Візит до офтальмолога

У ніч проти 21 січня 2014 року група невідомих викрала активіста Євромайдану Юрія Вербицького з Олександрівської лікарні у центрі Києва, куди він звернувся після отриманого на Грушевського поранення. Разом із ним викрали журналіста Ігоря Луценка, який допоміг Вербицькому дістатися до лікарні. Майже добу обох жорстоко катували, після чого Луценка відпустили, а скаліченого, непритомного Вербицького викинули в лісі під Києвом, де він замерз на смерть. На базі інтерв’ю з його рідними й друзями, а також свідчень, озвучених у судах прокурорами, адвокатами й потерпілими, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові й редакторка сайту Цифровий Архів Майдану Олена Чебелюк розповідає достовірну історію про останній день життя і вбивство Героя України Юрія Вербицького. 

Львів’янин Юрій Вербицький уперше побачив Майдан у грудні 2013-го. У Києві він щойно захистив дисертацію на отримання вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук. 50-річний сейсмолог працював старшим інженером у відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України. Вправний програміст, він написав понад сотню програм, чимало з яких і досі використовують на сейсмічній станції у Львові та всіх українських станціях спостереження у Карпатах. 

Того грудня Вербицький з колегами ще раз, на десять днів, поїхав до столиці. Ночами, коли на Майдані значно меншало людей, вони вартували на барикадах, щораз обираючи ті, де захисників було найменше. Залишались до ранку, поки перше метро не підвозило киян. 

— Юра був неагресивний, толерантний і поміркований, — розповідає старший брат Сергій. — Не раз казав, що не вміє рубати з плеча. Він був хорошою, ледь не патологічно чесною людиною. 

Востаннє Вербицький поїхав до Києва 18 січня, перед Водохрещем. 

— Я запитав його, чи не залишиться на свято, — пригадує Сергій. — Але брат відповів, що на Майдані замало людей, тож мусить їхати вже. Бо як люди не будуть виходити масово, швидше за все, Майдан розженуть.

У ніч на 21 січня Вербицький пішов на Майдан сам. Приїхав пізно ввечері, допомагав розносити чай і канапки. Між другою і третьою ночі його поранило в ліве око уламками світло-шумової гранати. Першу допомогу чоловік отримав у медпункті Будинку профспілок, але медики порадили негайно звернутися до офтальмолога. 

Почали шукати, хто міг би відвезти пораненого в лікарню. На заклик у мобільному застосунку Zello, де протестувальники обмінювались інформацією, відгукнувся київський журналіст Ігор Луценко — громадський активіст і натоді член Ради Майдану. Близько третьої ночі Вербицький телефоном повідомив доньку Уляну про своє поранення, а та попередила Сергія, який одразу ж набрав брата. 

Тієї ночі брати розмовляли двічі. Першого разу Юрій сказав, що сідає в авто, яке має відвезти його в Олександрівську лікарню неподалік, на Шовковичній. Другого разу — що заходить у кабінет до лікаря.

«Вот этих вот берите»

Як пізніше встановило слідство, мобільний телефон Луценка ще від 9 січня прослуховували співробітники МВС. Перехопивши інформацію, що Ігор везтиме в лікарню пораненого майданівця, вони одразу передали її Олексію Чеботарьову — експрезиденту чернігівського футбольного клубу «Десна», бізнесмену і кримінальному авторитету, який за президентства Віктора Януковича «наглядав» за «Укрспиртом» та особисто контролював низку підприємств, що виготовляли алкоголь і контрабандні цигарки. 

Відомий у кримінальних колах під прізвиськами «Чеба» і «Льошик», Чеботарьов був замовником численних груп «тітушків», що здійснювали злочини проти учасників київського Майдану, і оплачував їхню «роботу». «Тітушків» вербували з-поміж колишніх ув’язнених, кримінальних елементів і спортсменів. Отримавши вогнепальну зброю зі складів МВС, вони нападали на майданівців, залякували, били, викрадали, катували, а деколи — вбивали. 

Маючи наводку, Чеботарьов наказав своїм «тітушкам» чатувати на Луценка й Вербицького під лікарнею, а потім викрасти й катувати. Як стало відомо під час слідства, від викрадених збиралися довідатись про організаторів акцій протесту, їхні наміри та джерела фінансування Майдану.

