Море

[Цей репортаж опублікований у третьому числі паперового журналу Reporters. Отримати його можна, долучившись до Спільноти The Ukrainians]

Три моторних човни повільно сунули на його гавань. Коли перший почав швартуватися, Костя вже тримав його на прицілі снайперської гвинтівки. Встиг зателефонувати хлопцям із тероборони, що базувались на сусідніх дачах, але ті й гадки не мали, хто висаджується — свої чи ворог. 40-річний власник риболовної бази на лівому березі Київського моря мусив боронити свою землю сам.

У перший день вторгнення він нарахував 47 російських гвинтокрилів, що низько пролетіли повз у бік столиці. Ворог прагнув обійти водосховище обабіч, оточити і захопити Київ. На правому березі, наступаючи з території Білорусі нетрями зони відчуження, росіяни вже на другий день підійшли ледь не впритул до столиці. На лівому їм протистояв Чернігів, тому просунулися берегом ненадовго — уже 6 березня наші відкинули їх назад, майже до кордону. Тепер тут стало відносно безпечно, але Костя знав — за морем орда пройшла більшістю сіл. Частина з них уже була окупована, коли він помітив човни.

А раптом ДРГ? Стріляє він вправно — за рік відстрілює до тисячі патронів: полює на качок та, забавки ради, на бакланів, з якими ділить прибережний півострів. Упевнений, що не схибить, Костя дав два постріли за пів сотні метрів від двигунів двох ближніх човнів.

— Паляниця!!! Паляниця, блядь! — почув крик із найдальшого. — Ми свої! Свої!

Заміокулькас
Лівий берег Київського моря

Уже квітень, і ми їдемо на зустріч із Костею. Минулого місяця рибалки Київського моря — столичні дачники на власних човнах і ті, хто промишляють професійно, — вивезли з окупованого берега на вільний близько 2000 цивільних. Натомість назад переправили тонни їжі, ліків і всього, чого потребували оточені ворогом люди. Ризикуючи загинути від кулі або штормової хвилі, дехто з них навіть обходив ворога вище за течією, аби доправити в тил росіян українських військових, зброю та боєприпаси.

— Дивись, міни! — каже мені колега-фотограф Данило, не відриваючи рук від керма. 

Що ближче під’їжджаємо до Костиної бази, то частіше на узбіччі трапляються попередження про міни. Призвичаєні роками війни до червоних табличок із черепом, тут ми бачимо лише прості соснові патички з лаконічним «Міни» на невеликому білому тлі. Ця лаконічність не лякає — вона розганяє густий туман, повний примарних страхів, і обступає спокійною ясністю, холодним свідченням реальності війни і смерті. 

Минаємо кілька дачних вулиць, яких немає на карті, і врешті зупиняємось при в’їзді на риболовну базу промисловиків. Майже 15 років тому Костянтин Головко приїхав сюди уперше. Невелика затока, відрізана від Київського моря півостровом, порослим лісом, тоді виглядала занедбано: дерев’яний причал частково забрала вода, при березі виступав ніс затопленого риболовного судна. Втім, Костя уявляв це місце інакше.

— Ходімте-ходімте! — каже, зустрівши. — Я вам тут усе покажу.

Костя займається рибою ледь не з дитинства. Зростав у столиці, школярем час від часу допомагав батькові продавати перекуплену рибу. Правда, не тутешню, а з Канівського моря — іншого з шести великих водосховищ дніпровського каскаду, нижче за течією. Згодом батьків бізнес закульгав, і той закинув його, натомість хлопець зазіхнувся робити власний. Попрацювавши рік після школи вантажником, взявся за скуповування і продаж риби просто з вилову. Судак, карась, сом, лящ — усе, що водилося під канівськими кручами. Своя справа пішла краще, і вже за кілька років Костя мав вісім яток на столичних базарах. Потім почав постачати рибу до великих мереж супермаркетів. Урешті-решт вирішив організувати власний вилов. Ловити ближче до Києва було зручніше — затим об’їжджав береги Київського моря у пошуках місця, де можна збудувати риболовну базу.

