Яр пам’яті

14-й поверх офісної висотки в центрі Києва. Білі стіни, прозорі двері. Монітори Apple. Одна привітна менеджерка зустрічає мене на вході. Інша пропонує каву, поки розглядатиму бібліотеку. Або з вікна — панораму печерських дахів. 

До офісу Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» мене запросили на напівзакриту зустріч істориків. Дослідженнями тут керує авторитетний науковець із Нідерландів…

Ні. Треба почати інакше. 

На виході з метро Дорогожичі стоїть кіоск із шаурмою. Із цим фаст-фудом щось не так. До стіни прибито тризуб і флагшток (без прапора). Всередині — архівні фото Бабиного Яру, наклеєні на шматки коричневого картону. На них — розстріляні люди. Біля каси стоїть шафа з книжками про Голокост і Бабин Яр. Вузька, зі скляними дверцятами, як у районному музеї. Дверцята замкнено.

— Хтось це бере читати? — ніби знічев’я запитую кухаря. 

— Де там, ми навіть ключа не маємо, — відповідає, не піднімаючи голови від м’яса.     

Для розгадки шаурми-музею зустрічаюся з Михайлом Гутором. Він очолює науковий відділ іншої, не такої сучасної інституції — Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». З його вікон не побачиш міських краєвидів, а замість сучасної техніки — старий, непристойно товстий як на 2019 рік ноутбук.

Три десятки пам’ятників

Гутор пояснює телефоном, як знайти заповідник. Від метро — Алеєю Скорботи до пам’ятника розстріляним дітям, потім — праворуч. Дійду до Менори й побачу зелену будівлю.

Його пояснення доречні, бо приміщення адміністрації заповідника на вигляд ніби склад лопат і старих гойдалок. Усе в Бабиному Яру здається не тим, чим є насправді. Навіть сам Яр. Символ трагедії, майже синонім Голокосту в Україні — на перший погляд, просто парк.

Серпнева неділя. Хтось розпиває ранкову дозу алкоголю на лавках між Менорою і пам’ятником дітям. Тверезі вигулюють собак, а ті тут знають усе: пам’ятник розстріляним ромам, членам ОУН, підпільниці Тетяні Маркус, жертвам нацизму, священникам. Понад 30 знаків пам’яті загиблим на цьому місці у 1941–1943 роках. Кожен промовляє по-своєму: мовою бронзової скульптури, гранітного каменю, дерев’яного хреста.

Михайло Гутор виходить із метро — сивий, худорлявий і по-серпневому засмаглий, у світлій футболці та джинсах, він прийшов на роботу в неділю заради мого інтерв’ю.

Каже, працює в заповіднику «ідейно». А «винна» в тому його бабуся Катерина з містечка Підгайці на Тернопільщині. У часи Другої світової вона врятувала життя сусідам — єврейській родині, а після війни Ізраїль назвав її Праведницею народів світу. Михайло працює тут, бо «трагедія пройшла і крізь його родину».

Національний заповідник створили 2007 року, а на територію власне Бабиного Яру адміністрація перебралася лише 2016-го. Перша дата — це 65-річчя розстрілів, а друга — 75-річчя. І як би ми жили без отих «річ»?

Чорні костюми, червона підлога

29 вересня 2016 року в Україні вшановували 75-ті роковини розстрілів у Бабиному Яру (і саме до тих урочистих заходів на виході з метро Дорогожичі відкрили «Волонтерський центр», де зараз шаурма). Тоді Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — 14-й поверх, білі стіни, вигляди Печерська — публічно оголосив про наміри відкритися до наступних, 80-х, роковин. Мер Кличко заявив, що цей проєкт — одна з його місій як міського голови, а Президент Порошенко — що меморіал стане торжеством гуманістичних цінностей у дослідженні історичної правди. 

На фото тих подій — низка чоловіків у темних костюмах. Прем’єр Гройсман, обидва Клички, бізнесмен Пінчук, співак Вакарчук — цих упізнаємо відразу. Поміж інших — колишній радянський дисидент і нинішній ізраїльський політик Натан Щаранський, головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх, російські бізнесмени Павло Фукс, Михайло Фрідман, Герман Хан. Тоді люди в костюмах сказали, що Україна — єдина країна, де немає інституції пам’яті, присвяченої трагедії Голокосту. І пообіцяли, що Меморіальний центр стане саме такою.

Поки шановані пани фотографувалися на тлі мінімалістичного банера з логотипом нової інституції, заповідник у Бабиному Яру обживав приміщення з потертою підлогою кольору засохлої крові. Скоро кімнату прикрасять державним прапором і портретом Олени Теліги, принесуть чайник і електроплитку на одну конфорку. А на стіні повісять роздруківку: «Как говорил знакомый еврей, не нужно так нервничать и убиваться — вам за это не заплатят».

