Чорні шмарклі пам’яті

[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].

«Я нічого вже не пам’ятаю, — показує літня жінка на згарище дому. — Отам, здається, стояв телевізор, отут ми з чоловіком спали на дивані, онде вішалка з пальтом, в кишені якого я забула обручку…»

Обідаємо під виноградником із великими смарагдовими гронами. Ледь не ляпаєш, що буде гарний урожай — але забиваєш рот смаженими линами, яких вчора спеціально наловив господар (точніше, «линів і одну маленьку щучку»). Тут, у Макарові під Києвом, багато спалених обійсть, тому сюди приїжджають допомогти люди з різних частин України й світу. Чесно кажучи, особливого практичного сенсу у сьогоднішньому випадку немає. Вантажимо на тачки лопатами розбиту цеглу зі згорілим тинькуванням і вивозимо на купу, залишаючи просто чистий фундамент. Тобто жодної підготовки до ремонту, що завершиться до зими.

Знаходжу пружини від дивана, потім сплавлений транзистор, гукаю господарям: «Я знайшов ваш телевізор». Вони сміються. Люди тут, попри все, загалом у гарному гуморі. Це чи не єдине, що дозволяє їм укотре спокійно приймати відмову на прохання місця бодай у мобільному будиночку. Місцева влада каже: ви не одні такі. Вони й визнають це — і справді не одні такі, і справді поки що мають можливість жити у знайомих, і справді живі.

Перша спроба сприйняття цього згорілого, понівеченого простору, цих порізаних снарядами дубів, вирв під домами, стиглої ожини серед недогарків облицювального пластику закінчується самонокаутуванням з реальності й періодичними моментами, коли різко стає холодно і ти просто тремтиш. Уся будівля двох старих стала різнокольоровим попелом, навіть частина цегли. Великі, схожі на щурячих царів сплави металів на місці, де стояли каструлі, сковороди й вафельниці. Де-не-де сплави скла. …Раптом таке наївне бажання, що аж соромно: хочеться серед цього строкатого попелу знайти для жінки з вичавленою усмішкою її обручку. Вона під виноградником саме свариться з чоловіком. Той каже, що не голодний, жінка ж говорить, що він сьогодні нічого не їв, а чоловік відповідає, щоб кричала тихіше, бо люди чують. 

Господар іде до нас, знічев’я штовхає частину стіни, що залишилася від ванної. Вона легенько валиться, наче так і має бути. Цей усміхнений чоловік із цигаркою й у синьому комбінезоні каже, що насправді йому нічого тут не шкода, що він геть не сумує за речами, навіть за дорогими німецькими електроінструментами. Але чомусь, знаходячи обгорілі глечики, чашки, сільнички, дбайливо складає їх на краєчку фундаменту. 

«Знайдіть мені щось, аби зберегти на пам’ять», — просить телефоном колишня мешканка будинку на вулиці Лермонтова в Ірпені. 

Вона зараз у Німеччині, а її квартиру прибирають волонтери. Одна з мешканок будинку, в якої квартира ціла і яка керує тут процесом, каже, що дехто з-за кордону вже був удома: бачили згарище власного помешкання, розверталися і їхали назад. І коли волонтери телефонували, аби дізнатися, чи все ж потрібно чимось допомогти, — ті люди більше не відповідали на дзвінки. В оповідачки ж усе окей, хіба що снаряд, розбивши лише одне скло, застряг у стіні дитячої. 

Жінка в телефоні розказує, що не встигла взагалі нічого взяти, навіть чашку чи склянку, а за домом сумує і хоче вже скоро вертатися. Виносимо з її дому сміття, воно не таке, як з інших квартир. Бо тут немає нічого — ні залишків металу, ні порцеляни, навіть ванни. З більшості сусідніх квартир дістають вцілілу сантехніку, викидаючи її через вікна на купу металу, виносять фрагменти плитки, яка навіть зберегла колір, а тут — нічого. Ще, до речі, багато обгорілих, але майже цілих газових лічильників. Після слів цієї жінки всі відчайдушно порпаються в купі попелу, намагаючись виокремити бодай щось. 

Серед знайдених в інших квартирах речей — лицарські обладунки, ноутбуки, гільзи, коробка з вуглинами, подібними на олівці, скриньки з золотими прикрасами, шкатулка з грішми, фалоімітатор, глиняні скульптурки динозаврів.

