Вибратися з котловану

Зима. Шоста ранку. Позиції поблизу Горлівки — міста, непідконтрольного офіційній українській владі. Брудний від кіптяви, білявий від природи хлопчисько років 20-ти виходить із бліндажа. Він тут удруге — перша ротація була минулоріч, і ось тепер його батальйон знову тримає оборону. У проміжку між обстрілами хлопчисько-кулеметник умивається газованою водою з пляшки, стоячи в снігу босоніж. 

— Не холодно тобі? — питаю.

— Мені кайфово, мала. Я просто тащуся від цього відчуття — ноги ніби голками коле. 

Минулої ночі хлопчисько першим рвався в бій. До того він добу не лягав спати, бо був на чергуванні. І ось нині, вдосвіта, каже, спати геть не хочеться — кров закипає від адреналіну. Під вечір почнеться черговий стрілковий обстріл, за ним поблизу позицій розірветься ще декілька великокаліберних мін. Хлопчисько попросить командира дозволити йому висунутись, а потім знов не спатиме до ранку. 

За рік я повернусь у той же підрозділ, і на питання «а де отой малий білявий, що по снігу босий бігає?» отримаю командирове: «На “дурці” він. Догрався зі своєю наркотою». 

Щоб не спати, а отже, не боятися, що будеш «прибитим у бліндажі, так і не відстрілявшись», 20-річний кулеметник вживав амфетамін. Таблетки вперше спробував іще під час першої ротації: засинав на чергуванні, й тоді один із побратимів запропонував «підзарядку». На полігоні та у відпустці вдома хлопець не зміг відмовитися від оманливого відчуття припливу енергії — тож заходився знову шукати і вживати наркотик. 

Така історія не поодинока. Статистики щодо кількості залежних від наркотиків чи алкоголю серед ветеранів в Україні немає. Однак проблема є. Про це не завжди відверто, але говорять і чинні військові, і ветерани, і волонтери, й медики. 

У продовженні спецпроєкту «Ті, що повертаються з війни» розповідаємо, що змушує військових  заглядати в чарку, чим допомога ветерану, залежному від алкоголю чи наркотиків, відрізняється від допомоги цивільній людині із залежністю і як віра рятує, коли, здавалось би, рятунку вже не буде. 

«Свій котлован»

За свідченнями самих ветеранів, залежності — далеко не завжди результат бойових дій. Часто чоловіки й жінки потрапляють на передову, вже маючи згубну звичку, проживають на фронті своє маленьке життя, а потім повертаються не лише додому, а й до пияцтва і наркотиків.

Психологиня Ольга Гриценко пояснює, що в таких випадках отримана травма може серйозно посилити залежність: наприклад, призвести до неконтрольованих запоїв, щоб підштовхнути до переходу з так званих легких наркотиків на сильні психотропні речовини.

56-річний Олександр з Краматорська погоджується зустрітися з третьої спроби. На відремонтованій площі навпроти міськради він займає місце ближче до фонтану і усміхається, спостерігаючи, як поруч гасають скейтбордисти.

— Ось так швидко, як вони зараз їздять, — каже, — проходить усе життя. Не встигнеш озирнутися, як тобі уже майже 60. Голова геть сива, поперек болить до зірочок в очах, а суглоби крутить щоразу, коли йде дощ.

Високий і кремезний, він усю розмову дивиться не в очі, а кудись мені через плече. Періодично закурює червоні мальборо. Обличчя Олександра червоне й одутле, наче після сонячного опіку, хоча насправді, зізнається чоловік, має такий вигляд уже років зо двадцять — відтоді, як почав регулярно випивати.

— Я закурив, коли мені було років 10. Випив уперше приблизно в тому ж віці. Але розпробував горілку вже коли діти підросли й пішли до школи. В кінці 90-х у нас в родині було тотальне безгрошів’я. Ми з дружиною перебивались підробітками й часто сварилися через фінансові проблеми.

Мій перший запій тривав десь зо два тижні й закінчився госпіталізацією. Коли я трохи оклигав, перше, що зробив, — купив чергову пляшку.

Згодом до Олександра долучилася дружина. Не щодня, але принаймні три-чотири рази на тиждень жінка також напивалась до безтями. Це тривало роками. Сусіди були не проти прикластися, тож у їхньому дворі організувалася свого роду спільнота: зранку — щось слабоалкогольне, вдень — як піде, увечері — винятково горілка.

