Євген із «Назарету»

У радянські часи посеред лісу на околиці міста Дрогобича розташовувалась ракетна військова база із потужним наземним арсеналом техніки. Секретний об’єкт довелось ліквідувати одразу після падіння Радянського Союзу. Не лишилося майже нічого — окрім товстого шару бетону, що вже поріс деревами. У цьому лісі, де минулої епохи за полчищем військової техніки та зброї люди ховалися від страху війни, ще досі можна натрапити на вцілілі фрагменти написів на облуплених стінах розвалених бункерів. 

Нині тут розташувався реабілітаційний центр для наркозалежних «Назарет», де люди намагаються не втікати від страху, а навпаки — прийняти, зрозуміти й побороти його. Сюди приходять ті, хто остаточно зневірився. Такі, як він.

45-річний Євген тут уже пів року. 

Він шукав миру всюди: на війні, в монастирі, в реабілітаційних центрах, у лісі. Зрештою, в самому собі. Намагався зрозуміти світ навколо, прийняти себе таким, яким є. Боровся зі своєю одержимістю. Допомагав іншим повірити в себе. А сам — зневірювався й падав. А потім знову віднаходив віру і далі прямував своїм шляхом.

У дитинстві його найбільшою радістю був татів велосипед «Україна», на якому вони разом їздили до моря. Тоді Євген був щасливою і безтурботною дитиною, яку тато вмощував на раму ровера та віз на західне узбережжя Криму. Море, вітер, велосипед і свобода були його найбільшими дитячими радощами. Це був його тихий і благий час із самим собою.

— Я потрапив у «Назарет», бо не міг навіть умерти. Мені хотілось померти, а не виходило.

Колишній пластун, студент-богослов, монах, доброволець батальйону «Крим» з медаллю за звільнення Маріуполя, наркозалежний. Сьогодні Євген безперервно шукає мир. І власний мир він, здається, знайшов. Проте для зустрічі з самим собою йому довелося пройти довгий і подекуди дуже темний шлях.

Пластун

— У 1992 році я потрапив до останнього призову Радянської армії в Прибалтиці. На той час я вже покурював траву. Мені було 18, коли вперше спробував наркотики. Далі звільнився з армії. Все, що було пов’язане з наркотиками, кримінальним світом, власним падінням, грабежем, — усе це було про мене. Трохи пізніше, десь у 1995-му, я зрозумів, що залежність поволі оволодіває мною, захоплює мою свідомість. Це були перші прояви, але я тоді цього ще взагалі не розумів. Хоча й усвідомлював, що роблю недобре. Обманюю себе, рідних. Маму, сестру, тата.

Все, що було пов’язане з наркотиками, кримінальним світом, власним падінням, грабежем, — усе це було про мене. Трохи пізніше, десь у 1995-му, я зрозумів, що залежність поволі оволодіває мною, захоплює мою свідомість

Вживанню наркотиків посприяли дитячі травми. 

З дитинства Євген не ладнав із батьком. Приємними спогадами лишилися здебільшого тільки татів ровер та подорожі малим до моря. Як каже Євген, тато виховував його надто суворо. Перегинав палицю в обмежуванні особистої свободи. Євген був першою дитиною в сім’ї, тож надмірною строгістю батько хотів зберегти усі Євгенові таланти, котрі проявлялись у нього вже змалечку. Попри таку вимогливість до сина, батько усе ж прагнув, щоб той не полишав свого пориву до творчості. 

— Я колись захоплювався фотографією. І тато придбав усе потрібне обладнання, щоб я міг фотографувати. Він бачив, що це мені вдається, а тому підтримував у цьому, хоча водночас намагався обмежити мої інші внутрішні прагнення. Як-от забороняв вдосталь гуляти надворі з друзями, робити те, що інколи хотілось мені, а не йому. Звідси й був мій непослух. Моя недовіра до нього.

Євген каже, попри все, тато визнавав, що син у нього талановитий. Батько так сильно хотів зберегти й розвивати усі Євгенові здібності, що перейшов межу в суворості виховання.

Відтак непорозуміння переродилось у бунт проти батька, а згодом проти самого себе і проти всіх. Звідси й з’явилася пристрасть до легких наркотиків.

— Спочатку вживання марихуани було бунтом або просто непокорою волі батька. Проявом передусім мого бажання, а не його.

Про маму Євген згадує з більшою ніжністю.

— Мама сьогодні уже в інших світах. З нею в мене були дуже теплі стосунки. Не такі, як із татом. Щоправда, з часом я почав просто зловживати її любов’ю й добротою до мене.

— А що зараз із татом? — запитую.

