Як мама

Від редакції: Ми свідомі, що тема пологів — надчутлива. І в жодному разі не хочемо цим текстом нікого налякати. Процес народження дитини може бути легким і навіть приємним, попри біль, а спогади про нього — прекрасними. Утім, це можливо лише тоді, коли жінка почувається у безпеці. На жаль, в реаліях наших пологових часто вона навпаки мусить боронитися — тоді, коли найбільше потребує захисту. Це не норма, але й не виключення. Таке трапляється досить часто. Ми публікуємо цей текст, бо хочемо відверто говорити про акушерське насилля і його наслідки. Хочемо, аби зрештою ситуація змінилася і нормою стало гідне ставлення до жінок у пологах.

Таке могло трапитися з будь-якою жінкою при надії, але сталося зі мною. Хоча радше так: судячи з історій в інтернеті, щось схоже переживають чимало породіль у різних містах. У той час, як на Марсі шукають воду, штучний інтелект навчають водити літаки, а ізраїльський стартап уміє транслювати музику безпосередньо у мозок людини, в Україні досі живе практика приймати пологи, позбавляючи жінку права на радість. Це сталося два роки тому. 

До пологів я готувалася і не готувалася водночас. Здавалося, як усі народжують, то і я народжу. Переймалася радше за стадним інстинктом. У моєму передпологовому арсеналі була одна лекція для майбутніх батьків у приватній клініці, відео на ютубі, з яких я мала навчитися правильно дихати, старі жіночі форуми, нові фейсбук-групи, інстаграм-блогерки та досвід кількох подруг. А ще власний острах, тривога і втома.  

Коли минули всі дні «ікс» — а це планова дата, вирахувана лікаркою з найближчої поліклініки; день, який передбачала моя бабуся; той, який передчував чоловік, — мені здавалося, що я уже і не народжуватиму. Попередньо орієнтувалася на 25 грудня. Потім мені здавалося, що це точно станеться у новорічну ніч. Далі естафету символізму перейняв перший день року. Однак диво не поспішало. 

Друге січня. Чимчикую до лікарки, у якої стою на обліку. Замість увічливих новорічних привітань вона зустрічає мене чи то театральним подивом, чи то натуральним шоком.

— Досі ні? Я сподівалася вас уже не побачити!

Зізнаюся, я теж приходити не воліла. Жіноча консультація у поліклініці у спальному районі призначена більше для приниження, ніж для перебування вагітних. Попередній запис не діє — слід годинами чекати у форматі живої черги. Утім, зважаючи на те, як вона виглядає, справедливо казати «напівживої». Вікна щільно зачинені. Подекуди чути, як хтось із жінок то намагається глибше вдихнути, то тяжко видихає. Вбиральня замкнена на ключ. 

Це моє улюблене з місцевого меню. Там, де жінки з об’єктивних причин часто хочуть до туалету, придумали особливу систему. Ключі від вбиральні є в усіх лікарів. Місцевий Форт Буаяр виглядає так: щойно відчуваєш уже звиклий раптовий тиск на клапан, мусиш постукати до кабінету гінеколога і з винуватим виглядом попросити про доступ до унітазу. В цей момент є всі шанси опинитися у доволі незручній ситуації: лікарка може якраз оглядати пацієнтку на кріслі. 

Після вбиральні ти маєш повернути ключі. І тут знову ймовірність втрутитися у чужий огляд. Або ж чекаєш миті, коли пацієнтка вийде з кабінету, аби віддати ключ у перерві. При цьому візит кожної вагітної триває щонайменше п’ятнадцять хвилин.  

Чи було мені недобре там на обліку? Так. Подекуди було нестерпно. Чи виникала думка змінити лікарку і консультацію? Жодного разу. З перебігом вагітності ставало все важче вдаватися до зайвих рухів у буквальному розумінні. Найближча жіноча консультація видалася оптимальним рішенням саме через розташування. Уже після пологів зрозуміла, що навіть із вибором приватної гінекології потрібно добряче запаритися. Однак 500-700 доларів за пакет послуг у веденні вагітності — це не про додатковий комфорт, а про задоволення базових потреб жінки при надії. З невідомих мені причин цього досі не забезпечують комунальні медичні заклади. 

