Яблунська. Вулиця страти

Жвавий рух вулицею не зупиняється. Жінка з візочком, підлітки, які щось гучно обговорюють, кожен поспішає у своїх справах. Вулиця як вулиця. Насправді ж — місце страти. У мене перед очима кадри, які торік облетіли весь світ: розстріляні люди просто тут, де зараз стою. Це вулиця Яблунська у Бучі під Києвом. Саме на Яблунській під час окупації росіяни вбили найбільше цивільних — щонайменше 60. За даними Офісу Генпрокурора, загалом на території міста було знайдено 637 тіл цивільних. Жінки, чоловіки, літні люди та навіть діти. Ідентифікація загиблих триває. Імена чотирьох убитих на Яблунській — досі невідомі. 

Торік кадри з убитими людьми показали справжнє обличчя російської армії. Відтоді я хотіла дізнатись — хто ці жертви та чому вони опинились під прицілом окупантів? Хто віддавав наказ убивати цивільних і навіщо була потрібна така жорстокість? 

Тож рік потому я тут — на Яблунській. Шукаю відповідей та очевидців тих звірств. Про те, що тут сталось, вже мало що нагадує. Хіба багатоповерхівка на паралельній вулиці видає минуле чорними від кіптяви балконами. Де-не-де в парканах видно дірки від куль та уламків. На перехресті — спалений приватний будинок. Там, де колись був дах, тепер розвівається прапор України. Біля паркану на землі стоять квіти у вазі. Саме тут — на розі Яблунської та Вокзальної — росіяни розстріляли 40-річного Олега Абрамова. Його вивели з будинку і просто посеред вулиці вистрілили в голову. За кілька метрів від нього пострілом із гармати згодом убили 52-річну Ірину Фількіну. Жінка їхала на велосипеді додому. Ми всі бачили фото її руки із манікюром. У повітрі наче завис гіркий спомин тих днів. 

Свідок

Разом із місцевим мешканцем Віктором Шатилом піднімаємося драбиною на горище його гаража. 

— Обережно тут, — попереджає господар, — пильнуйте голову, не забийтеся. 

Віктор Шатило живе на Яблунській, і саме навпроти його подвір’я лежали тіла розстріляних людей, які світ побачив у перші дні деокупації Бучі. Російські пропагандисти — щойно Бучу звільнили — масові розстріли назвали постановкою. Віктор знає, що це брехня. Він на власні очі бачив, як під час окупації навпроти його будинку щодня з’являлись нові і нові тіла. 

Ми йдемо вглиб горища. З обох боків попід стінами купа старого краму та будівельні матеріали. Віктор веде до вікна. 

— От звідси я знімав, — чоловік показує на забите плівкою вікно. За ним Яблунська. У час окупації він телефоном фотографував вулицю, фіксуючи таким чином появу тіл нових убитих. 5 березня 2022 року з цього вікна Віктор зафіксував перші жертви. 

— Оце синій бус. Оце людина лежить, а це збите дерево. В бусі було три дорослі людини і дитина, — Віктор показує фотографії, які зробив у ті дні.

На світлині просто за кілька метрів від його гаража видно синій мікроавтобус. Навпроти під стовпом горілиць лежить чоловік, в ногах у нього зелений велосипед. 

— Це час, коли я зробив це фото, — 12:04. А о 12:46 бус уже горить і ще один труп лежить.

На іншому фото чорний стовп диму та вогонь. Це палає бус. Ближче від нього — тіло чоловіка, біля його голови — пляма крові. 

Перші жертви

Я дізналась імена усіх людей, чиї тіла зафіксовані на цих двох знімках. Чоловік біля палаючого мікроавтобуса — 61-річний Михайло Коваленко. За кермом автомобіля була бучанка та волонтерка Жанна Каменєва. Жінка намагалась вивезти людей з окупованого міста. Разом із нею в машині були Марія Ільчук та Таміла Міщенко з 14-річною донькою Анею. Всі вони були убиті. Чоловік із велосипедом — 68-річний Володимир Бровченко. Саме завдяки світлині Віктора його дружина Світлана упізнала загиблого. 

