Випускники. Доросле життя навпомацки
    1 Вересня 2020

    Випускники. Доросле життя навпомацки

    Більшість українських шкіл уперше зустрічає новий навчальний рік без урочистої лінійки, квітів і промови директора. А кілька місяців тому їхні випускники переходили в доросле життя тихо і тривожно — останні пів року в онлайні, без випускного вечора, постійні зміни дат ЗНО і недосяжність репетиторів. Сергій Коровайний — український фотограф-документаліст, який знімає для Радіо Свобода, Ukraїner, The Gate Agency та Reporters, — зафіксував у своєму об’єктиві учорашніх підлітків на межі шкільного й дорослого життя, а також розпитав про їхні відчуття у карантинному світі.

    «Я робив ці інтерв’ю з двох причин. По-перше, як фотограф-документаліст я хочу задокументувати те, що відбувається зараз. COVID — переламний момент для України та всього світу, і я шукаю якісь неочевидні теми, де це особливо очевидно. По-друге, це моя персональна тема. Свого часу я важко визначався із професією, і тоді в мене це не вийшло — подався на економічний і жодного дня не працював за фахом. Шукати новий шлях і тоді було важко, а нині ще й світ лихоманить. Пандемія сплутала всі карти, і молодому поколінню від цього нікуди вже не дітися. Тож мені було цікаво, чи готові вони адаптуватися. І з’ясувалось, нестабільність їх геть не лякає».

    Настя Матус (Обухів), вступила до Київської академії мистецтв на мистецтвознавство (як і планувала)

    «Із сьомого-восьмого класу мене хитало — то одне подобалось, то інше. Цікаво — робила, набридало — шукала нове. У десятому почала готуватись до медичного, але вчителька з математики, що мене готувала, якось сказала: «Настя, ти взагалі ніяка». Щось тут було не так. Коли батьки почули, що хочу на мистецтвознавство, спочатку закликали «ще подумати», а тоді — змирились. Аби лише вступила, знаючи, що робиш. 

    Останній семестр на карантині був дуже стресовий. Спочатку все ніби нормально, а потім — видихаєшся, бо вчитись удома набагато важче. Під кінець травня я остаточно згасла і нічого вже робити не хотіла. Знаю, що однокласниці почувалися так само. 

    У мене немає великих очікувань від студентського життя. Думаю, хотіла би просто вчитися, отримувати потрібні знання. Я розумію, що там, можливо, будуть більш творчі люди, інша атмосфера. Утім, високої планки не ставлю — підґрунтя поки нема. А COVID колись таки закінчиться — це ж не безкінечна штука».


    Саша Артюшенко (Бахмут), вступив до Харківської державної академії культури на телерепортера (як і планував)

    «Мені не було важко обирати — давно розумів, що хочу займатися чимось творчим. В офісі сидіти у мене не вийде, я непосидючий. Довго був ведучим у нашому місцевому палаці культури, і це мені дуже подобалося. 

    Також хочу просуватися в музиці. У школі я вчився грати на гітарі — просто для себе. Викладачка заохотила мене до музики, розгледіла талант до співу. Як вийде з музикою — класно, а як ні, то теж нічого, буду ведучим. 

    Карантину ніхто не чекав. Та величезний плюс — у всіх з’явився час на репетиторів, на підготовку до ЗНО, багато хто встиг нормально підготуватися до іспитів. Я вже з 10-го класу ходив до репетиторів, і тоді часу просто не вистачало, особливо враховуючи мої репетиції у ПК. Виходив із дому о 7:30, а повертався о 8-9 вечора. 
    Обожнюю наше місто за випускні. Зазвичай на площі ставлять гарні декорації, проводять бал випускників, парад містом, запрошують зірок. Було цікаво, як буде цього року, але цього року ­— COVID.

    Сумно, що починати навчання в університеті доведеться, скоріш за все, дистанційно. Матимемо цікаві предмети — театральне мистецтво, наприклад. Але зумом це вже геть інше».

