За статевою ознакою

«Запам’ятай, жінки приходять в армію у двох випадках: або по чоловіка, щоб скорше завагітніти і вийти заміж, або через власну тупість, бо думають, що тут маліна й за них все будуть робити. От ти, мала, хоч і не військова, але, по ходу, з других: рішила собі, що ти крута журналістка, смерті не боїшся, передовою бігаєш, та? Ну заходь, сматрі», — на вході до бліндажа під Донецьким аеропортом каже мені вдвічі старший піхотинець. 

За понад шість років висвітлення подій на Донбасі я бачила у війську, здається, усі відтінки сексизму — від печерного «варила б борщі — була б живішою» до, на жаль, уже звичного «війна — не жіноча справа». 

Попри те, що армія змінюється і далеко не всі чоловіки дозволяють собі утискати посестер, дискримінація у силовому блоці все ще існує. Ба більше — вона є і в мирному житті: серед самих жінок, які, замість вдячності за захист, кидають дівчатам-військовим, що вони «погані мами, які залишають дітей і тікають від родин на війну». 

Станом на весну 2020 року у ЗСУ служило близько 31 тисячі жінок — усього 12% від загальної кількості військових. Щоб не лишитися невидимим батальйоном, сильні духом дівчата борються на службі одразу з двома ворогами — буквальним противником і міфами про жінок в армії. 

Повертаючись додому, ветеранки об’єднуються, щоб рятувати одна одну від тих самих проблем, що й у чоловіків, тільки у поєднанні з частим невмінням суспільства приймати силу серед краси. 

Гендерно чутливі питання

Травень 2019 року. Перед тоді ще Адміністрацією Президента стоїть дівчина у довгій чорній сукні. Її темне волосся закриває плечі, погляд спрямований чітко на вхід до будівлі. У руках — плакат: «11 серпня 2014 року під час артобстрілу села Степанівка 17 ОМБСр та 18 ОМБСр РФ з території Росії було вбито мого чоловіка. Ви збираєтеся домовлятися з убивцями?»

Ветеранка Юлія Кіріллова вийшла на одиночний пікет, протестуючи проти можливого референдуму про переговори з Кремлем. Відколи у 20 років втратила на Донбасі чоловіка, а потім і сама служила на передовій у ЗСУ, дівчина навчилася не боятися і, хай навіть одна проти всіх, завжди відстоювати своє.

Якось Юля прочитала в книжці фразу: «Бійтеся жінки у чорній хустці, їй уже немає чого втрачати». І тепер каже, що протест під АП також був про відсутність страху. 

В армії Кіріллова була спочатку діловодом, потім розвідницею-гранатометницею, і врешті медиком. На відміну від багатьох інших жінок, їй пощастило не відчувати дискомфорту в чоловічому колективі. Коли вийшов наказ перевести усіх дівчат на «жіночі посади», побратими навіть писали рапорти й наполягали на тому, що Кіріллова потрібна їм саме як розвідниця. Хоча настояти на своєму тоді не вдалося, ветеранка каже: 

— Слухаю історії посестер про дискримінацію і щоразу з вдячністю згадую хлопців, з якими разом служила, — утиски, на щастя, обійшли мене стороною. 

Попри те, що особиста трагедія і передова сильно загартували, за декілька років між ротаціями й полігонами Юля почала відчувати, наскільки складно їй залишатись у строю. Важко було не тільки від болю втрат і постійної психологічної напруги — зрештою почало підводити і здоров’я. Кіріллова звільнилася з війська в кінці 2017-го. Перший рік після демобілізації, аж поки не потрапила в лікарню, дівчина перебувала у важкому емоційному стані — мала, зокрема, панічні атаки, що могли трапитися з нею у натовпі. Відтоді як усвідомила, що саме з нею відбувалося після повернення у мирне життя, ветеранка відкрито говорить про важливість психологічної підтримки й радить іншим не чекати сторонньої допомоги, а самим звертатися до терапевтів.  

Жіночий ветеранський рух, у який входить Кіріллова, починався зі злетів ветеранок і військовослужбовиць. Об’єднані спільними проблемами, вони збиралися, щоб познайомитися, підтримати одна одну і, зрештою, допомогти. Коли ж близько трьох десятків жінок, а це основний кістяк, відчули, що мають сили на системнішу роботу, — почали шукати гранти для підтримки принаймні інституційної діяльності і розмірковувати над тим, чим найперше можуть бути корисними для своїх. 