Луценко дочекався на пораненого Вербицького у своєму авто біля барикади на перетині Хрещатика і Богдана Хмельницького, і вони вирушили до Олександрівської лікарні. Дорогою, що тривала близько п’яти хвилин, поранений затуляв рукою закривавлене око. В’їхавши на територію лікарні, Луценко ще на серпантині звернув увагу на підозрілих чоловіків, які спускалися їм назустріч, і навіть вказав на них Вербицькому. Втім, вони дістались до офтальмологічного відділення без пригод, і Луценко залишив Вербицького в кабінеті лікаря. 

У коридорі Ігор зустрів двох чоловіків міцної статури, що прямували до кабінету, де оглядали Вербицького. Двоє зазирнули, зачинили двері й пішли назад. 

— Это вы только что приехали? — запитав один із них Луценка. 

Він підтвердив, і двоє пішли. Та Ігор швидко зрозумів, що вони з Вербицьким щойно потрапили у халепу. Відразу повідомивши у Zello про можливий напад «тітушків», він попросив про негайну допомогу. Втім Луценко помилявся, гадаючи, що засідка чекатиме надворі. Поки він роззирався у пошуках іншого виходу, з’явилося не менше як сім людей у чорному, дехто — у балаклавах. Попереду йшли ті двоє. 

— Вот этих вот берите, — сказав один із них.

Частина миттєво накинулася на Луценка, схопивши його за руки. Решта вдерлася в офтальмологічний кабінет. Ігоря сильно вдарили у лице. Падаючи, краєм ока він помітив, що інші вже тягнуть Вербицького. Обох швидко привели у темний мікроавтобус, який чекав біля входу. Дорогою Луценка обшукали, витягнувши все з кишень. Поклали на підлогу в проході між сидіннями, тримаючи за руки, а по тому біля його ніг посадили Вербицького. Мікроавтобус рушив.

Проліски 

Десь за пів години мікроавтобус зупинився у лісі. За ним — одне чи два авта, звідки вийшло ще кілька людей. Загалом Луценка й Вербицького у ліс привезли близько десятка осіб. Юрія та Ігоря витягли і, не дозволяючи піднімати голови, поставили на коліна. Розпочався попередній допит.

— Вони з’ясовували якусь базову інформацію: хто ми, звідки, ким працюємо, — пригадує Луценко. — Допит стимулювали побиттям палицями, ногами, руками. Думаю, не для того, щоб травмувати, — комбінували психологічний і фізичний тиск.

Ігор назвався і пояснив, що він киянин, журналіст і учасник Майдану.

— У мене було відчуття, що нас там уб’ють… Тож, поки нас витягували і ставили на коліна, я встиг запитати Вербицького: «Скажи хоч, як тебе звати, бо ж може будь-що статися». Він назвався Юрою. Так ми і познайомилися.

Згодом слідство встановило, що їх катували в лісі біля села Проліски поблизу траси Київ-Бориспіль. Місце визначили за аналізом мобільного трафіку злочинців.

Щойно «тітушки» дізналися, що Вербицький — зі Львова, їх із Луценком розділили. Ігоря відвели трохи далі, метрів на 15-20. Знову поставили на коліна у сніг і приставили трьох охоронців. Решта завзято зайнялися Вербицьким.

— Я чув, як його почали дуже сильно бити. Він кричав, просив цього не робити, намагався їх переконати. Казав, що у нього травмована нога, просив, щоб не били по ній. Але вони не зважали. 

На світанку 21 січня, між шостою і сьомою годиною, майданівців потягли назад у мікроавтобус. Коли вантажили Луценка, у проході вже лежав випростаний Вербицький. Ігоря кинули просто йому на ноги.

— Намагаючись сповзти, я вже тоді відчув, що він лежить нерухомо. Можливо, навіть непритомний, — свідчив на суді Луценко.

Згодом їх привезли у гараж, де катували ще впродовж 6-8 годин.

Гараж

Слідство встановило, що викрадених майданівців тримали в одному з гаражів у ГБК-12 на вулиці Зрошувальній у Дарницькому районі Києва. Гараж надав водій мікроавтобуса.

Імовірно, Вербицького спустили в підвал або затягли в якесь суміжне приміщення, де знов сильно били. Звідти лунали звуки ударів та Юрієві крики. Натомість Луценкові на голову натягнули цупкий пластиковий пакет і обмотали скотчем.

— Спершу я подумав: хочуть мене задушити, але виявилося, що так зробили, щоб я не бачив, хто мене б’є. Вони залишили маленьку дірку біля носа, щоб я міг дихати, і продовжили допит.