— Дружина зібралася докупи, коли старша донька плюнула їй в обличчя. Ми обоє пішли й закодувалися: жінка не бухає досі, а я розв’язався через кілька років після кодування. Це був 2014-й: я, добровільно мобілізований, уперше побачив, як із пацана, якому відірвало ноги, відходить життя. За кілька годин після бою один із побратимів простягнув мені пластикову дволітровку, і я заклався по самі вуха.

Повернувшись додому, Олександр став пиячити з новою силою. Якось він твердо вирішив підписати контракт із ЗСУ, але не дійшов до військкомату, бо кілька тижнів перебував у п’яному угарі.

Людей у цивільному оточенні, які б розуміли, що чоловіка накриває зокрема через ПТСР, знайшлося небагато. Тому ветеран найчастіше став випивати з іншими учасниками бойових дій, які живуть у його області чи в сусідній Харківській.

— До спеціалістів реабілітаційного центру, який я відвідую вже понад рік, мене відвела не дружина, а однокласник. Він приїхав у місто до родичів, випадково побачив мене: спочатку не впізнав, а потім роздивився і впалив: «Саня, з цим треба щось робити! Згадай, як ми раніше спортом займалися, а зараз ти на кого схожий? Це жах». Центр, варіанти лікування, додаткові кошти — все це для мене зробив однокласник. У якийсь момент я не втік із реабілітації тільки через відчуття сорому, бо що б я сказав йому? Вибач, брате, ти дарма витратив час і гроші?

Психологи стверджують, що допомога не з ближнього кола спілкування є поширеною серед залежних. За словами Ольги Гриценко, для стійкої ремісії більшості реабілітантів доводиться не просто повністю змінювати оточення, а навіть переселятися чи йти зі старої роботи.

Волонтерка Центрального госпіталю в Києві Анна Гвоздяр допомагає і теперішнім військовим, і ветеранам. Вона констатує, що учасники бойових дій вкрай рідко звертаються з проханням допомогти із залежностями. І не тільки тому, що соромляться, а й тому, що вибудовують систему «свого котловану» — середовища, де зручно варитись у коловороті проблем.

— Часто ветерани із залежностями спілкуються винятково з такими ж, як самі. Просто застрягають у котловані серед братанів, окрім яких їх нібито ніхто не зрозуміє. Втім, я знаю і чимало позитивних прикладів, коли хлопці вибиралися. Як правило, якщо ветеран сам звертається до волонтерів чи напряму до спеціалістів із проблемою нарко- чи алкозалежності — він бореться до перемоги. 

Співзалежність

Одне з найнезручніших і майже не обговорюваних у суспільстві питань боротьби з наркозалежністю та алкоголізмом — проблема співзалежності. Психологи пояснюють, що в більшості випадків люди знову починають вживати не тільки через дружнє оточення, а й через власну родину. Для цього дружині чи чоловікові реабілітанта не обов’язково пиячити чи вживати наркотики —  їхня поведінка чи навіть просто перебування поруч можуть стати тригером, тобто тим, що викликає раптове повторне переживання психологічної травми. У випадку тих, хто бореться із залежностями, це відбувається приблизно за такою схемою: ти співіснуєш із близькою людиною, а вона несвідомо ніби сама підштовхує тебе взятися за старе.

— Є таке поняття, як сімейна система, де кожен із членів родини виконує свої функції. У родинах, де є люди із залежностями, хтось обирає позицію жертви, якій часом навіть зручно бути у стані відчаю. А хтось, тобто сам залежний, стає таким собі громовідводом, коли всі сімейні проблеми скидають на нього. З моєї практики, так було із жінками, які приходили й казали щось на кшталт: «Ой, грошей у нас немає, бо ж чоловік алкоголік. І діти хворіють через нього. Та й сваримося ми теж тому, що він поганий», — пояснює Ольга Гриценко.

За її словами, якщо мова йде про родину, де хтось один залежний від алкоголю чи наркотиків, то, наприклад, спеціалісти з США часто беруться працювати тільки з обома партнерами. Причому найперше психологи починають терапію саме зі співзалежним, адже від цієї роботи часто залежить, чи вдасться реабілітантові і справді увійти у стан стійкої ремісії.

