

Біля вхідних дверей дві пластикові бутлі. В одній — вода з річки Ченчі для миття рук, ніг, голови, тіла. В іншій, майже на дні, ще трохи крапель із чистої криниці сусідів-українців. Вони дозволяють ромській сім’ї користуватися власною криницею. Тому раз у тиждень тринадцятирічний син Руслан долає один кілометр, щоби прийти до найближчої хати у селі та набрати води для готування харчів удома.

Як роми прийшли в Дрогобич

Дрогобич має трохи менше як вісімдесят тисяч населення. До початку XX століття місто було умовно поділене на три рівні частини: польську, єврейську та українську. Польський сатирик Мар’ян Гемар вивів, що Дрогобич — «півтора міста»: напівпольське, напів’єврейське, напівукраїнське. Проте ніхто не згадує, що у місті здавна існує ще одна частина — ромська. Сусіди, життя яких протікає зовсім поруч, але часто дуже непомітно. 

Більшість тутешніх ромів належать до етнічної групи ловари (себто прийшли сюди з Угорщини). Але є й переселені з Польщі, тобто польські роми. Спільнота налічує більше як 200 сімей. Між собою спілкуються лише ромською мовою, але добре володіють і  українською. Живуть компактно у віддаленому від центру мікрорайоні Млинки. Оселилися тут у середині минулого століття. Тоді в Дрогобичі будували нафтопереробний завод. Будівництво потребувало робочих рук, особливо тих, що вміють працювати з металом, тому серед місцевих ромів було чимало ковалів. Приїздили переважно із Закарпаття, спершу жили в халупах, але з часом розбудувалися.

Історія місцевих ромів до 1950-х майже не досліджена. Ранні згадки є хіба що у «Gazeta Lwowska». Серед самих ромів досі є чітка ієрархія та поділ на бідних і багатих. Багаті мешкають компактно у цегляних будинках поблизу старого млина. Бідніші — в малих халупах уздовж полів. Для ромів існує важливе правило: там, де вони мешкають, повинні жити у мирі з сусідами.

Загублені спогади

Родинна нитка Нарциси Локатуш етнічно та географічно дуже розмаїта. Бабця належала до польських ромів. Вона кочувала з табором польськими та українськими землями. Дивом вижила під час сумнозвісних подій «Калі траш» у часи Другої світової війни.  

«Калі траш» — один із найтрагічніших періодів для ромського народу. Час жахливого геноциду. Сьогодні не всі роми знають, що існує цей термін. Особливо неписемні. Зрештою, про темну сторінку своєї історії вони і донині нічого не можуть довідатися. Досі не знаходять вцілілих та живих родичів, розкиданих по світу.

— Баба розказувала, як ото німці всім молодим циганкам груди вирізали, коли хапали їх. Не любили німці циганів. А чого, не знаю, — каже Нарциса. 

Показує мені стару світлину, кутики якої обпалені. На ній — літня жінка в хустині тримає у руках оберемок нарцисів. Це бабця Ману. Вона завжди хотіла, щоби першу її онуку назвали іменем Нарциса. Так і сталося.

Батько Нарциси з Угорщини. Востаннє вона бачила його ще у дитинстві, коли приїжджала на виправи (канікули) у Закарпаття. Вже тоді у нього була інша дружина та діти. 

З більшою охотою згадує діда. Прокручує плівку спогадів. Він називав себе «корінним дрогобичанином», хоч і належав до польських ромів.  Був грамотний. У домі мав бібліотеку, читав книжки. А його рідний брат вісім років залишався бароном ромської громади у місті.  Навіть балотувався у депутати Дрогобицької міської ради. Вів активну політичну та соціальну діяльність. 

Місцеві мешканці з особливою повагою згадують покійного барона Івана Павловича, себто рідного Нарцисиного дядька, бо кажуть, що тоді майже не було проблем із «циганами» у місті. Вони менше жебрали, мали документи, діти частіше відвідували школу, а на Млинках будувалися домівки для найбідніших. Майже ніхто не жив  просто неба  чи у якійсь картонній халабуді.

Смуток та доброта живуть поруч

За вікном холодне зимове світання. Село ще спить. Нарциса одягає у вуха золоті сережки. Єдине, що у неї залишилося зі справжнього золота. Сережки — дарунок від бабці. Але і їх вона незабаром продасть до ломбарду. Треба купити дітям розфарбовки та олівці, бо Марія любить малювати. А ще харчі та ліки. Запиває пігулку краплями кави, що залишилась у немитій чашці.

До поганого здоров’я їй не звикати, ще й онкологія не дає спокою. З кишені куртки витягає маленьке кругле люстерко. На якусь мить затримує погляд на собі, але одразу, трохи нервово, кидає його до сумки, наче бачить там інше обличчя. Не своє. 