Усе йде за планом

Мама готує до вареників грибну підливу. Сьогодні Святвечір. Я подумки обираю, коли все ж символічніше народжувати: шостого чи сьомого січня. Головне — не пізніше, думаю, бо якось зовсім попсово. Хоча це вже від нудьги. Жартую, що я, вочевидь, поступово перетворююся на слона і носити дитя мені ще довгих 15 місяців. 

Насправді я давно зібрала сумки у пологовий. За останні кілька тижнів чоловік їх уже кілька разів носив з квартири до машини і назад. Підозрюю, це такий вид спорту для багатьох, чиї партнерки готуються народити вперше. 

Я не пропускаю жодного допису у місцевій фейсбук-спільноті для вагітних. Зрештою, саме цей ресурс привів мене до ідеї їхати народжувати на чергову бригаду — без попередніх домовленостей із кимось з лікарів. У мене навіть є власний план пологів, роздрукований у двох примірниках. Планую прочитати його патетично-пафосно, аби колектив перинатального центру розчулився і плескав ще під час оформлення:

«Наша сім‘я обрала ваш медичний заклад, не домовляючись заздалегідь із конкретним лікарем, з простої причини: ми довіряємо компетенціям персоналу, поважаємо ваш досвід і сподіваємося на максимально природні пологи із повним дотриманням протоколів за наказами МОЗ». 

Насправді я шалено боюся, що медики вдадуться до невмотивованої стимуляції, тож намагаюся їх задобрити у такий спосіб. Лише згодом я дізнаюся, що єдиний робочий варіант — задобрювати грошима, і з цим теж щастить не всім. А поки що час сідати за стіл. Зійшла перша зірка. 

Делікатно

Майже друга ночі. Різдво. Чую поруч рівне дихання чоловіка, а сама досі не сплю. Намагаюся зрозуміти, чи те, що відчула щойно, було переймами. Чого ж їх тоді всі так драматично описують? Теж мені перейми. Нікчеми. Двієчники у школі перейм. Утім, про всяк випадок, у спеціальному мобільному додатку засікаю час від першого спазму.

За кілька годин біль наростає. Близько шостої ранку ми починаємо збиратися до пологового. Лячно, що спізнимося, і я народжу  ̶в̶ ̶п̶о̶л̶і̶ в машині. Однак хочеться якнайшвидше познайомитися з дитиною. А ще поспішаємо, бо здається, що швидше приїдемо, то швидше усе завершиться. Увесь день ми обоє чекатимемо саме фінішу. Навіть не підозрюючи, що це лише після пологів вистрілює стартовий пістолет. 

У приймальному відділенні горить світло. Тут нічого не нагадує про свята або я просто не помічаю. Зі старого магнітофону лунає щось на кшталт Татьяни Буланової. Російська естрадна музика з телевізора 90-х — не найкращий саундтрек для моїх українських пологів у новому 2019-му. Жінка на рецепції з порога уточнює, до кого ми. 

— Тобто, до кого? — запитує мій чоловік. — Обов’язково треба до когось? 

— Алло. Тут приїхали ні до кого, — відрізає пані за письмовим столом у слухавку дротового телефона. 

За кілька хвилин до кімнати заходить заспаний акушер-гінеколог. З профілю на сайті лікарні я потім дізнаюся, що його хобі — стрільба з лука, а джерело натхнення — сім’я. Виглядає він так, наче давно не стріляв і не був удома.

Ми заходимо в оглядову. Зі своєї вагітної фейсбук-групи я пам’ятаю, що лікарі можуть «пришвидшити» пологи дещо різким оглядом. На цей час я ще можу жартувати, а від тривоги стаю балакучою, тому прошу оглядати мене делікатно. 

— Відкриття 3 сантиметри. Можете оформлятись до родзалу. 

Роздратований від утоми лікар перед тим, як вийти з оглядової, озирається на прощання. 

— Це було достатньо делікатно? 

Погана акторка

Ми не поспішаємо до родзалу. За моїми аматорськими підрахунками, у найближчі сім годин не народжу. Перейми наростають. Я чекаю в коридорі на Світлану*. Це наша доула — помічниця, яка супроводжує породіллю і забезпечує інформаційну та емоційну підтримку. Доули не надають медичної допомоги і не втручаються у процес пологів. А ще від акушерів їх відрізняє те, що гроші від породіль вони отримують на підставі цивільно-правового договору, а не у конверті за давньою українською традицією.

