Живі люди

Люди — такі ж цікаві та різні, як і книжки. Так можна в кількох словах описати ідею «Живої бібліотеки» — заходу, який щороку відбувається під час Docudays UA, Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини.

Раніше, до пандемії, це виглядало так: підходите після перегляду кіно до волонтерів, запитуєте, що нового з’явилось у бібліотеці, й вас заводять до зали, де у кріслах сидять люди. Вони такі ж, як усі, і водночас — кожен з особливою історією. Хтось на інвалідному візку, хтось з аутизмом, хтось із досвідом роботи в секс-послугах, хтось — колишній ув’язнений, наркозалежний або ж ром, проте не жебрак, а в солідному костюмі.

«Жива бібліотека» дає можливість особисто познайомитися з людьми, які часто зазнають дискримінації, та зрозуміти, як сильно їхнє життя відрізняється від наших уявлень та ймовірних упереджень. Уперше такий формат спілкування випробували у 2000 році, на музичному фестивалі в Данії, й відтоді він поширюється по всьому світу. Так замість ворогувати з тими, кого не розумієш, вчать спілкуватись.

«Книгам» можна поставити будь-які запитання, навіть найбільш незручні. Це простіше зробити в інтимній атмосфері, наодинці з людиною в кріслі. Але через пандемію «Жива бібліотека» вже другий рік працює онлайн у Zoom-кімнатах. Через монітор важче налагодити контакт, тож люди там більш сором’язливі, більшість слухає з вимкненими камерами. Спілкування у попередні роки видавалося насиченішим завдяки живому спілкуванню, проте організатори запевняють, що такий формат дає можливість достукатися до ширшої аудиторії.

Я обрала для себе чотири «книжки»: історії лесбійської пари, мами гея, тата трансгендера та гея-військового. У повсякденні нечасто спілкуюся з людьми із подібним досвідом, тож разом з іншими Zoom-глядачами маю нагоду зануритися в нові світи, дізнатися те, що цікавить, почути чужі переживання й страхи. Щоб замість множити стереотипи і плекати ворожість — відчути та зрозуміти іншого. 

Любов до людини, незалежно від статі

На першу зустріч підключилась 30-річна Аля Шандра. Ця поки незнайома мені дівчина з темноволосим каре вважає себе пансексуалкою. Ні, це не те саме, що бісексуалка — тобто коли тобі подобаються як чоловіки, так і  жінки, уточнює Аля, коли про це запитує модератор. 

Аля розповідає, як одного разу потрапила на лекції квір-персони — тобто людини, якій некомфортно почуватись лише жінкою або лише чоловіком. Почуте надихнуло її осмислити власний досвід та емоції. Хто їй подобається? Як почувається у присутності різних людей? Зрозуміла, що має неконтрольований романтичний потяг. 

— Відтоді всім пояснюю так: я люблю людей — незалежно від статі, чи від того, називають вони себе «він» чи «вона», — каже Аля.

Зараз Аля зустрічається з дівчиною. Її звати Катя — на задньому фоні вона сидить за ноутбуком. Виглядає заклопотаною. Сховавши волосся під кепкою,  зосереджено вдивляється в екран, час від часу реагуючи усмішкою на слова Алі. Обоє дівчат сидять удома на кухні — глядачі «читають» їх у вихідний.

— Просто хочемо показати, що ми такі ж, як усі. Коли люди бачать нас у такій домашній атмосфері, це зрозуміти простіше, — говорить Аля.

Вона знизує плечима — мовляв, більше їй нічого додати, тому закликає глядачів запитувати. Присутніх найбільше цікавить те, як до сексуальної орієнтації дівчат ставиться їхнє оточення, чи не відчувають вони на собі косі погляди тих, хто звик до традиційних стосунків?

Алі складно щось таке пригадати.  Хіба якось вона йшла з Катею, тримаючись за руки, в районі станції метро Славутич, а навпроти прямувала юрма хлопців із пивом. «О, лесбійки!» — вигукнули вони. Цим усе й завершилося.

Загалом пара не надто старається привертати до себе увагу. Катя працює на державній роботі — коли Аля забігає туди з візитом, за руки дівчата вже не беруться. Катині колеги — люди віком за 60. Вони мало їздили світом, і пара побоюється, що через те їм важко сприймати щось радикально нове, хоч і підозрює, що їхній секрет уже розкусили. Добре, коли так, бо ставлення до дівчат ніяк не змінилось.

— А що кажуть батьки? — цікавляться люди у чаті. 

Про це Аля може розповідати багато. Її мама і тато живуть у селі Черкаської області. Спочатку вони нібито підтримали нові стосунки доньки: Катя у неї перша дівчина.

«Якщо ти щаслива, то і я теж», — сказала мама, потай усе ж сподіваючись, що це тимчасові сексуальні експерименти. Та коли з’ясувалося, що в дівчат усе серйозно, батьки перемінились.

