Час пригадати

Truth Hounds — неприбуткова організація, що з 2014 року розслідує і документує воєнні злочини та злочини проти людства. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну команда Truth Hounds провела близько 20 польових місій, під час яких документатори опитали десятки свідків та жертв воєнних злочинів з 11 регіонів України. Загалом із 2014 року Truth Hounds зібрали в Україні понад 2000 свідчень. Також команда має досвід роботи в Білорусі, Вірменії, Азербайджані, Таджикистані та Казахстані. 

«За годину хтось відкрив двері, через них російський військовий сказав: “Поступила команда к расстрелу, надевай шапку на глаза и лицом к стене”» — це цитата зі свідчень 48-річного Віктора Апостола, мешканця селища Високопілля на Херсонщині, де він народився і прожив життя. У 2011 році чоловік завершив службу в МВС, а останні три роки тиждень через тиждень працював охоронцем на хлібоприймальному підприємстві. 23 квітня 2022 року йому разом із дружиною та 10-річним сином вдалось евакуюватися до Кривого Рогу — після 42 днів в окупації. На початку червня документатори Truth Hounds особисто поспілкувалися з Віктором. 

Окупація

Бої коло Високопілля почалися 9 березня, а вже 12-го селище було окуповане російськими військами. Того дня, прориваючись у селище, росіяни обстріляли місцеву лікарню, пошкодивши вхід до будівлі. Проте, як каже Віктор, ані в день обстрілу, ані напередодні у лікарні не розміщувались українські військові. 4 вересня, майже за пів року після початку російської окупації, військовослужбовці ЗСУ встановили на даху лікарні український прапор, ознаменувавши звільнення Високопілля. 

Документаторам Truth Hounds відомо, що серед окупаційних військ у Високопіллі були не лише представники ЗС РФ, а і їхні проксі з «ДНР». Ті відрізнялися знанням української, військовою формою та гіршим спорядженням.  

— Ми розрізняли «ДНРівців» і росіян за акцентом, мовою. Росіяни не розуміли нас, вимагали говорити російською, — пояснює Віктор.

Увійшовши до Високопілля, окупанти відразу поставили блокпости та зайняли будинки на крайніх вулицях селища. На території лікарні обладнали мінометну позицію, розмістивши там кілька БМП. Росіяни та їхні поплічники з «ДНР» регулярно напивалися та «кошмарили» місцеве населення: грабували магазини й аптеки, відбирали в людей машини та інше майно. Віктор розповідає, забрали і його власне авто марки Lifan. 

З перших днів окупації почали зникати місцеві мешканці. Віктор чув чимало історій про поведінку окупаційних військ щодо місцевого населення.

— П’яні солдати постукали у двері хати, де мешкала Інна. Вона відчинила, щоб запитати, що вони хочуть. Ті почали до неї чіплятися. Її діти, хлопчики 7-ми та 10-ти років, у той момент були за дверима і запитали у мами, що діється. Тоді хтось із солдатів вистрілив у двері. Здається, один хлопчик отримав поранення […] В результаті його відвезли у Велику Олександрівку, бо наша лікарня вже не працювала. Що було далі, я не знаю. Чув цю історію ще до свого полону, — розповідає Віктор.

Полон

13 квітня близько 15:00 Віктор був удома разом із дружиною та сином. З балкона помітив, що до його будинку рухається викрадена в місцевого мешканця автівка марки Ford, маркована літерами Z. Авто зупинилося біля під’їзду, одразу по цьому пролунали постріли та жіночий крик. Хтось із росіян наказав місцевим залишити підвал будинку, погрожуючи в разі непослуху кинути всередину гранату. 

За кілька хвилин у двері квартири Апостолів постукали. Відчинивши, господар побачив свого товариша, який повідомив, що у Віктора проблеми і йому потрібно негайно спуститися. 

Спустившись у підвал, Віктор побачив двох російських військових: один — приблизно 25 років, із виразним російським акцентом — сидів на стільці, тримаючи на колінах автомат, інший — ще молодший хлопець азійської зовнішності, якого Віктор називає «бурятом», проводив обшук у підвалі, де мешканці мали окремі власні приміщення.

У Вікторовому росіяни знайшли рації. 25 лютого їх привіз йому з Херсона брат дружини, який одразу після початку повномасштабного вторгнення перебрався до Високопілля та оселився неподалік. 

— Він дав мені рації на випадок втрати зв’язку, щоб ми могли один з одним контактувати. У нас із ним було по дві рації. Я їх зберігав у підвалі про всяк випадок, не використовував, — каже Віктор.