Нижче монолог 31-річної жінки, яка у шлюбі з ветераном, залежним від наркотиків, і сама декілька років була співзалежною. Її історію ми подаємо анонімно. 

«Я вийшла заміж за хлопця, який втратив у бою ногу. У нас було пишне весілля і купа планів на майбутнє, які повалилися, зокрема, через його залежності. Мій тепер уже колишній чоловік курив травичку й періодично напивався до напівсвідомості. Але я би хотіла розповісти не про нього, всередині світлу та добру людину, а про себе саму і про свою співзалежність.

Про те, що чоловік курить канабіс, я знала ще до весілля. Приблизно пів року після надскладного поранення він провів у шпиталі. Там лікарі формували йому куксу й боролися за функціональність другої ноги, яку буквально дивом зібрали докупи.

Вже тоді я знала, що більшість ветеранів з ампутаціями потерпають не лише від ПТСР, а й від фантомного болю — відчуття, схожого на розряд струму в кінцівках, яких уже немає. У цивілізованому світі людям, які страждають від серйозного болю на кшталт фантомного, виписують медичний канабіс, тому й мені здавалося, що в “косячку”, коли сильно накриває, немає нічого поганого. Те, що канабіс — не просто частина, а іноді й сенс життя тепер уже колишнього чоловіка, я виявила десь через місяць після весілля. 

Якось ми були на відпочинку за містом, і мої батьки прийшли до нас додому, щоб нагодувати кота. Тоді ж вони випадково виявили пакетик із наркотиком. Мама писала мені довжелезні повідомлення про те, що розчарована й не розуміє, чому я приховувала проблему від близьких. А я відмахувалася, що не потребую порад, а чоловік має страшні болі, яких ми, люди без ампутацій, не можемо зрозуміти.

Окрім залежності від канабісу, колишній чоловік мав іще й ігроманію. На щастя, він не програвав гроші, які, до речі, отримував не тільки з пенсії, а й працюючи. Проте в якийсь момент усі його дні стали починатися з «косячка» й закінчуватися за комп’ютером у “стрілялках” відомої мережевої гри. Усі наші розмови про звернення до спеціалістів закінчувалися скандалами. Я билася в істериках і погрожувала, що піду, а потім просто здалася. Втратила віру в те, що зможу допомогти.

У моє виправдання можна було би сказати, що поки людина сама не захоче, то не піде до психолога чи нарколога. Але насправді я обрала позицію прийняття — найперше тому, що мені й самій так було легше. Цілими днями на роботі, потім хатні справи, з якими ніколи й ніхто не допомагав. Потім скандали й благання зупинитися. Такий собі коловорот із неврозу й безвиході.

Друзі обережно приймали нашу ситуацію і з поваги до того, що чоловік захищав усіх нас на передовій, удавали, що з ним усе окей — нічого, якось буде, впорається. Після знахідки мої батьки перестали спілкуватися з нами обома. А коли я сама намагалася вийти на контакт, казали, що не хочуть говорити, бо ж покриваю наркомана.

Його мама й тато бездіяли так само, як і я. Вони просто були раді, що єдиний син вижив, і на сімейних святах ніби не помічали його скляних очей.

Ми з чоловіком обоє потерпали від тиску і врешті розлучилися. У хвилини відчаю, коли через постійні сварки та образи пекло й вивертало зсередини, я повторювала собі відоме: “Все минає. І це теж мине”. Запевняла, що хай не зі мною, але точно зможе позбутися залежностей бодай завдяки своїй силі духу.

Втім, допоміг не внутрішній стрижень, а, як це часто буває, патова ситуація — точка неповернення. Уже після розлучення колишній чоловік перевищив швидкість за кермом і у стані наркотичного сп’яніння втікав від поліцейських. Коли його авто заблокували — біг від силовиків на протезі. Врешті опинився у психіатрії місцевого військового шпиталю, а потім, уже добровільно, — у спеціалізованому реабілітаційному центрі.

Щоб урятувати сина, батьки перебралися в місто, звідки він був родом і де хотів жити. Його мама й тато, ще досить молоді і активні, звільнилися з робіт та, як мені здається, у буквальному сенсі пожертвували собою. 

Ми не спілкуємося, проте найкраще, що я чула від ексчоловіка за останні роки, — “Я нарешті знаю, чим хочу займатися. І зранку більше не тягне скрутити косячок”.