— Найскладніше було татові, який завжди вважав іншу сексуальну орієнтацію «дикістю», — говорить Аля. — Але ми кілька разів відверто з ним поговорили, виплакались обоє і так почалась наша нова історія близькості.

У той складний період дівчину підтримував старший брат. Він перший з
Алиних рідних познайомився з Катею. А за місяць до дня народження Алі її батьки запросили пару до себе в село. Дівчата пригадують, що то була поїздка, де всі одне одного соромились, а тому постійно пили чай, аби поменше говорити.

Гортаючи сторінку за сторінкою, тобто зазираючи вглиб у долі дівчат, глядачі дізнаються: найближчі люди з їхнього оточення, дізнаючись про стосунки двох, проживали різні етапи, від заперечення до прийняття. Просто мусили це пройти. 

— На відміну від оточення, батьків не зміниш. Їхня підтримка найважливіша, тому добре, що ми зрештою порозумілися, — Аля перегортає останню сторінку своєї розповіді й вимикається з Zoom. 

Сексуальна орієнтація — не хвороба

Наступного дня можна було почути голос батьків, яким траплялось переживати камінг-аут дітей. На екрані з’являються мати з однієї сім’ї й батько з іншої. Історії прийняття у цих сім’ях різні. Герої починають свою оповідь. 

Про те, що її син гомосексуальний, Олена Глоба дізналась у 2003 році, коли він був іще підлітком. Удома стояв один комп’ютер на всіх, і там мама випадково побачила синові вірші, де той зізнавався в почуттях іншому хлопцеві.

— «Ти що, голубий?» — якось отак грубо я запитала сина в лоб, — згадує жінка. Її голос трохи схвильований, хоча вона не вперше розповідає цю історію на публіці. Можливо, соромиться своєї тодішньої реакції.

Тоді 16-річний Богдан спокійно відповів, що мама все правильно зрозуміла.

Так почалась історія, що перевернула життя сім’ї. Батько вважав, що «всю ту дурню» з сина можна «вибити», і сказав дружині шукати лікарів. Олена теж щиро вважала свого сина хворим. Пригадує, як бігала по лікарях, від яких почула протилежне: сексуальна орієнтація — це від природи і свої переконання варто змінювати радше близьким.

Батько так і не змирився — сім’я розлучилась. А Олена ходила від психолога до психолога, кожного запитуючи одне й те саме: чи знаєте ви, як мені змінити сина? Може, це я винна? Може, це я не так виховала? Відповіді були однакові: ні, ви ні в чому не винні.

— Всією душею я прийняла свою дитину лише через 8 років, — каже жінка. Її голос знову тремтить, наче видає почуття провини. 

Олена далі занурюється в минуле, й «читачі» дізнаються: вона, тоді викладачка іноземних мов у виші, запоєм читала англомовну наукову літературу, аби самостійно розібратись, що потяг до людей своєї статі справді є варіантом норми. Допомогло і спілкування з самим сином, із його друзями. Мама спостерігала за ними та потай раділа, що вони інтелігентні й наче ніякої загрози чи негативного впливу не несуть.

Змінивши своє ставлення до сина, почала помалу розповідати про його сексуальну орієнтацію родичам, друзям. Більшість сприйняли новину нормально. «Що ж, значить, наречену більше шукати не будемо», — чула мама у відповідь.

Олена усміхається з екрана. Сьогодні її син Богдан Глоба — успішний громадський діяч. Про це дізнаюсь уже з Вікіпедії та соціальних мереж цього чоловіка. Він вивчав фінанси, є співзасновником благодійної організації «Точка опори», працював помічником народного депутата і став першим відкритим геєм, який виступив із трибуни Верховної Ради. У 2016 році, через погрози та відчуття того, що до повного прийняття суспільством іще далеко, чоловік виїхав з України до США. Там згодом заснував організацію, що допомагає й підтримує ЛГБТ-українців, які так само емігрували. Нині одружений.

Мама сумує, що син так далеко, але радіє тому, що в нього все добре. Вважає Богданового чоловіка своїм другим сином і з трепетом спостерігає за тим, які чуйні у них стосунки.

Щоб історії інших сімей були менш драматичними, Олена заснувала організацію TERGO, що з латини означає «тил».

Там разом з різними фахівцями вона проводить тренінги для батьків, вчителів. Помічаючи, як у чаті з’являються одразу кілька питань про те, що робити тим, чиї рідні не можуть прийняти камінг-ауту, Олена наголошує, що мами й тати завжди мають куди подзвонити з проханням порадитись. Там допоможуть впоратися з емоціями.

— Я була гомофобною людиною і знаю, яке це відчуття. Та якщо я змінилась у свої 40 із лишком, значить, і інші зможуть, — говорить мама. — У молодшому поколінні батьків я вже помічаю зміни.  

