Поки не приїхала «швидка»

— Якщо ви раптом знепритомнієте на вулиці або у вас зупиниться серце — сподіватися можна хіба що на лікаря «швидкої» або військового медика, який випадково опинився поруч. Вони, ймовірно, матимуть необхідні навички. А от навіть реаніматологи, якщо випадок стався просто посеред вулиці, скоріше за все, не зможуть вам допомогти, — каже і замовкає, ніби сам шокований власними словами. 

Кремезний і татуйований, 33-річний лікар Ігор Коверзнєв працює на одній зі столичних підстанцій швидкої допомоги понад 15 років. За цей час він бачив тисячі інсультів, інфарктів, летальних ДТП, ножових, кульових та ще бозна-яких поранень. У круговерті життя й ситуацій, де можна втратити віру в існування справедливості, лікар вивів для себе просте правило — рятуй щоразу, коли можеш. Кілька років тому, виконуючи не службові, а людські обов’язки, він успішно реанімував колегу, у якого раптово зупинилося серце. 

Щоб розвіяти міф про те, що будь-який лікар може просто на вулиці врятувати життя, а звичайній людині зась навіть пробувати, Коверзнєв спільно з колегами проводить тренінги з невідкладної допомоги. Медиків, навіть з багаторічним стажем, він вчить завжди носити з собою аптечку, а людям з інших сфер найперше пояснює, чому пара рукавичок — атрибут, необхідний не тільки під час пандемії коронавірусу. Зрештою, на заняттях із невідкладної допомоги людей вчать по-іншому ставитися до життя — цінувати його та рятувати раніше, ніж приїде «швидка».  

«Качати», допоки стане сил  

Автівки шикуються у довжелезний металевий хребет. Тиснуться одна до одної ледь не впритул, «говорять» між собою невдоволеними сигналами. Десь між легковиками й маршрутними таксі ланкою того-таки хребта тягнеться карета «швидкої».

— Док, я обганятиму, — нервує водій. Повнуватий чолов’яга із сивими скронями працює у невідкладній допомозі Києва понад два десятиліття і точно знає: від швидкості може залежати чиєсь життя. 

— Так-так, давай, — відповідає Ігор Коверзнєв, і «швидка» вже мчить зустрічною смугою. — Диспетчеру сказали, на вокзалі чоловік із судомами, але люди так пояснюють, що може бути всяке. Краще б нам поспішити. 

Минули затор на Петлюри, спиняються там, де зазвичай чекають заповнення міжобласні автобуси. Натовп зібрався колом, як на шкільній дискотеці 90-х. У центрі лежить на спині з розкинутими руками чоловік років 40 у дерматиновій куртці, синіх джинсах і білих кросівках. Очі в нього розплющені, незворушний погляд направлено вгору, обличчя синювате. Поруч — кілька чималих валіз. 

— Докторе! — першим озивається переляканий чоловік із натовпу. — Це наш товариш. Поверталися із закордонних заробітків, оце приїхали на автобус додому: друг не встиг зайти у салон — впав і забився в судомах. Може тиск, га? 

Лікар опускається на обидва коліна, прикладає до чоловікового горла руки у синіх медичних рукавичках і не може намацати пульс. Не відчуває серцебиття й на зап’ястках. Ще більше зосереджується і повторює кілька разів. 

«Пульсу немає. Дихання немає. Треба констатувати смерть», — немов інструкцію, повторює про себе. Потім підводить очі на знервований, але охочий до видовищ натовп і каже фельдшеру: «Будемо реанімувати». 

За 20 хвилин непрямого масажу серця Коверзнєв підводиться з колін і нарешті видушує з себе приголомшливе для товаришів лежачого: «Пробачте. Я зробив усе, що міг».

Так звана соціальна реанімація, або ж фактично спроби запустити серце, яке вже точно не заб’ється, — не театральний трюк напоказ. Таке неофіційне правило медиків «швидкої»: якщо поруч із померлою людиною є бодай хтось із близьких — мусиш реанімувати. Повинен відключити емоції, забути, що тиснеш груди вже мертвої людини, і «качати», допоки стане сил. 

— Втім, це жахіття можна було б мінімізувати, — зауважує Коверзнєв.

За словами лікаря, ледь не 90% викликів, коли у людини припиняється серцебиття, закінчуються смертю. За протоколом, що працює в Україні, «швидка» має дістатися пацієнта впродовж 10 хвилин. А шанс запустити серце зберігається не більш як протягом чотирьох хвилин із моменту зупинки. 

— Тож починати реанімацію, — підкреслює лікар, — треба ще до того, як приїде «швидка». І взагалі, сподіватися на самих лише медиків — погана практика. От уявіть собі: в метро зупиняється серце, скажімо, у жінки. Всі кричать: «Лікаря!». І у вагоні, умовно, виявляється офтальмолог. Що він зробить? От запитайте мене про хвороби ока — я не згадаю, що вчив понад 10 років тому. Так само й офтальмолог тільки тому, що він лікар, скоріше за все, не зможе реанімувати. 

