«Я ж не дурак!»

Упродовж останніх років систему української освіти всіляко реформують. Неодноразово поставало питання інклюзії національних меншин в український освітній процес. Зокрема, у 2013 році затвердили план інтеграції ромської нацменшини в українське суспільство. Тим часом ромські етногрупи все ж залишаються за бортом, відчуваючи себе чужими в українських школах. Ми спробували розібратися, як можна повноцінно залучити ромів в українську середню освіту, не вилучивши їх при тому з власної культурної традиції.

***

Літнє надвечір’я. Ми сидимо на порожньому подвір’ї за школою. На спортивному майданчику неподалік бавиться невелика зграйка дітей. Ромська дівчина, що сидить поруч зі мною, пильнує їх, раз по раз гукаючи, мовляв, чи все гаразд. Серед дітей — Коля, її шестирічний син. 

— Я для себе вирішила раз і назавжди: не дозволю синові рано одружитися. Нізащо. Навіть якщо у свої тринадцять приведе мені дівчину —відправлю назад до батьків, — каже рішуче. — Навіщо обом розмінювати дитинство на пелюшки? Він не повторить моїх помилок.

Нелі 23. У 16 вона закохалася без тями та втекла з нареченим назустріч щасливому подружньому життю. Це могла бути красива романтична історія, але реальність прозаїчніша: чоловікове насильство, швидке розлучення, незавершена середня освіта, робота на ринку й мала дитина на руках.

— Зараз я не бачу жодних переваг раннього шлюбу. Навіщо? Щоб понароджувати дітей, а потім не знати, що з ними робити та як прогодувати? 

У ромських родинах нікого не здивувати шлюбом у 13-15. Ця традиція передається з покоління у покоління, маючи під собою практичне підґрунтя. У будь-якій культурі батьки хочуть для дітей кращої долі, і роми — не виняток. Утім, роблять вони це по-своєму. Часто ромські батьки вважають за потрібне знайти майбутніх невісток і зятів наперед, аби якнайкраще влаштувати життя власної дитини (здебільшого це стосується дівчат). Кажуть, так менше ризиків для майбутнього життя подружжя. Обирають того, хто, на їхню думку, дбатиме, захищатиме та, звісно, забезпечуватиме. Але буває, діти не погоджуються з вибором батьків, вирішуючи жити на власний розсуд. Наприклад, отримавши відмову в батьківському благословенні, закохані можуть змовитись і потайки втекти.

Ранні шлюби стають на заваді середній освіті як для хлопців, так і для дівчат. У традиційній ромській культурі, на відміну від української, освіту не вважають обов’язковою для дитини. Ромські підлітки дорослішають інакше — на перший план виходить сімейна зрілість. Для хлопців це вміння заробляти, забезпечувати себе й родину, дбати про майбутнє. Вони, як правило, продовжують родинну справу, працюючи в майстернях чи на базарах. Після одруження ромський хлопець вважається дорослим чоловіком, незалежно від віку. Йому вже негоже сидіти за партою з іншими дітьми. Натомість для дівчат головне — дбати про дім і голову родини. Водночас дівчина може й працювати — приміром, на ринку разом із чоловіком. Але тоді вільного часу просто не лишається, тож ромські діти часто покидають школу рано, так і не отримавши атестата. 

Неля зізнається: якби можна було повернути час назад, вона б тоді не вийшла заміж. Мріє про вищу освіту й роботу,  де працювати їй буде до вподоби. Дівчина прагне творити: вивчитись на кухаря-кондитера чи дизайнера одягу. Каже, обожнює готувати, а ще — придумувати собі вбрання, замовляючи пошив у ательє. 

— Хотілося б почати все з чистого аркуша. Уберегла б дві долі: і синову, і власну. Хотіла би для нього кращого життя, щоб у нього був батько, — ділиться Неля. — Адже я не можу дати йому всього. Він дивиться на інших, наприклад, як мої брати ходять із власними синами рибалити чи копирсаються в машинах, і каже мені: «Мам, я теж так хочу».

Її погляд блукає між дерев. 

— Не знаю, що йому на це відповісти. Я й сама росла без тата. Виходить, син повторює мою долю, — жінка на мить замовкає. 

Потім укотре зривається до майданчика.