Російські військові наказали всім присутнім жінкам зайти у під’їзд. Чоловіків натомість вишикували біля будинку. «Бурят» пересмикнув затвор автомата та навів на них зброю вигукнувши: «Выбирайте, кого первого мочить». У цей момент розпочався мінометний обстріл з боку сусіднього села Князівка. Віктор почув, як у рації одного з військових пролунала фраза: «По штабу лупят», після чого росіяни сіли в автівку та поїхали геть. За 20-30 хвилин обстріл закінчився і росіяни повернулися. Побачивши у вікно, як до будинку наближається той самий Ford, Віктор зрозумів: їдуть по нього. 

— Я поцілував дружину й малого, сказав, що піду надвір, щоб вони [російські військові — авт.] тут не вештались.

Коли чоловік вийшов, на нього вже чекали знайомі обличчя — четверо військових стояли біля машини. «Бурят» підійшов та вдарив Віктора кулаком у лице крикнувши: «Чё ты не говоришь, что ты мусор»? Віктор відповів, що вже 11 років на пенсії.

Тоді російські військові вирішили обшукати Вікторову квартиру: штик-ножем перевірили речі й дитячі іграшки, забрали дружинин ноутбук — буцімто з метою знайти докази, що Віктор — коригувальник вогню. По тому натягнули йому на очі в’язану шапку і посадили на заднє сидіння автівки. Через шапку Віктору вдалося розгледіти, що його привезли до одного з будинків на вулиці Пушкіна.

Його завели в невелике приміщення та закрили там, підперши двері якимось предметом. 

— Я тут кое-что привяжу, будешь рыпаться — взорвется, — кинув «на прощання» хтось із росіян.

Тортури

За годину окупанти повернулися. 

— Поступила команда к расстрелу, надевай шапку на глаза и лицом к стене! — упізнав полонений голос «бурята». Той наказав йому вийти надвір та роздягнутись до спіднього, щоб перевірити татуювання. По тому «бурят» узявся розпитувати Віктора про місцевих ветеранів АТО, мисливців та волонтерів. 

— Не знаю, — відповів чоловік.

— Не пизди, ты мент, много знаешь, но мало говоришь, — крикнув «бурят» і вилив на роздягнутого Віктора відро холодної води. 

Вбратись йому дозволили тільки за 20 хвилин. «Бурят» повторив запитання, додавши погрозу, мовляв, привезе Вікторових дружину і сина. Чоловік назвав імена кількох мисливців, які на той час уже залишили окуповану територію. Втім, така відповідь на задовольнила росіян — вони повели його назад у приміщення, посадили на табуретку та прив’язали до неї обрізаним електричним дротом, зв’язали Вікторові руки та «дали час пригадати» ще кілька імен до ранку. 

Наступного дня Віктор знову почув знайомий голос, що дав команду натягнути на очі шапку і стати лицем до стіни. 

— Ну что, вспомнил? — запитав «бурят».

Віктор відповів: іще вчора розказав усе, що знав. Почувши звук пересмикування пістолетного затвора, чоловік почав прощатися з життям.

— Після першого пострілу я відчув біль у лівій лопатці, впав на коліна, — розповідає Віктор. — Він знову стріляв.

Було ще чотири влучання у спину та одне в руку. Тоді він перезарядив зброю, зробив іще кілька пострілів над моєю головою і сказав: «Не ссы, травмат». Я знову почув клацання затвора і ще один постріл. За мить відчув дуже сильний біль у лівій гомілці ззаду. «Бурят» сказав: «Это чтобы ты далеко не убежал». 

Одразу після поранень російські військові не надали Віктору жодної медичної допомоги. 

— Ничего, не сдохнет, — кинув «бурят».

На холодній підлозі чоловік пролежав з великою кровотечею до самого ранку. Згодом виявилося, що «контрольний» постріл було зроблено з вогнепальної зброї. На щастя, куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку. 

15 квітня двері знову відчинилися, але звичної команди не пролунало. Всередину зайшло двоє: «бурят» і раніш не відомий Віктору російський військовий. Той натиснув дулом автомата на Вікторову поранену кінцівку та запитав, чи той щось пригадав. Чоловік відповів, що вже розповів усе, що знав. 

— Раз ты ничего не вспомнил, значит, мне с тобой разговаривать не о чем, — відповів росіянин і наказав «буряту» розбиратися далі. Пізніше Віктор зрозумів,  що, найімовірніше, цей військовослужбовець був російським комендантом Високопілля з позивним «Броня». 

Після того Віктора попід руки витягнули у двір. Поранена нога сильно набрякла й боліла так, що чоловік не міг на неї наступати.

— Раз ты не хочешь с нами сотрудничать, значит, ты нам нахуй не нужен, — сказав «бурят» і випустив автоматну чергу над головою Віктора, пригрозивши: якщо до завтра той не пригадає потрібної інформації, то цього разу його «пустят в расход по-настоящему».