Сьогодні жінка збирається піти у спільноту взаємодопомоги «Наша Хата», що у Дрогобичі.  Сюди вона приходить періодично. Організація займається безхатьками у місті та тими, хто через складні життєві обставини залишився без даху над головою. 

У «Нашій Хаті» всі мешканці проживають разом, займаються різними господарськими справами, працюють фізично, виконують щоденну програму соціалізації. Її директор —  Василь Голод, худорлявий чоловік середнього зросту, каже, що для нього працювати з такими людьми — важлива частина життєвої місії. 

Він знає Нарцису вже чотири роки. Один із небагатьох, хто безперервно допомагає їй усіляко: одягом, харчами, розмовами, а передусім — часом та дружбою. Недавно пан Василь домігся, аби зробити їй електронне скерування на вісім тисяч гривень для лікування онкологічного захворювання. Це означає, що держава оплачує медичні послуги на цю суму і направляє кошти в лікарню, у якій перебуває пацієнт чи пацієнтка. 

Цього літа Нарциса вже пройшла свій перший етап лікування в онкологічній клініці у Львові.

Неофіційний барон пан Василь

Пів року тому померла мама Нарциси. У неї теж було онкологічне захворювання. Тоді пан Василь повністю взяв на себе усі витрати для похорону. А ще допоміг налагодити справи з документами та соціальною допомогою як для малозабезпеченої, багатодітної матері. 

Нарциса називає Василя Голода «своїм неофіційним бароном». Каже, що без нього її  вже б на світі Божому не було. В  «Нашу Хату» жінка приходить радше для того, щоби поговорити з «іншими». Тими, кого суспільство відкинуло на маргінес.  Якось пан Василь пропонував їй перебратися до «Нашої Хати» та разом заново відбудовувати своє життя. У спільноті взаємодопомоги «Наша Хата» існують чіткі правила, яких повинні дотримуватись усі мешканці.

— Я є циганка, — сміється. — Не зможу отак жити за правилами. Маю мати свободу. Але скільки мені ще лишилося днів із моєю хворобою? З дня на день вмру.

Довгий час Нарциса заробляла на життя тим, що прибирала у нічних барах, харчевнях, санаторіях. Коли роботодавці дізнавались, що вона ромка, то одразу відмовляли. Проте часто наполегливість жінки перемагала. Вона і зараз, як розповідає, інколи ходить прибирати приватні будинки заможних людей, щоб мати якусь копійку. Її уже добре знають, відтак довіряють.  Але хвороба бере своє. У жінки все частіше виникають нестерпні болі, а тому, виснажена та ослаблена, змушена днями пролежувати в ліжку. Дикий біль частково знімають уколи, призначені лікарем. Їх вона коле сама собі двічі на день. 

Троянди для Марії

Під чорною балоновою курткою Артур несе три червоні троянди, загорнуті у целофан та обрамлені золотистою товстою стрічкою. Шкандибає з дрогобицького ринку, йде повільно, але впевнено. Сніг хрустить під ногами.  Пролізає до підошви його чорного подертого взуття. Під довгими руками куртки ховає замерзлі пальці. Сьогодні день народження Марії. Він несе подарунок своїй дев’ятирічній племінниці. 

Артур Локатуш — рідний брат Нарциси. Йому 29. Єдиний чоловік у родині, котрий  ніколи не забуває дати народження своїх рідних і першої вчительки у школі. Артур народився з дитячим церебральним паралічем. Провчився сім класів у дрогобицькій «циганській» школі. Заробляє тим, що вантажить квіти та інший крам на квітковому ринку в Дрогобичі. 

Кілька разів Артура жорстоко били на вулиці за те, що він ром. Після цього хлопець був майже при смерті та тричі лікувався у психіатричній лікарні. Ним опікувалась Нарциса. Весь час була поруч. Декілька років вживав наркотики, але йому вдалось вилікуватись від залежності.

Артур часто одягає кольорові, трохи дивацькі костюми. Його також більшість ромів вважають «гаджо». Після недавньої смерті матері хлопець найбільше боїться, що незабаром не стане і сестри. Без неї він залишиться найсамотнішим ромом на цілому білому світі.

… Через карантин маршрутки ходять рідко, тому, не дочекавшись останнього транспорту, Артур долає шість кілометрів додому в Дережичі. Сутінки огортають темний силует хлопця. На порозі Нарциса обіймає та цілує брата у щоку. Так вона робить щоразу, коли той приходить додому.

