Захищатиму своє село

Троє хлопчаків вистрибують на шматки бетону на ґрунтовці, які колись були широкою сільською дорогою. 11-річний Сашко, його 7-річний брат Єгор і їхній друг, 12-річний Діма, жили в окупації пів року. Сили оборони України звільнили їхнє село на березі річки Інгулець наприкінці жовтня 2022 року, але люди не поспішають сюди повертатися: у колись чималому селищі залишилося трохи більше сотні людей й всього кілька будинків із дітьми. 

— Добрий день вам! Це блокпост! — старший з хлопців зупиняє нашу автівку посеред тієї-таки дороги й гордо, аж піднявши носа, тримає у руках  дерев’яного автомата. — Проїзд, — підвищує голос, — тільки за паролем! 

— Слава нації?.. — усміхаюся. 

— Смерть ворогам! Проїжджайте! — кричать й сміються вже всі троє.

Брати Сашко та Єгор — у завеликих для них гумових калошах й цивільному одязі, а їхній сусіда Діма — у штатних берцях ЗСУ теж не за розміром, флісовому костюмі під мілітарі й чохлом від плитоноски із чотирма шевронами. 

— Ого, — роздивляюся патчі, — навіть офіцерський погон маєш. Це тобі хтось із військових подарував? 

— Ага, — зітхає, — стояли тут наші пацани, то подарили. Ось у мене ще є шеврон «Молодий» — у мене такий позивний. Прикольний, да?

Хлопці щиро тішаться можливості хоч із кимось потеревенити. Останній рік, відколи почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, вони майже не виходили на вулицю: «Так, на подвір’ї інколи ганяли м’яч, але, в основному, — каже 12-річний Діма, — я в телефоні. Єгору й Саші ще не купляли мобілок, то поки одна на трьох». 

У перший місяць окупації, у лютому-березні минулоріч, росіяни не цікавилися цим селищем. Але згодом розгорнули довкола свої позиції та оперативні штаби — зрозуміли, що через село проходить річка Інгулець, яка зв’язує дві сторони Херсонської області, і перекинули у населений пункт власні регулярні війська. Щоб перешкодити контрнаступу Сил оборони, згодом окупанти підірвали міст через річку, а далі — розпочали війну з місцевим населенням. 

Цивільні потайки переходили через Інгулець вночі. Під страхом розстрілу чоловіки й жінки на човнах діставалися лівобережжя Херсонщини: купували медикаменти та їжу, а дехто — передавав ЗСУ інформацію про розміщення ворожих сил.

Ті ж, хто хотів евакуюватися з села на підконтрольну офіційній українській владі територію, мусили проходити окупаційну «фільтрацію»: місцевий священник, єдиний, кому це дозволили росіяни, збирав списки на виїзд, а потім умовляв загарбників випустити із селища хоча б старих та дітей. Автівки тих, хто намагався виїхати самостійно, розстрілювали. 

— Я добре запам’ятав той час, — каже Діма, стискаючи у руках муляж автомата, — і не хочу, щоб усе це повторилося. Як виросту — стану військовим. Захищатиму моє село і всю Україну.