— Знаєш, я б і далі займалася собою, власним розвитком: обов’язково закінчила би школу, а там і університет, — зізнається повернувшись. — Без освіти людина — ніхто. Відверто, зараз мені буває соромно. Бо питають, де вчилася або вчишся. А що я? Лише сім класів закінчила, — знічено обсмикує спідницю, перебираючи пальцями тканину.

Але, як кажуть, хто шукає — той знаходить. У таких ситуаціях рішенням стає екстернатна форма навчання. У 23 Неля планує закінчувати школу, паралельно поєднуючи навчання з роботою. Наступного року її Коля стане першокласником, тож підуть до школи разом: і мама, і син.

В Україні практика екстернатної форми навчання поширена, проте далеко не всі школи готові брати учнів-ромів. Переважно відмовляють через попередній негативний досвід роботи з такими дітьми чи власну ксенофобію. Тут у нагоді стають педагогічні тренінги для вчителів загальноосвітніх шкіл, які проводить Міністерство освіти і науки України спільно з міжнародною асоціацією «Крок за кроком», — там спростовують упередження та обмінюються позитивним досвідом. 

Проблемою ромської освіти займається і українське відділення міжнародної організації Romani Early Years Network (REYN-Україна), створеної за підтримки програми «Раннє дитинство» Фундацій відкритого суспільства. Ця організація допомагає фахівцям, які працюють із ромськими дітьми раннього віку, а також створює центри підтримки для ромських батьків. REYN-Україна опікується створенням умов для успішного навчання у пілотних дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах Ужгорода, Мукачева й селища Петровірівці на Одещині. Спеціалісти центрів переконані: проблему освіти ромських дітей треба вирішувати, починаючи саме з просвітницької роботи з батьками.

***

Каховську загальноосвітню школу №6 у народі вже давно прозвали «циганською» — бо тут вчиться багато ромів, пояснює директорка Галина Пінчук.

— Ми розташовані практично на околиці міста, тут живе чимало кримських ромів. У школі понад 300 учнів, і для нас вони всі однакові. Ми не ділимо: мовляв, той циган, а той ні. Я й ромам це кажу, бо вони теж мають звичку: «ото — цигани, отже, свої, а то — руські, чужі».

Відповідно до закону про освіту, з 2018 року середню освіту отримують за місцем проживання, тобто вибір школи обмежено географією. Втім, у ЗОШ №6 навчається більш як пів сотні ромських учнів із різних районів Каховки. Школа неабияк популярна серед тутешніх ромів, їй довіряють. Тож поступово вона стала певним культурним осередком, який об’єднав різні етногрупи, незважаючи на суперечки поміж ними. Дітей тут активно залучають у спільний освітній і творчий процес: організовують додаткові позакласні заняття, заохочують до участі у святах, концертах та виставках.  

— Ми починали з так званої волонтерської школи «Доступ до освіти кожній людині»: на педраді вирішили допомогти місцевим ромам, бо коли я 14 років тому прийшла сюди на посаду, гостро стояло питання: чому вони не ходять до школи? Формально ромські діти були у списках, але на уроки не приходили, — розповідає Галина Віталіївна. 

Сформували групу вчителів, навідувались до родин, де діти не ходили на заняття, проводили з ними розмови.

— І це діяло: діти верталися до школи. А згодом ми взяли участь в експерименті обласного департаменту освіти «Психологічно-педагогічна корекція відставання та неуспішності учнів». Тоді ми «дозволили» дітям не кожного дня відвідувати школу, щоб їм було комфортніше. Тож вони почали поволі звикати до навчання.

Ромські діти часто хочуть ходити до школи, але з різних причин не отримують підтримки з боку родини — від нестачі коштів до нерозуміння практичного застосування освіти. Для ромів на першому місці стоять практичність і виживання. Тобто робота і гроші, на які живеш. Якщо дитина може працювати разом з батьками й заробляти тут і зараз, навіщо витрачати одинадцять років на примарну перспективу? Натомість в інших родинах, може, і хотіли б вивчити дитину, проте інколи вибір постає між купівлею зошитів та їжі на вечерю. 

— Розумієте, хтось із батьків дослухається, робить висновки, докладає зусиль. А хтось навіть дверей не відчинить, бо їм того не треба. Кажуть: «Гроші вміє рахувати — і достатньо, нащо йому те навчання?» — зітхає Галина Віталіївна.