— Тато вже два роки захоплюється виноградарством. Недавно їздив до нього, допомагав.

— Ти не ображаєшся на нього?

— Ні, — відповідає тихо. — Я ображаюсь тільки сам на себе.

— А як ти став пластуном? І чому перестав тоді вживати наркотики?

— Сестра з татом запропонували мені поїхати в Карпати. Саме вони першими намагалися врятувати мене від наркотиків, адже сам я не міг із собою боротись. Тоді в Україні починали відроджувати пластунський рух, у ньому прагнув відродитись і я. Мене це страшенно захопило. Разом з іншими пластунами ми відбудовували табір, я набирався досвіду, передавав його іншим, відчував, що роблю велику і гарну справу, пишався підопічними. Табір мав назву «Сокіл», це був своєрідний пластунський Єрусалим. Після першого періоду наркозалежності я чітко розумів, що хочу зав’язати, бо знайшов для себе справу. І, знаєш, мені тоді це дуже вдавалося. Словом, я зник для того темного світу, в якому жив іще донедавна.

У Пласті Євген уперше зустрівся з Богом — завдяки людям, котрих там зустрів і в яких бачив своє відображення. Відчував, що, можливо, відшукав справу всього свого життя.

— Ставши пластуном, я вперше повірив, що Бог є. Щиро повірив. А відтак повірив у себе, в ідею пластунського руху, в ідею визвольних змагань. Уперше навчився слів молитви. Так я прожив прекрасних вісім місяців, пластуючи і не вживаючи наркотиків. У мирі із собою, зі світом, з Богом. Через історію Пласту почав вивчати історію християнства, Греко-католицької церкви.

Євгенові важко пояснити, як саме він надихнувся до християнства та взагалі служіння іншим. Каже, то внутрішній поклик, який підсвідомо жив у його голові, а там, у таборі пластунів, нарешті пробився. 

— Я почувався щасливою людиною, а головне — вільною. Відчував, що залежність мене цілком відпустила і я можу сам керувати власним життям. Прокидатися зранку зі свіжими ідеями, бажанням щось зробити сьогодні. Відчувати єднання з іншими, тішитися звичним речам, котрих раніше й не помічав. Любити людей, любити себе. Таким був Бог, який жив у мені. І отак ми з ним щоденно спілкувались. Він вірив у мене, а я — в нього. Я слухав його, відчував його, був із ним смиренним, але водночас моїй свободі не було меж. Я був вільним. 

Нові пластуни у «Соколі» тягнулись до нього. Згадуючи життя у Карпатах, Євген час від часу дивиться на невелику ікону над його ліжком у кімнаті реабілітаційного центру. Він високий, худорлявий, з темною бородою та глибокими очима. Схожий на героя Петра Мамонова з фільму «Острів». Навіть манерою розмовляти, голосом, поглядом.

— Коли я повернувся у Кременчук, ми з другом вирішили створити там пластунську організацію, допомагати хлопцям із проблемних сімей.

Студент-богослов

На його столі помічаю автобіографію отця Івана Боско, відомого італійського священника ХІХ століття, якого Католицька церква після смерті проголосила святим та «батьком і вчителем молоді». Усе своє довге життя отець Боско присвятив спасінню бідних, сиріт і безпритульних.

У Кременчуцькій пластунській організації Євген займався проблемною молоддю. Сироти й безпритульні приходили до нього, і він мотивував їх до життя. Вони багато мандрували, співали пісень, влаштовували зустрічі, розмовляли. Згодом Євген очолив молодіжний рух у Кременчуці та координував усі молодіжні організації. На власні очі переконувався, як у зневірених відроджується наснага не здаватись. 

Євген дивиться у свій списаний ущерть зошит. Вільної клітинки не знайти.

— Знаєш, я завжди відчував бажання бути монахом, піти у монастир. Ну, на крайняк стати священником. Дізнався про Львівську богословську академію і у 2000 році вирішив туди піти. За сім днів підготувався до екзаменів і вступив. 

Я почувався щасливою людиною, а головне — вільною. Відчував, що залежність мене цілком відпустила і я можу сам керувати власним життям

Каже, точно не пригадує, коли в нього народилася любов до духовенства, Церкви, служіння. Але відчуває цей поклик давно. І навіть якщо дитяче та юнацьке бунтарство проти батька часто переважало, смирення та покірність були його alter ego. Додатковою мотивацією для служіння іншим стали успіхи у роботі з кременчуцькою проблемною молоддю. 

Про зарахування до Львівської богословської академії він дізнався у власний день народження.