2016 рік мине. Заповідник робитиме свою роботу тихо, Меморіальний центр — гучно: представить свою роботу у Верховній Раді, організує виставку в британському парламенті. А на виході з метро анекдотом стоятиме кіоск із шаурмою та книжками про Голокост.

28 років 

Декларація темних костюмів була не першою за 28 років спробою вшанувати пам’ять загиблих у Бабиному Яру.

За СРСР про Бабин Яр як місце єврейської трагедії не говорили. 1976 року (35-ті роковини) тут поставили пам’ятник «радянським громадянам та військовополоненим». Про єврейських жертв монумент мовчав. 

Заборона ходити до Бабиного Яру зникла разом із радянською владою. Натомість прийшла байдужість. Контрольовану політику пам’яті замістила відсутність політики пам’яті. Тепер цю пам’ять створює саме суспільство

50-ті роковини розстрілів припали на вересень 1991-го. У серпні ухвалили Акт проголошення незалежності України, і люди палали очікуванням змін. Одним із них був молодий чоловік на ім’я Анатолій Подольський. За п’ять років він захистить дисертацію про знищення нацистами євреїв в Україні, а згодом заснує Український центр вивчення історії Голокосту.

Він каже, що я не можу навіть уявити, скільки людей прийшло у 1991-му до Бабиного Яру, дивуючись: невже це можна тепер робити просто так, без страху? 

У радянські часи київські євреї боялися ходити до Бабиного Яру. Батько, пригадує Подольський, взяв його туди з собою лише раз, у років шість. 

— Міліція не дозволяла. Його бліде обличчя в мене досі перед очима, — так історик розповідає про свого батька в інтерв’ю для українського наукового видання Historians. 

У Бабиному Яру вбили маму і сестер його батька. А радянська влада, каже Подольський, убила пам’ять про євреїв у Києві.

Майже всі тодішні надії Анатолія не виправдалися. Заборона ходити до Бабиного Яру зникла разом із радянською владою. Натомість прийшла байдужість. Контрольовану політику пам’яті замістила відсутність політики пам’яті. Тепер цю пам’ять, каже Подольський, створює саме суспільство — усі ті пам’ятні знаки у Яру.

У 1991-му тут відкрили перший єврейський монумент — Менору. В Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 100 тисяч людей. З них 60–70 тисяч євреїв, решта — роми, душевнохворі, члени ОУН, священники, військовополонені. Точної кількості вбитих не знає ніхто. Але є цифра: 33 771 єврей, страчений лише за два дні, 29–30 вересня 1941 року. Втім, однією Менорою, яка говорить суто про єврейську пам’ять, не обійтися. Та й сама Менора ледве свідчила про масштаби трагедії.

Згодом поставали різні пам’ятні знаки, та жоден не виглядав достойним меморіалом. Таким, що сказав би все. Але чи можна у принципі створити меморіал, який би відповідав масштабам трагедії Голокосту? Україна долучалася до цієї світової дискусії так, що від 1991 року різні люди пропонували різні проєкти у Бабиному Яру. 

Одним із найгучніших був проєкт єврейського общинно-культурного центру «Спадщина», який на початку 2000-х хотіла збудувати у Бабиному Яру єврейська благодійна організація «Джойнт». 

Ідею відроджувати єврейську громаду в місці, де її знищили, київський дослідник Віталій Нахманович іронічно називає «постмодерністською». Він працює в Музеї історії Києва і є автором десятків статей про Бабин Яр. У відповідь на проєкт «Спадщини» Нахманович почав публікувати критичні статті в газеті «Еврейский обозреватель», яку редагував. Згодом проєкт закрили, але ця ситуація підштовхнула дослідника зайнятися громадською діяльністю. У 2003 році, разом із Семеном Глузманом, Іваном Дзюбою та нині вже покійним Мирославом Поповичем, він організував громадський комітет «Бабин Яр». 

Комітет хотів, щоб у Бабиному Яру було нарешті створено меморіал національного значення, державний музей і національний заповідник. Кілька років по тому заповідник заснували, а група істориків розробила його концепцію. 

— Ідея полягала в тому, що має бути велика територія, яка охоплює Бабин Яр: місце розстрілів, поховань і всі прилеглі цвинтарі. І там має бути музей — очевидно, що не на самому цвинтарі, — який би розповідав про всю історію Бабиного Яру, — пояснює Нахманович.

