Вийти на поверхню

— Святість храму визначається не куполом, — каже пані Світлана, спускаючись до підвалу бахмутської п’ятиповерхівки на вулиці Чайковського, 23.

Перші християни, веде далі жінка, були вигнанцями та збиралися будь-де. Вона переступає порепаний дерев’яний поріг, відчиняє просілі двері, стає на надбиту підлогу. Тут, у занедбаному підвалі, на стінах якого ще лишилися старі плакати із зображеннями радянських дітей, уже три місяці діє єдина у всьому Бахмуті Православна церква України.

Заледве

Бахмут, який до початку декомунізації звався Артемівськом, від радянських часів асоціюється передусім із центром видобутку кам’яної солі. З початку минулого століття тут також будували металообробні, скляні, цегельні заводи. Найвідоміший, який працює і нині, Артемівський завод шампанських вин, — тепер «Артвайнері». Його спорудили в 1950-их. Усе виробництво — у колишніх алебастрових шахтах. Звідси вперше поїхало на святкові радянські столи «Советское шампанское».

Окрім католицького костелу, баптистської церкви, десятка православних храмів та низки симпатичних будинків початку минулого століття, а ще синагоги, перетвореної тепер у магазин, а ще раніше — у приміщення НКВС, місцеві мешканці обов’язково запропонують оглянути завод шампанських вин.

Про існування храму Православної церкви України в підвалі одного з будинків тут іще заледве знають.

Стугін води

Неділя, восьма ранку. В одній з кімнат підвалу багатоповерхівки вмикається світло. Чоловік у чорному похапцем ховається за вирізаними у фанері дверима, що відділяють одну частину кімнати від іншої, а мали б відокремлювати вівтар. Ця фанерна стіна — іконостас.

У кімнату заходить жінка, яка точно знає, де що лежить, кладе свічки на столик під вимикачем, поруч ставить сумку, дістає пакет із булками й викладає у тарілку — для причастя. Тоді виймає чорну та червону тканину, приміряє її на вівтар.

— Почекай, не бачу, Лєно. Ми так сьогодні не почнемо, — чутно чоловічий голос з-за фанерної стіни, обвішаної здебільшого іконами, видрукуваними на фотопапері.

Тим часом до підвалу, тримаючись одна одної, спускаються дві літні жінки — вони тут уперше, перепитують, чи не помилились адресою. За ними заходять іще кілька людей. Тоді — ще. Пахощі кадила заповнюють тісну кімнату. У кутку стає дівчина, притискаючи до себе кілька течок. Її звати Олеся, і нині вона — увесь церковний хор. Так починається ранкова недільна служба.

Чоловік у рясі — отець Павло. Десяток людей у підвальній кімнаті — паства, а кімната — храм Святого Феодора Стратилата Української православної церкви Київського патріархату, нині самостійної Православної церкви України.

Священик здіймає руки й починає молитву. Люди хрестяться. Чутно падіння води у трубах, що виступають зі стін. Десь у п’ятиповерхівці зливають воду.

Храм

Близько десятої служба завершується. У кімнатці душно, хтось виходить подихати, хтось гуртується біля отця Павла:

— Уже кілька місяців ми з вами служимо лише в неділю вранці, проте правильно мати й вечірню службу. Розумію, що не всім зручно прийти сюди у суботу ввечері, тому прийдімо зранку, це нічого.

Люди згоджуються і залишають підвал. У тісному приміщенні знову стає легше дихати.

— Нічого, — каже з-за вівтаря отець Павло, — добре, що маємо такі умови. Бувають гірші. Кажу, бо знаю.

Перша служба тут відбулась у листопаді. Ще до того отець і парафіяни почали просити в мерії землю для невеликої церкви чи каплички, але відповідь була одна — нема

Сідаємо на два стільці в кутку, священик обводить рукою приміщення, показує ікони, кілька свічників, стіни, обклеєні шпалерами у квіточку. Простір він тут облаштував власноруч. Проводити служби його запросила громадська організація «Бахмут Український», вони ж і вигадали зробити іконостас хоча б із фанери.