— Ти не уявляєш, яке це було щастя для мене. Найкращий подарунок за всі ті роки. Після повернення з Пласту до Кременчука мене час від часу таки зривало у наркотики. Але після вступу до академії я знову зав’язав. 

Євгенові було 27, коли він сміливо міг пишатись собою, адже був одним із найкращих студентів. Втім, згодом хвороба знову його зламала. 

— Це все моя залежність, розумієш? Ну… Я не міг нікому про це сказати. Я вчився на відмінно, отримував стипендію, якою міг платити за навчання. Але далися взнаки труднощі з житлом та рештою. Поволі почав підкурювати. Тоді я ще не усвідомлював, що ця залежність може тривати роками й гостро проявляється аж потім. Уже скоро марихуану й алкоголь вживав постійно, після занять та у вихідні. Робив це потайки, аби ніхто не знав. Ну, окрім Бога. З ним я й далі вів внутрішню розмову і щопонеділка слухняно йшов на пари, намагався добре вчитись. 

Втім, через постійне вживання марихуани та алкоголю в Євгена почались конфлікти із викладачами, спротив, бунтарство. Оцінки суттєво погіршилися. Євген дуже запустив англійську, почав прогулювати.

— Ця хвороба прогресує, вона хронічна, смертельна, страшна. Дуже страшна. І проявляється вона тоді, коли людина втрачає відповідальність. Десь таким тоді я і став. 

Ворог, якого не знаю в лице

Євген знову стишує голос. Пальці час від часу беруться за списаний зошит.

— Карочє, програв я тоді ту війну. Не довчився до кінця. Якось, підпрацьовуючи охоронцем у нічному магазині на вулиці Науковій, я пограбував касовий апарат. Забрав усі гроші, що були. Ну і все. З академії мене відрахували. Я звинувачував усіх, окрім себе. Думав, весь світ мене не розуміє, але не усвідомлював, що то я не розумів себе самого. Я впав дуже низько. Остаточно поїхав зі Львова. Мені було соромно за все.

Євген переводить погляд на вікно, а потім важко — на ікону над ліжком.

— Тоді я пішов у монастир Московського патріархату у Чернівецькій області. Знаєш, потрапити туди можна було запросто. Моя залежність виявилася навіть перевагою. І там я пірнув ще глибше на дно. Це було місце розпусти й розбещеності, де нехтували всі моральні закони. Це були реальні Содом і Гоморра. Там практикували гомосексуальні стосунки, і це було для них нормою.

Я запитував себе, а де ж тоді Бог? І зневірився. Не вірив ні у що. І в себе не вірив. Вважав себе нікчемним, ніким. Прожив у монастирі пів року, вийшов звідти якимось «антихристом» — і почав вживати ще більше. Вибив собі на грудях тату — свастику на знак свого невірства.

Євгенове життя стрімко котилося донизу. Рідні остаточно відсторонилися від нього, припинили спілкуватись, підтримувати. Роботи не було, як і бажання робити щось корисне. Він намагався забути все, що трапилося з ним, але спогади міцно тримали за минуле. Згодом у Євгена виявили туберкульоз. 

— Я був алкоголіком. Наркоманом. Злодієм. Усе найгірше, що може бути в людині, було в мені. Я потопав у власній темряві, був цілковито безпорадним перед власною залежністю. Це було найстрашніше — ворог, якого я не знаю в лице. 

Попри все, в Євгена з’явилася сім’я. Народився син. Але разом родина протрималася недовго. Згодом дружина забрала дитину й поїхала у Прибалтику. Відтоді Євген не бачив сина.

Війна

У 2014-му, немічний перед безликим ворогом, Євген кинувся боротися з ворогом явним. Утік від себе — на війну. Фронт видавався йому єдиним порятунком від власної залежності.

Євген пішов добровольцем у батальйон «Крим». Пройшов навчання на Яворівському полігоні, а потім долучився до українських розвідників-снайперів. Коли запитую про війну, очі його наповнюються якоюсь невимовною втіхою. Не за себе, а за ідею, яка надихала його воювати.

— Я відчував, що моя особистість іще не стерлася вщент. У мені ще жив той Женя, який любив людей, Бога, світ, життя. Вірив у добро і людей. Вірив у перемогу. Любив свою країну. Може, це звучить пафосно, але я патріот. Мені так здається. Цей патріотизм допоміг мені тоді хоч якось виринути з тих темних глибин, де я міцно зав’язнув.

Воювати Євгена взяли не одразу. Під час медичного огляду виявили туберкульоз, на який він хворів уже деякий час, відтак починав як волонтер. Але зрештою через брак бійців його таки взяли на фронт. Став снайпером. Командири казали, що Євгенова служба була відмінною. Зауважень не мали жодних. Сам каже, життєвий досвід на війні суттєво допоміг: пластунські навички вистежувати ворога, орієнтуватися, звідки дме вітер, пильність та уважність стали у пригоді.