Дорогою до перинатального Світлана по телефону перепитує мене про лікарів, які сьогодні чергують. Про перших двох нічого не чула. На прізвище третього реагує невдоволеним «О Боже». Уже троє — я, чоловік і Світлана — оформлюємось у родзал. 

— Втрьох не можна. Супроводжує лише одна людина, — каже пані на рецепції. 

— У вас на дверях при вході написано, що супроводжувати можуть двоє людей. Про це також ідеться у наказі міністерства. Як так?

Працівниці приймальні дивляться одна на одну. Ведуть промовистими поглядами напружений німий діалог. 

— Добре, заходьте. Сьогодні свято. Най буде. 

До приймальні заходить лікарка Ольга — і не подобається мені одразу. 

— Ми ознайомилися з вашим планом пологів. Не переживайте, все буде добре, — бреше погана акторка Ольга. — Переодягайтеся і заходьте. 

Разом із залишками моєї впевненості у собі вона зникає за дверима. 

Розпустити волосся

У родзалі я планувала танцювати й пити чай. Натомість ми ведемо дещо стривожену розмову. Чоловік із доулою сидять на дивані, я навпроти — на фітболі. Це великий гімнастичний м’яч. Світлана всіляко намагається тримати емоційну рівновагу. Я намагаюся відволіктися і зауважую, що на день народження дитини ми з чоловіком прийшли в огидних, попри те, що нових, капцях. Лікарка з акушеркою заходять о пів на одинадцяту дня. Натягнуто усміхаються. Ольга театрально-лагідно просить зняти гумку, яка тримає моє волосся зібраним у хвіст. Наполягає. Мовляв, ми ж ідемо на ваші умови, то просимо погодитися і на наші: «Розпустіть волосся». 

Вони з акушеркою обіцяють повернутися не раніше дванадцятої і просять фіксувати інтервал між переймами.

— У них є забобон: через зібране волосся породіллі дитина може під час потуг заплутатися у родових шляхах, — сміється доула. 

Я намагаюся переварити почуте. Лікарка вірить, що зачіска ускладнює пологи? Медицина — все ще наука? А що як у мене справді щось піде не так? Вона танцюватиме довкола з бубном?

А відреагувати на екстрену ситуацію оперативно і правильно зможе? Мені стає страшно. Страшно і сумно. Я забуваю, що народжую. Інтервал між переймами зростає, що згодом постійно викликатиме саркастичну посмішку акушерки. В якийсь момент вона безцеремонно братиме мій телефон і дивитиметься в таймер. 

А поки що до народження залишається вісім годин. 

Життя інших

— Розкриття 6 см, — сповіщає лікарка під час наступного огляду. — Подивимося, яке буде о третій, і тоді вирішимо, що робити. 

У її надміру стурбованому погляді я зчитую натяк на стимуляцію. «Мені гайки, — думаю. — Це зробить біль нестерпним і нашкодить дитині». Світлана всіляко допомагає пережити перейми і контролює моє дихання. Тривога несеться трампліном догори. Під час наступного огляду через три години лікарка очікувано констатує, що розкриття не збільшилося. Потрібен укол. Відмовляюся. Вона тисне на те, що я виснажена і варто пришвидшити пологи, бо якщо чекати, мені забракне сил. Я лагідно пручаюся. Лікарка дає годину на те, щоб відкриття збільшилося, однак повертається раніше. Не сама. 

Це наша перша зустріч із Гестапо. Вона висока і дебела. Заходить до зали різко, широкими кроками. Не вітається і не представляється. Щось тараторить про протокол і гарчить до мене: «Негайно на крісло!». Я хочу плакати від її агресії і власного безсилля. Під її тиском, під час перейми лізу на ліжко-трансформер. Вона знову щось гнівно і з сарказмом пирскає про протокол і вилітає з зали.

Що це було? Я не стримую сліз. Чоловік запитує нашу лікарку Ольгу. Та вичавлює з себе: 

— Це Наталя Сергіївна. Дуже хороша лікарка. Просто у неї така манера. Ви не гнівайтеся на мене, але мушу їхати. Передаю вас Наталі Сергіївні. Вона все зробить добре. 

