Зорі Киргизстану

У школах Киргизстану фізику досі вивчають за підручниками, виданими ще тоді, коли у космос літала Валентина Терешкова. Втім, ім’я першої жінки-космонавтки навряд чи надихає молодих киргизок — астрономію деякі школи взагалі прибрали з програми. Точні науки й космічні польоти тут — справа не для жінок. Стать у цій країні досі визначає багато: професію, роль у сім’ї та суспільстві. Порушувати предковічний стан речей «уят» — сором.

А поки на киргизьких вулицях усе ще викрадають наречених, стовпи під патріархальним ладом цієї азійської країни розхитує видання Kloop із власною «космічною програмою». Десять киргизьких дівчат власноруч збирають і планують запустити у космос перший в історії Киргизстану супутник — кубічний cubesat, який вміщується на долоні.

Приземлено

Киргизки, як і українки, час від часу виходять на феміністичні марші з подібними гаслами та вимогами. Але є дещо, що показує разючу різницю в цих двох країнах. «Ала качуу» дослівно перекладається як «хапай і тікай» ― так у Киргизстані називають традиційне викрадення наречених. Цей звичай живий досі ― кожне 17-те весілля у країні відбувається без згоди нареченої. Зазвичай бранку замикають у домі «нареченого», поки вона не погодиться на шлюб. Вмовляють, нагадують про традиції, якщо не діє ― ґвалтують. Після такого дівчина не може піти з «нового дому», щоб «не було сорому для родини».

«Ала качуу» романтизують ― мовляв, це спосіб одружитися всупереч волі батьків, традиція предків. На киргизькому телебаченні кілька років тому звичай навіть використали для реклами квартир: викрадена дівчина спершу пручалась, але, роззирнувшись і оцінивши красу нового помешкання, «закохувалася». Був і серіал у найкращих традиціях мильних опер: головну героїню викрадає нелюб, але з часом і за дією принципу «притерпиться, то й пригорнеться» історія завершується неземними почуттями. У житті ж буває інакше — минулого року викрадач убив 19-річну дівчину просто у відділку поліції, де вона писала на нього заяву.

Хоча киргизькі закони забороняють викрадення, за шість років від часу появи такої заборони до суду дійшли тільки 28 справ. Вироки отримали лише кілька обвинувачених.  

«Культурні» традиції цим не обмежуються ― кожна третя жінка в Центральній Азії переживала сексуальне насильство чи дискримінацію. При цьому політики й навіть політикині у Киргизстані досі порівнюють фемінізм із тероризмом, а жіноче лідерство називають «хернею». Критичної маси людей, яка суперечила б їм, немає: дівчат у Киргизстані досі примусово видають заміж, присоромлюють за стосунки з іноземцями, перетворюють їхню цноту на родинний товар, а для них самих найкращим майбутнім вважають заміжжя і народження дітей.

У виданні Kloop пояснюють: їм набридло, що права жінок у країні так часто порушують, а дівчат здебільшого виховують так, ніби вони мають стати обслуговувальним персоналом. Медіа, яке пише про політику, права людини й корупцію, а також проводить власні розслідування, вирішило впливати на загальну ситуацію. Kloop входить до розслідувальних мереж, має багато міжнародних контактів, і співзасновники часто виступають на конференціях та форумах за кордоном. Якось на одній з таких конференцій співзасновник «Kloop Media» Бектур Іскандер познайомився зі співробітником NASA Алексом МакДональдом. По завершенню конференції вони розговорилися, і Алекс запропонував Бектурові запустити першу киргизьку космічну програму ― мовляв, це буде дешево, а з контактами ми допоможемо.

Запуск супутника коштує 100-150 тисяч доларів — гроші на кампанію збирали через краудфандинг. За попередніми розрахунками, супутник має вирушити в космос у 2020 році. Пропозиція від МакДональда виявилася шансом показати, що дівчата у Киргизстані мають право втілювати власні мрії, а отже, обирати, яким буде їхнє життя.