— Це була моя перша зустріч із війною. Перші смерті. Ми розвантажували вагони з тілами хлопців, бачили, як батьки приїжджають їх забирати. Підписували тіла. Мене дуже торкала кожна смерть, особливо тих, кого знав, із ким сидів у окопах. І хвороба знову прокинулась. Почав поволі вживати наркотики, коли не ходив на бойові завдання. Але під час виконання не вживав. 

— Знаєш, що мене тоді найбільше зламало? Був лютий 2015-го, дикий мороз пробирав до кісток. Ми патрулювали навколо Попасної. Там постійно відбувалися зіткнення та стрілянина. Нелегальна зона для місцевих, які все одно час від часу ходили тією дорогою по хліб, ковбасу. Потім бачу десь за два кілометри від нас на обрії дві постаті. Йдуть поволі, ніби заблукали. Наближаються. Дивлюсь — стара років вісімдесяти тягне напівзламані санчата. А поруч із нею дівчина років двадцяти трьох із півторарічною дитиною. Санчата навантажено харчами та одягом, щось час від часу випадає, і стара постійно нахиляється і підбирає. Докупи складає. А в них за спиною гатять «Гради». Дитина плаче, змерзла. І вони мерзнуть. Голодні, настрашені, тягнуть на тих санчатах своє життя далі. Я тоді довго думав про тих нещасних людей. Згадувати їх було навіть болючіше, аніж смерті солдатів.

Євген на деякий час замовкає.

— Але зі смертями теж було непросто. Піхотинців із десятого батальйону, професійних вояків, міною валить на землю. Шматки їхніх тіл розкидано по всій широкій дорозі. Розвідка їхнього батальйону відмовилась їхати забирати тіла, відправили нас, і нам нікуди було діватись. Якісь шматки я позбирав із землі, інших не зміг знайти. А потім дивлюся — на дереві висять рештки рук, ніг. Надворі осінь, листя багряного кольору, такого теплого, гарного кольору, знаєш. І людська плоть на гілках.

У 2014-му, немічний перед безликим ворогом, Євген кинувся боротися з ворогом явним. Утік від себе — на війну. Фронт видавався йому єдиним порятунком від власної залежності

Молоді бійці, з якими воював, дуже любили Євгена. Як колись пластуни у карпатському таборі «Сокіл».

— Приходили й казали: «Дядя Жора, а покажи нам, як ти стріляєш». Ми тоді Попасну тримали. 

На війні Євген спробував амфетамін. Через усе побачене й пережите. 

— Важко розвантажувати тіла й бачити усі речі, що лишилися від хлопців. Дивишся на його зелений наплічник, а хлопця вже нема. І що я його мамі, татові скажу? Як поясню, що дитину їхню міною рознесло на шматки?

Запитую про його медаль, яку йому вручили за звільнення Маріуполя. 

— Та то таке, ну, дали медаль, та. Я, до речі, на грошову премію купив масажне крісло, хочу хлопцям тут, уже в «Назареті», робити масажі. Вони дуже немічні, коли починається ломка. І на масажиста я теж вчився. Хочу зараз відновити навички. Служити іншим хочу. Не тільки сам собі.

Повернення

За вікном кімнати реабілітаційного центру, де ми розмовляємо вже кілька годин, поволі сідає сонце. 

— Ти можеш назвати людину, котра допомогла тобі найбільше з усіх? — запитую.

Він трохи думає. Розглядає свою кімнату, ніби шукаючи.

— Є така людина. Петро Дідула. І його син Павло, відомий громадський активіст, ініціатор волонтерської платформи «Будуємо Україну разом» та «Вільний простір». Саме Павло і привіз мене сюди, в «Назарет». 

— Може, якби не Павло, мене би вже й не було. Напевно, то єдина людина, яка для мене була й залишиться світлим прикладом справжньої віри. Завдяки йому я й собі віру повернув. Ми з ним давно знайомі. Він безперервно підтримував мене. Навіть тоді, коли всі відмовлялися від мене. І коли я сам від себе відмовився. Він вірив у мене до останнього. Ну як Господь Бог, знаєш, — Євген усміхається.

Після Євгенової сповіді я вирішила розпитати у Павла, що найбільше йому запам’яталося про вічного шукача миру, якого він одного дня привіз у «Назарет». Павла я знаю давно, ми познайомилися під час волонтерського табору «Будуємо Україну разом» у місті Бар на Вінниччині. Він здавався мені людиною, яка творить навколо себе цілу галактику.

