Земля дала — земля взяла

У 2010-2018 роках на українських шахтах загинули 315 гірників. У першому півріччі 2019-го — ще шестеро. Майже 12 тисяч травмувалися. Міністерство енергетики та вугільної промисловості дає статистику лише за останні десять років. Мовляв, інформації про попередні роки — немає. 

У шахтарській інтернет-енциклопедії MiningWiki збирають дані про аварії в Україні з 1992 року. Там нарахували 906 смертей. У кожного із загиблих залишилися дружина, діти чи батьки. Шахта дала гірникам роботу, натомість забрала життя. 

Попри високу смертність, українські шахти й далі працюють, а гірничі технікуми та університети щороку випускають сотні молодих спеціалістів, готових знову і знову спускатися під землю.

Людмила Владик, удова Володимира Владика, який помер у серпні 2014 року на шахті «Павлоградська» (ДТЕК) 

Людмила Владик відчиняє хвіртку і запрошує сісти на лавці. Вона щойно з городу. На роботу не ходить — доглядає молодшого сина з інвалідністю. Живуть у свекрухи, в її приватному будинку у Павлограді на Дніпропетровщині.

Людмилин чоловік Володимир помер на зміні у шахті «Павлоградська» п’ять років тому — зупинилося серце. Помешкання, де жили, здали квартирантам — усе там про нього нагадує.

— Поховали його у День шахтаря — найбільше свято в нашій родині. Вже всі змирилися, прийняли цей біль, нічого не змінити. Чоловік пішов на четверту зміну, з п’ятниці на суботу. Зранку я працювала, мала гарний настрій. І тут мені дзвонять, кажуть, що він помер. А ми якраз закупилися продуктами, аби святкувати День шахтаря. Для нас це свято було — як Різдво чи Новий рік. А тепер от уже п’ять років не відзначаємо.

Хоча на серце Володимир ніколи не скаржився, з четвертої зміни його підняли мертвого. Для всіх це був шок. Адже чоловік проходив усі медкомісії, не платив за довідки лікарям, тиск мав 120 на 80. Так, були проблеми зі спиною, хронічний бронхіт, але це звичні недуги для шахтаря.

На «Павлоградській» він із 1999 року працював ланковим бригади. Познайомилися, коли вертався додому, якраз із четвертої зміни, а я продавала морозиво. Зупинився, розговорилися.

Мені було 19, а йому 24. У нас любов була три місяці, і ми одружилися. Досі не розумію, як можна за три місяці заміж вийти. За півтора року старший син народився. А за десять — друга дитина. Жив він, звісно, для нас і заради нас. Старався для сім’ї, возив на відпочинок.

Поховали за рахунок шахти, так само пам’ятник поставили. На роковини хлопці з бригади принесли мені гроші. Мабуть, він був для них хорошим другом.

Після інциденту було розслідування, мене на засідання комісії запрошували. Перевіряли його на алкоголь, наркотики — нічого не знайшли. Після експертизи віддали мені документи. Бережу — можливо, дітям чимось допоможуть.

Старший син минулого року вступив в університет. Сам, на державне, батькові пільги не знадобилися. Вчиться в Гірничому інституті, на факультеті «Наук про землю». Але в шахту, сказав, не піду. Батькові, мовляв, вистачило.

Ольга Кушнаренко, вдова Руслана Кушнаренка, який загинув у травні 2013 року на шахті «Благодатна» (підприємство «Павлоградвугілля», ДТЕК, Дніпропетровська область)

Ольга Кушнаренко теж живе зі свекрухою, яку називає «рідненькою мамою». Виховують восьмирічного Артема.

Ольга тримає дамську сумочку, на губах — рожева помада. Сідаємо в «Ладу-десятку», щоб поговорити. Двері відчинені, спека. Навколо гавкають собаки та граються сусідські діти.

Відчувається, що жінка довго налаштовувалася бути спокійною та стриманою. Але умовний та хиткий захист розсипається, щойно мова заходить про чоловіка. З’являються сльози й довгі паузи між словами.