Луценка розпитували, яка його роль на Майдані, чому він там, хто фінансує та організовує протести, хто формулює вимоги й плани протестувальників, хто і скільки їм платить. Називали якісь прізвища і псевда, питали, чи він знає цих людей. Питання чергували серіями ударів. Били руками, ногами, держаком від лопати, дошками й чимось, схожим на ломик-фомку.

— Це був найболючіший допит. Якщо відповіді не подобалися — били знову. Клали на бік, знімали взуття і били по кісточках босої ступні, намагаючись завдати якомога болючіших ударів. Вдарили зверху дошкою по голові, дошка розламалася. Били руками й ногами в обличчя, вибили два зуби, я їх виплюнув. Били професійно —  відчувалося, що мають досвід і в побитті, і у допитах. Вишукували місця на тілі, куди можна завдати болючого удару, але при цьому жертва не знепритомніє. Думаю, цей допит тривав до години часу, хоча психологічно здавалося, що б’ють дуже довго, принаймні години три. Між першою і другою серіями допитів я чув розмову між своїми охоронцями: «То що, здаємо їх у РВВС?» — розповідає Луценко.

Дізнавшись, що він киянин, дорікнули: «Чего ж ты, киевлянин, этим занимаешся?».

Після першої серії допитів Луценка на кілька годин лишили у спокої, впродовж яких він чув крики Вербицького. Потім викрадачі знову повернулись до нього й допитували далі.

— За дві з чимось години після другого допиту, поки я лежав на підлозі, поруч зі мною поклали якусь людину. Найімовірніше, це був Вербицький. Я нічого не бачив, але чув, як цей чоловік важко і часто дихає, ніби в нього щось у легенях або навколо шиї. Жодних інших звуків від нього я більше не чув, а потім його кудись забрали, — свідчив у суді Ігор.

«Хочеш — молися»

Луценка протримали в гаражі приблизно до четвертої години дня 21 січня. Далі в супроводі чотирьох осіб посадили в легкове авто й повезли в невідомому напрямку. За його підрахунками, везли хвилин 50. Дорогою намагалися силою напоїти коньяком і горілкою.

— Я казав їм, що якщо вони хочуть вдати, ніби я десь напився й замерз, нічого не вийде, бо мої друзі й рідні знають, що алкоголю я не вживаю. Переживав, що мене знову везуть у ліс, де вже точно вб’ють. Казав їм: «Якщо будете вбивати, хоч скажіть, щоб я встиг помолитися перед смертю», — згадує Луценко.

За деякий час машина стала десь біля лісу. 

Ігоря витягли, поставили на коліна й сказали:

— Хочеш — молися.

І він почав молитися. Минуло кілька хвилин. Прислухався, зрозумів, що нічого не чує. Мав би почути, як поїхало авто, та не почув. Знявши з голови пакет, побачив, що навколо нікого немає. 

Падав сніг, було дуже зимно. Наскільки дозволяла скалічена права нога та інші травми, він пішов шукати людські помешкання. 

Луценко вийшов до дачного кооперативу біля села Проців Бориспільського району Київської області. Мешканці одного з будинків відчинили і впустили його. Попросивши комп’ютер, Ігор повідомив близьким у фейсбуці, що він живий. По нього приїхали й відвезли у київську клініку «Борис». Перед госпіталізацією він повідомив журналістам подробиці свого викрадення і катування, а також що разом із ним катували активіста на ім’я Юрій — значно жорстокіше. 

І що його необхідно шукати.

Тіло

Зранку 22 січня тіло Юрія Вербицького знайшли місцеві лісники. Викрадачі викинули жорстоко катованого майданівця без куртки на лісовій просіці за пів кілометра від асфальтної дороги, що веде до села Гнідин Бориспільського району Київської області. 

Згідно з даними судмедекспертизи, Вербицькому завдали надзвичайно тяжких травм. У нього була зламана ліва рука, тринадцять ребер, тіло грудини у 4-му міжребер’ї з внутрішнім крововиливом. Спина і груди — у численних синцях і крововиливах. Ноги, особливо гомілки, — у синцях і забитих ранах із розривами шкіри. На лиці й голові — численні сліди ударів і катувань. 

Тієї ночі температура опустилася до -10. Юрій Вербицький загинув, не маючи жодних шансів самостійно вибратися з лісу і отримати медичну допомогу. 

