Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Рабиня моєї родини
    17 Вересня 2020

    Рабиня моєї родини

    Алекс Тізон

    «Її звали Юдошія Томас Пулідо. Ми називали її Лола. Невисока, з кавово-коричневою шкірою та мигдальними очима, які я досі бачу, як вони дивляться на мене — мій перший спогад. Лолі було 18, коли мій дід подарував її моїй мамі, а коли наша родина перебралася до Сполучених Штатів, ми взяли її з собою. Життя Лоли можна охопити хіба що словом “рабство”. Її дні починалися ще перед тим, як усі прокидались, і закінчувалися, коли всі вже лягли. Вона тричі на день готувала, прибирала оселю, прислужувала батькам, а також доглядала за мною та чотирма моїми братами й сестрами. Батьки ніколи не платили їй і постійно сварили. У кайданах її не тримали, хоча цілком могли би. Безліч ночей, ідучи до вбиральні, я помічав, як вона спить у кутку, припавши до купи прання і затиснувши пальцями одежину, яку вона якраз складала.

    Для наших американських сусідів ми були зразковими іммігрантами — родиною з рекламного плакату. Вони нам так казали. Батько мав диплом із права, мама вчилася на лікаря, а ми з братами й сестрами отримували добрі оцінки і завжди казали “будь ласка” та “дякую”. Ми ніколи не говорили про Лолу. Наша таємниця сягала серця того, ким ми були і ким — принаймні ми, малі, — хотіли бути. Її прах — у чорній пластиковій коробці розміром із тостер і завважки півтора кілограма — я поклав у полотняну торбу, упакувавши у валізу на рейс через Тихий океан до Маніли. Звідти я їхатиму автівкою до віддаленого села. А як приїду, віддам усе, що залишилося від жінки, яка 56 років прожила рабинею в моєму батьківському домі».

    Читайте контраверсійну сповідь про сімейну версію злочину проти людства у репортажі пулітцерівського лавреата Алекса Тізона мовою оригіналу за посиланням.

    Ілюстрація: з архіву Алекса Тізона / The Atlantic

    Текст The Atlantic

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00