— Зараз, — розповідає Кіріллова, — ми допомагаємо дівчатам, наприклад, послугами психолога, групами психологічної підтримки. Проводимо тренінги з основ підприємництва, фінансової грамотності і проєктного менеджменту. Запустили ІТ-курс, у рамках якого хочемо не просто дати ветеранкам можливість перекваліфікуватися та опанувати затребувану професію, а й розвінчати міф про те, що дівчата нібито йдуть в ІТ, лише щоб знайти у цій сфері забезпеченого чоловіка. 

Жіночий ветеранський рух об’єднав уже понад 500 жінок. Частина з них бере активну участь у житті організації, інші є користувачками  послуг, що їх надають ветеранки. 

За словами очільниці руху, ексвійськової 32-річної Андріани Арехти, потреба об’єднатися саме у жіночу організацію виникла через неможливість відстоювати свої права поодинці. 

— Жінки, — каже Андріана, — серед великої кількості чоловіків в армії стають невидимими. Об’єднавшись, нам легше вирішити проблеми, що стосуються гендерно чутливих потреб. Самі по собі ми, варто визнати, не надто ефективні, а от в організації, саме як проактивна частина громадянського суспільства, можемо відстоювати і адвокатувати власні цінності та інтереси. 

Рівність і медична реформа

Між собою ветеранки кажуть, що події на Донбасі буквально зробили їх видимими. І показали суспільству, що жінка в армії — це не завжди кухарка. Наприклад, Адріана, хоч офіційно вважалася швачкою, начальницею цеху з ремонту й пошиву речового майна, насправді входила у штурмову групу, з якою провела сім успішних операцій зі звільнення українських міст. 

На Донбасі ветеранка була разом із чоловіком, який досі служить у ЗСУ. Вже під кінець мобілізації Андріана завагітніла і, каже, звільнилася з армії, бо хотіла зберегти дитя.

Коли народжувала у Франківську, чула, як перешіптувалися медсестри, мовляв, іди, глянь, там «атошнік народжує». А коли виписалася з пологового, в одній із синових довідок побачила запис: «П’ять місяців утробно перебував в зоні АТО».

— Тоді подумала, що деякі генерали стільки не були на передовій. І усвідомила, що я справді хочу залишити синові кращу Україну, ніж вона дісталася мені. 

Крім проєктів із психологічної підтримки та допомоги посестрам у здобутті «мирних» професій, Жіночий ветеранський рух ставить перед собою і глобальніші задачі. Організація має план розвитку на найближчі п’ять років і, поміж іншим, прагне змінити медичну систему в армії. За стандартами НАТО, кожен підрозділ повинен мати, зокрема, штатного гінеколога. 

— Якщо це неможливо, — каже Андріана, — до роботи долучається Військово-цивільне співробітництво, й армійці підписують договори зі спеціалістами на місцях. Важливо знати, до кого саме звертатися і хто з цивільних лікарів уже уклав договір із ЗСУ, адже ми маємо, наприклад, випадок, коли військова, завагітнівши, пішла до гінеколога в одному з мирних міст Донбасу, а він замість вітамінів призначив їй препарати для медикаментозного аборту. На щастя, дівчина поцікавилася перед купівлею, для чого призначені ці ліки.  

Офіційної статистики щодо хронічних хвороб, отриманих жінками внаслідок служби на сході, чи безпліддя з тих же причин немає. Проте в організації підкреслюють: проблема з безпліддям, викликаним, зокрема, переохолодженням під час служби, настільки велика, що зачіпає навіть не сотні, а тисячі ветеранок. 

— Так само, власне, і з чоловіками. Вони також не мають доступу до, наприклад, урологів. І так само мають хвороби, що призводять до безпліддя. Крім допомоги вузькопрофільних спеціалістів, яку можна налагодити, або ввівши їх у штат бригад, або завдяки Військово-цивільному співробітництву, необхідно також внести зміни до медичного формуляра — документа, який визначає перелік медикаментів, якими забезпечують військовослужбовців. Туди необхідно додати низку не надто дорогих препаратів на кшталт гормональних та протигрибкових, які б дуже допомагали у разі виникнення захворювань. 