    Вероніка Яковенко (Київ), вступила на менеджмент до Києво-Могилянської академії (як і планувала)

    «Обирати професію і університет було важко. Допомагає думка про те, що зараз усе швидко змінюється, зокрема і професії, тож, вірогідно, це не остаточний вибір, не кінцева точка. Серед моїх друзів дехто з першого класу чітко знав: «Хочу бути лікарем». Але такі далеко не всі. Багато хто й досі напевне не знає, натомість, як я, думає, пробує, сумнівається. Нічого страшного тут немає. 

    Найсумнішим було усвідомлення, що школа офіційно закінчилася і офлайн-уроків уже не буде, як і останнього дзвоника та випускного. Ми тоді не знали, що ті наші пари останні, — і це гірко. Не встигли попрощатися. Адже попереду мало бути ще три місяці живого навчання. Усе різко обірвалось. Але поволі звикаєш до цього, і треба рухатися далі. Цей карантин жорстко нагадав мені, як важливо вміти швидко адаптуватись і бути гнучким». 

    Данило Шейко (Переяслав), вчитиметься на лікаря у Львівському національному медичному університеті ім. Д. Галицького (і планує отримати грант на освіту за кордоном)

    «Я хочу бути лікарем, але поки не обрав університет. Натомість візьму участь у програмі Ukraine Global Scholars, яка допомагає учням українських шкіл здобувати гранти на освіту за кордоном. Після іспитів подамся на грант, а як отримаю — вступатиму за рік. Раніше цього року вступив до Української академії лідерства, але відмовився. 

    Школа абсолютно не готує до вибору професії. Усі ті профорієнтаційні бесіди — лише “для галочки”. Більшість не знають, чого хочуть. Якийсь період боявся, що вчитися на медика буде дуже складно. Але зрозумів, що більше ніде себе не бачу. Міг би піти на перекладача, адже мови даються мені легко, втім, сидіння над перекладами мене відлякує. 

    За контрактом UGS, після завершення навчання за кордоном я мушу повернутися працювати до України. Маю на меті долучитися до зміни системи охорони здоров’я в Україні. Брав участь в онлайн-таборах від UGS — ідеєю одного, зокрема, було “вдягнути лікаря замість того, щоб купляти костюм на випускний”. Я все одно не збирався на випускний (мені не цікавий цей двіж), тож зібрав гроші й придбав небулайзер (компресорний інгалятор) для інфекційного відділення лікарні у Переяславі. 

    Сподіваюся, COVID стане сезонною штукою на зразок грипу. Але загалом, я ніколи не планую більше, ніж на два дні вперед, бо в цьому немає сенсу. Якщо він нас не вб’є, то все буде добре. Намагаюся сприймати речі такими, якими вони є, — особливо коли не можу нічого змінити. Будувати життя треба так, щоб воно відповідало реаліям, а не заперечувало їх».

    Аня Стариченко (Дружківка), вступила до Харківської державної академії культури (як і хотіла) і планує займатись фотографією чи рекламою

    «Мені пощастило — школа, де я вчилася до 9-го класу, мала власну газету й керівника, який нею горів. Нас возили до Святогірська на всілякі фестивалі, тренінги, й мені це дуже подобалося. Тож як перейшла до нової школи — заявила: «Буду робити вам газету». А вони мені: «У нас українською ніхто не читає». Довелося пояснювати, що газета передусім потрібна не тим, хто читатиме, а тим, хто її робить. 

    Підпрацьовувала тим, що вела інстаграми кав’ярень у Дружківці. Тепер переглядаю акаунти київських, харківських кав’ярень, і розумію, що мої світлини нічим не гірші, тож і після школи зможу цим займатися. Мій інтерес — комерційна фотографія. А ще, можливо, реклама. Там багато грошей, і вона завжди буде потрібна. Займатися треба тим, що не замінять машини. Не всі усвідомлюють, що за 10 років можна лишитися без роботи. 