Діти не винні, що народились не у своєму тілі

Прикладом таких змін може бути Андрій Шерстюк, батько трансгендера Кості, який нещодавно закінчив школу. Весь цей час чоловік також слухав Олену, а тепер розповідає власну історію. У його сім’ї не було проблем з прийняттям дитини.

— Звички, поведінка — все говорило про те, що ми маємо не дівчинку, а хлопчика, — спокійно пояснює чоловік.

Камінг-аут відбувся в 13 років, без зібрань родини та зізнань у соцмережах. Дитина підійшла до мами й буденно попросила її купувати віднині не жіночі, а чоловічі труси. Так само своєрідно поставила перед фактом тата: попросила більше не називати її на людях Катею, бо вона Костя.

— Нам не надто подобалося нове ім’я — деякий час ми жартували, чому саме таке, — пригадує Андрій. — Проте звикнути виявилось нескладно.

Чоловік небагатослівний, і глядачі кілька разів перепитують: невже й справді обійшлося без драми? Андрій і сам намагається зрозуміти. Він ніколи не почувався гомофобом, міркує вголос. Може, тому, що з юності мав друзів-геїв і дружбою на весіллі в нього теж був гей. Трансгендери не були для нього чимось цілковито новим, про них він чув іще за часів СРСР.

— Психологічно буває непросто, — зізнається батько. — Я жива людина, зі своїми емоціями. Буває, переживаю за те, що продовжити свій рід не вийде — видно, на моїй дитині він і зупиниться. Проте це мої особисті проблеми, не дитини. Ми любимо його й намагаємось виховати щасливу людину.

Через зайву увагу до сина батьки змінили йому 11 шкіл, кінець-кінцем середню освіту він здобув дистанційно, дізнаюсь я згодом з інших публічних інтерв’ю Андрія та його дружини Ксенії. 

Подружжя Шерстюків є членами організації TERGO, яку заснувала Олена Глоба. Там вони познайомились із багатьма дітьми, які так само не можуть ужитися зі своєю біологічною статтю.

— Розумієте, я не намагаюсь чогось навчити та нав’язати свою думку. Але те, що я бачив, — це страшно, — підсумовує Андрій у Zoom. — Ті діти на межі своєї психіки, на межі самогубства у рідному домі. Їм нікуди звернутися по підтримку, а вона передусім має йти від сім’ї. 

Діти не винні, що народились не у своєму тілі. Так звучить останній рядок «живої книги» Андрія. 

Українці та американці стурбовані

Скільки ж сьогодні у світі є представників ЛГБТ+, почали запитувати глядачі у батьків. Олена згадала, що підрахунки ведуть американські соціологи. Ще з 1990 року, підказує мені Google. У США є вибірка по штатах і навіть містах. Цифри різні. Все залежить від типу опитування — у телефонному люди зізнаватись бояться, в анонімному — розкутіші.

У 2020 році Інститут соціологічних опитувань імені Джорджа Геллапа, якому довіряють американці, з’ясував, що серед них проживає 5,6% людей, які вважають себе геями, лесбіянками, бісексуалами чи трансгендерами. У 2017-му таких було 4,5%, і доти ця цифра зростала на 0,5% щороку.

Глядачка Антоніна у Zoom-кімнаті переживає, чи не може бути так, що сексуальна просвіта у вигляді книжок «Принцеса і Принцеса», які продаються і в Україні, а також увага медіа до проблеми дискримінації людей ЛГБТ+ призводить до збільшення статистики. Схоже на те, що це турбує не лише українців. Американці щороку запевняють, що геїв та лесбіянок у їхній країні 20-25%, і що їх надто багато показують по телевізору. Але ні — з року в рік жодні опитування не підтверджують, що ці спостереження — правда, а в період з 2018 по 2019-й лише 8,8% гостей на американських каналах належали до ЛГБТ+.

— Цифри більшають через те, що ці люди перестали боятися говорити — у них з’являється голос, і я вважаю, що це можна вважати компліментом суспільству, — впевнено відповідає Антоніні Олена Глоба, знайома з останніми дослідженнями. — Але було б добре, якби їх проводили не лише у США, а й в Україні.

Побоювання, що людей з-посеред ЛГБТ+ стане більше, заважають багатьом країнам легалізувати одруження гомосексуальних пар, а також усиновлення ними дітей. Втім, неофіційно це все одно відбувається. Недавно в Україні з’явився партнерський договір — альтернатива офіційній реєстрації, чим уже користуються люди ЛГБТ+. А жінки живуть із жінками (чи чоловіки з чоловіками), виховуючи разом дітей, які народились у них від попереднього шлюбу. Ніби намагаючись переконати глядачів, Олена пригадує свого знайомого з Дніпра — його виростили дві мами, але до хлопців його не тягне. Виходить, виховання «не спрацювало».