— Пробував, дізнався, шо і як, і взяв чотири гектари землі в оренду на 49 років, — каже трохи хвалькувато.

Він не приховує гордості за власну справу. Сьогодні на Костю працює близько трьох десятків людей (у найкращі роки, каже, бувало й під сотню). У сезон вони щодня виловлюють сітками до трьох тонн риби. Принаймні так було раніше. 

— Нас, промисловиків, не люблять. Приватні рибалки вічно звинувачують у браконьєрстві. Але у нас все чесно! Я підрахував — усе відкрито, в базах державних є дані, — що ми лише за останні п’ять років зарибили тут на 1,3 мільйона.

З часом замість старого дерев’яного причалу тут з’явився міцний бетонний. Поруч кілька будинків для рибалок — обжиті, але роками у стані добудови й ремонту. На воді — металеві моторні човни і робоче судно побільше: малий сіткопідіймач. На півострові за гаванню, який тепер за офіційною назвою бази місцеві й туристи знають як Заміокулькас, облаштовані альтанки й мангали.

— Коли до нас приїжджають з наметами, я, буває, насмажу судака кілограмів вісім і по шматочку рознесу, — каже Костя. 

Якби я сама колись не відпочивала на Заміокулькасі й не знала тутешньої гостинності, складно було б у неї повірити, глянувши на господаря. Розмовляючи, він бавиться лезом малого ножа і загалом справляє враження людини, з якою краще не жартувати: на чолі має шрам, а в особовій справі — умовний термін за перевищення самозахисту. Стріляв із пневматики у чоловіка, який, каже, намагався рейдернути його базу. Собаку має відповідного, 10-річного американського бульдога Поля. Полікарпія. Та пес, як і господар, хоч і виглядає масивно, має добру вдачу — постійно лиже руки та лізе гратися.

— Як почалася війна, у нас іще лід стояв, — пригадує Костя. — А мені подзвонили з того берега, попросили привезти всякого. Там мамочки зібралися, 11 жінок. У них молоко поперегорало від стресу — немовлят годувати не було чим, памперси були потрібні. То я сказав зразу, що свої човни дам без проблем. Хлопців попросив готуватись до переправи, а сам подався до Києва закупити що треба. Спершу сам купував, далі вже волонтери підвозили. Коли їхав ото в перший раз, усе навкруги вибухало.

Вже у самому Києві, на правому березі, гриміло так, що в машині вікна дрижали. Опустив їх, до біса. А сам думаю: прилетить то прилетить.

Прилітало тоді і справді гучно. Російські літаки обабіч Дніпра долітали якраз до цих місць і випускали по кілька ракет на столицю. Зі своєї бази Костя бачив їх на власні очі. Бачили їх і на протилежному, окупованому березі Київського моря.

Вочевидь
Київське водосховище

Сідаємо в човен, коли сонце вже пірнає у море. В алюмінієвому човні немає сидінь — він розрахований на перевезення риби, а не людей. Але вмістилося б десь півтора десятка. 

Обережно присідаю, вхопившися за глибокий борт. Костя заводить двигун, і той реве, наче звір. Об’єм цього двигуна дозволяє човнові розігнатись до 40 кілометрів на годину. Костя каже: є човни, що видають і 80, та навіть 40 на воді — це швидко. Мокрий вітер б’є в обличчя й немилосердно куйовдить волосся, хвилі раз по раз підкидають нас.

Обходимо півострів, звідки зривається пташина зграя, і перед нами відкривається широчінь Київського водосховища. Недарма його кличуть морем — здається, воно безкрає: куди не глянь, усюди сама лиш вода, а протилежний берег ледь видно тонкою смужкою на обрії. Сьогодні море відносно спокійне, але бувають дні й ночі, коли воно хвилюється. Нерідкісні тут шторми перетворюють його із синьо-зеленого, як нині, на  тривожно-сіре, а вітер і хвилі стають небезпечними.

