Заплив до мрії

— Вода — це невагомість, яка тебе тримає. Це незалежність, — міркує Оля Свідерська. Тендітна дівчина з мідно-рудим волоссям сидить поруч мене на візку і, як завжди, — усміхається. Усмішку цю я бачила не раз. На шпальтах сайтів, у відеосюжетах. Оля — спортивна гордість країни, дворазова призерка Літніх Паралімпійських ігор 2012 і 2016 років.

Доріжка № 4

Сірий куб із бетону та скла: такий вигляд має Дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Надія», що розташована у центрі Кропивницького. Тут навчаються плаванню діти, оздоровлюються дорослі, готуються до змагань професійні спортсмени.

Блакитні стіни пофарбовані олійною фарбою, стара дерев’яна, колись бордова, підлога, височенні стелі. Праворуч — білі двері з олімпійськими кільцями. Махаючи рукою знайомим і долаючи невеликий поріжок, туди заїжджає юнак на візку.

Тепле вологе повітря із запахом хлору, плюскіт.

Усього чотири доріжки. На трьох плавають діти, а четверта — рідна для спортсменів з інвалідністю. Тут видно й Олю — у яскравому купальнику та рожевій шапочці.

Шлях до спорту

Через дитячий церебральний параліч вона на візку з дитинства. Їй було тринадцять, коли у місті відкрили групу плавання «Інваспорту». Із вибором сім’я не вагалась.

— Коли всі лікувальні методи себе вичерпали, — розповідає Ольга і озирається на довколишню метушню — тренування дітей-легкоатлетів, — мої батьки шукали способи реабілітації. Багато хто рекомендує воду і плавання для розслаблення м’язів. А я з дитинства любила воду — у морі чи у річці сиділа до посиніння. Вони знали, що для мене це забава. І навіть сварилися, бо залишити мене саму у воді вони не могли.

На плавання з професійною метою діти зазвичай приходять у шість-сім років, але на той час у дівчинки не було чемпіонських амбіцій. І графіки тренувань — незручні. Інколи заняття починались о 6.30, інколи о 12.00.

— Пам’ятаю, як батьки прокидаються, забирають мене в машину, а я їду ще сонна, — згадує Ольга. — Лише на місці там прокидаюсь. Я живу в такому районі міста, де маршрутки нечасто ходять. Вони курсують із сьомої години, а мені в цей час уже треба бути на тренуванні. Всіх моїх досягнень не було б без зусиль батьків.

Плавання приносило радість. Якось на змаганнях дівчині вдалося подолати дистанцію з неочікуваною швидкістю. Такий результат дозволив їй отримати звання кандидата в майстри спорту, на яке вона не сподівалась.

— У групі були і старші діти, і молодші. Зі старшими тренери займалися серйозніше, і коли я дивилась на них, у мене з’являвся азарт. Одного разу я поїхала на чемпіонат України і ненароком виконала норматив на звання кандидата в майстри спорту. Це стало для мене несподіванкою, бо дистанцію я подолала з шаленою швидкістю. Тоді після розмови з батьками я подумала: «А чого б не спробувати стати майстром спорту?»

Тренування чемпіонів

У 2006-му з Олею почала працювати тренерка Олена Кузніцова. Та займалася раніше зі здоровими спортсменами, однак коли паралімпійський чемпіон Юрій Андрюшин проплив 50-метрівку батерфляєм за 35,03 секунди і попросив її готувати його до змагань, не змогла відмовити. Згодом пішла працювати в ДЮСШ № 1 у відділення «Інваспорт» і набирала на заняття дітей з інвалідністю.

— Зараз можна піти в управління освіти і взяти списки шкіл, де є учні на інклюзивному навчанні, — розповідає Олена. — Тоді ж таких не було і я ходила по лікарях. Розпитувала травматологів, окулістів чи неврологів і просила передати інформацію про спортивну школу пацієнтам.

Батьки зазвичай про існування «Інваспорту» не знали, а якщо знали, то боялися високої оплати. Лише згодом, коли зрозуміли, що навчання безкоштовне, почали тягнутися до центру.

Коли тринадцять років тому до Олени прийшла Оля Свідерська, тренерка не знала її справжніх можливостей.

— У дітях із проблемами рухового апарату не видно, хто стане чемпіоном, — пояснює Олена Кузніцова. — Вони можуть кілька років нічого не показувати, а потім в один момент зробити стрибок до спортивних досягнень.

Сама Оля згадує, що потрапити у збірну вдалося не одразу — з третьої спроби. Невдачі засмутили плавчиню, і вона завагалася, чи це дійсно її шлях. Вирішила вступати у полтавський виш.

Коли ж таки потрапила у збірну, поєднувала навчання і тренування.

— Паралельно я здобувала освіту бухгалтера. Тоді ще ніхто не думав, що спорт стане моєю справжньою професією, — каже чемпіонка.

Після успіху Олі Свідерської до її тренерки Олени Кузніцової вишикувалась черга охочих стати чемпіонами. Хоча знали, що вона жорстка.

Могла крикнути. Але в басейні без цього ніяк — усюди ж плюскіт води. Це вже зараз підвищувати голос стала не так часто, бо працює зі спортсменами з порушеннями слуху. З ними спілкується мовою жестів, якої навчила й інших своїх спортсменів. Тепер може руками «висловити» зауваження.