Підвал організація орендує для себе. У сусідній кімнаті плетуть маскувальні сітки. Тут зберігають речі для військових та волонтерів на фронті. Бахмут розташований за декілька десятків кілометрів від лінії фронту. За лінією — окупований Донбас. Ще кілька років тому окупованим був і сам Бахмут.

Перша служба тут відбулась у листопаді. Ще до того отець і парафіяни почали просити в мерії землю для невеликої церкви чи каплички, але відповідь була одна — нема.

Церковне приладдя у кімнаті — з окупованого Донецька.

— Оці всі свічники розбираються і складаються. До війни вони служили в моєму донецькому храмі. Коли його захопили, літні жінки забрали звідти що могли та сховали вдома. Коли дізналися, що я відкриватиму парафію у Бахмуті, загорнули щось у хустки, шкарпетки й передали мені.

Так і мають із чим служити літургію.

А далі війна

Отець Павло — з родини духівництва. І батько, і дід були священиками. Жили в Донецьку, потім перебралшися до Мелітополя.

Хлопчиком пам’ятає себе в церкві батька — йому тоді не було ще й п’яти років. Кремезний батько проводить службу, а малий стоїть збоку й тримає кадило, намагаючись курити ним вслід батьковій молитві. Йому не вистачає зросту, кадило тягнеться підлогою — якоїсь миті хлопчик обсмалює килим і ледь не зчиняє пожежі. Пригадує це з усмішкою. Служити отець Павло почав, коли не мав і двадцяти.

У дев’яностих роках Російська православна церква надала часткову автономію українській Церкві, але не канонічну незалежність.

— Частина священиків почала переходити разом зі своїми парафіями. Так зробили багато молодих і сміливих. Так зробив і я. Мені було 19.

За кілька років до початку війни на сході, у 2011-му, мама священика захворіла й попросилася повернутися до Донецька, ближче до рідних. Отець Павло не міг її залишити й перебрався до рідного міста, де до української Церкви ставились неприязно —розраховувати на власну парафію він не міг.

У селищі Чулківка, у віддаленому Пролетарському районі Донецька, отець Павло відкриває храм Київського патріархату. Щоправда, храм був більше молитовним домом, але й через нього зчинялися сварки з церквами Московського патріархату, що вимагали зняти з будиночка купол.

— Чому? Бо ми були ворогами. Нам казали, що не може тут нас бути, не існує такої української Церкви. Українському не було місця. Та й служили ми недовго.

— А далі?

А далі — війна.

Полон

Це був серпень 2014 року. Кілька чоловіків зі зброєю через плече зайшли до церкви отця Павла, при якій він і жив. Зайшли й без попереджень забрали його під руки, накинули священикові светра на лице, посадили в автівку.

Отець Павло каже, що це був батальйон «Восток» — військове формування сил «ДНР», яке у травні 2014 року штурмувало Донецький аеропорт.

Пригадує, що його привезли у приміщення колишньої школи міліції в Донецьку, де базувався батальйон. Посадили в камеру біля КПП, на першому поверсі. У підвалі школи були інші полонені.

— Мене забрали, бо я український священик. А за священиком могли йти люди. До того ми з вірянами молилися за Україну й за наших майданівців, бо я був проти «руской вєсни». А нащо їм така людина в «своєму» Донецьку?

Нині не хоче нічого згадувати. У підвалі тримали цивільних. Якщо хтось мав гроші, то міг відкупитися. Інших спроваджували копати окопи. Могли застрелити. Отця Павла водили на розстріл тричі.

— Водили показово, зав’язували очі, виводили, а потім казали, застрелять і мене, — зовсім спокійно переповідає Павло, але відразу просить запитати про щось інше.

Кілька місяців у полоні отець Павло молився сам і слухав інших.

— А що ще має робити священик, якщо не слухати? Сидів біля охорони, кількох молодих хлопців, які скаржилися на те, що мусять воювати.

Священик пригадує, у листопаді ці двоє, які вже встигли до нього звикнути, дізналися, що отця Павла хочуть розстріляти насправді. Спробували поговорити з людьми з батальйону, які нібито мали вплив на командування. Проте відпустити отця Павла не дозволили.