Вони познайомилися на зупинці. Ольга працювала пакувальницею в Синельниковому на заводі з виробництва сухариків. Був вечір, зустрілася з подругами, розговорилися. Руслан вийшов з автобуса і попросив телефон для дзвінка — власний у нього розрядився. Дівчата погодились допомогти за шоколадку. Так і почали спілкуватися.

— Чоловік працював підземним електрослюсарем на шахті «Благодатна». 22 травня 2013 року вийшов на роботу востаннє.

Зранку пішов і не повернувся. Чекали його до четвертої пообіді. Думала, просто затримався — буває, робочі автобуси їдуть пізніше. Всі сусіди вже знали, але нам ніхто не говорив.

Зрештою подзвонили з «Благодатної». Сказали: «Не переймайтеся, але на шахті сталася аварія».

Того дня, ближче до кінця зміни, у 143-му збірному штреку на горизонті 210 метрів перекинулися дві вагонетки з вугіллям. Під ними загинули двоє електрослюсарів шахти. Один із них — чоловік Ольги Кушнаренко тридцятитрирічний  Руслан.

— Ще й досі судять простих хлопців із бригади, яка тоді працювала внизу. Нікого з начальства не звинувачували і не звільняли. Їздила на суди, вивчала всі томи справи — і не вважаю цих хлопців винними… Якби у шахті дотримувались техніки безпеки, якби створювали нормальні умови, то не було б і таких випадків. Внизу має бути все, аби людина могла піднятися звідти живою.

До суду я тих хлопців не бачила, але чоловік мені про них розказував. Знала їхні прізвища, які вони люди.

Пам’ятаю, слідча у мене спитала, чи міг хтось навмисно погано закріпити ті вагонетки. Але то все маячня! На Руслановому місці могли опинитись і ті хлопці.

Зрештою я не позивалася, написала відмову — жодних претензій не маю. Мені казали: «Вам, мабуть, гроші заплатили». Але це не так.

Хлопці з бригади — а їх більше як двадцять — щороку приїжджають. Разом на кладовище до чоловіка ходимо. Вони звичайні люди. Там бригадир — така безневинна людина. У нього теж сім’я, діти. В одного з хлопців за час слідства народилося двоє дітей. Не уявляю, як його дружина з такими переживаннями вагітною ходила… 

Мій чоловік був таким добрим — не дозволив би, щоб я їх судила. Як я можу? І мені їх шкода. Вони мені розказували, як туди побігли, коли це сталося, хотіли допомогти. Але то вже було марно.

Суди, певно, тривають досі, бо дружина другого загиблого шахтаря хоче морального відшкодування.

Руслан був хорошою людиною. Шкода, що таких мало. Синові не було і двох, як батько загинув. У мене є фото чоловіка в хаті, ми ходимо на кладовище. Сказала Артемові, що тата немає, що він на небі, нас бачить. Не казала, що загинув на шахті. А він дивиться на фото, каже «мій таточко». Приходить на цвинтар — пам’ятник цілує. Любить його по-своєму. Перший клас закінчив, великий уже і на тата схожий.

Коли народжувала сина, чоловік сказав, що називатиме він. Коли прийшов у пологовий і тримав його на руках, нагадала: «Я ж його синочком називаю, чекаю». А сама давно пропонувала ім’я Артем. Тоді Руслан сказав, що буде син Артемом. Дуже чекав на дитину.

Ми з чоловіком прожили разом всього три з половиною роки, і це були хороші роки. Купили машину, народили дитину, гарно життя складалося. Не думала, що все так швидко обірветься.

Мені й досі не віриться. Спочатку думала, він просто кудись сховався. Або сталася помилка. Може, це все брехня? Бо я не бачила його мертвим — на впізнання їздила мамина кума. Ми з мамою не витримали б. Нас одразу попередили: «Там немає на що дивитися». Кума повернулась і сказала: «Того, що бачила, ніколи вам не розкажу».

Тетяна Коліда, вдова Тараса Коліди, який загинув на шахті «Степова» у березні 2017 року (державне підприємство «Львіввугілля»)

Червоноград — шахтарське місто за 70 кілометрів від Львова. Життя тут тече в особливому ритмі. О 4 ранку вікна багатоповерхівок починають запалюватись, о 6 містом снують старі «ЛАЗи» та «Ікаруси» з номерами шахт на лобовому склі. Всього у Червонограді та околицях — 7 шахт. Більшість містян та селян навколо так чи інакше з ними пов’язані.

