Гуцульська рапсодія

— Гуцульщина — це утопія, місце щасливих людей. Але чи гуцули щасливі, чи ні, про це ви ніколи не знатимете, — так Наталя Кумлик каже про свій край.

Вона не вірила, що може хоча б трохи наблизитися до майстерності свого батька. Однак після його смерті почала займатися музикою, від якої втікала все життя. Щоразу, як заплющувала очі, лунав батьків голос: «Грай, грай, грай».

Наталя не єдина на Гуцульщині, у кого музика тече в крові. Четверо музикантів-самоуків тепер мають спільну мету: зберегти та передати наступному поколінню музику предків. Дехто з них почав грати ще у дитинстві, хтось — лише у 28 років. Проте це не має значення. Головне, аби мелодії Гуцульщини ніколи не зникли.

Маестро Гуцульщини №1

Багато гуцульських музикантів завдячують своїми інструментами старому чоловікові з жовто-блакитного будиночка, до якого простягається довга ґрунтова дорога. Набряклими від важкої роботи руками день за днем він з нуля виготовляє традиційні гуцульські інструменти. У своїй маленькій кухні він проводить екскурсії для школярів і туристів, розповідає історії своїх подорожей і грає на інструментах.

— Музиканти без мене не обходяться. Я відновив музику зі старих архівів та картин. Роблю інструменти для усієї гуцульської землі, — говорить 86-річний Михайло Тафійчук.

Він виріс в оточенні традицій, але пам’ятає часи, коли гуцульська музика не була такою популярною. Свій перший інструмент зробив, коли йому виповнилося 6 років. Це була традиційна гуцульська сопілка. Першу скрипку змайстрував у 12, цимбали — у 23.

— Ніхто не вчив. Я навіть не бачив, як робиться. Сопілочку мені першу мама купила на базарі. Але мені не подобалось, як вона грала. І я зробив свою, по-своєму.

Михайло займається музикою і дотепер. 14 років тому він зробив першу ліру — інструмент, на якому грають переважно після похорону та церковної служби. Усі інструменти в нього під рукою. Несе пакет з чимось великим.

— А козу бачили? Юра (син) вам показував? Такої точно не бачили.

Чоловік дістає з торби козу — інструмент зі шкіри тварини. В його виконанні ця коза дійсно має різьблену з дерева голову тварини. Михайло каже, що такий інструмент — у єдиному екземплярі, а оздоблення він сам придумав. Гуцули мають багато інструментів, і він може зробити їх усі, достатньо лише побачити зображення. Скільки саме музичних інструментів він зробив, Михайло не знає. Каже, ніколи не рахував. Та вже й збився би з ліку.

У мене в сім’ї музикантів не було. Мама грала лише на дримбі. Хіба, може, діди, прадіди грали, я не знаю. Невідомо, звідки я такий узявся

Як і багато інших гуцульських музикантів, він виступав у різних країнах. Його музику чули у США, Росії, Німеччині, Польщі. Всюди пропонували лишитися, але через свою любов до Гуцульщини він не зміг виїхати. Нині чоловік не виступає. Вважає себе застарим для гастролювання. 

— Кому мене старого треба?

Михайло передав любов до музики своїм дітям. 56-річний Юрій Тафійчук грає на батькових інструментах.

— Я граю з дитинства. Цимбали — перший інструмент, який я опанував. Як був у 6-му класі, вже грав на весіллях. Тато тільки показав мені інструмент, і я почав грати сам. Музика — моє хобі, яке стало постійним заняттям, — розповідає Юрій.

Він навчає музики свого наймолодшого сина. Обидвоє грають в ансамблі не лише на справжніх весіллях, а й імпровізованих — для туристів з усього світу. Серед групи обирають молоду, молодого, їхніх батьків та демонструють на них усілякі традиційні весільні обряди — від вінкоплетин до викупу деревця. За словами музикантів, такі «весілля» відбуваються лише 5 разів на рік. Нам якраз пощастило потрапити на одне з них.

Людина-оркестр

Поміж пагорбів Верховини звучить відлуння трембіти. На звук крутим схилом піднімається до дерев’яної хати група туристів. На ґанку сидить вбраний у традиційний одяг чоловік і вітає гостей. Це Микола Ілюк. Чоловік наслідував свого діда, який майстрував інструменти та грав на багатьох. Тепер Микола приймає туристів з усього світу у влаштованому власноруч музеї на першому поверсі свого будинку. 