— Він у Ворзелі в санаторії був завхозом, а коли почався карантин — охранніком. Їхав на роботу, казав, що надо людину підмінить, — пригадує жінка. — Ми говорили, що вже на Яблунській танки. А він — я проїду, я поїду… Не послухав, поїхав…

Світлана Бровченко, вдова загиблого, в той день разом із дочкою пішла на евакуацію. Володимир провів їх і звичною дорогою поїхав на роботу. Розстріляли його неподалік власного будинку. 

— Виїхав через провулок, перейшов дорогу — і його там одразу застрелили. Потім на фотографіях я бачила, що в серце десь попало, бо на куртці видно було синтепон, — Світлана дістає з кишені телефон, щось шукає і показує фотографію свого вбитого чоловіка. Ту саму, яку зробив Віктор. У її очах сльози. 

Цього ж дня, і в наступні, вздовж усієї вулиці окупанти продовжують розстрілювати цивільних. 31-річна Наталя Самойленко розстріляна в автомобілі під час спроби виїхати з міста. 70-річний Володимир Нирков загинув на власному подвір’ї. 41-річний Роман Рассказов на ґанку дістав вогнепальне поранення в живіт. 40-річному Олегові Абрамову вистрілили в голову. Пострілом із гармати вбили 52-річну Ірину Фількіну, яка їхала на велосипеді додому. І ще — кілька десятків невинних людей.

Уцілілий

Щоби не потрапити на очі росіянам, Віктор до гаража пробирався, повзучи по землі. Аби лише піднятись на горище і визирнути у вікно на вулицю. Чоловік показує мені наступний знімок. Його він зробив уже 6-го березня. На світлині — обгорілий бус та тіла вже трьох розстріляних чоловіків. Навпроти вікна Віктора на тротуарі іще один вбитий, біля його ніг чорний пакет та розсипана картопля. 

Загиблий — 55-річний Олег Верба. Чоловік був без зброї, просто ніс пакет із картоплею. Того ж дня росіяни вбивають 57-річного Михайла Романюка. Він теж є на світлині Віктора. З іншого боку на перехресті вулиці. Його яскраві помаранчеві рукавиці видно здаля. Поруч велосипед.

— Начались такі тіпа хлопкі, вистрєли. Я даже не поняв одразу, що це постріл. Як петарди взагалі якісь. Я пригнувся до велосипеда максимально. Все так швидко було. В один момент я повернув голову — дивлюся, а Міша падає і у нього з вуха тече кров, — пригадує Олександр Смаглюк, родич Михайла, який у момент убивства був поряд.

Чоловіки на велосипедах поспішали у сусіднє місто Ірпінь. Рятувати з-під завалів батька Олександра. Щойно вони звернули на Яблунську — по них відкрили вогонь. Олександра врятувала миттєва реакція, він різко звернув у провулок та почав тікати. А вже вдома побачив дірки від куль на своєму наплічнику. 

Побачити востаннє

7 березня навпроти свого подвір’я Віктор Шатило нарахував уже шість убитих. Поруч із тілом Михайло Романюка він побачив іще одного чоловіка. Це був Ігор Самченко. 

— Дуже важко без тебе, — ледь чутно шепоче вдова Ігоря Ольга Самченко. — Її під руку міцно тримає донька Адріана. На кладовище вони приходять мало не щодня: провідати, поговорити, помовчати. 

— Наче і розумієш, що його вже нема. І бачила це все, і приходиш сюди. Але все одно буває таке, що ліфт під’їжджає на четвертий поверх і думаю, що він зараз зайде.

7 березня чоловік Ольги Ігор пішов провідати свою сестру та тещу, які мешкали неподалік Яблунської. Додому він не повернувся. 