    На випускний я надто не чекала — один у мене вже був у 9-му класі, якось не запам’ятався. Всюди пишуть про нещасних школярів, а нам, по суті, байдуже. Батьки пропонували випускний у кафе, але ми сказали: «Просто дайте грошей, ми на море з’їздимо». 

    Ми приймаємо реальність і не намагаємося з нею сперечатися. Сподіваємося, що нас відпустять до університету хоча б у жовтні. Кажуть, дистанційне навчання може і пів року тривати, але я не розумію — платити за контрактом, аби сидіти вдома й гуглити?»


    Підтримайте роботу Reporters. — приєднуйтеся до Спільноти.


    Саша Білоус (Олексієво-Дружківка), вступив у КПІ на айті-спеціаліста (а планував —до Харкова)

    «До 11-го класу не знав, чим буду займатися, — хотів стати космонавтом. Але усвідомлював, що подобається все, пов’язане з технікою та комп’ютерами. Я хотів би працювати головою, а не руками, — цифрове суспільство мене затягує, за цим майбутнє. Інші країни потребують таких спеціалістів, тому за бажання можна знайти роботу за кордоном. Найбільше я хотів би, звичайно, до США. Але туди дуже тяжко пробитися, до Європи — реальніше.

    Спочатку я ставився до ЗНО як до якоїсь дуже серйозної та важливої події. Це було помилкою, адже воно геть не таке. Найбільше дратував той факт, що екзамени постійно переносили й точних дат не було. Ми готувалися, не знаючи, коли це стане у пригоді. Врешті-решт, навіть коли оголосили кінцеві дати, ми не були впевнені, що в останню мить усе не скасують. 

    Шкода випускного. Ми планували поїхати в Карпати, готувалися ще з грудня. Думали піднятися з класом на Говерлу — класно закінчити школу сходженням на найвищу гору країни. Було сумно, що все обламалося в одну мить. Втім, це не кінець. Їдемо з класом відпочивати на Блакитні озера, знімемо котедж — альтернативу випускному знайшли хорошу. 

    Вірус жодних планів не зламав, щодо свого життя я не хвилююся. Поволі все почне відчинятись і поновлюватись, тож я не переймаюся. Все буде добре». 

     Аня Перець (Довге), вчитиметься в Ужгородському вищому комерційному училищі КНТЕУ на стилістку-візажистку (як і хотіла)

    «Я обожнюю косметику, фарбую себе і подруг — виходить досить непогано. Тож хочу вступати до Ужгорода на стилістку-візажистку. Хотіла йти ще після 9-го класу, та не могла визначитися з професією. Бабуся радила серйозну спеціальність, а я більш творча. 

    Останній семестр був дуже важкий. Ніхто не пояснить, не розкаже — самі книжки. У школі набагато легше. Ми пішли на карантин іще в лютому (тоді був грип), але не знали, що до школи вже не повернемося. 

    Окрім випускного, у нашій школі є традиція розвішувати дитячі фото випускників і писати їм побажання. Цього року все скасували. Сумно, а з іншого боку — загартування на майбутнє».

    Марко Сосяк (Івано-Франківськ), фотограф, не планував продовжувати навчання і нікуди не вступив

    «Плани в мене були масштабні. Я мав назавжди переїхати до Барселони, бо там у мене родичі. Але почався карантин. Тож зараз маю вступати в Україні, щоб до армії не забрали, й перечекати карантин. Усі плани поламалися за день, але мені буде добре і там, і тут. Не поїхав зараз — поїду пізніше. 

    До школи я й до карантину майже не ходив, тож нічого не змінилося. Вчитися мені було нецікаво, тому у школі я бував рідко. До ЗНО не готувався взагалі і склав відповідно. А з однокласниками у нас різні інтереси, тож за ними не сумую. До мене одразу чогось усі ставилися трошки вороже. З дитинства не знаходив спільної мови з однолітками, тягнувся до дорослих. 