Айзада, «подібна до місяця»

Не носи короткого. Не носи обтислого. Не стрижи волосся. Не сперечайся. Не смійся голосно. Не будь емоційною. Не матюкайся. Поводься тихо. Скромно. Пристойно. Інакше ― уят. Айзаду, як і більшість дівчат у Киргизстані, усе життя повчали, як не соромити родину. Вона мала б закінчити школу, університет, вийти заміж і народити дітей.

Тато мріяв, що Айзада стане лікарем, як і вся його родина, успішна династія в Бішкеку. Тож повернувшись із заробітків з Англії, взявся контролювати навчання доньки й після другого класу перевів її до приватної школи. Коли у родині з’явилося ще двоє дітей, Айзаду знову перевели до дешевшої державної.

― Ніхто ніколи не запитував, що подобається мені. До 9-го класу я мовчала, а потім зрозуміла, що щось тут не так.

Айзада любила англійську мову, тож вирішила обрати професію, пов’язану з нею. Мама, яка дізналася про це першою, відреагувала холодно і промовчала. Але під час одного з сімейних вечорів сказала про це чоловікові. Той кричав: «Знайшлися мені тут рішалки, вирішувати вони будуть!». Айзада проплакала всю ніч і змирилася. Того літа її перевезли в новий будинок у Бішкеку і віддали до ліцею при Киргизькій державній медичній академії.

Айзаду, як і більшість дівчат у Киргизстані, усе життя повчали, як не соромити родину. Вона мала б закінчити школу, університет, вийти заміж і народити дітей

На літо після 11-го класу Айзада влаштувалася працювати офіціанткою в піцерію. До неї ніхто з родини не виконував такої роботи, бо це теж уят. Тато гнівався, тітки казали, що вона тепер «брудна», бо працює у місці, де курять-п’ють, а багато чоловіків підкликають її до себе пальцем. Айзада не звільнилася — хотіла хоча б у чомусь бути незалежною, проте восени таки стала студенткою КДМА.

― Я не мала права обирати сама, тож просто пішла туди, щоб не сваритися з батьками. Тоді це було найвдалішим рішенням.

Найкращий, за словами батьків, університет виявився жорсткою школою життя: викладачі не поважали студентів, не приходили на іспити, примушували бігати за собою через оцінки і принижуватися. Хоч як хотілося, залишити навчання Айзада довго не наважувалася. Та все ж через півтора року пішла в деканат забирати документи. Їй довелося виплатити державі 41 000 сомів ($600) ― Айзада стала першою в історії університету, хто таке зробив. Гроші позичила в кузена.

У той час батьки дівчини працювали й мешкали у Росії. Айзада довго не зізнавалася їм у тому, що вчинила, але вічно приховувати це теж не могла. Три дні вона вигадувала текст повідомлення для батька. А коли все ж надіслала його у WhatsApp, у відповідь отримала піврічну мовчанку.

― Я не знала, що робити зі свободою, адже за роки пригнічення власних бажань втратила здатність щось вирішувати. Спочатку я хотіла обрати професію, якою були б задоволені довколишні, але схаменулася ― я ж пішла з «меду», щоби втілювати власні мрії.

Друзі тролять, що я збираю Lego, але прийде час ― і я доведу, що це не так. І коли я дивлюся відео про космос, думаю: невже наш супутник дійсно буде там? Невже я колись стану частиною історії?

Айзада жила разом зі старшою сестрою, гроші на продукти їм надсилала мама. Дівчина почала вчити турецьку, але вступити на лінгвістичний факультет не змогла. Після роздумів вирішила спробувати себе у журналістиці. За результатами іспитів на бюджет не потрапила, однак цього разу не відступила. Щоб оплатити хоча б частину навчання, Айзада місяць продавала морозиво — працювала з 10 ранку до 10 вечора, отримуючи за день 300 сомів, тобто $4.