Попри готовність до діалогу й бажання працювати, Міністерство оборони, яке відповідає, у тому числі, за медичне забезпечення війська, за словами Андріани Арехти, наразі лишається для ветеранок закритою структурою. На численні заклики до співпраці, звернення й запити дівчата отримують здебільшого сухі відписки. Але не втрачають надії і сподіваються, що зможуть достукатися до відомства бодай за допомогою медіа. 

— Ми розуміємо, — підсумовує вже Кіріллова, — дикість ситуації, коли чоловік залишає дружину з дітьми, йде на передову і одразу вважається героєм, а жінка, яка залишила чоловіка з дітьми, отримує від суспільства: «Ти — погана мати, покинула малюків».

— Але, разом із цим, усвідомлюємо, що рівність має стосуватися всіх. І чоловіки-військовослужбовці, наприклад, також повинні мати можливість піти в декретну відпустку по догляду за дитиною. Зі збереженням місця та вислугою років, як це є зараз у жінок. 

Реабілітація у мандрах 

Руде, яскраве аж до болю в очах волосся. Військова форма «різного калібру», штани з одного комплекту, бушлат — з іншого. І чорно-біла арафатка довкола шиї. Тепер 27-річна фельдшерка-акушерка, Вероніка Арістова з позивним «Ніка» потрапила на Донбас у 2015 році. На передову пішла доброволицею — за покликом серця і з бажанням рятувати інших записалася в окрему добровольчу чоту «Карпатська Січ». Підрозділ у той час тримав оборону поблизу Донецького аеропорту — у селах Піски й Водяне, де згадкою про колишній престиж досі слугують розбиті снарядами котеджі й порослі травою місця для басейнів та лазень. 

Медрота, а з нею і Ніка, базувалася в одній з покинутих дач у Пісках. Обстріли тоді були заледве не цілодобовими, тож медики весь час трималися напоготові — зібрані й злагоджені, завжди готові приймати поранених. 

— Але була ситуація, — каже тепер Ніка, — до якої ми не підготувалися. 15 квітня 2015 року загинув наш командир Олександр Чирцов із позивним «Піонер». Він вийшов у двір медслужби, і там за секунду розірвався ворожий снаряд. Один з осколків влучив «Піонерові» у груди, зачепив магістральну артерію. Ми вибігли допомагати, і тільки побачили його останній подих. 

Забирати тіло командира Ніки приїхала «Зоя» — ще одна доброволиця, парамедик із «Госпітальєрів» Катерина Приймак. Нині обидві дівчини входять до Жіночого ветеранського руху. 

— Після «Карпатської Січі», — веде далі Ніка, — я служила в ОУН і у 93-й бригаді. Загалом віддала війні понад три роки: звільнилася за станом здоров’я восени 2018-го після того, як відчула, що мене накриває психологічно і я можу не справитися з навантаженням. 

Спочатку свій дивний стан, коли у літаку, дорогою на реабілітацію в Естонію, почало сильно нудити, медик пояснила укачуванням. Коли ж почала працювати з психіатром, а не з невропатологом, усвідомила: нудотою і тремтінням усередині насправді була панічна атака — один із проявів ПТСР.

Погано ставало не тільки у повітрі, а й у машинах чи маршрутках: виявилося, саме транспорт слугував ветеранці тригером — нагадуванням про сильний обстріл, під який потрапила, сидячи у бойовій машині піхоти. 

— За пів року до того, як я звільнилася за станом здоров’я, мій чоловік отримав під Волновахою множинні осколкові поранення і втратив око. Зрештою вдома опинилися двоє ветеранів не тільки з фізичними, а й із психологічними проблемами. Я почала озиратися, шукала, за що б зачепитися, окрім родини, і усвідомила, що зараз багато таких дівчат, як я.

Щоб згуртувати своїх на місці і самій собі допомогти боротися з ПТСР, Ніка стала регіональною менеджеркою Жіночого ветеранського руху у Львові. Зараз у тутешньому осередку організації зареєстровані 197 ветеранок. Але попросити про допомогу можуть колишні та чинні військовослужбовиці з усіх куточків України. 