За словами медика, на відміну від розвинених країн Європи, в Україні в принципі немає поваги до життя та його порятунку. Донедавна навіть на уроках з основ безпеки життєдіяльності (ОБЖД) дітей вчили, як вберегтися під час хімічної атаки або з підручних засобів накласти шину. Натомість про реанімаційні заходи школярам майже не розповідали — наче до повноліття ти застрахований від ситуацій, коли необхідно робити штучне дихання та проводити непрямий масаж серця. 

Звичка рятувати 

Щоб виправити ситуацію і навчити реанімації всіх, незалежно від фаху, Коверзнєв із колегами викладає у Центрі спеціальної підготовки — тренінговій компанії з надання першої невідкладної допомоги та відпрацювання спеціальних навичок із порятунку життя за умов надзвичайних станів. Центр близько десяти років тому заснував колишній член Оперативно-рятувальної служби Києва Олег Картавий. Тут працюють винятково практики — лікарі «швидкої» або рятувальники ДСНС. На тренінгах, що тривають від 6-7 годин до кількох днів, вони вчать інтубувати, «качати», накладати джгут і виконувати інші маніпуляції, які можуть зберегти чи відновити життя до того, як людина потрапить до рук лікарів зі «швидкої». Загалом центр має кількадесят навчальних програм, як для новачків, так і для професіоналів, — зокрема курси «Надання допомоги в умовах терористичного акту», «Полігонний курс», «Перша невідкладна допомога дітям» та семінар-практикум «Надання допомоги у трамваї». Записатися на навчання у Центрі спеціальної підготовки можна індивідуально або ж групою. На його сайті можна дізнатися розклад тренінгів, а їхня вартість стартує від 800 гривень з людини за індивідуальний курс.

— Випадкова смерть, — каже Коверзнєв, — чекає нас на кожному кроці.

Поміж іншого, у Центрі ми пояснюємо, як поводитися, якщо зупиняється серце, як працювати з дефібриляторами, що мають «запускати» серце і якими зараз, на щастя, обладнані всі станції столичного метро. Розповідаємо, що робити з кровотечею, опіками, як поводитися з травмами, отриманими під час ДТП. 

Одним з улюблених прикладів небезпеки, що завжди поруч, для лікаря є власна кухня. Як і чимало інших людей, над раковиною він має магнітну стрічку, до якої «прикріплюються» ножі. Каже, час від часу вони падають і запросто можуть розсікти палець або руку. Такі побутові поранення, якщо неправильно затиснути рану і не надати першу допомогу, можуть призвести до, наприклад, великої крововтрати та сепсису — зараження крові.

— Проте найбільш розповсюджена «смерть із необережності», — веде далі лікар, — це смерть від нестачі кисню. Таке може статися, скажімо, у ресторані. Якщо завеликий шматок їжі перекрив дихальні шляхи, а гості й офіціанти не знають, що вдіяти, — людина запросто може померти. Тому на курсах ми вчимо прийому Геймліха — правильному чергуванню п’яти ударів по спині і стількох же у живіт. Це дозволяє звільнити дихальні шляхи від зайвого. 

Найбільш мотивованими на тренінгах у Центрі спеціальної підготовки, за словами лікаря, є ті, хто прийшов учитися з власної волі. Якщо ж ідеться про корпоративні формати, коли вчать цілі колективи, то там серед людей завжди трапляються й ті, кому, м’яко кажучи, нецікава тема невідкладної допомоги. Утім, недбалі та скептичні на початку, під кінець тренінгу працівники компаній починають пригадувати, як не знали, що робити з опіками вдома, чи минули ДТП, навіть не викликавши «швидку». 

— Загалом, ставлення до реанімування настільки недбале, що навіть професійні медики не знають елементарних правил, — зітхає, а тоді веде далі напрочуд емоційно.

— Час від часу ми проводимо спеціалізовані навчання для лікарів. Коли приходжу на такі, найперше запитую: чи має хтось із собою медичні рукавички? Потім цікавлюся, хто має при собі аптечку. Якщо бодай одна людина дістає перше чи друге — вже перемога. Бо зазвичай і аптечку, і рукавички, без яких, до речі, не можна починати огляд, не носять при собі навіть працівники медструктур.

Тим часом звичку завжди тримати під рукою все необхідне для можливого порятунку вже майже вісім років мають люди, дотичні до російсько-української війни. Відповідальні журналісти та волонтери з 2014-го і дотепер принаймні кілька разів проходили курси першої медичної допомоги. Військові і, ясна річ, парамедики стараються оновлювати свої знання та підвищувати кваліфікацію перед кожною ротацією. Тільки от інтубують вони, «качають» і накладають джгут у бойових умовах, де, рятуючи інших, можуть загинути і самі. 

