Зелена Гура

Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.

Василь Шляхтич

Від Зеленої Гури до Берліна — менш як 200 кілометрів — якихось дві години авто. До Києва — 1218 кілометрів, це приблизно чотирнадцять годин безперервної їзди, не рахуючи черги на кордоні, — отже, насправді два дні.

— Давайте зустрінемося біля церкви, після служби, — пропонує місцевий український письменник Василь Шляхтич.

Ми зупинилися за кілька кілометрів від Зеленої Гури у містечку Нова Суль. Тут живе Ігор — тато Христі. Щодня він бере велосипед і їде працювати на завод. У вільний від роботи час можна посмажити шашлики на подвір’ї чи поїхати в аквапарк Зеленої Гури. Таке воно, культурне життя українських заробітчан. Вечорами приходять просити тютюн сусіди-поляки. «Сімейка Адамсів», як ми їх назвали, — вічно похмурий чоловік, набридлива і тактильна дружина Барбара та троє їхніх синів середнього віку. Зазвичай уже зранку всі п’яні, часто з розбитими лицями. Один сидів у в’язниці — побив коханця своєї дружини. Коли вийшов на волю — дістав від старшого брата сокирою по голові. Третій каже, що не п’є горілки — лише пиво, бо коли нап’ється міцного, стає дурний і б’ється головою до дерева. Звідки вони взялись у Зеленій Гурі, яка до Другої світової війни звалася німецькою Grünberg in Schlesien, хлопці не знають і не цікавляться.

Почувши про греко-католицьку церкву в Зеленій Гурі, Ігор зголошується їхати з нами. Храм заповнений, ще зо два десятки людей стоять на вулиці. Тут же граються діти — гасають одне за одним і щось кричать польською. Після служби знайомимося з Василем Шляхтичем. Запрошує нас на каву до себе додому — за місто.

— Знаєте, я пишу, — хвалиться пан Василь дорогою до авто. — Я поет. Пишу багато. Вже видав чотири збірки і п’ята приготовлена. Пишу на лемківській говірці, також на польській мові і на українській. Мені не робить різниці. Я вам подарую свої збірки дотеперішні і мапу села Улюч, звідки походжу, — теж подарую. Он гляньте, на тих фотографіях хору є тато мій, Микола Шляхтич.

— Ще є Андрій Шляхтич, — читаю я підпис під старим фото.

— То мій стрийко, як у нас називали, — тата брат. Це фото ще з довоєнних часів — тридцяті роки минулого століття. Така вона була, Лемківщина, до «Вісли». Тут, у Зеленій Гурі, більшість виселено з Лемківщини. І зараз сепаратизм свій починають.

— Який сепаратизм?

— На мою думку, — довірливо нахиляється до мене Василь в авто, — то все планує зробити священник наш греко-католицький. Він навіть ворожо ставиться до мене, бо я йому про це говорив. Сказав: «Отче, як ви можете шось отаке робити?!» Бо тут є об’єднання лемків, яке входить до об’єднання українців, і ми разом зустрічаємось і разом щось організовуємо. А є інше об’єднання — так зване стоваришення лемків, і ці страшенно проти українців і проти України.

Проїжджаємо кругові перехрестя, які, можливо, проєктував Михайло Кертичак, і опиняємося за містом. Сідаємо в альтанці на подвір’ї, до нас виходять Василеві дружина й син.

— І багато в Зеленій Гурі українців? — питаю.

— Важко сказати, — відповідає Василь. — Всього переселенців є може, тисяча, а може, і більше, але багато уже сполячилося. До церкви одної і другої ходить 150-200 людей. А так званих річників — ті, що на Різдво і Великдень, — то їх, може, 400 чоловік є. Асимілювалося багато… Перші десять років після виселення не було ані священників, ані шкіл, ані нічого. І люди, щоб триматися свого, просто зустрічалися. Хоч тоді навіть по-свому говорити не можна було. А вже потім трохи дали попуск і якось ми організувалися…

— Я у всіх запитую, то й вас запитаю: де для вас дім?

— Та ось де — дім! — обертається і вказує на хату Шляхтич.

