Захищені

Обійняти онучку. Побачити обличчя своїх вірян. Зняти білий халат, коли робочий день офіційно завершено, і не засиджуватись понаднормово. Кожен з тих, хто вирішив вакцинуватися від COVID-19, мав на це свої причини. Ми зібрали чотири історії від українців із різних куточків країни, які переконані: наслідків хвороби є більше підстав боятись, аніж міфів про вакцинацію.

«Більше не втрачати людей»

Про період, коли її місто найбільше потерпало від коронавірусу, до сьогодні згадує з жахом — і острахом, що це може повторитися. Коли Косів на Франківщині охопила пандемія, 41-річна медсестра Наталія Ліхошерстова працювала «на передовій» — бігала поміж трьома десятками ліжок із пацієнтами, давала їм ліки, змушувала дихати. Разом з іншими медсестрами закликала медпрацівників на поміч, щоб розмежувати потоки хворих. Коли бачила черги людей, які взимку у мінус 15 мусили чекати надворі з пневмоніями, зверталася до військових, аби ті поставили намет, де медсестри робитимуть людям тести. Оплакувала втрати: у той період від ковіду померла її колега. Оговтатись Наталія так і не змогла. Увесь час жила надією, що одного дня вчені таки винайдуть вакцину — і світ повернеться до нормального життя. 

Про вакцини Наталія знає чимало. Понад 20 років завідувала фельдшерсько-акушерським пунктом і за цей час зробила більш як тисячу щеплень немовлятам і літнім людям. Найбільшою своєю помилкою вважає те, що довго боялась робити щеплення від гепатиту В, відмовляла від цього рідних. За її навчання про вакцину було замало перевіреної інформації, зате міфи й страшилки ширилися з неймовірною швидкістю. Ситуація змінилася, коли пішла на тренінг від ЮНІСЕФ — по тому прийняла рішення вакцинуватися від COVID-19 сама і щепила усю родину. Замислилася: скільком своїм невіглаством зробила медвежу послугу?

З вакциною від ковіду такої помилки вже не припускалася. Після всього, що пережила у лікарні, не сумнівалася в необхідності вакцинації. 

—  Аби тільки повернутися до нормального життя. Хочеться бачити усмішки людей без масок, хочеться їхати в гості, обіймати одне одного. Аби тільки не втрачати більше людей — створити той колективний імунітет і жити нормальним життям.

Осиротіла церква

Хвороба і віра завжди тримаються поруч. Втім, з настанням пандемії віряни змушені були триматись якнайдалі від храмів. Якоїсь миті священнослужителі почали читати проповіді, які ніхто, крім них, не міг почути. А від людини у сповідальні їх тепер відокремлює решітка, шар пластику та медична маска, за якими заледве видно очі. Такою з приходом ковіду пам’ятає свою церкву 62-річний отець Михайло Димид, священник Української греко-католицької Церкви і професор Українського католицького університету. Служить в одній з найбільших парафій Львова — у храмі святих Володимира і Ольги. 

— До пандемії коронавірусу на щонедільні літургії до нас приходило від п’яти до семи тисяч людей. Коли ж навесні минулого року були введені карантинні обмеження і жорсткий локдаун, збиратись дозволили максимум вдесятьох. Так дивно було приходити у порожню церкву — були наче осиротілі.

Боротися з цим відчуттям осиротілості допомагало усвідомлення, що пандемія, як і кожен інший виклик долі, має глибокий сенс — зробити людей сильнішими, навчити їх давати собі раду в солідарності з іншими. Це усвідомлення поглибив і той факт, що сам — складно і з госпіталізацією, але пройшов випробування коронавірусом цієї зими. Каже, так йому легше відчути біль тих людей, які теж зіткнулись із хворобою і потребують його підтримки. 

З повним розумінням того, скільки страждань людям приносить хвороба, з вірою в Бога і колективний імунітет, вирішив вакцинуватися від COVID-19 сам та щепив усю свою родину, як тільки в Україні стали масово щепити священнослужителів. Мав на це багато причин.

— Крім збереження власного здоров’я, хочу, щоб в Україні з’явилося більше свідомих людей — тих, хто розуміє вагу спільного імунітету. Крім цього, я вакцинувався, щоб мати змогу допомагати іншим. Вакцинуватися — це будувати свідоме громадянське суспільство. Це коли ти думаєш не тільки про свою егоїстичну користь, а й про усе суспільство.