Сьогодні заповідник існує, але Нахманович називає його «уявним». Попереджає: якщо прийти сюди, не побачиш жодного заповідника. Бабин Яр сьогодні має вигляд вже не захаращеного лісопарку, а звичайного, хоча й не вельми доглянутого парку із низкою місць пам’яті.

Нахманович і сам брав участь у цій гонитві меморіалізації. У 2015-му канадська організація «Українсько-єврейська зустріч» підтримувала створення Меморіального парку «Бабин Яр — Дорогожицький некрополь», а Нахманович координував архітектурний конкурс — його тоді провели, але проєкт закрили.

Ніхто, однак, не входив на це поле так упевнено, як Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». Його виконавча директорка Яна Барінова натхненно говорить про свою роботу, рясно сиплячи англійськими словами. Це буде iconic project, benchmark не лише для України, а й для світу, де «пошана до трагедії буде головним почуттям, яке демонструватиме меморіал». 

Вітання з Росії

Восени 2016 року Меморіальний центр публічно оголосив про свої наміри. А у листопаді 2017-го його історичний наратив — факти та підходи, на яких будуватимуться виставка і вся діяльність, — уперше обговорювали публічно. В урочистій залі КНУ за довгим столом сиділи українські дослідники Голокосту, єврейські світські та релігійні діячі. 

Головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх побажав успіхів, підганяючи реалізацію словами «лучшее — враг хорошего». 

Видавець Леонід Фінберг поскаржився, що історія українських євреїв знову зводиться до історії Голокосту. 

Історик Олександр Найман сказав, що треба більше уваги приділити передумовам колаборації — погромам. 

А дослідник Віталій Нахманович запитав, чому в наративі так багато уваги приділили темі колаборації. 

І так далі. 

Того ж 2017-го українські історики, які не погоджувалися з намірами Меморіального центру, об’єдналися в робочу групу на базі Інституту історії України НАН. І написали власну концепцію меморіалізації Бабиного Яру. За словами Анатолія Подольського, в роботі Меморіального центру вони побачили «несправедливість».

Ця «несправедливість» має два виміри: науковий та суспільний. 

Історики не згодні з ідеєю Меморіального центру будувати в Бабиному Яру саме музей Голокосту, бо це ніби затверджує за Києвом центральну роль у трагедії. Окрім того, вони вважають, що меморіал має згадувати не лише євреїв, а всіх, хто тут загинув. Не згодні вони і з тим, що Меморіальний центр розглядає Голокост на території СРСР, — на їхню думку, це консервує радянську модель пам’яті. А ще, кажуть, не можна ставити знак рівності між колаборантами та українськими націоналістами.

Аби спитати Яну Барінову, що вона думає про цю критику, я вкотре піднялася на 14-й поверх офісного центру. Барінова привітна, але серйозна. На її столі — роздрукована інформація про мене, з фотографією та якимись лінками.

— Я втомилася писати про те, що наш проєкт будується на принципах меморіалізувати кожну жертву та бути чесними до історії, — зітхає Барінова.  

Історики не згодні з ідеєю Меморіального центру будувати в Бабиному Яру саме музей Голокосту, бо це ніби затверджує за Києвом центральну роль у трагедії. Окрім того, вони вважають, що меморіал має згадувати не лише євреїв, а всіх, хто тут загинув

Вона навчається у докторантурі Сорбонни, де пише дисертацію про те, як нові медіа допомагають зберегти пам’ять про травматичні події. У вільні неділі водить екскурсії до Бабиного Яру. Раніше працювала в київських галереях, а перед тим — у компанії Kremlin Multimedia, де готувала альбом Icons of Russia про символи Росії. 

Тут час перейти до суспільного виміру «несправедливості» роботи Меморіального центру, який можна сформулювати так: чи прийнятно під час війни з Росією працювати у важливому для України проєкті, який фінансують російські бізнесмени?

У наглядовій раді Меморіального центру — дванадцятеро осіб. Лише меншість безпосередньо пов’язані з Україною. Серед тих, хто фінансує роботу Меморіального центру, Барінова називає Пінчука, американця Рональда Лаудера і трьох людей, яких ми вже бачили у темних костюмах на фото, — Михайла Фрідмана та Германа Хана з російського фінансового консорціуму «Альфа-груп» і московського забудовника Павла Фукса.

Яна Барінова каже, що всі побоювання стосовно російської ідеологічної складової проєкту — маніпуляція. Адже ці люди — відомі філантропи, крім того, народилися в Україні (Павло Фукс — навіть Почесний громадянин Харкова). 

— У когось із них родичів розстріляли в Бабиному Яру, і це природне бажання вшанувати пам’ять цієї трагедії. 