Не працює і в іншу сторону, продовжує тему Олена, — коли батьки ненавмисне чи цілеспрямовано, через побоювання щодо сексуальної орієнтації, нав’язують дітям «правильну» поведінку,  чоловічу чи жіночу.

— У нас була класична, християнська сім’я. Чоловік — мачо, такими ж були й дідусі. Ми купували машинки, зброю — хотіли виховати хлопчика, — наголошує  Олена.

— Тоді, можливо, саме таке нав’язування викликає у дітей «відторгнення» власної статі? — це вже я озвучую в Zoom-кімнаті поширену тезу, яку колись прочитала в групах у соцмережах.

— Послухайте, не можна змусити дитину гратись конкретними іграшками, — відповідає мені Андрій Шерстюк. Він не злиться, але зі свого досвіду знає, що я неправа. — Я заводив дитину до магазину і давав йому самому визначитись. У результаті ми купували як ляльки, так і машинки.  

Жодна сім’я цілеспрямовано не виховає з дитини лесбійку чи гея, підсумовує Олена. Завдання батьків та суспільства полягає у тому, щоб упереджень до різних варіантів норми меншало.

— Було б добре, якби про це говорили ще в школі, у шкільних психологів, виявляючи таких дітей якомога раніше, аби вони зростали без комплексів та негативних думок про самих себе, — переконаний Андрій.

Якщо мовчати — нічого не зміниться

Позитивним дзвіночком про те, що суспільство переглядає своє ставлення до людей ЛГБТ+, може стати зміна поглядів у силових структурах, на фронті. Принаймні так здається після зустрічі з Владиславом Мірошниченком, ветераном та командиром артилерійської установки. Знайомлюсь через кілька днів з ним у Zoom, де він відверто розповідає свою історію.

23-річний хлопець говорить, що відчував себе геєм ще в школі. Був переконаний, що нічого поганого в тому немає, аж раптом довкола почалися розмови про те, що таких, як він, треба «вбивати».

— Але ж я ще маленький, нікому не встиг зробити нічого поганого. Нащо мене вбивати? — згадує свою реакцію Владислав. Відтоді, зізнається, аби підстрахувати своє життя, він почав викладати в Instragram фото з дівчатами та з’являтися з ними на людях.

На початку глядачі Владиславу питань не ставлять, тому він веде далі.

У війську, куди через кілька років потрапив хлопець, ходили ще страшніші розмови. «Таким треба відрізати голови», — сказав якось один колега. Проте Владиславу, попри страх, ставало дедалі більш некомфортно «сидіти тихцем у шафі», ховаючи себе справжнього від побратимів. Хлопцю не подобалися розмови на кшталт «тих геїв би в армію», бо знав: вони уже тут.

Згодом Владислав  дізнався про спільноту українських військових ЛГБТ+. З їхньою підтримкою він поступово наважився зізнатися колективу про свою орієнтацію. На диво, нічого страшного не сталось. Припинилися брудні жарти про геїв, а люди в бригаді стали більше між собою спілкуватись. Із розумінням поставились навіть капелани, військові священники, відповідає Владислав на запитання модератора.

— Але що тобі дає твоє зізнання, навіщо це все? — пригадує ветеран питання одного з побратимів.

Владислав пояснив: якщо до нього приїде хлопець, він не хоче розмовляти з ним потай. Хоче, щоб він міг бути таким самим гостем, як у когось дружина з дитиною.

За якийсь час Владиславу подзвонив колега — той самий, який погрожував «відрізати голови». Чоловік вибачився і сказав, що насправді не мав такого наміру, і щоб Владислав не переживав, що у їхніх стосунках щось зміниться.

— Добре, але якщо все так толерантно навіть у війську, то звідки ж беруться ті люди, які ганяються за демонстрантами на маршах рівності, пишуть образи у соцмережах, погрожують людям з ЛГБТ? — не розуміє Данило, один з глядачів.

Ветеран переконаний: коли це роблять організовано, групами — значить, хтось платить за це гроші.

— А коли агресію проявляє одна людина, то я роблю висновок, що вона просто надто мало знає мене чи про те, хто такі люди ЛГБТ+, — розмірковує Владислав. — Якщо я й далі мовчатиму, то нічого не зміниться.

Хлопець наголошує, що його камінг-аут — це ще й відсіч російським пропагандистам, які переконують людей в окупації, що ось прийдуть українські військові, серед яких і геї, та почнуть впроваджувати нові уявлення та поняття. Владислав хоче довести людям, що він такий же, як усі, та не несе загрози майбутньому. 

Звідси й головний урок «Живої бібліотеки»: не судити людей, так само як і книжки, лише за обкладинкою.