Я почуваюся у пастці. Усі події далі пригадую погано. В якийсь момент від нас вимагають заповнити папери нібито про згоду на обробку персональних даних. Чоловік їх фотографує. Гримає на медсестру, що підписуватимемо після пологів. Бланк лежить на столі. Згодом бачу, що це згода на оперативне втручання. Запитань стає ще більше, ніж відповідей. Кличуть головного лікаря зміни, аби той підтвердив, що кесарів розтин робити пізно. Відчуваю пекельний біль. Наталя Сергіївна Гестапо кричить на мене під час потуг. Акушерка цвяхом забиває у голову істеричне: 

—  Ти що, не розумієш, що змушуєш дитину страждати? 

Здати зміну

Вона синя, чи то пак фіолетова. Як баклажан. Жива. Скрикнула і заплакала. Очі з крововиливами. Мені поклали її на живіт, але необхідний двогодинний тепловий ланцюжок перервано. Акушерка злоститься, мовляв, мусить негайно зважити дитину, аби здати зміну. 

Чоловік ховає сльози у лікоть і теж здає зміну — приїжджає новоспечена бабця. Попереду моя друга ніч без сну. 

У палаті те, чого бракувало на пологах, — спокій і тиша. З трьох ліжок зайняте лише одне. Мене привозять на каталці, і я не вірю, що зможу з неї коли-небудь встати. Тим часом бадьора маленька санітарочка поважного віку легким рухом перекидає мене на ліжко. Дитину чи то вона, чи то мама кладуть у спеціальну люльку. Я розфокусовано дивлюся перед собою і не відчуваю жодної емоції. 

Пам’ятаю, як та сама санітарочка за якийсь час повернулася, аби допомогти сходити в душ. Я забула, як вставати. Вона допомагає і фактично волочить мене на собі. У душі жінка водночас суворо, але вперше з усіх людей у пологовому лагідно каже ні в якому разі не присідати — через шви. Гестапо зробила мені кілька акуратних надрізів через ризик розриву. Щойно відчуваю краплі води на своїй спині, стає темно. Чую санітароччин окрик і мамин зойк. Я втрачаю свідомість і падаю на холодний душовий піддон. 

На Різдво всі хочуть радості і надії

Три царі приходили по черзі. У різні дні. Без дарів. Але спочатку з’явилася Зоряна. 

— Добрий день. Я ваша палатна лікарка. Ви мене чуєте?

Я не хочу чути, але слухаю. Голови не повертаю. Соромлюся сліз. Зоряну мені радила кілька місяців тому лікарка, яка не погодилася приймати пологи через щільний графік. Тепер я в усьому вбачаю знаки. Доля навмисне приводить до мене тепер саме її. Мовляв, дивись, як можна було. Уважна і привітна. А ти що обрала? Чергову бригаду? Як наївно і безвідповідально!

Зоряна оглядає шви. Каже, треба вставати, більше рухатися, повертатись до життя. Я односкладово відповідаю на її питання. Все одно ж їй про мене розповіли. Вона знає про вперту відмову від стимуляції. Точно не схвалює мого вибору, про який я тепер постійно шкодуватиму. Утім, принаймні не робить саркастичних коментарів. Цього уже достатньо. 

Нас вітають у всіх соцмережах. Телефонують, аби розділити зі мною радість. Тільки я не радію. Натомість починаю знову плакати, із кожним вхідним дзвінком. 

Увечері в мене раптово підвищується температура. Мама кличе чергову лікарку. Та запевняє, що це прибуває молоко. Байдужа акушерка ставить крапельницю. 

Наступного ранку Зоряна каже, що температура точно не через молоко. Зарано. Призначають аналіз крові. Результату чекати до завтра. Тим часом на вечір температура сягає майже 40. Кличуть чергового. Приходить перший цар. 

— Що тут таке? Температура? Ах, це ви. Ви ж у нас із так званих натуралів!

Я не знаю, хто він і з яких так званих. Бейджик підказує, як звуть пана з перснями. У відгуках пишуть, що він люб’язний лише з тими, хто домовляється про пологи з ним. Про свою температуру я не домовлялася. 

Він відчитує і соромить мене при сусідках по палаті. Призначає максимальну дозу антибіотиків і йде геть. За ним біжить акушерка. Мій чоловік збирається до аптеки по ліки. Коли я лишаюся без групи підтримки, лікар знову влітає в палату. Цього разу без акушерки, але з криками. Він обурений. Вулкан вивергається впритул до мого ліжка.  