За словами директорки, школа намагається максимально йти назустріч ромським родинам, враховуючи й навіть підлаштовуючись під їхній «гнучкий графік». Багато ромських сімей Каховки живуть за рахунок торгівлі. Одні продають спеції або взуття на місцевих ринках, інші — подаються на заробітки до сусідніх країн. Дітей або лишають удома, якщо є з ким, або беруть із собою. Таке трапляється раз на кілька років. Якщо йдеться про кілька місяців, то школа тимчасово віддає батькам документи на руки, щоб дитина могла вчитися деінде. Тим не менш, батьки мусять тримати зв’язок із класним керівником, поки дитина не ходить до школи. Після повернення складають окремий план додаткових занять, де дитина може наздогнати графік з учителями-предметниками. 

***

Одному з учнів-екстернатників школи №6, Яношеві, — 15. Цьогоріч він перейшов у четвертий клас — неабияке досягнення, яким пишається. Хлопець пише музику й хоче стати відомим музикантом. Янош запалює цигарку і жартує, що має найгустішу бороду серед однокласників. Зізнається, що в такому віці проходити програму для десятиліток дещо незручно, але він усе одно не покине школи, а вже за три з половиною роки отримає атестат про повну середню освіту.  

Коли Янош закінчував другий клас, батьки вирішили виїхати до Росії, тож навчання довелося перервати. Хлопець не схотів ходити до російської школи.

— Коли ми повернулися, я зрозумів, що між мною та найближчими друзями — прірва, — зізнається. — Ми однолітки, але вони перейшли у восьмий клас, а я так і лишився на рівні другого… Не за розумом, звісно, — додає похапцем, — але читав і писав я тоді так собі.

Тому вирішив поновитися у школі й надолужити втрачене.

— Дехто з друзів сміявся. Питали, нащо воно мені треба, — каже Янош. — Але я їм не розповідаю про те, що хочу закінчити школу й вирватися звідси. Вступити в Київ, вивчитись на музиканта чи журналіста. 

І по-змовницьки додає:

— Я ж не дурак! Розкажу їм все, а вони й собі захочуть. Київ, навчання, можливості, кар’єра. Хай краще сміються з мене.

Таких, як Янош, у Каховці одиниці. Але про них важливо говорити. Роми, що живуть у більших містах, переважно мають ширше коло можливостей: знайомства, освітні організації, вибір вишів. Тому відсоток ромів із вищою освітою там інший. Натомість містечка й села залишаються на марґінесі. 

У найскрутнішому становищі опиняються дівчата. Культура ромів, як і більшості традиційних, закритих суспільств, передбачає суворе виховання. Дівчат часто забирають зі шкіл у 8-9 класі — щойно починається їхнє фізичне дорослішання й формування особистості. Батьки переймаються, що у школі на них погано впливатимуть дівчата, виховані в іншій культурі. Загалом роми вважають виховання більшості українських дівчат надміру вільним. Тому остерігаються того, що їхні доньки теж захочуть такої свободи, що, своєю чергою, підриватиме авторитет ромського традиційного ладу. Вільне спілкування з хлопцями, відвертий одяг, легковажна поведінка для них неприпустимі. 

Утім, сьогодні ставлення до традицій у ромів поволі змінюється. За дівчатами пильнують, проте дозволяють їм закінчувати школу. Особливо якщо в родині є старший брат, який стежитиме за сестрою поза домом. Це значно підвищує вірогідність того, що дівчина закінчить усі 11 класів.

Натомість маленьке містечко суттєво зменшує перспективи подальшого навчання. Для ромки, вихованої у традиційній культурі, поїздка в центр міста прирівнюється чи не до подорожі за кордон. Тож можна собі уявити, яким є ставлення до виїзду в інше місто для здобуття вищої освіти. Для Каховки допустимим є хіба що виїзд у Нову Каховку за 15 км. А Херсон, єдине велике місто в регіоні, розташований за 90 км, тому, за словами батьків, це не варіант. 

***

Якщо у випадку з екстернатом школа має всі важелі, то загальноукраїнську шкільну програму адміністрація навчального закладу локально змінювати не в силах.

Молодий ромський активіст, етнограф та засновник громадської організації «Романо Тхан» («Ромський край») Януш Панченко переконаний, що проблема з освітою ромів прямо пов’язана з фокусом навчального процесу на українській етнічності. Януш працює соціальним педагогом у школі №6, де проводить позакласні заняття з вивчення ромської мови, культури та історії.  