Про рішення піти вчитися саме на журфак дівчина не пошкодувала. Якось за обідом у кав’ярні біля університету, буквально за два місяці від початку занять, почула розмову за сусіднім столиком: «Коли буде друга частина розслідування?». З першої ж репліки здогадалася, що то розмова журналістів. Коли один зі співрозмовників пішов, Айзада наважилася заговорити до дівчини, що лишилася. Та запропонувала Айзаді піти разом на інтерв’ю. Погодилася, навіть не запитуючи, з ким запланована розмова. То був один із поворотних моментів у її житті: зранку сиділа в університеті на парах, а ввечері була на інтерв’ю кандидата у президенти країни.

Айзада виявилася наполегливою, і нова знайома доручила їй розшифровувати записи, телефонувати героям, домовлятися про зустрічі. Згодом її взяли на роботу в онлайн-видання, але за кілька місяців, відчувши брак досвіду, Айзада звільнилася і прискіпливіше взялася до навчання.  

Якось на пари до курсу Айзади прийшов головний редактор незалежного видання Kloop. Дівчина була в аудиторії завчасно, тож окрім неї й редактора не було нікого. Чекаючи на решту студентів, він розповів про новий набір до безкоштовної літньої школи журналістики Kloop. Айзада відчула, що за цю можливість треба хапатись обома руками, і через півроку очікування подала заявку на щойно відкритий набір. Дівчина не помилилася ― по завершенню курсів її запросили до Kloop. Уже потім у її житті з’явився супутник.

Тата вона описує небагатослівно: консерватор, підтримує Путіна, не терпить заперечень. Мама каже: «Супутник і Киргизстан? Журналістика? Кхм!». Вони досі бачать у доньці бездіяльну несамостійну старшокласницю, що навіть одягу сама ніколи не обирала

Айзада знала про програму ще від початку роботи в Kloop, але не розуміла її суті й була переконана, що, хай там як, надто погано знає фізику й математику, щоб записатися в супутникобудівниці.

Базові курси з фізики, програмування й написання нейронних мереж давались Айзаді складно, тож вона не засиджувалася над завданнями й не ставилася до проєкту серйозно. Та коли знайомі побачили її фото на Facebook-сторінці програми й почали розпитувати, чим вона займається, дівчина відчула відповідальність. Айзада дедалі більше часу витрачала на навчання ― і врешті стала стипендіаткою програми.

Батьки Айзади не підтримують. Тата вона описує небагатослівно: консерватор, підтримує Путіна, не терпить заперечень. Мама каже: «Супутник і Киргизстан? Журналістика? Кхм!». Вони досі бачать у доньці бездіяльну несамостійну старшокласницю, що навіть одягу сама ніколи не обирала. Натомість Айзада не намагається пояснювати, як змінилась, адже у киргизьких родинах не прийнято сперечатися й виявляти почуття.

― Я й сама до кінця не вірю в те, що зможу. Друзі тролять, що я збираю Lego, але прийде час ― і я доведу, що це не так. І коли я дивлюся відео про космос, думаю: невже він дійсно буде там? Невже я колись стану частиною історії?

Бегаїм, «сильна володарка»

Між Україною та Киргизстаном 4500 кілометрів, тож розсип зір на нічному небі трохи не такий, до якого ми звикли. Але 17-річна Бегаїм не може ані пояснити різниці між небесними картами у різних частинах світу, ані назвати сузір’я ― у школі, де вона закінчує випускний клас, не викладають астрономії. Та Бегаїм усе одно мріє запустити у космос супутник.

Зараз у команді проєкту десятеро супутникобудівниць: вони збираються разом, самостійно вивчають фізику, математику, хімію, програмування та моделюють поведінку об’єктів у космосі, а ще — друкують пробні деталі на 3D-принтері. Дівчата не планують запускати ракету на полігоні й не будують космічного корабля ― першим в історії Киргизстану супутником може стати кубічний cubesat, що лягає на долоню. В офісі видання Kloop, де проходять заняття, дівчата зберігають прототип конструкції. Бегаїм нарікає, що його часто плутають із тим самим, що мають запустити в космос.

― Ми побудували цю модель у серпні й дуже нею пишалися. Але зараз її навіть соромно показувати, — усміхається дівчина.