Я був у другому класі, коли помер мій дід. З дитинства хотів грати. Але нас, дітей, було троє, а тата не було, лише мама. У музик навчитися грати коштувало корову. Це ж дорого

Микола згадує історію з дитинства, коли на весілля прийшли сусідські хлопці з інструментами своїх батьків. Йому було дуже прикро, що молодші на два роки хлопці вже грають, а він — ще ні. І Микола просто з весілля пішов до сусіда позичити скрипку. Та мала лише одну струну і стала його першим інструментом.

Хлопець дивився, як грали інші, намагався копіювати. Згодом пішов до училища. Бажання навчитися грати професійно на різних інструментах його не полишало. Щовихідних спеціально їздив до іншого міста, аби навчатися грі в одного з родичів.

Втім, справою життя музика стала для Миколи лише після того, як він повернувся з армії. Відтоді він почав цим заробляти.

— Ми з ансамблем подорожували чи не всією Європою. Були в Угорщині, Румунії, Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, Франції, країнах Балтії, а ще були в Канаді й Америці.

Чоловік з гордістю показує книжки з записаними гуцульськими мелодіями та наспівами, до створення яких він долучився. Каже, в багатьох закордонних містах пропонували лишитися, але він переконаний, що його місце — у Верховині. 

Миколині діти закінчили музичну школу. Іноді допомагають проводити екскурсії, але за батьком не пішли. 

Дочка працює режисеркою у Львові.

— Я їй кажу: зробимо для тебе цілий театр, тут, на Верховині, щоб ти могла працювати і бути біля нас. Але дочка не хоче.

Чоловік впевнений, що зараз інтерес до гуцульської культури набагато більший, ніж раніше. Намагаючись осучаснити давню гірську культуру, каже, що трембіта — це гуцульська селфі-палиця, а ріг — то гуцульська смс-ка, яку надсилають від полонини до полонини. 

— Щороку до нас приходить більше людей, і я завжди розповідаю щось нове про побут та мистецтво гуцулів, — каже Микола.

Музична лікарка

Роман Кумлик одним із перших на Верховинщині відкрив для гостей двері власної домівки, де почав облаштовувати гуцульський музей. Його дочка Наталя каже, що тоді в батькову справу мало хто вірив. 

Вона з трепетом дивиться відео, де тато віртуозно грає на скрипці. Його батьки були репресовані, і хлопець виріс в опікунській родині з думкою, що всього досягне сам. Самотужки вчився грати на гуцульських інструментах, спостерігаючи за грою інших музик. Пізніше став учителем для понад сотні учнів, але не для власної дочки. Наталя не вірила у власний талант.

— Всі казали: ой, Ромчику, а як же твої діти? А я встидалася, бо так заграти не годна. Ліпше зовсім не братимуся, то мене ніхто й не порівнюватиме із татом.

У шкільні роки Наталя вирішила, що конче має бути успішною в іншій професії. Страхи не перевершити власного батька поклали край її музичним амбіціям. Тож вона пішла вчитися у медичний університет. 

— Тато був одержимий музикою, Україною, Гуцульщиною та сім’єю. В його житті не було нічого важливішого.

Вона опікується татовим музеєм уже п’ять років, але донедавна і не уявляла, що продовжуватиме батькову справу. Роман Кумлик помер у січні 2014 року. Дочка каже, батькове серце не витримало подій Майдану.

Як тато помер, то снився мені щоночі. Казав лише: «Грай, грай, грай…» Я зайшла до музею, взяла його інструменти і зрозуміла —  щось мені та й вдасться. Думала, як навчилася лікувати людей, то хіба не здолаю цю сопілку?!

З дев’ятого по сороковий день по батьковій смерті Наталя вчилася грати на його інструментах по аудіозаписах. Несила було дивитися відео, щоразу плакала.

—  Стояла на колінах серед ночі та просила Бога, аби не дав зневіритися після смерті тата.

Відтоді вона навчилася грати на 15 інструментах і регулярно проводить екскурсії в музеї батька.

Як і діти Миколи Ілюка, Наталині вміють грати на багатьох інструментах, але не бачать себе в музиці. 

— Мамо, то втрачений час, — каже 13-річна Зеновія про музичну школу. Вона хоче бути лікаркою, як мама. 

— Якщо вони оберуть музику, я буду тільки рада. Але якщо оберуть щось інше, все одно їх підтримаю. Як дитина буде щаслива, то і я буду. Це моє життєве кредо, — говорить Наталя. 

Вона не шкодує, що стала педіатринею. Але лікує людей і музикою, вшановуючи батька.

Фото, текст: Емілі Урбан
Відео, аудіо, текст: Мимка Дарія, Анна Дев’ятко