— За ті роки, що я тут, — перекрикує Костя ревіння двигуна й вітер, — тут понад десяток людей втопилося. Пам’ятаю, двоє рибалок вийшли у шторм, чого їм не сиділося — неясно. Ну й досвіду забракло стихію подолати — обидва потонули.

Зробивши невелике коло, Костя розвертає човен, і ми прямуємо на базу. Сонця вже немає, на воду спадають сутінки. Я сиджу навпочіпки, притискаюся спиною до борта, слухаю, як об нього б’ють хвилі, і вивчаю географію берега. 

Що відчували люди, рятуючись отак від окупації? 

Вочевидь, їм мало бути зимно — у перші тижні березня тут іще стояли сильні морози. Холод на воді, укупі з мокрим вітром, мав би бути безжальним. 

Вочевидь, їм було лячно — у перші тижні війни страх паралізував навіть  тих, хто зустрічав або перечікував війну в тилу. А тут, коли до тебе просто в хату приходить лютий ворог і мусиш тікати світ за очі, небезпечною відкритою водою, у супроводі наземних і повітряних боїв, — хіба не боятимешся? 

Чи відчували вони радість, нарешті побачивши берег — уже не просто берег, а втілення захисту і спасіння?

— Приїхали, — Костин голос і різкий удар човна об берег вихоплюють мене з роздумів.

Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians, щоби отримувати друкований примірник Reporters двічі на рік

Аби нікого не забути
Страхолісся, правий берег 

— Мам, а тебе точно не застрелять? Ти ж доїдеш? Точно не застрелять тебе, мам? Скажи! — без упину питав Тетяну її дев’ятирічний син. Тієї ночі вони прощалися, ніби назавжди, і не зімкнули очей до світанку.

12 березня о 9:00 добрі люди на одному з причалів Страхолісся — села майже навпроти Костиної бази, тільки по інший бік моря — зустріли Таню Білаш. Вдягли її в теплу куртку, поверх тієї, що вже була на ній, допомогли застібнути рятувальний жилет, а понад тим закутали в ковдру. Вночі стояв мороз, під ранок лише ледь-ледь теплішало.

Таня чекала на появу другого сина. До пологів лишалося менше як місяць, і вона була вже змирилася, що доведеться народжувати вдома. Але чоловік і сусіди вирішили за неї — мусить вибиратися з оточеного селища і дістатися Києва, поки ще є можливість.

Вона попередила, що страшенно боїться води. І що її завжди нудить на хвилях. Але її все одно посадили, спиною до руху — так видавалось безпечніше. Таня не бачила, як човен раз у раз розбиває носом кригу, тільки відчувала різкі ривки й чула, як кришиться скута морозом вода. Чула, як навколо бахкає — тоді над селом уздовж моря постійно снували безпілотники й літаки. Заплющивши очі, Таня читала подумки «Отче наш» і думала про синові запитання. «Зараз точно прилетить по нас. Зараз точно прилетить», — нав’язливі думки переривали молитву.

Втім, обійшлося. Години за півтори човен пристав до протилежного берега. Відчула під ногами землю — думала, далі можна хоч пішки до Києва йти. Тут безпечно. Тут свої.

Це був перший, пробний рейс, тож він був іще ризикованіший, аніж усі наступні. За кілька днів, поміж іншими, переправили семирічну Аню. Війна застала її в Страхоліссі в гостях у бабусі, тож тепер її повертали в столицю до мами.

— А ти свій, — сказала Аня військовому, який виймав її з човна. — Я тебе за синьо-жовтим шевроном упізнала.

А тоді усміхнулася й додала: 

— Слава Україні! 

— Героям слава! — відповів семирічці дорослий дядько в однострої і відвернувся, аби мала не побачила його сліз. 