— З великою ймовірністю, його викинули вже непритомного, — розповідає Євгенія Закревська, адвокат Сергія Вербицького. — Якщо людина замерзає притомною, то перед тим вона, намагаючись зігрітися, приймає позу ембріона. Натомість Вербицького знайшли обличчям униз, наче так і кинули. Юрій навіть не випростав руку, яка, коли його кидали в сніг, опинилася під грудною кліткою, — зважаючи на переломи половини ребер, рука під ними спричиняла б додатковий біль. Стопи ніг були повернуті, він не намагався впиратись ними у землю, щоб підвестися чи бодай повзти.

Про те, що Юрій замерз на смерть уже непритомним, також свідчить відсутність зледеніння на вусах, під носом і на віях — якби він дихав після того, як його покинули, волога від дихання зледеніла б. 

Шансів вижити у Вербицького не було.

Вбивці

Розслідування справи почалось одразу після Майдану. Особи викрадачів Департамент кримінального розшуку МВС України встановив іще в лютому 2014 року. Винними у злочині є щонайменше 15 осіб. 

Олексій Чеботарьов, якого слідство вважає головним організатором викрадення та вбивства Юрія Вербицького, перебуває у розшуку. Окрім розмитого принтскріна з відео, знятого зо два десятки років тому, слідчі не мають жодного його фото. 

Співорганізатора і координатора злочину Олександра Волкова — підлеглого та друга дитинства Чеботарьова — затримали в липні 2017 року. Мобільний трафік підтверджує, що у ніч викрадення маршрут Волкова збігається з маршрутом інших учасників злочину, зокрема встановлено його присутність уночі 21 січня біля Олександрівської лікарні, а також на місці катування в лісі біля Пролісків.

16 квітня 2021 року Волкова визнали винним у катуванні, викраденні та протидії мирним зібранням і засудили до 9 років позбавлення волі. Висунутих прокуратурою звинувачень у вбивстві і створенні організованого злочинного угруповання суд не підтримав. Оскільки Волков перебуває у СІЗО з 2017 року, то, згідно із «законом Савченко», відпустити його можуть уже цього січня.

Ще одним координатором злочинної групи був Роман Щинкін — довірена особа Чеботарьова. Щинкін комунікував з виконавцями, передавав їм накази, а згодом приховував і знищував сліди злочину. Наразі він перебуває у розшуку.

Групою злочинців, які безпосередньо викрали й катували майданівців, а потім убили Юрія Вербицького, керував Володимир Неживов — 46-річний спортсмен і колишній боксер очолював службу охорони Чеботарьова. Саме йому у ніч викрадення неодноразово телефонував Олександр Волков. Трафік мобільних телефонів, якими користувався Неживов, підтвердив його присутність і у лікарні, і в лісі, і в гаражі, а згодом і на місці, де знайшли тіло Вербицького. У квітні 2014-го Неживов утік з України.

До групи, яка підпорядковувалася Неживову, входило дев’ятеро. Найстаршому тоді було 41, наймолодшому — 23. Один із них, 26-річний Віктор Тиднюк, кермував мікроавтобусом і надав групі гараж для тортур. У 2014 році Тиндюка затримали, утримували під вартою, але потім змінили запобіжний захід на домашній арешт, з-під якого він утік. Згодом з’ясувалося, що Тиднюк інсценізував власне викрадення і смерть, а потім утік до Російської Федерації, де отримав громадянство. 

У березні 2020 року були затримані «тітушки» Сергій Мисливий та Іван Новотний — як стверджує слідство, вони належали до безпосередніх виконавців злочину. Втім Новотного відпустили з-під варти минулого серпня, бо в нього закінчився термін тримання під вартою. В Офісі Генерального прокурора заявили, що так сталося через «недотримання суддями вимог статті 186 КПК України щодо строків розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу». Натомість Мисливого і досі утримують у СІЗО — він єдиний з групи Неживова, кого наразі тримають під вартою. Решта безпосередніх виконавців перебувають у розшуку.

У вересні 2016 року Генеральна прокуратура оголосила підозру двом працівникам карного розшуку — слідчому слідчого управління Костянтинові Пащенку і старшому оперуповноваженому управління карного розшуку ГУ МВС України в Києві Дмитру Хізанову. Їх звинуватили у службовій підробці й порушенні таємниці телефонних розмов. Наразі їхню справу розглядає столичний Шевченківський районний суд. 

Отриману через прослуховування інформацію передавали координаторам «тітушків» через посередника, яким, імовірно, був наближений до ексміністра МВС Віталія Захарченка 46-річний Віктор Зубрицький. Його розшукують із квітня 2014-го.

Колажі— Вадим Блонський. Використані фотографії надано авторкою тексту. У колажах використані фотографії Вячеслава Ратинського.