— Я зрозуміла, що його вже немає. Бо він не міг так просто не прийти. Він завжди повертався додому, — Ольга намагається себе стримати, та їй це не вдається — щоками течуть сльози. Вона схлипує, робить глибокий вдих, видих і продовжує. 

Шукати Ігоря пішли його друзі. Тіло побачили на Яблунській, та підійти їм не дозволили російські військові. Через чотири дні Ольга з іншими жінками та дітьми наважилась виходити з Бучі. Йшли по Яблунській повз тіло Ігоря. Але ні зупинитись, ні попрощатись, ні забрати чоловіка їм не дали. Вони весь час були під прицілом окупантів. 

— Тіла вже лежали. Хаотично, я вже не пам’ятаю, де ми кого бачили, — пригадує Ольга. — Дітям натягнули шапки, щоб вони цього не бачили, і вели за руки. А ми з донькою шукали його очима. Хотіли хоть просто побачити його в останній раз.

Ми знову на тій самій вулиці разом із Ольгою. Вона підходить до місця, де вбили її Ігоря. Жінка підіймає обличчя до неба, намагається вгамувати себе, знову робить глибокий вдих.

В серце, в легені і чотири постріли в ногу

— Я його одразу впізнала. На ньому була шапка мого сина. Білого кольору. Я йому її одягла, бо ми чомусь думали, що білий колір вбереже. 

Альона Зубченко живе на Яблунській. Тут вона залишалась і під час окупації міста. У ті дні вона втратила свого двоюрідного брата. 

У місто російська армія заходить одночасно з двох сторін: від Гостомеля по вулиці Вокзальній та з боку Ворзеля по Києво-Мироцькій та Яблунській. Штаб облаштовують в офісних приміщеннях на Яблунській, 144. Вздовж усієї Яблунської російські військові встановлюють блокпости та вогневі позиції. У штаб зганяють місцевих, допитують, катують і знущаються. Там розстрілюють 12-х чоловіків. 

Альона веде мене вглиб двору повз свій будинок. Вона у тій самій жилетці на цигейці, бойовій, як сама на неї каже. В ній вона ходила під час окупації. На тротуарній плитці досі чорні плями — тут на вогні готували їсти. Торік у березні в місті не було ні газу, ні світла, ні зв’язку. 

— 15 курей, 10 собак, нас п’ятеро і ще сусіди — бабульки, дідульки. Треба було якось виживати. Росіяни заїхали — забрали наші телефони. Закрили нас одразу у погребі всіх. Чоловік, син, я, моя мама — 74 роки і Галя — дружина Діми, мого брата. Дімі мало ось виповнитися 60, — розповідає жінка. 

За будинком невеличка хвіртка, що веде на город. Альона відчиняє її і йде вузькою стежкою поміж дерев. 

— Він у мене офіцер був. Працював на Гостомельському аеродромі диспетчером. А потім якийсь час він був замдиректора аеродрому, до пенсії. Бернацький Дмитро Анатолійович, — в її очах я бачу водночас і гордість, і смуток.

Під час окупації Альона поховала свого брата на власному городі. На місці, де була могила, тепер підростає деревце. 

30 березня 2022 року о пів на п’яту вечора Альона почула страшний гул. Це гуділа російська техніка, всі БМП та танки, які стояли в сусідніх дворах, — їхали геть, каже жінка. Від Дмитра уже два тижні не було жодної звістки. Тож наступного дня разом із дружиною загиблого вони пішли його шукати. 

Дмитро з дружиною мешкав у квартирі на Лісовій Бучі. Та коли росіяни зайшли в місто, жінка перебралась у приватний будинок до Альони. У квартирі на сьомому поверсі їй було страшно — висотка двигтіла від вибухів. Дмитро залишився вдома, та час від часу приходив провідати дружину та сестру. Приносив ліки та продукти. 