Менше ніж за чотири тижні у київському пологовому №2 Таня народила другого сина. За його і своє життя вдячна односельчанам. Імена, прізвища чи звичніші у селі прізвиська тих, хто перевозив її та інших, а також займався координацією волонтерської допомоги, перелічує старанно, аби нікого не забути: Анатолій Мельник, Андрій Бушуєв, Станіслав Закусила, Андрій Мудраченко, Андрій Літовченко, Альона Алієва, Альона Анатоліївна («секретар ради нашої»). А ще Саша Дворянець (Кулина), Вітя Мельник (Мальок)… «Нікого не забула»? 

Як тут відкажеш
Рибоприймальний пункт, Страхолісся

— Як було? — перепитує один із рибалок Саша. У березні він з напарником возив людей з одного берега на інший разів зо тридцять. — Та як… Просто і страшно.

У Страхоліссі його радше знають за прізвиськом «Кулина», залишеним у спадок. Так звали одну місцеву бабу, в чий паркан Сашків батько був якось ненароком заїхав трактором. Баба сварилася на все село. Відтоді винуватця і прозвали її ім’ям.

39-річний Саша Кулина — місцевий. Тут, каже, народився, тут і вмирати буде. Відколи у його 11-ть померла мати, почав ходити зі старшим братом у море на рибу. Відслужив, працював «на Чорнобилі» у лісгоспі, трохи дачі будував у Страхоліссі й довкола. А тоді взявся до промислового рибальства. У сезон, який починається після завершення нересту в червні і триває аж до першої криги, його звичайний день починається зі світанком — близько четвертої-п’ятої ранку. Як сонце зійде вище, рибу вже треба дістати.

— Ми тутешні плавні добре знаєм — хоч ноччу з закритими глазами дорогу знайдем, — каже його колега Вітя за прізвиськом «Мальок».  

Страхолісся, що за 130 кілометрів від столиці, межує із зоною відчуження — до контрольно-пропускного пункту «Дитятки» звідси менше як 20 хвилин машиною.

Навколо — природно-заповідна зона. Роботи, окрім рибальства та будівництва, жодної. З того місцеві й живуть.

У селі постійно мешкає не більше як 400 людей. Влітку, разом із дачниками, може, з пів тисячі набереться. А коли почалася війна, людей побільшало аж до восьми сотень. Спершу столичні дачники повтікали сюди пересидіти. Далі почав збиратися люд із сусідніх сіл: Дитяток, Ораного, Фрузинівки.

Їдучи сюди з Києва тепер, ми проминали донедавна окуповані села й містечка. Бачили хребти підірваних мостів, що зупиняли рух ворога. Бачили нутрощі приватних будинків, знищених влучаннями снарядів. Бачили рани від куль і уламків на хатах і парканах, яким вдалось вистояти. У Страхоліссі таких руйнувань немає. Цьому селу, можна сказати, пощастило — воно розташоване на мисі, що виступає у море, і росіянам на шляху до столиці заходити сюди не було зиску.

— Але гул тут стояв страшний, коли колони йшли мимо, — пригадує Кулина.

— А нам шо? Нема куди тікать — перед нами тільки море, — підхоплює Мальок.

Море здавалось безвихіддю, а стало рятунком.

— От в таку лодку, — показує Кулина на один з риболовних човнів, схожий на той, у якому ми ходили у море з Костею, — сідало скільки, Вітю? Людей 15-16?

— Десь так. 

Своїх родин хлопці не вивозили. 

— У мене жінці 26 років, — каже Кулина й усміхається, — і дитині три з половиною года.  У мене була возможность посадить їх в лодку і вивезти. Але сказали, що лишуться тут, зі мною.

— А ви чого не виїхали з ними? — питаю.