Найчастіше ці люди і нам, і, найважливіше, самим собі кажуть: головне, що живі. Зрештою, хіба ні?

Під час обідньої перерви йдеш у центр Ірпеня. Тут високі сосни й дивно-чарівне світло. У якусь мить усвідомлюєш, що не побачив жодного не ураженого осколками паркану. Сонце світить крізь ці решета, знову ж вириваючи тебе з реальності й переносячи у казку. А потім помічаєш, що кожен третій будинок у цій химерності фатально пошкоджений — з проломленими дахами, закурені, розтерзані. 

В кафе у центрі Ірпеня бариста, очевидно, дуже рада клієнтам, варить гарну каву. У парку кричать, як дурні, табори дітей, б’ючись між собою і прозиваючись путіними. Багато хто з місцевих уже все прибрав, засклив вікна, поміняв дах. Під гучне техно, підтанцьовуючи, бородань середніх літ фарбує паркан. А от на перехресті вулиць Толстого і Лермонтова — житловий комплекс, де не відремонтуєш уже нічого. 

Увечері, промиваючи носоглотку, бачиш, що шмарклі чорні. 

Усе, що ці люди любили, що дарували одне одному, що й на чому готували їсти, для чого здавали на права — все перетворилося на попіл.

А ось ще один приватний будинок в Ірпені. Господарів немає. Пів будинку вціліло, пів зруйновано. В кімнатах — одяг, меблі: таке враження, що в кожній з них жило по дитині. Також усюди своя поличка для книжок — переважно дитячих і навчальних. Ніщо не згоріло, однак усе притрушене пилом. На кількох дверях — три імені й купа цифр: дата і зріст, починаючи з 2012-го. 

Надворі вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу — хай хоч ця вишня матиме сенс. 

Через кілька вулиць — ще один приватний будинок. Серед тих, хто допомагає, — англомовний іноземець. Власник намагається пояснити йому, що таке квас. Ті, хто знають англійську, теж пояснюють, але іноземець не розуміє, як можна робити напій із хліба.

У дворі саме розцвіло багато троянд. Господиня, дивлячись на хату з проваленим дахом, саркастично сміється і називає латинські назви сортів усіх цих квітів. Одразу подумалося: «Ці троянди — насмішка над людьми», а господиня каже: «Єдина радість». 

Серед волонтерів — багато дівчат. Наприкінці зміни господиня, згадавши похвалу своїм трояндам, каже: «Почекайте». Іде в дім (чи як це назвати, якщо лише три стіни?) і виносить садові ножиці. Всі кричать: «Та не треба»! Господиня каже: «Принаймні дівчатам». Дівчата сміються, мовляв, сексизм, а в автобусі обламують шипи, їх безліч.  

Подруга розповідає про дім свекра, де жили окупанти. В принципі, все ціле, просто порозкидали одяг і насмітили. Однак власники не хочуть туди повертатися — не можуть. Не можуть себе пересилити через одну невеличку деталь: «гості» нагидили на ліжку. 

Тобто, ще раз: усе ціле, є гаряча вода, холодильник, дах, вже все прибрали. Але є речі, яких не відмиє жодна хлорка й не вивітрить жоден вітер. 

Намагаєшся якось це осмислити: от чому, навіщо, звідки це? Чимось це, може, — звісно, на значно нижчому рівні, — але нагадує скупих дітей, що навмисно облизують всі карамельки, аби ніхто більше не захотів їх брати. Чи це як пси, що мітять територію, а чи як собаки на сіні, що і сам не гам і другому не дам? 

Знищити, щоб знищити? Знищити назавжди — в усіх сенсах? 

Таких будівель — безнадійних, без стін або з тріщинами в несучих стінах, де вже нічого не буде, які, за висновком комісій, непридатні до життя, — безліч. Що ми тут робимо, думаю. Чи не є це марною тратою сил? Тут же є ще такі доми, де можна щось відбудувати, встигнувши до початку холодів. Ми ж тут для цього — підготуватися до війни і життя цієї зими?

