«У тих, хто приїжджає з Харкова, це написано на обличчях»

Львівський вокзал — місце концентрованої розгубленості і болю. Десятки тисяч людей щодня прибувають сюди зі міст, охоплених чи оточених війною, і відбувають у напрямку, якого вони часто самі не знають. За два тижні війни сам Львів прийняв майже 200 тисяч людей. В країни Європейського Союзу транзитом через Львів щодня виїжджає понад 50 тисяч біженців. Загалом, за останніми даними ООН, понад 1,7 мільйона мирних мешканців залишили Україну через вторгнення Росії.

Ці люди ще кілька днів тому мали дім, роботу, плани. Тепер вони годинами стоять на морозі у черзі, щоби потрапити у вагон поїзда чи старої електрички, яка відвезе їх у невідомість. Ще нещодавно вони готували їжу на власних кухнях. Зараз боязко питають: «Скільки за бограч?», розлитий у пластиковий стакан, і ніяковіють, почувши від волонтерів, що готують просто на площі перед вокзалом, що цей обід нічого для них не коштуватиме. Ще не так давно вони могли накинути на плечі улюблений домашній плед, якщо раптом удома ставало прохолодніше. Сьогодні вони гріються в наметі від Червоного хреста, бо іншого прихистку просто не мають.  

«Вчора одна мама віддала мені потримати п’ятимісячну дитину, бо сама мала панічну атаку, — розповідає волонтерка Іра. Сама вона з Києва і до війни працювала адміністраторкою у приватній школі. Тепер адмініструє новоприбулих біженців. — Так багато жінок із дітьми. Ті, що з Харкова, — жінки із білими обличчями. У них просто на обличчях написано, звідки вони їдуть».  

Попри сльози, втому і лякаючі спогади про авіанальоти на рідні міста, на львівському вокзалі можна побачити усмішки. Найчастіше усміхаються ті, хто прийшов сюди допомагати. Дівчата, які роздають безкоштовну їжу, чай чи теплий одяг. Хлопці, що колють дрова для вогнища у залізних бочках, довкола яких можна погрітися. Водії, які безкоштовно підвозять людей до кордону власними авто. «Тут — місце надії», — пише на одному із саморобних плакатів, поряд із входом у вокзал.