— А у нас хіба був вибір? — обидва дивуються запитанню. — Половина тих, хто міг би, крім нас, возить людей, поодказувались. Більше не було кому, то мусили ми. Коли приходиш, а тут стоїть 10-15 людей — варіантів нема. Було навіть, грудне дитя перевозили — у ковдрі так до мами притискалося — як тут відкажеш?

Гуртом
Будинок господині, Страхолісся

— По нас раз стріляли, прямо над головами, — пригадує 50-річна Аліна Алієва. У березні завідувачка ще однієї, маленької, риббази у Страхоліссі і сама людей перевозила, і координувала доставку продуктів на окупований берег. Про обстріл багато не розповідає, було — та й було. Зате пригощає свіжоспеченим домашнім хлібом. Три гарячі хлібини з хрусткою скоринкою пахнуть на всю хату.

— Війна навчила, — пояснює, помітивши мій захват. Рецепт для випікання шукала в кулінарних книжках, коли у телефоні зник інтернет, а у трьох місцевих крамницях — хліб. За ним зникло й решта: крупи, цукор, консерви — геть усе.

— Ми ж у селі живем. У всіх заготовки з городу в погребах, але великих запасів все одно ніхто не мав. Ще тиждень у магазинах була їжа, а тоді скінчилася. Гроші люди мали, а купити за них нема шо.

Від голоду, як і війни, рятувались гуртом.

— Хлопці наші ловили рибу і безкоштовно її хатами розвозили. Під магазин привозили — все людям віддавали, — каже Альона. Крім як випікати хліб, тепер вона вміє робити запаси. Під столом має вісім пачок солі — одну вийме, одразу докупить нову.

Про безкорисливість місцевих тут уже складають легенди, і кожен прагне похвалити іншого. Добро шириться швидше за лихо. Крім риби, яку роздавали задарма, люди пригадують іще поросят — їх забивали на великій фермі у сусідній Фрузинівці і так само роздавали людям.

Їжу, яку сюди передавали морем, збирали у Києві волонтери. Передавали крупи, борошно, дріжджі на хліб, олію, консерви, цукор — і то не дрібними партіями. Востаннє, вже перед самим звільненням Київщини, страхоліським рибалкам довелося робити три ходки морем туди й назад. Заморилися вантажити дві тонни борошна і пів тонни макаронів. Роздавали не лише мешканцям Страхолісся, а й у сусідніх селах, підконтрольних росіянам.

— Ризикували, звісно. Щодня боялися, що кацапи до нас зайдуть, — зізнається Альона. Вони тоді майже не ночували вдома. Ховалися в родичів, бо чули, що у сусідньому селі Богдани́ тих, хто займався евакуацією, вивезли з мішками на головах у Димер і тримали там у підвалі. Чим це завершилось, у Страхоліссі досі не знають.

Тим часом нижче за течією, ближче до столиці — у Бородянці, Ірпені, Бучі та інших містечках і селах, — російські військові вдиралися у будинки мирних українців, грабували, ґвалтували і вбивали беззбройних людей. Просто з ненависті. На щастя, Страхолісся ці звістки дісталися вже після звільнення області.

Коріння
Риболовна база «Заміокулькас», лівий берег

Одного березневого дня, о 5:00, із лівого берега Київського моря, десь над Ровжами, десантні загони добробату «ОДЧ Карпатська Січ» вийшли на воду. Десять швидких човнів, здебільшого — місцевих рибалок і дачників, мали потайки доправити наших на правий берег, просто у ворожий тил поблизу білоруського кордону. Використовувати засоби зв’язку заборонялося навіть у разі пошкодження суден. Завдання перед військовими стояло непросте: виявити і знешкодити колони російської техніки на кількох ділянках між Ораним і колишнім Заліссям під Чорнобилем, не зашкодивши тамтешнім мешканцям. Операцію під назвою «Нептун» тримали в таємниці, аж поки вона не вдалася. 