Звісно, кожне розлучення і кожну подібну ситуацію варто розглядати окремо. Але зі свого досвіду можу порадити жінкам, які є співзалежними, принаймні не вдавати, ніби все гаразд. Мені пощастило — під дією речовин чоловік не був агресивним. Але ж відомі випадки, коли наркотик підштовхував до насильства. Не впевнена, що змогла би силоміць відправити чоловіка до спеціалістів, але якби не сварилася, а сама пішла до психолога по пораду — можливо, не було би батьківської жертви, гонитви поліцейських та його примусової госпіталізації в психіатрію».

Сила і Бог

Життя 32-річного ветерана Андрія Забігайла двічі ділилося на «до» та «після». У жовтні 2014 року поблизу Попасної Луганської області снарядом гранатомета його сильно поранило — аби врятувати чоловіка, лікарям довелось ампутувати йому праву ногу вище коліна. У 2018-му в Дніпропетровській області стався другий поворотний момент — поліція затримала Забігайла з наркотиками.

— Чотири роки після поранення, — розповідає ветеран, — я мав цілу купу залежностей. Не міг прийняти ампутації, випивав, вживав амфетамін — «швидкий» наркотик, який нібито додає сил, а насправді поступово вбиває нервову систему. У лютому 2018-го я зробив чергову закупку наркотиків і приїхав у Софіївку — селище, де тоді постійно жив і де врешті мене взяли копи. Не могли посадити, бо знайшли надто мало наркотику. Подивилися на мене й відвезли до батьків під Кривий Ріг.

Шукаючи у відчаї гроші, Андрій подзвонив другові з Житомира, ветеранові Олександру Швецову, який також втратив на Донбасі ногу. Товариш сказав, що грошей не має, але може допомогти інакше. І дав другові неочікувану пораду: поїхати у християнський реабілітаційний центр. Мовляв, спершу треба розібратися зі здоров’ям, а вже тоді — із законом. Колись так само залежний Швецов урятувався саме у такому закладі. 

— Батько, який також мобілізувався у 2014-му і ось буквально на днях вийшов на пенсію за віком, перестав навіть руку мені подавати. Особливого виходу не було, тому я зібрав речі та поїхав за порадою Сашка в Житомир. Копи, на диво, більше не приходили — тупо зникли. А я почав свій великий шлях відновлення у центрі. Зізнаюся, в той момент я насправді злякався — боявся того, у що перетворюється моє життя. 

Відтоді як Андрій переступив поріг центру допомоги алко- та наркозалежним, минуло вже 2,5 роки. За цей час він не тільки увійшов у стан стійкої ремісії, а й став капеланом для військових на передовій та наставником для тих, хто у цивільному житті ще тільки починає боротьбу із залежностями.

Реабілітаційний центр, де колись лікувався, а тепер працює Забігайло, існує вже два десятки років. Останні півтора сюди почали звертатися ветерани з Житомира та області — мають довіру до закладу, бо знають, що у центрі з’явився колишній військовий, який зможе їх зрозуміти.

— Програма відновлення триває пів року, впродовж якого всі наші підопічні живуть у приватному будинку. Тут вони самостійно організовують власний побут, працюють із психологом, моляться. Важко пояснити, як саме лікує віра. Важливо, щоб ти щиро хотів одужання, дозволив Богові увійти у твоє життя і відчував підтримку братів, які поруч із тобою.

Якщо є потреба у медикаментозній детоксикації, тобто у виведенні зі стану алкогольного запою, — у центр може приїхати лікар.

Загалом у Житомирській області шість подібних християнських реабілітаційних центрів: чотири чоловічих і два жіночих. Усі вони є центрами відкритого типу, себто такими, куди залежні потрапляють з власної волі і звідки у будь-який момент можуть піти. У християнських центрах роблять акцент на роботі підопічного із самим собою, з духовним наставником та у групах з іншими реабілітантами. До медикаментозної допомоги тут майже не вдаються — тільки якщо людині й справді стає фізично зле.

Психологиня Ольга Гриценко працює із залежними й понад два роки вела практику в Дніпрі у центрі, відкритому Міжнародною антинаркотичною асоціацією. За її словами, найдієвішими у боротьбі з алкоголізмом та наркоманією є все ж центри закритого типу. Таких в Україні майже 80%.