— Ромські діти часто не ходять до школи, бо їм там нецікаво. Ось так просто. Але треба розуміти, що саме вони мають на увазі, — пояснює хлопець.

На думку активіста, система української освіти побудована без урахування культурних відмінностей між учнями. 

— Пам’ятаю, якось мені до рук потрапив підручник. Там був малюнок: українці, білоруси й росіяни у вигляді родинного дерева, а нижче — підпис: «Ми — слов’яни». А куди подітись учням інших етносів? 

Хлопець розповідає, що відчуження ромів в українському суспільстві вже на етапі середньої школи блокує можливість діалогу та співпраці.

— Україна — наш дім. Але вдома ти почуваєшся своїм: ти захищений, тобі безпечно. Проте в нашій державі наразі працює модель «Україна для українців». Тому багато ромів відчувають, що їхній дім закінчується за їхньою хвірткою. Я думаю, це стосується багатьох національних меншин, які, хоч і живуть в Україні вже кількасот років, все одно залишаються, так би мовити, «на пташиних правах», — продовжує він. 

Януш переконаний, що українську школу варто зробити полікультурною та відкритішою до прийняття інакшості. 

— Ромам потрібна інтеграція в українське суспільство, жодного сумніву. Але не така, що призведе до їхньої асиміляції! Ми любимо свою культуру, цінуємо її. Водночас знаємо українську історію та культуру, поважаємо їх. То чому ж українці не можуть бодай трохи знати про нас? 

Януш каже, адаптації ромів до українських шкіл сприяла би наявність уроків на ромські теми. З одного боку, це допомагало б ромським дітям почуватися своїми в українській школі. А з іншого, навчало б решту учнів приймати іншу культуру. 

Цю думку поділяють багато активістів, які займаються питаннями соціальної інтеграції ромів, зокрема Наталія Зіневич, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства. Вона роками досліджує ромську нацменшину й заснувала чимало проєктів, присвячених інклюзії ромів. Зіневич переконана: долучення ромської мови в освітній процес є необхідністю.

— У школах із високим відсотком дітей ромської національності саме з цього треба починати. Так ми покажемо, що ця мова є повноцінною в освітньому процесі. Бо хоча сьогодні вона й представлена у певних середовищах, здебільшого у вузькому культурному просторі — приміром, ніхто не забороняє співати ромських пісень, — все одно: коли не-ром говорить ромською, серед інших не-ромів це викликає певне напруження.

З іншого боку, на думку активістки, самі роми теж мають багато страхів, з якими нам потрібно працювати. 

— Як побороти будь-який страх? Спершу його треба визнати. А що ми їм зазвичай кажемо? «Ой, ви там щось собі понавигадували!» Ми не враховуємо їхніх упереджень, бо оцінюємо їх винятково зі своєї позиції, — пояснює вчена. — Натомість роми через це замикаються, бо їх не намагаються почути і зрозуміти. Але коли ми кажемо: «Так, ми знаємо про ваш страх, розуміємо, що він не безпідставний, і тому хочемо зробити крок назустріч», вони змінюються просто на очах. 

З власної багаторічної практики Наталія Зіневич винесла важливе спостереження:

— Коли роми перестають остерігатися того, що можуть втратити свою дитину, бо українська школа нав’яже власну світоглядну модель, або, приміром, що у школі їхню дитину хтось стигматизує на етнічній підставі, вони самі починають підтримувати її освітні устремління.

Здебільшого роми говорять про ті самі приземлені речі, що й більшість українських дітей та підлітків. Далеко не кожна дитина мріє про Гарвард. На думку Наталії Зіневич, варто уникати стереотипного поділу на високе і низьке, адже не всі прагнуть найвищої освіти. Втім, середня школа — це передусім досвід самопізнання і базова потреба розвитку особистості. 

— Я прагну, — підкреслює Януш Панченко, — аби ромські діти усвідомили, що кінцева мета середньої освіти — не атестат. Їм не обов’язково йти далі в технікум або на бакалаврат. Після школи вони можуть так само піти з батьками працювати на ринку. Або збирати металобрухт. Але школа дасть їм шанс точно знати: вони це роблять тому, що справді цього прагнуть, а не тому, що так склалося у їхній традиції. Вони матимуть вибір. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]