Десант стартував із Костиного причалу на Заміокулькасі — під час боїв за Київщину на півострові базувалися українські військові. Господар риболовної бази, який натоді і сам уже записався в резерв тероборони, приймав їх як добрих гостей. Розповідає, хлопців було близько сотні: «Карпатська Січ», трохи з «Азову» та «Айдару». Сусідство нервувало господаревого бульдога Поля — літній пес не любить зброї ще відтоді, як був цуценям. А тут кілька днів стояли навіть дві бронемашини з пусковими установками зенітного ракетного комплексу — частина протиповітряної оборони столиці. Костя розумів, що у відповідь на залпи звідси росіяни можуть знищити його базу, але з військовими не сперечався: «Сказали треба — значить треба».

Тоді причал скидався на мурашник. Військові, цивільні, зброя, гуманітарка — усе докупи. 

— Ти питав, чи треба допомога, — набрав якось зранку Костя приятеля з сусідніх дач, 55-річного Юрія Сича. — То за годину будь готовий.

Той був готовий. Завантажив на причіп до квадроцикла власний моторний човен, на якому зазвичай рибалить, і хутко прибув на базу.

— Тут їх стільки було, — розводить руками пригадуючи, — не обійняти всіх.

«На час переправи він — ваш капітан. Слухайтеся», — представив його Костя військовим. Юрій ніяковів. Він і сам волів би бути серед добровольців — хотів воювати ще у 2014-му, але дружина з донькою не відпустили. Буквально тримали за ноги й тепер, коли у перший день вторгнення, витягши власну рушницю, він просто зі свого двору з критим басейном і доглянутим газоном цілився в російський гвинтокрил над головою.

— Ти здурів? — питала донька. — Розіб’ють усі навколишні дачі разом із нашою! 

Ображений на рідних, Юра допомагав фронту грошима. Скромно каже, що має медаль волонтера «З Україною в серці» за безкорисне служіння Батьківщині. За вісім років переказав на армію понад 200 тисяч гривень.

— Було кілька епізодів, коли наші мали великі втрати, а я страшно мучився і знову починав розмову про те, щоби піти у військо, — слово «епізод» видає у ньому колишнього працівника міліції, але то було давно. Останніми роками Юра займається бізнесом — продає по всій Україні акумулятори для машин.

Тепер Костя дав йому шанс. Море штормило, холодний вітер, посилений рухом води, проймав до кісток. Але Юра дивився на хлопців у човнах — по шестеро в кожному — і почувався зворушеним та щасливим. 

— Вони були сильно молодші від мене. От доці моїй 32, а серед них були ще молодші. Я дивився і думав: то ж міг би бути мій зять, мій син! Хлопчики просто. І такі відважні.

Чесно вам кажу, жодного страху в їхніх очах не було.

Він здійснив чотири рейси. Кожен півтори години туди і стільки ж назад. Юра знав, що везе їх туди, де хлопці ризикуватимуть життям. Але все одно не був готовий, коли за день до нашої розмови отримав звістку — 14 бійців «Карпатської Січі», з-поміж тих, кого переправляв, загинули у подальших боях за Україну.

— Це дуже важко, — зітхає. — Вони віддали життя заради нас.

— Але ж і ви допомогли їм у нашій спільній боротьбі, — зауважую.

— Хіба я міг інакше? — каже із запалом, де чується і лють, і віра, і любов. — Ви мені скажіть, хіба я міг інакше?

Висока вода розмила прибережну зону по всьому Київському морю. На другий день російського вторгнення ЗСУ підірвали дамбу в Демидові на правому березі. Ірпінь, притока Дніпра, широко розлилася. Повінь створила природний бар’єр для бронетехніки і змусила ворога прямувати просто у підготовлені засідки. А надлишки води — в море. 

На Заміокулькасі сильно підмило коріння прибережних дерев. Але тепер помітно, попри їхню оголеність і вразливість, як цупко вони вчепилися в українську землю. Наскільки зглибока вони ростуть. Як і люди цього моря.