Її прадід — комуніст

У двадцять першому столітті приїжджає вона сюди — у щедрі північні ліси та висохлі болота на кордоні з Білоруссю, повні жаб, зміюк і вужалок. Хоче поговорити про прадідуся-комуніста. Він із тих комуністів, які винні у смертях тутешніх людей.

Напередодні каже людям: «Мій прадід був комуністом, він був настільки комуністом, що навіть винен у смертях односельців». Від того їй стає спокійніше. Так вона ніби просить вибачення за ті темні часи, намагається якось зменшити біль, якого він, її родич, комусь завдав. Іноді ставить свічку. У Бога не вірить, але, мабуть, вірять вони і, мабуть, вірили їхні мертві.

Вона приїхала поговорити про їхніх мертвих.

Тут залишилося двісті хат. Іще менше — без розібраних на шифер, цеглу і дрова дахів, підлог і печей. Тобто мало тут хат із людиною. Її прадідусь — а отже, думає, й сама вона — винен тут у смерті принаймні двох людей.

38-річного Михайла Максимовича, який не пішов у колгосп і якого у листопаді 1937 року вивели під руки з хати, а четвертого дня розстріляли. Бо агітував проти колгоспу й розпускав провокаційні чутки.

За рік після Михайла Максимовича, у свіжому й пахучому травні, малописьменного колгоспника Андрія Якимовича теж розстріляли — за антирадянську агітацію.

Нема як дізнатися, де подівся Увар Логвинович, який заледве мав сорок років і початкову освіту, але підривав заходи партії.

Приходить вона до жінок із прізвищами цих чоловіків. Держун, Андрущенко, Єрмоленко. Питає: «Чи не вашого батька, брата, діда убила я, тобто мій прадід?». Ви пробачте нам, каже.

Може, ви знаєте — їх реабілітували, здається, у 89-му. Може, то втішить вас якось, загоїть біль із минулого, якщо ви росли без діда, батька, брата. «Ваші мертві були невинні — винні були мої».

Дрібні розпливчасті цятки колись землистих, а тепер випалених сонцем очей дивляться на неї з недовір’ям:

— Га, дитино, ребілатували? Що то за слово? Га, поновили добре ім’я? А нашо? Чого було проти Лєніна йти, шкодити? Ет, аби зараз усіх цих постріляти… визискувачів, — каже їй Катря Андрущенко, така стара жінка, що на лиці всіх зморшок уже й не розмістити.

Добре. Мабуть, не вдасться поговорити. Просто, кажуть, за місяць тут закриють останній магазин. Про це тут охочіше розповідають.

Коли закриють магазин — тут не залишиться ні роботи, ні місця для зустрічей. Спочатку був колгосп, і колгосп був у комуністів, і він закрився першим. А потім полягли гараж, тік, музей, школа, пошта, клуб, два магазини. Місяць тому закрили й бібліотеку.

Усім селом ринули туди нести книжки, які брали й не вертали усі ці роки. Її мама віднесла туди «Антологію жіночої прози», що пролежала в них казна-скільки, — неймовірна дивина, що ця книжка загалом з’явилася у цім селі на двісті хат. Дерев’яні дошки підлоги у дні закриття невтомно рипіли. Старші жінки викладали на стіл романи про ніжних горян і журнали з вирваними пробниками кремів та шампунів, що додавались інколи на рекламних сторінках. Чоловіки повертали фантастику, яка вже збулася. Говорили у бібліотеці про все й ні про що — хто хворів, хто помер, хто вчора полем тікав од чоловіка із сокирою.

Нині всі йдуть в останній магазин і подовгу теревенять із продавчинею про країну, пенсії, війну, вбогий день, піст. Продавчиня не встигає всім важити то цукерки, то манку, то ще трохи цукру. «Золотко, як їхатимуть товари, дозамов іще дві буханочки білого, га, бо приїдуть куми». «А покажи ще оту жуйку синю для онуки й чоловічий парфум у коробочці. Скоки він тут стояв? Років десять? Пам‘ятаю, думала взяти його чоловіку на якесь свято».

Магазин — це останнє, що ще діє в селі, окрім кладовища, на якому вже точно не вистачить місця на всі хати. Але на те в магазині відказують просто: «Усе це місце пропаще — суцільне кладовище, ми всі вже поховані тут».

Навіть відспівати нема кому, бо не колгосп таки упав першим, а церква. Її комуністи підірвали у шістдесятих, відтоді тут самий бур’ян. Та й ховати вже нікому, бо останній вправний гробар заснув десь у лісі в снігу, і його, мабуть, розтягнули вовки.

Та кажуть: «Хто рив землю під станції, коли воду проводили в селі, той і могилу вириє».

Вона все ще хоче поговорити про себе, тобто про прадіда. Іде до найстаршої баби в селі, а та каже їй: «Внучко, ти більше знаєш — мо’, й нам тут до Росії та і приєднатися?»

Вона її розуміє — найстарша баба в селі плутає Росію та Совєтський Союз. Їй конче треба в совєтський час, бо там вона була молодою, а тут вона вже тридцять років як стара.

Хай, нічого. Іде говорити до іншої. Але інша хоче до Лукашенка, до Білорусі тобто, але щоби за Лукашенка. То хоч не до Росії, думає, але якийсь чужий дід сидить поруч на лавці, кашляє і у думки втручається:

— Один чорт куций, — каже. — Усіх розстріляти.

Мертві тут мертві.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]