— Я про дім як батьківщину.

— Батьківщина — то єсть, то єсть… — його голос починає тремтіти.

— Я там, на своїй землі в Улючі, був тиждень тому. То так відчув усе, палили ватру, співали трошки. Говорили по-свому діалекту. Улюч мав свої слова, навіть інакші, ніж на Лемківщині і на Бойківщині.

Василь замовкає і дивиться кудись крізь нас.

— А хтось повернувся в село? — повертаю його до реальності.

— В Улюч? — перепитує Шляхтич. — Нема вже села. Тільки ліс і церква. Село спалили — Військо Польське. З 400 хат ні одної не лишилося. І не можна було вертати. Тато хотіли, казав: «Хоч якусь хату зроблю і будемо помаленьку доробляти». Але не позволили. Уже тепер можна, але фінансово важко — треба купити свою ж землю і ставити хату. А для цього треба бізнес мати.

Він знову замовкає. Його син прощається з нами — повертається до Вроцлава. Ми теж потроху збираємось — пан Василь обіцяє показати українську домівку в Зеленій Гурі і хоче разом із нами відвідати у притулку легендарного 99-річного Степана Семенюка.

Приміщення домівки маленьке — одна кімнатка для зборів на кільканадцять осіб, завалена книжками бібліотека і кухонька — попити кави.

— Раз прийде десять осіб, — каже Василь. — А іншого разу четверо збереться. Поговоримо щось собі, позгадуємо. Хтось про Україну скаже. Такі посиденьки просто.

Він зачиняє двері — їдемо в притулок до Степана Семенюка.

Степан Семенюк

— Стефан, — розповідає про Семенюка Василь Шляхтич, — коли я прихожу, постійно питає, чи були ми в домівці. Активний був діяч. Його справжнє прізвище Драницький. Родився на Волині, вчителював, був у підпіллі, став одним із засновників УПА, потім його арештували — він мав документи на прізвище Семенюк, і так воно закріпилося за ним, потім засудили до смертної кари, але замінили ув’язненням, вивезли на Сибір, там він піднімав повстання у Норильську. А потім вернули його до Польщі — як до держави, громадянином якої він був.

— А жив тут, у Зеленій Гурі?

— Спочатку на півночі, а потім тут.

Ми під’їжджаємо до притулку для комбатантів — тобто ветеранів. Яка іронія долі, усміхаюсь я. Тепер тут під одним дахом доживають віку ветерани Війська Польського, можливо, Армії Крайової і разом із ними — один старий упівець. Запах старості пронизує усе навколо. У пана Степана окрема кімната, з якої він рідко виходить. Сидить у памперсі і щось їсть. Пильно дивиться на нас. Василь Шляхтич представляє нас із Христею і простягає Степанові «Наше слово».

— Він у свої майже 100 років ще читає без окулярів! — усміхається Василь.

Семенюк одразу обертає газету останньою сторінкою до себе і уважно переглядає некрологи.

— А ви звідки приїхали? — дивиться до нас. — З Києва?

— З Києва!

— І як там Київ?

— Та стоїть.

— Я вперше був у Києві, — згадує старий, — у 39-му, як прийшли більшовики. Я пішов вчителем працювати, бракувало вчителів, і нас відправили на курси. Київ — то святе місце…

Він поринає у свої спогади і забуває розповідати далі.

— Питайте щось у нього, — радить Василь.

— Може, — звертаюся я до Степана, — розкажете, як УПА створювалася на Волині?

— Як прийшли німці… — починає він. — Треба знати, що багато українців співпрацювали з німцями. Але потім того ентузіазму вже не було… То був нелегкий час…

Він знову поринає у спогади і мовчить, дивлячись крізь час. Повертається у реальність, гортає газету. Згадує про нас, ще кілька разів пробує щось розказати, але врешті занурюється у спогади так, що вже годі його звідти витягнути.

— Не пощастило вам, — бідкається Василь Шляхтич. — Буває, так ясно розказує, що тільки встигай записувати.

Ми виходимо надвір. Прощаємося з Василем і їдемо. За три тижні Степана Семенюка не стане.