— Він, видно, йшов до нас, — каже тихо. 

Жінки побачили Дмитра на Яблунській біля магазину «Фора». До будинку сестри він не дійшов буквально 150 метрів. Чоловік лежав головою до дороги. Рідні його відразу впізнали. 

Альона з чоловіком, сином та сусідами загорнули тіло брата в покривало, поклали на тачку і так довезли додому. До ранку він так і лежав на тачці у дворі. Копати ввечері не наважились. Наступного ранку його тіло прикопали на городі. Пізніше, коли вони потрапили до нього додому, то побачили, що востаннє він зірвав аркуш на відривному календарі 15 березня. Відтак припускають, він міг бути убитим 16-17 березня.

— Ви не уявляєте, як це важко, коли ти дивишся на мертве тіло і впізнаєш у ньому рідну людину. Я його трохи обмила, бо він, думаємо, довго лежав на вулиці, — все лице було брудне від снігу й дощу. Мила його і плакала. Ножки йому помила. Личко обмила, ручки. А тоді глянула під светр, а там все залипло від крові, там просто сплошна на грудях кров була, серце, легені, я дирки ці побачила від куль, — Альона говорить майже пошепки.

Їй важко розповідати про ті дні, хочеться назавжди викреслити з пам’яті. Забути. Уже рік ці спогади не дають спокійно жити. Та коли жінка починає згадувати — слова самі складаються у речення, як і страшні спогади. Альона вже не може зупинитись. Біль мусить вийти назовні.

Тіло Дмитра прошило шість куль.

— В серце, в легені і чотири — в ногу. Спочатку, видно, по ногам цілили, я так думаю. Отуди далі наша вулиця була просто всіяна тілами, — Альона рукою показує на кінець Яблунської. 

Слідство 

Будівля слідчого управління СБУ Києва та області. Мене проводять довгими коридорами в кабінет слідчого. Всі поверхні кімнати — стіл, підвіконня, підлога — заставлені стосами документів та томами справ. На стіні — мапа Бучі. На ній кілька сотень цяток. Червоні та сині. Кожна червона точка на мапі — це місце, де знайшли тіло однієї або кількох людей. Синя — місце зникнення цивільного. Це кабінет Олега Якобчука — заступника начальника слідчого управління. 

Слідчі досі збирають докази воєнних злочинів росіян. Допитують свідків, вивчають телефонні трафіки, соцмережі, фото та відеоматеріали. Висновки судово-медичних експертиз, які, зокрема, проводили й іноземні фахівці, доводять: причина смерті більшості цивільних — саме вогнепальні поранення. Мотив цих звірств, каже Олег, — придушити опір українців.

— Злочини проти цивільного населення були частиною плану із захоплення. Слідство вважає, що так вони хотіли придушити спротив населення, залякати і виявити людей, які активно беруть участь в обороні України.

Серед доказів Олег показує пакувальні листи від боєприпасів зі списками прізвищ, відбитки пальців, змиви яких зробили в штабі окупантів, фото вилучених куль та відео з камер спостереження. 

— Велика складність у масштабності цього злочину. По суті, це є вбивство. Підозрювані відсутні на території України, хоч частина осіб тих, хто вбивав цивільних, встановлена. Складність також у тому, що багато із них були в масках. Росіяни замітали сліди за собою. Але є випадки, коли особа знімає на телефон — і її тут же вбивають. Нам доводиться збирати докази по крихтах. Скажімо, хтось сміливий висунув телефон і зняв російську БМП — ми беремо це фото, намагаємося розібрати, що там за знаки. Вони ж малювали ці умовні позначення V, а позначення підрозділів — замальовували. А саме вони дають можливість ідентифікувати частину, місто. 

Олег бере з підвіконня один із томів. У теці — сотні фотографій російських військових, роздруковані сторінки із соцмереж, усмішки, родинні фото на відпочинку. Портфоліо ймовірних воєнних злочинців уже налічує декілька тисяч імен. Слідчі переконані, на вулиці Яблунській звірства чинили російські десантники.