Інша львів’янка, Юлія Філіповіч, потрапила на передову з Майдану. Покинула навчання і у 19 років вступила у Правий сектор. Додому повернулася за два роки — приїхала у рідне місто й відчула, як її все ще накриває хвиля патріотизму, а люди довкола, навпаки, стали геть інші — відсторонені, замкнені у власних потребах. 

Спосіб соціалізуватися, навчитися приймати себе, хай навіть із психологічними проблемами, і, врешті, приймати суспільство таким, як воно є, ветеранка знайшла у мандрах. Завдяки Жіночому ветеранському руху нині Філіповіч закінчує підготовку з проєктного менеджменту і от-от представить проєкт із мандрів ветеранок Україною, який сподівається запустити на базі цієї ж організації. 

— На передовій, коли перебуваєш на межі життя і смерті, — ділиться дівчина, — починаєш усвідомлювати, наскільки коротким може бути наше існування. І тоді життя, без перебільшень, набуває іншої цінності. Ти повертаєшся додому й раптом ловиш себе на думці, що нічого не бачила не те що за кордоном — навіть Україною нормально не їздила. Мандри будуть допомагати ветеранкам реінтегруватися, отримати психологічне розвантаження, побути серед своїх і почати відкривати для себе країну. 

Яблуні Недзведського

Сотні людей заповнюють площу біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові. Кам’яний Кобзар та 16 динамічних статуй внизу монумента, що символізують боротьбу людей праці за свої права, звисока дивляться на натовп. Під пам’ятником стоїть закрита труна, заслана синьо-жовтим стягом. Сім років тому тут починався місцевий Євромайдан, а з 2014-го під тінню Шевченка прощаються з військовими, загиблими на Донбасі. 

— Дивись, які гарні квіти принесли мамі. Вона ж їх так любила, — захлинаючись сльозами каже старша жінка у чорній, туго зав’язаній, хустці. 

На її колінах, зціпивши зуби, сидить 9-річний хлопчик. Він не плаче і, на відміну від дорослих, не відводить погляд від труни — там, під прапором, його мама, кулеметниця батальйону «Донбас» Яна Червона з позивним «Відьма». Із початком збройного конфлікту на сході жінка була волонтеркою, а восени 2016-го підписала контракт із ЗСУ. 

Гострої вдачі, справедлива й водночас весела Яна служила нарівні з чоловіками. Коли йшла в армію, чула численні: «У тебе ж двоє дітей! Сиди вдома з чоловіком!» На те всміхалася і відрізала: «Таки-так. Двоє дітей. І я на передовій захищатиму їхнє майбутнє». 

Яна майже ніколи не розлучалася зі своїм кулеметом. Щоб підняти собі й побратимам настрій, висаджувала на позиції квіти. Мріяла побачити перемогу, але загинула 2 квітня 2019 року під час мінометного обстрілу.

За даними зведеної волонтерами Книги пам’яті загиблих, станом на листопад 2020-го у результаті бойових дій на сході України загинули 16 жінок. Наймолодшій з них, стрільчині 92-ї бригади Алєсі Баклановій, було всього 19 років. Дівчина народилася в Луганській області і пішла у військо, щойно досягла повноліття. 

На прощанні з «Відьмою», поміж сотень людей у натовпі, була і ветеранка Юлія Кіріллова.  Стояла біля закритої труни й бачила, як син посестри мужньо стримує сльози, чула, як її менша донька по той бік труни схлипує і пошепки каже: «Мама…»

— Той день, — уже тепер ділиться Юля, — став для мене власною точкою неповернення. Миттю, коли я твердо вирішила, що, раз залишилася жива, маю продовжувати боротьбу на мирній частині країни. Після прощання ми з посестрами поїхали у Краматорськ, де висадили нашу першу Алею пам’яті з 16-ти декоративних яблунь Недзведського, які символізують жінок, загиблих у цій війні. За півтора року такі алеї з’явилися ще у Києві, Львові, Черкасах і Житомирі. 

Звертатися по допомогу й підтримку до Жіночого ветеранського руху можна:

через Фейсбук;

за телефоном: 067 576 72 07;

або за допомогою e-mail: zhinochyi.veteranskyi.rukh@gmail.com

Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Авторка фотографій Вероніки Арістової з Донбасу: Ірина Рибакова, 93-тя ОМБр