Повернути собі свободу

Перші три місяці карантину 28-річна Ярослава не виходила з дому. І не вийшла б, якби не потреба відвідати лікаря. Протягом року, коли від ковіду померли кілька її знайомих, страх захворіти поглибився. Зрідка гуляючи навколо будинку, обов’язково вдягала маску. Категорично забороняла наближатися до себе людям на вулиці. З приїжджою подругою гуляла, тримаючи безпечну дистанцію. Інші друзі та знайомі особисте спілкування з дівчиною в той час перервали —  боялися заразити: стало відомо, що COVID-19 впливає на підвищення цукру у крові.

Ярослава Шеремета живе з цукровим діабетом. Якщо інші люди хворіють на застуду раз на сезон, то вона — тричі, бо щоденна боротьба з рівнем цукру виснажує організм і ні на що інше його вже не вистачає. Стомлена постійним страхом хвороби, ізоляцією від близьких людей, історіями в черзі до лікаря про те, наскільки критично у діабетиків під час ковіду стрибав цукор, Ярослава чекала на вакцинацію більше, ніж на свій день народження. Ще восени завчасно звернулася до сімейної лікарки і сказала, що готова вакцинуватися будь-коли, й періодично нагадувала їй про себе. В очікуванні жила до кінця квітня, коли нарешті щепилася першою дозою, і змогла нарешті видихнути.

Не стримуючи усмішки під маскою, вийшла з кабінету —  каже, вакцина стала для неї єдиною змогою повернути собі свободу. Змогою розірвати дистанцію з навколишнім світом і нарешті перестати боятися.

Урок від Любові

Тривога, зростаючи з кожним днем карантину, змусила її перепробувати усе — якоїсь миті знайшла себе за сидінням у медитації та наспівуванні мантр. Так шукала спокою. Та сповільнений медитацією пульс знову підвищувався, коли у свідомість вривалася думка про учнів, яких уже давно не бачила наживо, та чоловіка, що гарує у шахті, пока вона, відірвана від світу, сидить у чотирьох стінах.

Найбільше лякала невизначеність — на початку пандемії ще не було зрозуміло, як розвиватимуться події, як уберегти себе й рідних від вірусу, врешті, коли знову відкриють школи. 55-річна Любов Ейхман — учителька молодших класів у селі Балки Запорізької області. Коли після жорсткого карантину школи знову відкрили, найбільше боялася принести хворобу до класу — розуміла усю відповідальність і не давала собі послаблень у дотриманні карантинних обмежень. Та в листопаді все одно захворіла. Коли лікарка, до якої звернулась по консультацію, без аналізів призначила антибіотики, Любов засумнівалася і звернулася до іншої лікарки.

— Оля працювала анестезіологинею в Запорізькій обласній інфекційній лікарні і загинула, рятуючи своїх пацієнтів під час пожежі у лікарні на початку лютого. Їй було всього 26 років, для мене ще зовсім дитина, вона повністю віддавалася своїй справі і давала мені рекомендації телефоном. Якби не Оля — не знаю, що б зі мною було. 

Коли в Україні почалася масова вакцинація, освітян щепили одними з перших. Пам’ятаючи, як страшно було лишитися у замкненому просторі віч-на-віч зі своїм страхом, з думкою про те, як сильно хоче забрати до себе онучку на канікули, Любов одразу поставила плюсик навпроти свого імені у списку — згодилася вакцинуватися від COVID-19. На щеплення привела й чоловіка.

Спостерігаючи пізніше, як на вакцинацію записується її колега, яка до того довго вагалася, подумала з гордістю, що все робить правильно.

Від початку пандемії ЮНІСЕФ розвінчує міфи про COVID-19 та інформує українців про те, як вберегти себе та близьких від хвороби. Спільно з МОЗ фонд запустив і підтримує національний Комунікаційний центр з вакцинації від COVID-19, який регулярно відповідає на запитання українців про щеплення. Спеціально для пріоритетних груп ЮНІСЕФ створює інформаційні матеріали (поширено пів мільйона примірників), а також проводить масштабні кампанії для всієї країни. Зокрема кампанію «Захищені», де можна дізнатись історії вакцинованих українців. Кампанія охопила 20 000 000 людей.

Читайте також:

Сміх у кінці тунелю

Життя та смерть у книзі лікаря, який бореться за пацієнтів з COVID-19