    Два роки займаюся фешн-фотографією, працюю сам на себе у фотостудії. Працювати почав випадково — знімав репортажі й так про мене дізналися. А потім зрозумів, що мені це не подобається, бо там мало контролю — я не мав змоги поставити світло, модель, повністю створити всю картину. Зараз займаюся переважно постановочною фотографією. Спочатку цікавили тільки гроші, а за пів року вже займався цим більш творчо.

    Щоразу моя межа можливого, моя «стеля» росте. Не знаю, коли об неї стукнуся. А як не стукнуся — хочу в Каліфорнію. Побачимо».

    Таня Симканич (Довге), вступила до Львівської політехніки на психологиню (як і планувала)

    «Я люблю слухати про проблеми людей. Кажуть, легко тримаюся, але то лише вигляд. Читала багато книг із психології. Розумію, що робота тут навряд чи буде така, як в Америці, бо в нас до цього ставляться інакше, однак мені все одно подобається. 

    Мама думала, я буду стоматологинею чи хірургинею. Але мені легше говорити з людьми, ніж різати їх. Вступати планую до Львівської політехніки.
    На карантині я нарешті виспалася, змогла підлаштувати навчання під власне життя. Мінус у тому, що треба готуватися до ЗНО, а репетиторство заборонили. Я за природою прокрастинаторка, вчу все в останній момент. 

    Моя мама — вчителька. Я бачила, як вона о третій-четвертій ранку перевіряє роботи. Молодші класи взагалі не розуміли, як дотримуватися графіку і вчитися самостійно. До того ж, у селі комп’ютери мають далеко не всі. 

    Втім, карантин нам на користь. Коли людині нудно — вона починає шукати собі заняття, самовдосконалюватися. Думаю, багатьом цей карантин допоміг знайти і розкрити себе. Працювати, а не просто сидіти в офісі. Переосмислити роботу медиків. Ми живемо у час випробувань, але чому б і ні?»

    Ігор Родіонов (Харків), опановуватиме машинне навчання у Харківському національному університеті радіоелектроніки (як і хотів)

    «Я закінчив фізико-математичний ліцей. Довго хотів вступати на прикладну математику до університету ім. Каразіна, це популярно в моїй школі, а потім — на ІТ, як мої батьки. Але півтора року тому, коли я дізнався про машинне навчання і нейронні мережі, мене так захопила ця тема, що я остаточно визначився з майбутньою професією. Хотів би займатися Data Science у якій-небудь ІТ-фірмі, можливо — в економічній сфері.

    Карантин дався тяжко, адже я — дуже соціальна людина і мені страшенно бракувало живого спілкування. Ми з однокласниками вирішили: щоп’ятниці будемо збиратись і всю ніч розмовляти в зумі. Влаштовували собі такі маленькі вечірки. Також було важко без плавання та айкідо, якими я займався до пандемії. Довелось обмежитися спортом у квартирі. 

    Мене дуже тішило, як швидко вчителі перейшли від юзерів рівня «підійди, будь ласка, де тут іконка» до впевненого користування Google Classroom, гугл-формами тощо. Загалом, мені здається, Україна ще не готова до карантину. Всі звикли, що вчитель на них дивиться, передає знання наживо.
     
    А випускного в нашій школі і так не було б — бо в нас їх заборонили. Роки три тому після випускного сталася ножова бійка в парку, тому тепер усі збираються самі по собі.

    Про готовність до швидких змін можу відповісти цитатою Червоної королеви з «Аліси у Дивокраї»: «У нашому світі потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!» Для мене це достатньо складно, бо я люблю посидіти на місці, «повтикати». Натомість на карантині довелося бігти й підштовхувати себе. Я зрозумів, що готовий адаптуватися, але мені потрібно з кимось розмовляти, бачити, як інші адаптуються поруч зі мною. В компанії мені набагато легше, ніж самотужки.

    Цього і прагну в університеті — знайомств із цікавими людьми, з ким можна говорити про їхні захоплення. І нових знань, звісно». 

    [Серія створена за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00