— Це було важко, — одказує, все ще просячи запитати щось інше. — Але Бог знає, що робить.

Коли батальйон поїхав на завдання, охоронці поспішно випустили частину полонених. З ними й отця Павла.

— Я тільки зайшов додому — й за кілька годин поїхав із Донецька. Вони б мене, звісно, знайшли.

Мене забрали, бо я український священик. А за священиком могли йти люди. До того ми з вірянами молилися за Україну й за наших майданівців, бо я був проти «руской вєсни». А нащо їм така людина в «своєму» Донецьку?

Тільки почати

— Сюди я приїхав три роки тому, оселився у селі під Бахмутом — можливо, саме тому, що на всій Бахмутчині немає жодної української парафії. Але ж це Україна? Як так може бути?

Він хотів, щоб вірянам було куди йти — тим паче, коли триває війна за українську землю, а священики Московського патріархату часто підтримують окупаційне військо та відмовляються відспівувати українських військових.

У сусідній кімнаті, де плетуть сітки, чутно спів. Олеся і ще дві жінки готуються до наступної служби. Отець Павло нарешті пожвавлюється.

— Бачите, у підвалі ми чи ні, а от яке диво маємо. Багато церков роками не мають хору. То є сенс у нашій справі?

Олеся, що нині творить із кількома жінками церковний хор, прийшла сюди сама. Раніше дівчина співала у кафедральному соборі Івано-Франківська. Нині її чоловік — капітан у військовій частині в Бахмуті.

Отець Павло переходить до кімнати із сітками, бо має послухати й допомогти дівчатам, які скоро матимуть першу вечірню.

Вийти на поверхню

Простенькі ікони на фотопапері, шпалери, свічки біля стін. Вогнегасник у кутку кімнати — у таких умовах він точно потрібен. У будинку вкотре зливають воду.

— Добре, що маємо хоч так, — каже отець Павло, збираючи речі, щоби встигнути на автобус додому, в село під Бахмутом. — Але це не варто сприймати як даність. На першу службу нас було з десяток, потім іще почали підходити, сьогодні було ніде стати. У такі часи церква як ніколи потрібна людям, їм потрібно кудись іти.

Отець Павло оглядає кімнату. Він би хотів вийти звідси до Великодня. Щоб служити святкову службу хоча б у каплиці.

— Ми можемо й у лісосмузі це робити. Але ж іще не буде тепло, хіба ж усі мої віряни так вистоять? — каже отець і вимикає світло у кімнаті.

Принаймні їм уже є де стояти. Міська влада виділила земельну ділянку для церкви. Отець Павло радіє, хоч каже, що місце не надто вдале — на окрайку, поруч із тепломережею та гаражами. Щоправда, у міськраді кажуть інакше — перші ділянки, які вони пропонували, священикові не сподобались. Останньою ж він нібито лишився задоволений — нині її саме оформлюють.

— Звісно, хочеться побудувати храм. Почати оживляти українську Церкву. Її, до речі, немає не тільки в Бахмутському районі, а й у сусідньому Лиманському. Було б добре згодом мати і недільну школу. Але зараз у нас немає навіть грошей на невелику капличку. Проситимемо про допомогу владу, а може, допоміг би який підприємець.

На першу службу нас було з десяток, потім іще почали підходити, сьогодні було ніде стати. У такі часи церква як ніколи потрібна людям

Українська церква, яка змушена бути в підвалі, каже отець Павло, — це наслідок.

— Є три сили, на які реагує людина. Влада, зброя і віра. Зброї в нас не було, а влада і віра підпорядковувались іншій владі, чужій силі. Та зараз настав час відходити від цього. Ми вже побачили, що трапляється, коли на твоїй землі панують чужі.

Час прощатися, йдемо облупленою підлогою серед таких же стін, переступаємо розбитий поріг, виходимо надвір, де сяє сонце. У суботу отець Павло повернеться сюди на «ранкову» вечірню, а з часом планує повернути всі православні обряди.

— Перші християни, звісно, збиралися і в катакомбах, але ж тепер 21 сторіччя, вже не можна так, — говорить отець Павло на прощання.

До літа він планує спробувати вивести людей на поверхню.

***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]