Серед вихованців, якими пишається тренерка, є Андрій Деревінський — бронзовий призер Паралімпійських ігор 2016, а також Ірина Терещенко — мультимедалістка Дефлімпійських ігор 2017 року (санкціоновані Міжнародним олімпійським комітетом спортивні змагання найвищого рівня для людей, які не чують).

Робота на результат

— Усі бачать картинку зі змагань і думають: «Та що там, проплисти п’ятдесят метрів. Хіба це тяжко?». А це щоденна праця на результат, — каже плавчиня.

Понад півроку спортсменка і тренерка проводять у запливах не у рідному місті. Олі доводиться їхати деінде, щоби проводити тренування. У Кропивницькому немає великої води — 50-метрового басейну, у якому, за міжнародними стандартами, мають відбуватися змагання. Лише 25-метровий. Тому їздить в Кам’янське, Миколаїв і Бровари. Там вони перебувають із весни до осені. Родина до такого графіка звикла, але він складний для особистого життя.

— Це непросто. Треба шукати ту людину, яка буде з тобою в одному полі. І розумітиме, що це праця на результат, на потім. Попри те, що життя відбувається тут і тепер.

У Кропивницькому поміж тренуваннями Оля встигає ще відпочити, зробити якісь хатні справи — і одразу на вечірнє заняття. У вільний час — читання, фільми, зустрічі з друзями. Також чемпіонка вчить англійську. Це часто допомагає, наприклад, за кордоном. Як-от після виступу на Паралімпіаді в Ріо, коли треба було дати інтерв’ю іноземним журналістам.

Усі бачать картинку зі змагань і думають: «Та що там, проплисти п’ятдесят метрів. Хіба це тяжко?». А це щоденна праця на результат

— Хоча буває, що повертаєшся з вечірнього тренування о сьомій вечора і вже нічого не хочеш, — сміється Оля.

Зізнається, що в неї буває і фізична, і емоційна втома.

— Підготовка до Паралімпійських ігор — це морально-емоційний тягар. Не все завжди вдається. Інколи є проблеми зі здоров’ям, і сезон не завжди складається так, як хочеться. Не все з першого разу. Але ми працюємо над тим, щоб показати гідні результати, — ділиться Оля.

Спорт як свобода

Для спортсменів тренування — це життя, переконана Олена Кузніцова.

— Вони цим живуть, — каже. — Часом навіть питають, коли вже їхати на збори. Думаю, сумують за спілкуванням з однодумцями. Вони розуміють, що в якийсь момент це закінчиться.

Оля не любить зими. У цей час місто не адаптоване навіть для звичайних мешканців, а що казати про пересування на візку. Тому, коли їздила на змагання за кордоном, дивувалася навіть пандусам.

— З’їзди, ліфти, доступність адміністративних послуг — в Україні потрібно запровадити базові речі. За кордоном я бачила, наприклад, легкові автомобілі, куди людина може заїхати просто на візку, або механізми, які складають візок до багажника без зайвої допомоги. Для нас це здається фантастикою, але це реально. Пересування має бути доступним, це могло б полегшити нашу соціалізацію, — каже Оля.

У її житті багато залежить від підтримки, яка дає змогу долати перешкоди. З дитинства падати духом не давали батьки.

— У всіх трапляються погані дні, але це не має впливати на результат. Є віра, що завтра буде краще. Для цього треба працювати. Я маю реалізувати себе, щоб показати приклад, що не треба здаватися.

Вікно у світ

У скарбничці мандрів спортсменки — Німеччина, Велика Британія, Канада, Ірландія, Шотландія, Бразилія, Мадейра, Мексика.

— З одного боку, здається, що ми трохи привілейовані й бачимо світ, — міркує Оля. — Але це не так масштабно, як здається на перший погляд. Здебільшого ми бачимо лише готелі та басейни.

Змоги взяти із собою команду підтримки на олімпіаду, як це робить, наприклад, олімпійська збірна США, поки що немає. Рідні обличчя на трибунах для паралімпійців залишаються мрією.

Натомість під час останнього Чемпіонату Європи в Ірландії українців зустрічала діаспора.

— Ми були як удома. І всі трибуни за нас. Коли лунав гімн і нагороджували когось із колег, ми відчували колосальну підтримку, — згадує дівчина.

Вболівали за паралімпійців не лише в басейні, а й запрошували із собою на екскурсію Дубліном.

— Представник громади садив нас у машину, розповідав про місто і як їм тут живеться. Це було неймовірно приємно!

Є місця, куди хочеться повертатись. Для Олі це передусім Мадейра.

— Там місцевість гориста і важко пересуватись на візку, але природа настільки фантастична, що я б хотіла повернутись і насолодитися цим місцем іще раз.

Через насичений графік відпустка для Олі — це перш за все змога побути вдома і провести час із рідними.

— Багато хто дивується, чому я так люблю бути вдома. Але після стількох відряджень мені важливо набутися в одному місці. Часто я відмовляю на пропозиції кудись піти.

***

— Буває, приїжджаєш зі змагань і чуєш: «Ага, срібло. А наступного разу буде золото? На Паралімпіаді ж буде золото?». Люди в такий спосіб хочуть мотивувати. Але ми, спортсмени, не любимо загадувати наперед, — каже чемпіонка.

Протягом року вона пропливе понад 1600 кілометрів у тренувальному басейні. Адже на горизонті — Паралімпійські ігри в Токіо. Це мрія, яку треба перетворити на результат.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]