— Безпосередньо ми ідентифікували такі військові підрозділи, як 104 десантно-штурмовий полк, 237 та 234, які входять у склад 76 десантно-штурмової дивізії міста Пскова. Десантні війська, призначенням яких є захоплення територій та ведення активних бойових дій.

— Чи можна вже говорити про конкретні прізвища? — питаю. 

— Я не можу називати їх, поки не оголошена підозра. Всі ці шість томів — дані зі встановлення осіб цих військових.

Утім, кілька прізвищ уже публічно оголошені Офісом Генерального прокурора. Під час повномасштабного вторгнення на територію України 76-ою дивізією командував генерал-майор Сергій Чубарикін та його керівник, командувач Східного Військового округу Збройних Сил РФ, генерал-полковник Олександр Чайко. Саме вони віддавали накази підрозділам, які окупували Бучу, та керували спецоперацією із захоплення Києва. Чайко під час окупації Київщини був у селі Здвижівка Бучанського району. Зі свого штабу, у захопленому дитячому садку, він керував бойовими діями та роздавав медалі окупантам. Йому вже оголошено підозру. Генерал-полковнику загрожує максимальне покарання — довічне ув’язнення. 

Підозру оголосили вісімнадцятьом російським військовим, які причетні до воєнних злочинів у Бучі. Серед них і бійці 64-ої окремої мотострілецької бригади 35-ої загальновійськової армії РФ: від рядових і до полковників. Цей список зростає. Їх підозрюють у вбивствах, катуваннях, мародерстві, порушенні законів та звичаїв війни та злочинах проти людяності. Полковника Азатбека Омурбекова вже навіть охрестили «Бучанським м’ясником» за його безпосередню відповідальність за воєнні злочини у Бучі. Він тоді командував військовою частиною.

— Нам вдалося встановити військових, які ймовірно причетні до вбивств. Це в матеріалах проваджень є і ця інформація перевіряється, щоб ми це сказали з впевненістю. Розумієте, коли мова йде про злочини, вчинені якимось підрозділом, то вочевидь, командир підрозділу теж передбачав застосування зброї. Перехоплення свідчать, що прості військовослужбовці отримували дозвіл на застосування зброї і по мирних мешканцях Бучі. Однозначно, кримінальну відповідальність несуть командири, які дислокувались у Бучі, і ті, хто виконував їхні накази. Командири також встановлені.

Докази

— Обзор був хороший, поки скло було, — каже свідок звірств російської армії Віктор Шатило, стоячи на горищі свого гаража. — Я знімав через перегородку. Зараз не видно. Якщо відкрию, то воно все випаде. Тут вже все пошкоджено після обстрілів. 

— Вас тут легко могли помітити росіяни, — дивуюся його сміливості. 

— Я тоді про це не думав. Але, мабуть, могли. Техніка тут стояла і неподалік вони базувались.

— То ви безстрашний? 

— Дурний, скоріше. Жінка казала, що я ідіот, — сміється. 

Віктор каже так: у те, що відбувалось під час окупації, важко повірити. Можливо, у це не повірив би ніхто, особливо — майбутні покоління. Але його фотографії — це доказ того, що все це відбувалося насправді. 

— Кацапи розганяли, що це не вони. Типу вони пішли звідси, а вже після СБУ розложило тут всі ці тіла. Так от вам — доказ протилежного: фотографія, яку я зробив у час, коли росіяни тут були, а наших військових ще не було. Я радий, що так случілось — що я міг все це знімати. Дай Бог, щоби це допомогло.

Телефон Віктора слідчі вилучили як доказ. Доказ воєнних злочинів росіян.

Текст: Алла Хоцянівська, кореспондентка ТСН
Головне фото: Данило Павлов