Свої знання про невідкладну допомогу військові волонтери, ветерани та журналісти, що висвітлюють події на Донбасі, переносять у мирні міста України. Знаючи, як напрочуд легко можна втратити життя, вони примудряються носити аптечку навіть на світські раути — готовність рятувати стала для них звичкою. 

— Як би дивно не звучало, — продовжує Коверзнєв, — але завдяки війні у нас з’явилась окрема група людей, які вміють надавати допомогу до прибуття медиків. Поза операційною, коли поруч немає досвідченої медсестри та необхідних інструментів, навіть реаніматолог може не впоратися з реанімуванням. А ті, хто має досвід порятунку за бойових умов, із більшою вірогідністю зможуть урятувати й за мирних обставин. 

Доки буду поруч

Утім, далеко не всі свідомі українці взялися вчитися домедичної допомоги саме через війну. Журналістка «1+1» Наталя Нагорна, відома, зокрема, своїми репортажами з передової та опорних відділень боротьби з COVID-19, уперше задумалася про власні навички порятунку людей задовго до бойових дій. 

— У 2012 році, — розповідає, — ми з друзями поверталися з аеродрому, де займалися парашутним спортом. На трасі перед нами машину знесло в кювет, не знаю навіть, скільки разів вона перекинулася. Звідти вилетів хлопець. Він був непритомний. І стало зрозуміло, що бодай просто викликати «швидку» на трасу — це проблема. Як зарадити непритомній людині? Як зробити так, щоби «швидка» точно приїхала? І як повідомити рідним потерпілого? Подзвонивши тоді його матері, номер якої знайшла у його телефоні, я подумала, що треба піти на курси надання першої невідкладної допомоги. Досі пам’ятаю, що хлопця звали Віталік, за п’ять днів він мав одружитися. Зрештою він вижив.

Наступного дня після події журналістку запросили в дитячий табір «Артек» у тоді ще не окупованому Криму. Для дітей там регулярно влаштовували лекції з домедичної допомоги, до яких радо долучилася і Нагорна. Підтримати малечу і разом із ними тренуватися приїхав відомий український спортсмен Василь Вірастюк: коли силач «качав» учбовий манекен, той тріщав, як старе дерево. 

— Інструктори, — веде далі журналістка, — казали, що то не страшно. Ліпше зламані ребра, аніж мозок без кисню. І ми качали, зупиняли кров і казали в уявну слухавку: «Алло, швидка, тут непритомний чоловік близько сорока років, без дихання». А діти змагалися, хто швидше врятує людину.

Вперше знання, отримані на курсах домедичної допомоги, Нагорна застосувала у Києві два роки по тому, як побувала в «Артеку». Дата чітко закарбувалася в її пам’яті — 16 січня 2014 року. Непритомного чоловіка із закривавленим обличчям у «підземці» столичної станції метро «Либідська» вона помітила одразу. Запитала, чи вже викликали швидку, натомість у відповідь із натовпу пролунало байдуже: «Відійдіть, дівчино, хіба без вас не розберуться?». Подібне, каже, й досі періодично чує у свій бік. І точно знає: це означає, що ніхто нічого не викликав.    

— Викликаючи «швидку», я сказала кодову фразу: «Потрібна реанімація». Так диспетчер розуміє, що на тому кінці дроту — обізнана людина, а ситуація дійсно критична, йдеться про життя або смерть. Тож швидко приїхав реанімобіль, а не звичайна карета «швидкої», і на станцію спустилися медики з дефібрилятором. Ми «качали» цього чоловіка до того самого моменту. Я не хотіла дивитися, чи вдасться їм привести його до тями. Просто вийшла надвір і сиділа на парапеті. Якийсь хлопець вийшов із переходу і сказав мені: «Зробили все, що могли. Твоєї провини немає, навпаки». Я розуміла, що людина померла. 

Точно невідомо, але, можливо, дії медиків і були тією-таки «соціальною реанімацією». А менш ніж за тиждень на Майдані вбили перших активістів — білоруса Михайла Жизневського та українця вірменського походження Сергія Нігояна. З цими смертями журналістка укотре зрозуміла цінність життя й вагу першої допомоги. Записалася у групу швидкого реагування Червоного Хреста, яка цілодобово чергувала на Майдані. На чергуваннях треба було звикати до диму та вибухів. Знати, куди нести поранених і де взяти ноші. А ще треба було мати силу волі, щоб не злякатися і не втекти.   