Програму супутникобудівництва видання Kloop запустило навесні 2018 року. Охочих була майже сотня, але по завершенню курсів лишилося кілька дівчат.

― Зазвичай такі історії починаються з того, що люди з дитинства цікавляться космосом, ― вона вправно припаює дротик і піднімає погляд. ― Але в мене було інакше.

Якби ми знали про діда Бегаїм більше, то обов’язково написали би про нього окремий текст.  Він мав кількох доньок і одного сина, але — нетипово для тутешньої традиції — освіту отримали всі діти. Невідомо, звідки в дідуся Бегаїм взялося переконання, що жінка мусить бути освіченою, але і його діти наслідували цей приклад. Ані її матері, ні самій Бегаїм ніхто ніколи не забороняв учитися. Попри те, що такий вибір дотепер місцями вважають дивним.

Мама Бегаїм рано померла, дівчинка жила з татом у селі в Джалал-Абаді, південній області Киргизстану. Як пригадує дівчина, окрім добрих і відкритих людей, там не було нічого.

Після третього класу вона поїхала до дядька в місто ― маленьке, красиве, можна обійти пішки. Освіта ― ніяка. Люди ― так само добрі й відкриті. За короткі шорти затаврують. Через чотири роки Бегаїм перебралася до тітки в Бішкек, де живе досі.

Бегаїм розмовляє російською, але підкреслено називає себе «кыргызка». До восьмого класу дівчина тішила себе мріями про президентство у Киргизстані чи навіть США, поки не побачила кількох фільмів про космос. Дивилася стрічку «Приховані фігури» про «кольорових» жінок у NASA й думала про те, що в її рідному Киргизстані ніколи не було жодної астронавтки. Вирішила ситуацію виправляти —  історія її браузера сповнилася запитами на кшталт «як стати астронавтом» чи «перші астронавтки різних країн». Саме тоді Бегаїм побачила на Facebook допис про набір дівчат у школу супутникобудівництва:

― Відчуття таке, ніби заради здійснення мрії Всесвіт раптом повернувся інакше.

Бегаїм без зволікань заповнила заявку, хоча відповіді на багато запитань доводилося гуглити. Усе життя вона вважала, що точні науки не для неї.

Вчителі фізики чи математики звертаються у класі тільки до хлопців, ніби дівчат не існує. Іноді я втручаюсь у розмову, сперечаюсь, але частіше мовчу ― не хочу затримувати урок, адже все одно не зміню стереотипів учителя

Впродовж останнього року переконується у зворотному — щодня відвідує курси супутникобудівництва. З учасницями проєкту займаються запрошені викладачі, частину матеріалу освоюють самостійно. Нові знання даються їй значно легше, ніж вона очікувала. У той же час, саме на курсах стало очевидним, наскільки нікчемною була її шкільна освіта. Це не дивно, адже система середньої освіти доволі застаріла: книжки з 1960-80-их, лише теорія, ані проєктів, ані лабораторних робіт. Вершина технічного забезпечення ― математичний маятник. Зате вчителі переконані, що точні науки ― не для дівчат.

― Вчителі фізики чи математики звертаються у класі тільки до хлопців, ніби дівчат не існує. Іноді я втручаюсь у розмову, сперечаюсь, але частіше мовчу ― не хочу затримувати урок, адже все одно не зміню стереотипів учителя.

Компанію, яка виведе супутник на міжнародну космічну станцію, вже знайшли. Дівчата вирішили, що апаратом керуватиме мікроконтролер Arduino. Щоправда, їм довелося відмовитися від початкової ідеї надрукувати cubesat на 3D-принтері.

― Наївно було вважати, що такий супутник витримає навантаження космосу. Ми замовимо деталі в різних компаній. Звісно, можна купити готовий набір, але ми не маємо на меті скласти Lego ― ми хочемо зібрати й запустити справжній супутник.

Цьогоріч Бегаїм закінчує школу й наступного року ніде не вчитиметься: планує готуватися до вступу в університет за кордоном. До своєї мрії дівчина вирішила рухатися поступово — першим кроком стане запуск супутника.