Вітер зі снігом залітає до кімнати. Стає холодно. Марія у білому светрі та червоних колготах сидить на підлозі, малює у зошиті якісь каракулі. Очі двома чорними перлинами блистять  у напівтемному покої. На її уродини ніхто не прийде. Тому мама не готується до гостей.

З-під куртки Артур витягує замерзлі від холоду троянди, пелюстки яких падають додолу.

Бог товаришує в мандрівці

— А ви в якого бога вірите? В християнського? Індійського? Чи в Аллаха? — питає мене тринадцятирічний Руслан. Сьогодні він не у школі, бо через карантинні обмеження — дистанційне навчання. Але вдома немає ані комп’ютера, ані інтернету. Тому для хлопчика це просто час щасливих та безтурботних днів, що ліниво спливають без рахунку.

— А ти в якого?

— У всякого.

Нарциса приєднується до діалогу. Каже, що Бог живе у дорозі. І що не так важливо, з якої церкви. Головне — щоб вислуховував  молитви. Поки ми розмовляємо, у кімнаті дзеленчить телефон. Старенька чорно-біла «Нокіа» тарабанить на всю гучність. По той бік — Радослав, або просто Радік. Він останній чоловік Нарциси. Другий рік відбуває ув’язнення у дрогобицькій виправній колонії на «Бриґідках» за колись вкрадений такий самий старенький телефон. Після короткої телефонної розмови жінка готує пакунок з їжею. Принесе Радіку гостинці, як укотре прийде з ним побачитися  у в’язницю. 

Він надіється, що коли за три роки вийде на волю — повернеться до колишньої дружини.

— Та Радік мені скільки разів ізмєняв! — сердиться. — Але не бив, — трохи знижує тон. — Я ворогом йому не буду. Пробачаю, бо не можу по-іншому.

Легка ніжність простежується у голосі, а вагота спогадів спадає їй на повіки.

Дім

Надворі тихо, хоч мак сій. Чути лише, як їде потяг, звук якого докочується із залізниці, що за кілька кілометрів обабіч дороги. Співають півні. На обрії димлять гори. За місяць Нарцисі призначений другий етап стаціонарної госпіталізації у Львові. Хвороба помітно прогресує. Прогноз лікарів дуже невтішний. Вона і сама каже, що «як циганка — доброго для себе не передчуває».

— Нічого у мене не получилось з того, що мріяла. Хотіла вивчитися, стати медсестрою, мати дім, хорошого чоловіка, щоб рідні були біля мене. А через любов і раннє шлюбування лишилась нещасна, — замовкає. — Ну кому я тепер потрібна? Хвора, стара, негарна, беззуба.

Маленький Захар горнеться до мами. У руках тримає кілька шоколадних цукерок, не розгортає. Одну простягає Нарцисі, іншу — мені.

— З ким вони залишаться, як я помру? Може, чужі хто забере. Але де там. Хіба чужі будуть любити їх так, як мама? — її темні очі наповнюються вологістю. Сльози дрібкою виступають на повіки.

Я простягаю жінці дві монохромні світлини, котрі зробила ще влітку. На одній — усміхнені Марія, Захар, Руслан. Туляться одне до одного, як зграйка пташенят. На іншій — Нарциса поруч з Артуром сидять на  дивані. Побачивши фотокартки, жінка плескає у долоні. Наче вперше бачить феномен знімка. Вона і справді ніколи раніше не бачила своїх дітей на фото. Довго розглядає. Ніяк не може налюбуватися малими. Підстрибує з ліжка, шукає місце на обколупаній стіні, щоб помістити світлини. Приміряється.

—Дасть Бог милий до літа дожити! Як не вмру, то переселимося звідси. Хочу мати свій будинок. Колись будемо ми мати свій дім. Колись точно будемо, — повторює як мантру. І ніби забувши всі свої недавні болі, безутішні прогнози та розчарування, так життєствердно вірить.

Які сни їй сняться, коли вона, змарніла та заплакана, лягає спати у своє обдерте, скорботне ліжко? Якими молитвами промовляє до усіх святих?

***

На краю села лінивий день засинає собі у хлібних цебрах полудня. Нарциса складає руки до молитви. Тихо промовляє: «Дела!», що з ромської означає «Боже!». Замовкає і знову продовжує: «Те дел Девел бах…»*.

Світло у хаті неквапливо гасне, потопає у мороках зими. З подвір’я докочуються дитячі голоси Марії, Захара, Руслана.  Раз у раз їх  глушить шум вітру, що понадміру дме з поля. Тепер зовсім стало тихо. Ні вітру, ні голосів.

Головне — дожити до літа.

Примітка:
*«Допоможи, Боже» або «Дай, Боже, щастя».