Питаю в того чоловіка з Макарова, у синьому комбінезоні, який ловив для нас рибу: «Що плануєте далі робити? Коли починаєте відбудовуватися?» Він дивиться на свої ноги, на дружину, що тягне від сусідів переноску, він оглядає територію від пом’ятих воріт, у які заїжджав танк, до вцілілої яблуні й, зітхаючи, каже, що вже застарий знову будуватися. Чоловік не вірить, що йому бодай щось компенсують у найближчій перспективі. 

То для чого він нас покликав? Старий відповідає чесно і просто, однак від цієї чесності й простоти довго не можеш отямитися. Він каже: «Хочеться просто прибрати».

Їдеш назад Житомирською трасою, під розбитими естакадами і відбудованими мостами, попри обгорілі будинки і попри будинки відновлені. Думаєш про ту жінку, що просила, аби їй щось знайшли на пам’ять. Як вона дивитиметься на свій дім, коли приїде? Це ж просто чорні голі стіни, жодної пам’яті. І запах — не просто запах горілого дерева й пластику, а такий, ніби горіла плоть. Які слова добере та жінка, коли дізнається, що ми в її домі не знайшли абсолютно нічого цілого, взагалі — жодної чашечки чи тарілочки, на її порозі не буде навіть побитого обгорілого кришталевого осколочка?

Пам’яте, о загадкове і незрозуміле слово, як і всі ще вчора усталені терміни. Пам’яте?

Пам’ять — це транзистор, лини й одна маленька щучка, це чоловік у синьому комбінезоні, пальто з обручкою в кишені, обгорілий лічильник, лицарські обладунки, голос жвавої жінки з Німеччини, одвірки з цифрами, вишні, які нема кому обривати, радість трояндам — все, що минає на наших очах, перетворюється на кубло зі сплавлених металевих і скляних речей. Чи справді з тобою треба носитися, як із кришталевим келихом, пам’яте? А може, розбити тебе, подрібнити, перемолоти на порох? На спалених полях наступного року гарно ростимуть рослини.

Пам’ять — це чорні шмарклі. Щоразу — чорні шмарклі. Чи після прибирання горілої скловати на будинку культури або вже просто будинку, де нічого не горіло, а забігла на кілька хвилин війна — постукала і, як дурний пес, залетіла у двері, все поперевертала й втекла. 

Хочеться шукати щось позитивне — колись же, після перемоги, збудують нові будинки та навіть цілі міста, колись ворог за все заплатить. І так далі. 

Але є те, що вже назавжди — ніде. Чого нічим за жодних обставин не повернеш. І воно — просто спалене. Лиш шматочки попелу, що осіли у твоїй носоглотці. На слизовій конкретно твоєї червоної носоглотки — спогади про перший крок дитини, про першу ніч із дівчиною, про перші вдало випечені рогалики, про останню розмову з матір’ю. На носоглотці випадкової людини — кілька пилинок, які вчора були змістом чийогось життя.

Колись на Оболонь, де я мешкав, прибігло лосеня. В медіа пояснювали: ще років 30 тому тут був ліс, де жили лосі. І їх сюди спровадив якийсь голос не такої вже й старої крові. 

Що буде на місці дому цього чоловіка, який каже, ніби ні за чим не шкодує, але ось виймає з попелу підплавлену сільничку й усміхається?

…І сказано лише про хвостик того монстра, що чекає за дверима. Бо якоїсь миті проходимо повз гараж. І жінка каже: «А отам лежав Іван…»

Потім у кафе зустрічаєш волонтера, який розповідає, що був присутній на одній з ексгумацій. Як біля ям стоять військові журналісти провідних світових медіа, багато до чого готові. Вони налаштували камери, зараз вони фіксуватимуть. А потім раптом всі починають блювати.

Кажуть, найсильнішу пам’ять залишають запахи. І в пеклі з відчуттів — тільки нюх.

Пам’яте, о дурна пам’яте! Брудна мітко ґвалтівників і терористів, черве, що пожирає душу! Чи з такою, як ти, не краще безпам’ятство?

І щось дуже глибоке, геть нічому не підвладне. Пам’ять — це коли вже не пам’ятаєш: що котрого числа сталося, що де лежало, хто кому є ким. Ота холодна пам’ять мінусових температур, що відрізняє «їх» і «нас». Ота священна пам’ять — коли в голові вже порожньо, але лишився останній рефлекс: у домі має бути прибрано, навіть якщо дому більше немає.