— Євген починав один із перших новацьких пластових гуртків в Україні на запрошення митрополита Української греко-католицької церкви, Президента Українського католицького університету, члена Пласту владики Бориса Ґудзяка. З Євгеном я провів свій перший пластовий табір на Полтавщині, з ним відкривав для себе Центральну та Східну Україну. Йому тоді вдалося створити для нас шарм пластової пригоди та ввести у контекст столітньої пластової традиції. Він умів бавитися з дітьми. З ним було дуже весело. Мабуть тому, що давав свободу творити те, до чого нас тягнуло. Він вдало переспрямовував наші дитячі пориви у цікаву гру. Для нього Пласт був чимось дуже природним, — ділиться враженнями Павло Дідула.

Нині Євген успішно проходить реабілітацію. Спілкуюся з директором «Назарету» Тарасом Потураєм. Розпитую про лікування Євгена.

— Коли вперше побачив його і глянув йому в очі, то побачив доброту, вдячність, підтримку, але також і страх. Може, тому, що очі в атовців інші, — розповідає Тарас. — Євген швидко влився у спільноту та почав над собою працювати. Його бажання стати кращим було дуже помітним. Тепер він змінюється у безпечному середовищі, має можливість розібратися з минулим і працювати над майбутнім.

Загальна програма реабілітації наркозалежних у РЦ «Назарет» триває 12 місяців. Вона має назву «Дванадцять кроків» та містить весь комплекс лікування: фізичні навантаження, спілкування з психологами та духівниками, активний тверезий відпочинок, здоровий сон, чіткий режим дня, спілкування, спільне дозвілля та виїзди на природу. Реабілітація відбувається без жодного медичного втручання. Кожен учасник реабілітаційного центру має навчитися приймати самого себе, формувати позитивну модель особистості,  долати стресові ситуації, контролювати себе. Так залежна людина вчиться протистояти труднощам без вживання психоактивних речовин. 

У «Назареті» Євген перебуває вже понад сім місяців. Каже, знайшов себе тут, бо побачив навколо таких самих, як він. Що саме тут нарешті визнав свою хворобу і усвідомив усю її небезпеку. Напередодні свого сорок шостого дня народження вирішив повністю переосмислити своє життя. 

— Боротися із залежністю — це безперервно контролювати себе. Контроль над собою дає шанс чітко знати свого ворога в лице, а відтак розуміти, коли він наступає, а коли відступає. Це найголовніше. Вилікуватися від наркотиків — означає навчитися цілковито володіти своєю свідомістю, бажаннями та пристрастями.

До повного завершення лікування у «Назареті» Євгенові лишається ще 5 місяців. У його кімнаті стоїть велике масажне крісло, яке він, як і хотів, використовує для допомоги тим, хто вже прийшов або ще прийде сюди, як колись він сам. Каже, хоче залишитися при центрі, пов’язати своє життя з допомогою наркозалежним. Присвятити життя тим, хто втратив віру в себе. 

Ми виходимо з «Назарету», і Євген проводжає мене до КПП. Його обличчя вкрите тонким павутинням зморщок. Вони йому личать.

Боротися із залежністю — це безперервно контролювати себе. Контроль над собою дає шанс чітко знати свого ворога в лице, а відтак розуміти, коли він наступає, а коли відступає. Це найголовніше. Вилікуватися від наркотиків — означає навчитися цілковито володіти своєю свідомістю, бажаннями та пристрастями

— Знаєш, мені часто сни всякі сняться. Я їх собі записую постійно, — каже мені на прощання. — Якось наснився сон, що йду берегом моря, озираюсь назад і бачу сорок п’ять пройдених людських кроків. Цей сон я собі дуже чітко пригадав, коли опинився у «Назареті». І згадую про нього, щоб не сумніватись і не ступити кроку назад. Не просто ж так він мені наснився. Правда?

Сорок п’ять Євгенових років позаду. Далі — новий шлях.

Він записує сни у той самий зошит, куди часто заглядав, коли спілкувався зі мною. Ніби прагнув пригадати самого себе.

Його мета — повністю подолати залежність, а далі — залишитись у «Назареті», стати консультантом чи соціальним працівником реабілітаційного центру. Обов’язково займатися масажем, адже він дуже допомагає під час тілесної ломки залежних. Чи пораненим на війні.

Із Богом Євген знову примирився.

— Бог живе не тільки у стінах церков. Бог живе тут і зараз. Там, де ти є. Де є ми. Де є добрі люди. А їх ого-го як на світі багато.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]