Хочеш вижити — копай

«Солдати на фронті в Україні дотримуються принципу, який із кожним днем стає ще непохитнішим: хочеш вижити — копай. Я приїхав на невелику військову позицію на сході Донбасу у середині березня. Ударні хвилі й уламки перетворили дерева, які її оточували, на обдерті палиці. Земля була розгорнута артилерією так, що неможливо відрізнити вирви від ярів.

Вісім піхотинців наново відбудовували кулеметне «гніздо», яке російські снаряди підірвали за тиждень до того разом із їхнім товаришем. Шмат куртки, що залишився після вибуху, висів на гілці високо над нашими головами. Укріплена колодами землянка, де спали солдати, була приблизно півтора метра завглибшки та завширшки. 

Почувши, що підлітає російський гелікоптер, всі набилися всередину. Від прямого влучання міни колоди обвуглилися, і нові поставили просто поверх старих, почорнілих. Українські солдати часто застосовують захисні сітки та камуфляж, аби їх не помітили з дрона, але тут ці хитрощі були вже ні до чого. Російські військові виявили позицію і збиралися будь-що її знищити. Завдання піхотинців було просте: не втекти і не загинути.

З вертольота пустили кілька ракет — кудись вище над деревами. Солдати вибралися на поверхню, знайшли свої лопати та продовжили роботу. У одного з них, бійця з позивним Сява, не вистачало переднього зуба, на поясі теліпався довгий ніж. Інші почали підколювати його за таку непідходящу для сучасного індустріального конфлікту зброю.

— Я вам після війни подарую, — сказав Сява.

— “Після війни” — це оптимізм!

Усі засміялися».  

Кореспондент The New Yorker Люк Могельсон разом із українським фотографом Максимом Дондюком навесні провів на передовій два тижні разом із бійцями 28-ої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. 

Читайте повний репортаж з оригінальною назвою «Two weeks at the front in Ukraine» англійською на сайті видання.

Ілюстрація: Максим Дондюк / The New Yorker