Наступного дня росіяни привели у приміщення іншого цивільного — місцевого мешканця на ім’я Максим. Він також був поранений в ліву ногу, рана була свіжа і кровила. Віктор чув, як хтось із військових запропонував Максиму обрати, куди ще йому вистрілити: у ступню чи в коліно. 

Вранці 17 квітня до приміщення, де утримували обох чоловіків, знову хтось зайшов, традиційно наказавши Віктору стати лицем до стіни й натягнути на очі шапку. Цього військового він раніше не чув. Той дозволив йому зняти шапку з очей і почав розпитувати, за що Віктор сюди потрапив. Чоловік розповів про рації та про те, що раніше працював правоохоронцем. Під час розмови Віктор зрозумів, що військовий теж колись працював у поліції. Згодом дізнався, що той мав позивний «Сєдьмой».

«Сєдьмой» покликав для Віктора військового медика, який промив і перев’язав рану, побідкавшись, що в цих «свинських умовах» не може зробити більше. Максимову ж рану, за словами Віктора, медик лише оглянув. «Сєдьмой» запропонував Віктору покурити, пообіцявши організувати комфортніші умови.

Літній душ 

Приміщення літнього душу, де утримували спочатку Віктора самого, а згодом разом із Максимом, мало площу приблизно 1 х 1,5 метри, висоту 2-2,5 метри, цегляні, обкладені плиткою стіни й бетонну підлогу. З меблів — настінна поличка й табуретка з пластиковим сидінням та залізними ніжками. Освітлення не було. Вдень сонячне світло ледве потрапляло всередину крізь невелике віконце. 

— Я орієнтувався за денним світлом, що проникало крізь дверні щілини та віконечко з товстого скла, але крізь нього нічого не було видно, — розповідає Віктор.

Звісно, приміщення літнього душу не опалювалося.

Спати можна було або сидячи, або на підлозі. До вбиральні ніхто не виводив. Умови утримання не передбачали ні харчування, ні бодай питної води. 

Утім, першої ночі один з окупантів намагався допомогти Віктору — військовий років 50 підійшов до дверей душу й запитав у Віктора, чи потрібна йому якась поміч. Віктор попросив горнятко чаю. Військовий приніс гарячий напій, але, очевидно, зробив це без дозволу, бо квапив Віктора пити швидше, аби ніхто не помітив. Тієї ночі він також висловив скептичне ставлення щодо війни. 

— Нахуя оно мне надо, сидел бы в своей шахте, нахуй мне эта война?

Віктор подумав, що цього чоловіка мобілізували у Донецькій або Луганській області. Наприкінці їхньої першої зустрічі він запитав у військового, чи той знає, коли Віктора вб’ють? Чоловік не знав. Але додав, що, можливо, все закінчиться нормально. Пізніше цей, як його кличе Віктор, «шахтар» приходив ще двічі. Пропонував їжу та воду, але відмовив у меддопомозі. Під час їхньої останньої зустрічі у ніч на 17 квітня «шахтар» погодився розв’язати Віктора — можливо, тому що вже трохи його знав — та приніс полоненим відро, аби ті могли справляти нужду. 

Допомога «Сєдьмого»

Зранку 18 квітня двері літнього душу відчинили кілька військових, пролунала звична команда стати до стіни. Віктору та Максиму зав’язали очі пов’язками, вивели надвір і посадили на заднє сидіння припаркованого поруч автомобіля. Після короткої поїздки обидвох висадили й привели до іншої будівлі — приватного гаража на подвір’ї будинку одного з Вікторових односельчан. 

Усередині було ще двоє полонених — мешканець Нововознесенського з двома вогнепальними пораненнями та місцевий чоловік приблизно 40 років. Військові, що звали себе «ДНРівцями», принесли кілька матраців і подушок. У гаражі було тепліше, тепер полонених не катували, до того ж їх навіть годували двічі на добу: вдень і ввечері, каже Віктор. Поруч із гаражем військові розгорнули польову кухню. Завдяки близькому сусідству кухні полонені постійно чули розмови, що точилися між військовими під час трапез, зокрема одного дня — Віктор не може пригадати, якого саме, — він почув пропозицію одного з військових постріляти по центру Високопілля.

— Поехали постреляем по двухэтажкам, а то они там охуели!

Приблизно за п’ять хвилин по тому Віктор почув залпи з боку заправки край села та вибухи у районі вулиці Гагаріна. 

У кутку гаража стояло відро, яке бранці використовували як туалет. Хтось із військових щоранку виносив його надвір. Періодично в гараж навідувався «Сєдьмой» і приводив із собою того самого медика, який перевіряв стан поранених. 

Зранку 19 квітня полонені почули: «Принимайте пленных», і до гаража завели ще двох цивільних — місцевих братів 40 та 42 років. За їхніми словами, їх затримали через криворізьку реєстрацію у паспортах. Пізніше того дня військові привезли ще двох цивільних: мешканця Пригір’я, що мав український паспорт нового зразка, але без виписки про реєстрацію, а також чоловіка із Зарічного, який не мав при собі жодних документів. 