— Ви що собі дозволяєте? Ти подиви на неї! Інфекцію тобі занесли? Та з вами тут носяться як з писаною торбою, а ви ще й жалієтеся? Щоб ти знала, через відмову від стимуляції пологи були надто довгими. У тебе синдром виснаженої матки. Температура через це. Інфекцію вони придумали! 

Він волає так, наче дізнався, що це у нього синдром виснаженої матки. Перед тим, як вилетіти з палати, лікар гаркає на мою сусідку, аби та забрала телефон від малого. Ближче, ніж на метр від голови, небезпечно для життя, мовляв.

Так, кидає, кажуть американські медики. На виході з палати перетинається з чоловіком, але не говорить йому ні слова. Від коханого я чую, що дорогою до аптеки він наздогнав акушерку, аби перепитати, чи не може температура бути симптомом занесеної під час пологів інфекції. Та донесла гіпотезу босу. Лікар від Бога прибіг голосно спростовувати її над моїм ліжком. 

Матка Боска

Google нічого не знає про синдром виснаженої матки. Однак я тепер знаю більше про цього лікаря. Після пологів продовжую читати відгуки про всіх гінекологів Львова на спеціальному сайті, немов сподіваюся, що поки я ще в пологовому, вдасться повернути час назад і перенародити дитину. 

Відгуки поділяються на позитивні, негативні та нейтральні. Перші позначені зеленим, другі — червоним, треті — синім. Я навмисне читаю тільки негативні. Злюся на цього лікаря разом з іншими ображеними жінками і здаюся від цього самій собі сильнішою перед тим, як почну плакати знову.

Система безпеки

У перинатальному центрі особлива система безпеки. Відвідувати породіль можна лише у визначені години. У халаті й бахілах. Придбати одноразовий комплект можна в аптеці на першому поверсі. Тільки за готівку. Чека вам ніколи не дадуть. Зайти пізніше зафіксованого розкладом часу можна, якщо є поважна причина. Наприклад, якщо потрібно занести ліки, але ймовірніше, що їх передадуть санітаркою. Або ж якщо причина — у трусах.  

У нашій палаті темно і тихо. Малята нарешті сплять одночасно. Молоді і втомлені мами не говорять між собою. Хтось дрімає. Хтось слухає тишу. Чоловік мовчки сидить на стільчику поряд із моїм ліжком. 

Двері з розмахом і грюкотом відчиняються. Спершу на стіні палати з’являється рука — намагається у темряві намацати вимикач, однак замість світла голосно клацає по клавіші кварцової лампи. На порозі опиняється огрядна баба з двома великими картатими сумками. Таке враження, що вона переплутала палату з плацкартним вагоном. Баба ставить важкі торби на підлогу, відхекується і у світлі кварцової лампи на повен голос видає: 

— Ліфчики, труси нікому не треба?

Тиша у палаті й система безпеки усього перинатального центру тріщить по швах дешевого трикотажу. 

Вантажівка

На напівзігнутих ногах я просуваюся до кабінету УЗД поверхом вище. То тут, то там чути немовлят. Мені здається, що це звідусіль плаче наша дитина, яку поки що звуть Мишка. Я почуваюся винною, що лишила її, нехай навіть із бабусею. Під кабінетом УЗД черга. Довжелезна настільки, що здається, тут не лише народять, а й випишуться з пологового. Чекаю біля стіни окремо від усіх. Час повільно стікає липкими тривожними думками. Мені нарешті треба заходити до кабінету. 

— Як ви почуваєтеся? 

— Як людина, яку збила вантажівка. 

Лікарка вибухає сміхом. 

— Боже, нарешті. Нарешті хтось на цій кушетці говорить правду. 

Вона весело щебече. Порівнює мою матку з холодцем, називає драглями на галицький манер і руками візуалізує незграбні рухи виснаженого дітородного органу. Ця лікарка мені страх як подобається. 

Дорогою назад до палати я зустрічаю Зоряну, Гестапо і другу царицю. Нова лікарка загадково повідомляє, що стосовно мене телефонували: «Ви не думайте, що вами не займаються. Займаються». Я не розумію, про що йдеться, і спокійно це озвучую. 

Вона недовірливо усміхається, коментує у відповідь Зоряні моє дальше лікування і вголос припускає, що на антибіотик не погоджуся, бо я з тих, із натуралів. Уточнюю, що не маю нічого проти антибіотиків, коли є потреба. Вони люб’язні й милі. Особливо Гестапо. Хочеться якнайшвидше піти геть. 