Тетяна Коліда живе у селі Поздимир. Працює фельдшеркою в сільському медпункті, виховує двох дітей та добудовує хату, яку колись почали зводити разом із чоловіком Тарасом. Тепер вона робить це сама — Тарас загинув на шахті.

2 березня 2017 року у конвеєрі шахти «Степова» в селі Глухів під Червоноградом унаслідок вибуху стався обвал гірської породи. На аварійній ділянці працювало 34 гірники. Восьмеро загинули, серед них і Тарас Коліда. Це стало найбільшою аварією за всю історію Львівсько-Волинського вугільного басейну.

Із Тетяною ми знайомимось на автовокзалі. Жвава жінка зі світлим волоссям. На чорній футболці написано: «Do not disturb». Вона говорить про чоловіка розважно і стримано, та згодом охоче відпускає емоції.

— То була перша зміна. Готуючись зрання на роботу, казав мені: «Вимикай світло, бо подорожчало з першого числа». Приготувала тормозок, як завжди. На прощання поцілувала.

Після роботи Тарас мав заїхати у Червоноград, їжі купити. Але мені подзвонила санітарка, сказала, на шахті аварія.

Для мене аварія на шахті — це поломка комбайна, що призводить до невиплати зарплати. Або паровоз забурився, і день працюватимуть безплатно, бо його треба розбурити. Але аж ніяк не те, що сталося в той день. 

Мене тоді попросили допомогти одній мешканці, якій стало погано. Вона все повторювала: «Що я скажу дітям». А я ще й не здогадувалася. Подумала, її чоловік займає керівну посаду, тож вона й переживає. За аварії, як я уявляла, перш за все відповідає керівництво.

Згодом зібрала аптечку, поїхали на шахту. Там нас ніхто не чекав, нічого не повідомляли, далі прохідної не пустили. Але з того, які люди приїхали, можна було судити про масштаби аварії. Вже Гройсман в адмінбудівлі давав конференцію журналістам, а я ще нічого про чоловіка не знала.

Виходять хлопці зі зміни, питаю, чи бачили чоловіка, — ніхто не може сказати. Постійно дивлюсь на телефон, а ніхто не дзвонить. Чоловік раніше казав, що мій номер вказав у страхівці, аби повідомили, як щось станеться. Тож, думаю, мені би вже сказали. Подзвонили його батьки, кажуть: «Немає Тараса». А я їм: «Як ви можете там у селі знати, якщо я тут, на шахті, і ніхто нічого не каже?»

Аж поки вийшов знайомий: «Тримайся, твій є у списках».

Поїхали у Червоноград, у лікарню. Це 15 кілометрів від шахти. Там висів листок А4 з написаним від руки списком загиблих. На той момент ми вже стільки заспокійливого випили, що це гальмувало реакцію. Не могла збагнути, що робити далі і як я сюди потрапила. Вранці сказала йому «до побачення», і от — нема чоловіка. І ти сама з отим шматком паперу. 

Потому питала у відділі кадрів: «Чому не подзвонили?». Кажуть, розгубилися. 

Без чоловіка важко. Що він робив — сама не можеш.

Відчуваєш втрату щодня. Коли чоловік вдома, лягаєш спати й почуваєшся якось безпечніше. За майбутнє дітей спокійна. А тепер є хата — нема господаря. Заробили на машину — нема водія. Є діти — немає батька. Є старенькі батьки — немає сина

Випускний у садочку, танець із татком — а його нема. Всі паску несуть із чоловіками, а ти сама. На вечерю всі з сім’єю, а ти сама.

Говорили з Тарасом, що варто покинути шахту, бо небезпечно. Він пішов туди, бо потрібні були гроші на будівництво. Раніше він працював лісничим майстром. Але чоловік казав: «Ти собі навіть не уявляєш, наскільки шахта — злагоджений організм». І хай робота небезпечна, але вони всі там один за одного, як одна сім’я. «Існує ціле міністерство вугільної галузі. Люди з вищою освітою щодня ходять на роботу. Вони думають про нашу безпеку».