― Раніше, дивлячись у небо, я часто уявляла, як зможу побачити Землю з ілюмінатора МКС. У такі моменти здавалося, що душа відділяється від тіла ― аж мурашки.

Тепер Бегаїм не має часу романтизувати ― вона вчить фізику.

Полетить?

На перший набір заявки подали майже сотня охочих. Тепер над проєктом працює десятеро дівчат, четверо з них отримують стипендії. Щодня за вивченням фізики, хімії та програмування вони проводять не менше як чотири години, іноді вчаться працювати з приладами та 3D-принтером, проходять консультації від експерток із NASA. Більшість із них іще школярки, але є й ті, хто вже закінчили університет.

У Киргизстані дійсно є проблема ― дівчата не можуть самостійно робити вибір. Коли дівчина хоче вивчати технічні спеціальності, їй дорікають: «Як ти будеш дбати про чоловіка?»

Здавалося б, надто сміливо називати «космічною програмою» зібраний з готових деталей наносупутник, але за майже тридцятирічну історію незалежного Киргизстану ніхто нічого подібного не робив. Дівчата займаються як технічною, так і адміністративною роботою: організовують курси з основ фізики та інженерії, планують навчальні табори в регіонах. До їхньої команди після навчання може долучитися дівчина з будь-яким рівнем знань. Натомість хлопців не беруть принципово, адже для них дорога у такі сфери й без того відкрита. Айзада пояснює:

― У Киргизстані дійсно є проблема ― дівчата не можуть самостійно робити вибір. Коли дівчина хоче вивчати технічні спеціальності, їй дорікають: «Як ти будеш дбати про чоловіка?». У великих містах усе не так погано, але в регіонах люди живуть за іншими принципами, їм не до фемінізму. А ми хочемо надихнути своїм прикладом інших дівчат.

Айзада зізнається: лише рік тому почала відкрито говорити, що її погляди й життєві принципи близькі до фемінізму. Це слово в країні досі багато хто сприймає за лайку. Погоджується з нею і Бегаїм, на мить відриваючись від тестування 3D-принтера:

― Переконую однокласників, що фемінізм ― це не синонім ненависті до чоловіків. А вони кажуть, що жінки самі винні, бо самодостатніх чоловіки не принижували б. Я раніше мала такі ж стереотипи й переконувала довколишніх, що у жодному разі не феміністка. Тепер я не боюся це визнати, але тільки не перед родиною.

Ми хочемо не просто підвищити видимість жінок у науці та технологіях, а й надихнути дівчат робити власний вибір і боротися за право бути собою

Фактично кожна дівчина з оточення Айзади зазнавала домагань чи недвозначних натяків ― у їдальні, на вулиці, у маршрутці. Вона теж не раз це проходила і добре пам’ятає відчуття безсилля та сорому. Її знайомій колега якось сказала: «Не переживай так, нічого страшного, зі мною теж так було». Саме це «нічого страшного» і лякає Айзаду найбільше.

Вона пояснює, що і тотальний контроль родини, і зневага до фемінізму, і домагання досі існують через те, як у суспільстві сприймають дівчат. Учасниці космічної програми по-своєму намагаються змінити ситуацію.

― Ми хочемо не просто підвищити видимість жінок у науці та технологіях, а й надихнути дівчат робити власний вибір і боротися за право бути собою, ― каже Айзада.

Щоб донести це до інших, супутникобудівниці читають лекції та виступають на конференціях. Наприклад, на інформативній панелі про права людини Айзада і Бегаїм розповідали про супутник, над яким працюють, і говорили про важливість мрій. Після їхнього виступу школярки підходили, щоб подякувати. Бегаїм пригадує кілька слів із тієї промови:

― Я маю мрію: хочу бути корисною і зробити щось важливе. Я так і не стала астронавткою, але стала частиною команди, яка будує супутник, тож моя мрія здійснилася в інший спосіб. А коли робиш щось у своїй сфері, це завжди прекрасно ― не важливо, чи тільки починаєш вивчати фізику, чи вже збираєш космічний апарат.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

Підтримати проєкт можна тут.