Гестапо вже була у мене в палаті на другий день після підвищення температури. Прибігла усміхнена, схвильована. Питала, як почуваюся. Було боляче, але більше від її присутності. Я запевняла, що все гаразд, тільки для того, щоб вона пішла. 

Коли лікарі вкотре прийшли в палату, з’ясувалося, що тепер вони підозрюють у мене кір. Аргументом стає червона пляма на моїй щоці. Вона з’явилася під час потуг. Потріскали капіляри. Після пологів нас сфотографувала доула, а наступного дня я зробила селфі. Було помітно, що пляма зблідла. Однак лікарі мусять відкинути кір. Для цього, за їхньою вказівкою, має приїхати чоловік, аби взяти ампулу з моєю кров’ю і відвезти до будь-якої приватної лабораторії. 

Тим часом мене з немовлям переводять в окрему палату на поверсі, де нещодавно завершили ремонт. Там немає медсестринського пункту. У самій палаті холодно. Біля ліжка ще не працюють кнопки виклику акушерки з післяпологового чи медсестри з дитячого відділень. Ми опиняємось на крижаному безлюдному острові. Чоловік повертається з новиною про те, що результат аналізу на кір буде орієнтовно за шість днів. 

Неонатологиня, про яку сусідка з попередньої палати попередила, що та виписує дітей здоровими лише за 50 доларів, за день до нашого переведення на поверх вище сказала, що їй не подобається аналіз крові дитини. На питання, що не так, відповіла нечітко: «Палички». Я знаю, що якщо йдеться не про кукурудзяні, то це не символізує нічого доброго.

Лікарці також не до вподоби рівень білірубіну. Каже, що дитину варто світити під спеціальною лампою, на яку велика черга. Як звільниться, обіцяє подбати, щоб лампу одразу привезли до нас. 

У новій палаті наступного дня ми не бачимо ні медсестри з дитячого відділення для щоденних процедур, ні лікарки для планового огляду, ні обіцяної лампи. Ввечері, перед тим, як іти додому, мама крокує до дитячого відділення по номер телефону чергової медсестри — на випадок, якщо у мене знову підскочить температура і з дитиною буде потрібна допомога. Номера їй не дають. Точніше, вона отримує папірець зі стаціонарним телефоном і проханням дзвонити лише за крайньої потреби. Дівчина на рецепції стримано відмовляє:

— У нас просто ніхто не хворів на кір. 

Баба Валя

Наступного дня на Зорянин виклик приїде інфекціоністка. Після ретельного огляду спокійно скаже:

— З упевненістю заявляю, що це не кір. 

Температура вже не піднімається, однак аналіз чи то крові, чи то сечі поки що залишається недобрим. 

Тим часом Зоряна анонсує, що мене сьогодні оглядатиме третій цар. Начмед. 

Я в палаті сама з дитиною. З дитячого відділення так ніхто і не приходить. Двері рвучко відчиняються. Залітає акушерка. Вона говорить і поводиться постійно так, наче спізнюється на маршрутку і її за це сваритимуть. 

— Негайно! Негайно на другий поверх. Тебе зараз начмед оглядатиме. Вже бігом! 

Я розгублена. Ключів від палати у мене немає. На мить я забула, що це не готель. То мушу або взяти дитину з собою, або лишити її в палаті. Акушерка мало не плаче — кричить, що треба бігти на другий поверх. Я нагадую теля, яке по черзі гукають до себе двоє господарів. Лишаю дитину і біжу за акушеркою. 

Однак в оглядовій нікого немає. Начмед іще не прийшов. Стою під дверима і тремчу від страху за дитину. На стіні біля столу чергової акушерки бачу оголошення про те, що у будівлі є капличка. Поруч аркуш з нагадуванням, що тут до всіх ставляться з повагою і добротою. Незрозуміло тільки, кому саме про це намагаються нагадати. Раптом за спиною чую крик:

— То ти лишила дитину саму? Хто так робить? Хіба можна? Вона кричить на весь поверх! Бігом до дитини! 

Розумію, що в цей момент уваги справді потребує дитина. Дитина всередині мене. 

Я чую себе немов збоку. Невже це справді я так голосно кричу? Ридаю вголос просто посеред коридору. Щось белькочу про огляд і немовля, акушерку і кнопку, поверх і дитяче відділення. Мене під руку хапає вона. Представниця найнижчої місцевої касти. Санітарка. Єдина каста здорового глузду. Це баба Валя.