— Вся справа в тому, що питання свобідної волі — надто проблемне й широке. Часто людина вважає, що в неї все гаразд, але насправді це в ній говорить речовина. Боротьба із залежностями — важка і довга праця, яка часто потребує не тільки психологічної, а й медикаментозної підтримки. Настільки важка, що навіть у реабілітаційних центрах закритого типу вважається гарною статистикою, коли один із десяти реабілітантів досягає стійкої ремісії, — коментує фахівчиня.

Гриценко каже, за її практику роботи в центрі лише троє з десятків залежних  самі вирішили розпочати лікування. Частіше майбутніх підопічних у наркотичному чи алкогольному угарі до спеціалістів привозили родичі. Так відбувається не тільки через неготовність визнавати проблему, а й через індивідуальні особливості характеру.

— Ветеранів за цей час я зустрічала дуже мало, буквально кілька осіб. Це можна пояснити тим, що проблема залежності ще незручніша, ніж навіть проблема посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Учасники бойових дій набагато більше готові працювати із ПТСР, ніж почати боротися з алкоголізмом чи наркоманією.

Психологиня розповідає, як на одному з тренінгів міркувала разом із колегами про причини поширення залежності серед ветеранів та відмінності залежності цивільної людини від військової. Врешті спеціалісти дійшли висновку, що екскомбатанти заглядають у чарку зокрема тому, що «це працює».

— Алкоголь — спроба втекти від реальності. Не вирішити проблему, а залити її та забутися. Ветерани вірять, що «це працює», хоча насправді втечі немає. А будь-яка залежність, якщо з нею не боротися, може призвести до смерті.

У християнському реабілітаційному центрі в Житомирі, за словами Андрія Забігайла, 70% підопічних борються з алкоголізмом, 30% — намагаються подолати наркозалежність. І така статистика має логічне пояснення: наркотики дорожчі, їх важче дістати, та й, вживаючи, можна потрапити у в’язницю.

За півтора року в житомирський центр звернулися з десяток ветеранів. Утім, до фінальної стадії, коли людина пів року й більше виконує всі умови реабілітації і живе винятково у середовищі тих, хто також бореться із залежністю, дійшли одиниці. Просто зараз у центрі є троє ветеранів, які от-от мають закінчити боротьбу з алкоголізмом.

Проте Забігайло вважає, що справа тут не у закритості чи відкритості центру, а в недостатньому досвіді роботи саме з учасниками бойових дій, а також у неготовності ветеранів позбуватися залежностей.

— Центр, повторюся, існує 20 років, а з ветеранами ми працюємо всього півтора. Особливість роботи з учасниками бойових дій полягає в тому, що, на відміну від цивільних, причиною залежностей ветеранів може бути травма війни. Й тоді потрібно працювати і з залежністю, і з травмою, яка її викликала чи посилила. Плюс ветерани охочіше відкриваються таким, як самі. Тому я прошу Бога, щоб у нас іще з’явилися наставники — колишні військові. Щоб якомога більше учасників бойових дій дізналися, що вони не самі і є місце, де їх зрозуміють і допоможуть.

***

Врешті, кожна історія про боротьбу із залежністю — це історія про визнання проблеми, а далі про тривалу і складну реабілітацію. Зробити перший крок до повноцінного життя часто потрібно не тільки залежному, а і його оточенню. А ще, як бачимо, інколи буває, що й звернення близьких — не панацея.

Втім, зупинитися ніколи не буває пізно. Якщо ви ветеран або родич учасника бойових дій, який страждає від алкоголізму, ігроманії чи наркоманії — звертайтеся по допомогу, зокрема до:

капелана Андрія Забігайла із Житомира;

у місцеві служби допомоги, інформацію про які можна знайти на офіційних сайтах міських рад — як, наприклад, у Києві;

у військові шпиталі вашого регіону.

Цим текстом ми продовжуємо серію публікацій про українських ветеранів. У наступних матеріалах розповімо про те, якою є найкраща форма реінтеграції екскомбатантів, і про те, як ветерани об’єднуються, щоб рятувати одне одного.

Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Гаряча лінія цілодобової психологічної допомоги для ветеранів Lifeline Ukraine: 7333 (усі дзвінки безкоштовні).