Звісно, не можна позбавляти людину права вшановувати пам’ять розстріляних родичів. Однак інші дивляться на ініціативу Меморіального центру ширше:

— Мене запрошували співпрацювати з Меморіальним центром. Я казав, що не можу, тому що походження їхніх грошей — російське, а Росія — ворог моєї країни, — пояснює Анатолій Подольський.

— Не в грошах їхніх, а в головах питання. Голови в них у Кремлі залишилися. Тому і концепція ця — російська, прорадянська, — підкреслює Віталій Нахманович. 

— Я відчуваю колоніальний підхід. До мене, до Українського центру вивчення історії Голокосту ставляться, як до виконавців, яким скажуть, що і як робити. І це скажуть громадяни чужої країни, — Подольський вважає, що в такому меморіалі принаймні 51% змісту і грошей мають надійти від України. 

Він називає Меморіальний центр «дивною фундацією» і каже, що якби держава не лишалася байдужою до теми Бабиного Яру і якби заповідник працював як слід, то «жодна фундація не з’явилася б».

— Ця організація зареєстрована в Україні. Я не бачив, щоб ці люди впливали на проєкт, — натомість говорить дослідник Владислав Гриневич, який бере участь і в роботі Меморіального центру, і в робочій групі істориків, які пишуть «державну» концепцію меморіалізації.

Дискусія триває. Тим часом у вересні 2019-го Меморіальний центр оголошує результати архітектурного конкурсу. А в рамках втілення «державної» концепції під музей Бабиного Яру реконструюють невеликий будинок, який повернули у державну власність 2016 року.

Іллєнка, 44 

Колишня двоповерхова контора старого єврейського цвинтаря за адресою вулиця Юрія Іллєнка, 44, — єдиний будинок у районі Бабиного Яру, який був свідком розстрілів. Під час війни тут розміщувався штаб айнзацкоманди, що проводила розстріли. 

Власне, весь Бабин Яр і прилеглі території були цвинтарями. З них збереглося тільки Лук’янівське кладовище. Єврейський цвинтар почали нищити нацисти, а завершила радянська влада на початку 1960-х. Пам’ятники, що лишалися на кладовищі, згорнули екскаватором і скинули в ярок поблизу.

Михайло Гутор підводить мене до місця, яке називається Реп’яхів Яр, і розповідає, як улітку 2017 року працівники заповідника діставали звідти надгробки (роботу тоді профінансував Меморіальний центр). Витягнули понад 70 мацев і поставили в рядочок у траві, аби нагадували цвинтар. Коли встановлювали ці пам’ятники, відвідувачі парку викликали поліцію — думали, когось ховають. 

У майбутньому музеї на Іллєнка міняють перекриття між поверхами. Поки Гутор розповідає, як через отвір у підлозі з другого поверху на перший проєктуватимуться фотографії, на дерев’яному містку з’являється будівельник. 

— Ви звідки? — не впізнає працівника заповідника і хоче, аби ми пішли геть. Сьогодні ж неділя. 

— Для мене вихідних нема, — рубає Гутор. 

Це нормальна світова практика, коли є музейний кампус, де в одному ареалі існують різні інституції, які розповідають різні історії. Меморіальний центр — це музей явища, тоді як ідея паралельного, «державного», проєкту — музей місця

Він розуміє, що маленький державний музей не зможе конкурувати із заможним Меморіальним центром по сусідству. Зате, каже Гутор, ця будівля — досі живий свідок тих трагічних подій.

Два в одному

Яна Барінова вірить, що у Бабиному Яру буде і державний проєкт, і Меморіальний центр Голокосту — проєкт громадський, або, як називають його критики, «приватний», «прокремлівський»  і «антиукраїнський».

— Це нормальна світова практика, коли є музейний кампус, де в одному ареалі існують різні інституції, які розповідають різні історії, — Барінова не бачить загрози у кількох музейних комплексах, пояснюючи, що Меморіальний центр — це музей явища, тоді як ідея паралельного, «державного», проєкту — музей місця.

Отож, у Бабиному Яру можуть з’явитися державний меморіальний комплекс і Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». До першого ввійдуть меморіальний парк «Бабин Яр — Дорогожицький некрополь» (привіт із Канади), Український музей Голокосту, Меморіальний музей Бабиного Яру і всі пам’ятні знаки, які вже тут є. Із цього реалістичним наразі видається лише створення музею на Іллєнка, 44. Другий буде музеєм, освітнім і дослідницьким центром Голокосту «на територіях України, Східної Європи та колишнього Радянського Союзу». Скласти цей пазл у єдиний «кампус» — іще та задачка.  

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]