Тарас дуже тішився, що народився 17 грудня, у день святої Варвари — захисниці шахтарів. Казав: «Заходимо на шахту, а нас свята Варвара зустрічає». Сім років пропрацював — жодної подряпини. Виробництво важке, у медпункті постійно бачила, як один кашляє, у другого радикуліт, у третього бурсит. Комусь глиба на голову впала. Але чоловік вірив, що його Варвара охороняє. 

Діти важко пережили. Ми з ними домовилися думати, начебто батько поїхав на заробітки за кордон. Як будемо добре поводитися, він буде нам щось надсилати. Син дуже хотів баскетбольне кільце, тато довго йому обіцяв. Купили, вчепили, дитина розрадилась. І діти повірили в той вимисел, і я. Так простіше жити. Наче він ще приїде, ще подзвонить. 

З дружинами інших загиблих здружилися. Здається, тільки вони мене знають. Ловлю себе на думці, що не розуміла раніше вдів, адже бачила сильних, самодостатніх жінок. А якими зусиллями це дається — того ніхто не бачить. 

За два роки суду ще жодного не було. Після аварії багато обіцяли, але нікого не покарали. Хтось пішов на вищу посаду, хтось працює далі.

Галина Клак, удова Олександра Клака, який загинув на шахті «Степова» 2 березня 2017 року (державне підприємство «Львіввугілля»)

Чоловік Галини Клак Олександр загинув разом із чоловіком Тетяни Коліди на шахті «Степова». Доти жінки не зналися — горе звело. Галина чорнява і струнка. В очах — непосильна втома і печаль. 

Вона познайомилася з Олександром у Львові. На той час він уже давно працював шахтарем, тож забрав її у Червоноград. 

— Я не встигла зрозуміти, що до чого. Життя лише починалось, а тут — сама з малою дитиною, і роби що хочеш. Ми прожили разом усього три роки й чотири місяці.

Того дня пішов на роботу, як завжди. А потім мені хтось подзвонив і сказав, що на шахті аварія. Батько чоловіка будував ту шахту, працював там понад 20 років. І мама його певний час там працювала. Тому, коли ми туди приїхали, нас пустили всередину.

Я питала, чи знає хтось, що з Олександром Клаком. Якась жінка мені відповіла: «Не знаю, як із вами говорити і що вам казати».

А потім просто відчинилися двері у медпункт чи щось таке, і я побачила там накриті тіла. Вони лежали просто на підлозі. Я спитала: «А то що таке?». Вони дозволили зайти подивитися. Довелося заглянути смерті в очі. Загиблих усіх підняли наверх брудними, у вугіллі. Спочатку батько пішов упізнавати сина поміж усіх, аби мені не довелося. Впізнав. Я не повірила — тоді вони відкрили мені мого. Із цим тепер жити.

Рік працювала спеціальна слідча комісія. Обвинувальний акт, який передали до суду, стосується шести людей: в. о. директора шахти, інженера з охорони праці, головного інженера та трьох керівників дільниць. У Сокальському суді справа потрапила до судді, в якого закінчувалися повноваження. Новий суддя ще понад пів року вивчав справу. А коли у липні ми прийшли на призначене засідання, судді не було — пішов у відпустку. 26 вересня відбулося підготовче засідання. Фактично, жодного суду ще не було. 

Після аварії вирішила піти вчитися. Вже мала диплом із менеджменту, але хотіла отримати юридичну освіту, аби вміти захистити себе. У 2017 році стала студенткою Львівського університету внутрішніх справ. Це додало мені сил, я перемкнулася на іншу сферу, на інших людей — замість сидіти в хаті й переживати горе. Зараз розумію, що то було правильне рішення. 

Коли загинув чоловік, дитина ще навіть не розмовляла. Як син трохи підріс, сказала, що тата нема і не буде ніколи. Не прийде, з нами не житиме. Аби дитина не чекала. Не могла сказати, що тато закопаний на цвинтарі, туди не водила. Ми просто живемо без тата.

***

Шахтарські вдови втомлені. Хтось уже й гніву не має.

Свята Варвара відвела їхніх чоловіків на небо й тепер пильнує решту. 

Бо більше нікому.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]