Ранок 21 квітня приніс хороші новини. До приміщення зайшов «Сєдьмой», повідомивши, що відпускає полонених у зв’язку із загибеллю російського коменданта Високопілля.

Мужики, вам повезло, у вас амнистия — «Броню» убили.

Почувши це, Віктор зрозумів, що тортури полонених відбувалися з відома коменданта. 

Втім, «амністія» стосувалась не всіх — «Сєдьмой» сказав пораненим Максимові та чоловіку з Нововоскресенського, що ті поки що лишаться у полоні. Вікторові ж порадив забрати паспорт у будівлі адміністрації, а у разі перевірок російськими військовими посилатись на нього. 

Евакуація

Так Віктор повернувсь до родини. Його близькі до останнього не знали, де він і чи взагалі живий. Дорогою додому Віктор почув від односельчан, що о 12:00 заплановано зелений коридор для виїзду цивільних на підконтрольну українському уряду територію. Разом із дружиною та сином вони прийшли на оголошене місце збору, але замість обіцяних автобусів побачили тільки російських військових на «Ладі», які наказали людям розходитися, погрожуючи мінометним обстрілом. Один з росіян агітував високопільців евакуюватися не у бік Кривого Рогу, а до Херсону та Криму. Прочекавши на евакуацію до самого вечора, селяни розійшлися. Того дня Вікторова дружина ходила в адміністрацію по паспорт чоловіка, але росіяни не змогли його знайти. 

Наступного ранку, 22 квітня, родина Апостолів почула, що група їхніх односельчан на машинах із причепами виїхала із села. Пізніше частина повернулася, повідомивши, що решті вдалося виїхати. Когось росіяни пропустили, іншим довелося їхати до окупованого Архангельського, кинути там автівки й перебиратися вплав через річку Інгулець, дехто обманював росіян на блокпостах, обіцяючи поїхати на Херсон, але завертав у бік Кривого Рогу в районі села Давидів Брід.

23 квітня стан Вікторової пораненої ноги значно погіршився, але подружжя вирішило ризикнути — взяли дитину, два велосипеди й мінімум речей і вирушили в бік Зеленодольська, що на Дніпропетровщині. Чоловік пригадує, що крутив педалі лише однією здоровою ногою, а дружина везла речі й дитину. 

На блокпості біля села Потьомкіне Апостолів зупинив російський військовий. Він відмовлявся пропускати подружжя, аргументуючи це тим, що ЗСУ не пропустять Віктора без паспорта, й додавши, що побоюється за власне здоров’я.

— Сказав, що комусь із їхніх свої ж прострелили ногу, бо той пропускав людей, — пояснює Віктор.

Утім, після того, як Віктор послався на «Сєдьмого», військовий погодився пропустити подружжя — але поставив умову: чоловік має повернутися на блокпост по свій паспорт, який туди привезе «Сєдьмой». Віктор іронічно пригадує, що пообіцяв обов’язково це зробити. Наприкінці розмови військовий порадив Апостолам рухатися правим узбіччям, оскільки ліва частина дороги всіяна протитанковими мінами. Того ж дня родині вдалося дістатися до Кривого Рогу, а наступного Віктор нарешті отримав повноцінну медичну допомогу. 

Після окупації

На щастя, поранення і полон не залишили серйозних наслідків для фізичного та психічного здоров’я Віктора. Як і більшість мешканців Високопільської громади, що вирішили залишити окуповану територію, родина Апостолів зупинилася у Кривому Розі. Декілька місяців вони мешкали в родичів, згодом вдалося винайняти окрему квартиру. Віктор знайшов роботу, а його син навчається у місцевій школі.

Новина про деокупацію рідного селища, зізнається Віктор, стала для нього справжнім святом. Особливо тому, що вперше за довгий час він зміг сконтактувати з батьками та дізнатися, що ті живі та здорові. Втім, повертатися до Високопілля Апостоли наразі не планують — селище все ще близько до фронту й потребує розмінування, тож сім’я переживає за безпеку свого 10-річного сина. 

На переконання Truth Hounds, те, що трапилося з Віктором, є воєнним злочином: тортури та нелюдське поводження. Міжнародне кримінальне й гуманітарне право забороняють тортури та нелюдське поводження з особами незалежно від того, чи ці особи цивільні, а чи військові. Задокументована історія Віктора Апостола передана до українських правоохоронних органів, завданням яких буде з’ясувати виконавців злочину та довести у суді, що йдеться саме про воєнний злочин. Утім, ідентифікація «Броні» матиме лише символічний сенс, адже йому вдалося уникнути правосуддя — щоправда, у свій «нехитрый способ».

Колаж: Вадим Блонський