— Коли була не наша зміна, — розповідає Нагорна, — ми тренувалися. Тягали одне одного, перемотували, заклеювали умовні рани. І у темряві. І на м’яких ношах, і на твердих. Треба було ходити поміж людей, щоб вони звикали ідентифікувати тебе як медика, шукати тебе у натовпі, реагувати на твої команди. Якось ми стояли «щитом» між правоохоронцями й протестувальниками, бо надворі була ожеледиця, і якби почалася бійня, то як їх інакше виносити? Того дня, на щастя, майже не було потерпілих. 

Із початком російсько-української війни, знаючи, що точно висвітлюватиме події на Донбасі, Нагорна додатково пройшла триденний медичний вишкіл. Пригадує, як на тренінгу щось постійно вибухало, а спина від тягання медичних рюкзаків і уявних поранених горіла вогнем. 

— Та це було неважливо. Головне, — підкреслює журналістка, — було знати, що, можливо, бодай одна людина не помре, доки я буду поруч. 

Безкорислива людяність

— Толя, неси дефібрилятор! — захеканий і розпечений до червоного кричить лікар Коверзнєв із бокового входу підстанції, щойно спустившися сходами, і знову зникає у будівлі.

Згодом разом з іще одним колегою вони за руки й ноги виносять надвір 60-річного чоловіка без тями. Вкладають долі, піднімають йому футболку. 

Тим часом Толя, водій «швидкої», хутко викидає недопалок і дістає з автівки дефібрилятор, призначений для екстреної допомоги при раптовому порушенні роботи серця, коли воно втрачає здатність узгоджено скорочуватися і самостійно з цього стану вийти не може. Впливаючи на нього поодиноким короткочасним електричним імпульсом, дефібрилятор здатен відновити нормальну серцеву діяльність.

Лише мить — і чоловікове тіло ледь помітно здригається від розряду струму. Геть не так бурхливо, як це зазвичай показують у кіно. Дефібриляцію чергують із непрямим масажем серця та штучним диханням. Загалом реанімація триває близько десяти хвилин. 

— Ритм нормальний, все окей, виживе, — нарешті констатує лікар. 

Він підводиться, глибоко видихає й не відходить від чоловіка, поки його не перекладуть на ноші, а потім — у реанімобіль. 

Фельдшера з цієї ж підстанції «швидкої» Коверзнєв випадково помітив без ознак життя на сходах. Сьогодні у нього немає змін — він заїхав на роботу забрати з роздягальні власні речі, брудні після минулого чергування. 

— Спочатку, — розповідає Коверзнєв, — я грішним ділом подумав, що колега десь перебрав спиртного і просто відключився. Коли ж оглянув його — зрозумів, що у фельдшера зупинилося серце. До речі, тоді я вирішив іти сходами, а не підніматися ліфтом, геть випадково — мовляв, молодий, чого там, піду пішки. 

За місяць після порятунку фельдшер повернувся до роботи. Йому зменшили навантаження і старалися всіляко підтримувати колективом. Утім, людяність і навіть героїзм колег так і не спонукали чоловіка подякувати. 

— Він просто вдавав, наче цього не було. Коли запитували: «А як же так? Ігор, ще один лікар, Толік… Всі рятували вас, пам’ятаєте?» — фельдшер лише відмахувався. Мовляв, просто знепритомнів. Але ми не ображалися, бо це ж така несвідома відмова. Важко прийняти, що був за крок від смерті. 

«Качаючи» фельдшерове серце, Коверзнєв був у мотоциклетному захисті. Тепер сміється, що недарма обожнює байк: випадково заїхав на роботу і так само випадково реанімував колегу, при цьому не стерши собі коліна. Проте за цим жартом, а надто — за словом «випадково», насправді ховається чималий сенс. Якби лікар обрав їхати ліфтом, а фельдшера більше ніхто не знайшов, літня людина, скоріше за все, померла б. Або, в найкращому випадку, отримала б інвалідність, адже від зупинки серця до вдалої реанімації, після якої зберігаються основні функції мозку, мусить минути не більше п’яти хвилин.

Хай там як — подякують тобі згодом врятовані чи ні, — та знання правильного алгоритму реанімації мають бути не актом геройства, а проявом безкорисливої людяності.

— Просто треба не стояти осторонь, — підсумовує лікар. — Потрібно не тільки мати при собі аптечку, а й бути готовим застосувати її. Зрештою, непрямий масаж серця, штучне дихання та накладання джгута — не вища математика, а навички, необхідні кожному з нас. Адже ніколи не знаєш, чи встигнеш урятувати чи врятуватися, поки не приїхала «швидка».   

Пройти курси домедичної допомоги усі охочі можуть, зокрема, у:
Товаристві Червоного Хреста;
Онлайн в Учбовому центрі SAR;
Центрі спеціальної підготовки. 

Читайте також:

На чеснім слові, на однім крилі

Екстремальні будні екстреної допомоги