— Ти чого кіпішуєш? Ходи зі мною.

Баба Валя тримає мою руку міцно, неначе я можу від неї втекти у своє попереднє життя. Ми йдемо до ліфта. Вона змовницьки шепоче, аби я не слухала акушерку Лесю. Назустріч виходить санітарка, імені якої я не можу пригадати. Каже, вони вже все зробили. Дитину в цей час колисає її колега. Вони принесли мені обід. Лагідно заохочують поїсти. 

За весь час у пологовому я щодня брала порції, забувала про них, пізно ввечері викидала вистигле й засохле у смітник і мила тарілки. Їла, здається, кілька разів. Те, що приносила мама. Голоду не відчувала. Сну не було теж. 

Наступного ранку після істерики, десь близько шостої, мені стає моторошно. Я бачу карусель із мікроснів. Уривки картинок, незнайомих людей, чужих голосів і звуків. Я переконана, що їду з глузду, і боюся побачити це збоку. До виписки залишається остання доба.

Не можна, але можна

Годувати дитину грудьми не можна. Такий вердикт виніс лікарський консиліум. Через санітарку я купила суміш у дитячому відділенні. Однак десь випадково надибала номер штатного лактолога. Та заборону годувати спростувала. 

— Дивно, ці ліки сумісні, лікарі про це знають. Чому вони вам так сказали, незрозуміло. 

Незрозумілого для мене вже надто багато. Тому я просто почала годувати і ховатися. У ранок, коли відчула, що досить, подзвонила до головного лікаря. Попросила про зустріч. Це була п‘ятниця. Той сказав, що буде у неділю. 

— Мене точно не випишуть. Я вас дочекаюся. 

Свого прізвища у розмові я не назвала, але у відповідь на питання, коли саме народила, сказала про Різдво. Тепер це здавалося таким далеким, наче за останні п’ять днів я прожила окреме дивне життя. 

Невдовзі після розмови з головним лікарем на порозі палати матеріалізувався начмед. За день до того на огляді він назвав мене секс-бомбою. Тіло, мовляв, після пологів виглядає так, що вже можна в кіно зніматися. Нескладно здогадатися, про які фільми йшлося начмеду, якщо бачив він мене лише з одного ракурсу. 

Тепер у палаті він зустрічає мого чоловіка і наказує йому вийти. Опісля мені намагається загадковим тоном пояснювати:

— Я ж усе-таки лікар. Раптом питатиму щось таке, що стосується не чоловіка, а іншого мужчини. Всяке буває. 

От і я думаю, що всяке буває. Наприклад, посадовими особами стають гінекологи, які чинять сексуальні домагання, самі того не усвідомлюючи. Не пам’ятаю, що відповіла, але він, на щастя, швидко пішов. Він пішов, а відчуття, що у цьому пологовому мене знову зґвалтували, залишилося. 

Зранку в суботу я помию голову і замість халата нарешті одягну штани. На огляді жартуватиму з Зоряною, що якщо народила на Різдво, то випишуть мене на Великдень. Результати аналізів будуть у межах норми. Матеріалізується дитяча лікарка. Скаже, що у попередні дні не приходила, бо погано почувалася. Я влізу у холодні чоботи і куртку, які кілька днів пролежали у машині на морозі. Чоловік поїде додому окремо. Дитину з пологового винесе моя мама. Я викличу таксі і дорогою додому побачу у вікно давно знайоме місто. Місто, якого я зовсім не знаю. 

Рятівний човен

Минуло майже два роки. Усе позаду. Перші півтора місяця материнства, коли я плакала щодня. Наступні пів року, коли я уникала будь-яких зустрічей. Неконтрольовані тривоги за дитину. Драматичні й подекуди відверто страшні картинки в моїй уяві. Думки про те, як саме можна скоїти самогубство. І врешті рятівний човен — години і тисячі гривень психотерапії, яка поволі повертає мені право на радість. 

Невдовзі я готуватимусь до свята. Складатиму меню. Замовлю торт. Це будуть два дні народження одночасно. Тоді, у 2019-му, я народила, але не помітила, що й сама народилася — як мама. Час усвідомити. Час святкувати життя. 

*Імена героїв змінені. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]