Втілена революція

На столі серед безлічі коробок лежать захисні щитки, які приніс майданівець Ілля Кротенко. Його брат Євген зробив їх із сантехнічних труб і шматків туристичного каремата. Вони вберегли хлопця від кийка. Працівниця фонду підносить один щиток до власної руки, а іншою замахується — так, як їй показував Ілля. Поруч лежить решта його обладунку — лижний шолом він випадково знайшов серед купи речей у Будинку профспілок, а щит здобув під час однієї із сутичок.

Частину української Революції Гідності чи, радше сказати, її артефакти, класифікують, обліковують і прилаштовують на полиці тимчасового фондосховища. За шість років після Майдану їх назбиралося чотири тисячі, але вони й далі прибувають. Сотні знімків та свідчень. Чотири тисячі предметів із різною історією — вціліле втілення української революції, яке намагається зберегти Національний музей Революції Гідності.

Музейники та революція

Після першого силового розгону Майдану американська музейниця Лінда Норріс написала короткий блог — «Якби я керувала музеєм у Києві, просто зараз». Що б вона зробила? Публічно підтримала би протестувальників. Відчинила б для них двері, як це зробив Михайлівський Золотоверхий. Зварила б їм чаю і зарядила телефони. А головне — пішла б збирати артефакти, щоб фізично не втратити цієї революції, як втратили Помаранчеву.

Про блог розповідає директор Музею Майдану, 52-річний Ігор Пошивайло. Коли молодь почала збиратися на Євромайдан, він уже понад десять років працював заступником директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тоді його вразили слова колеги-американки. Трохи згодом він сам напише статтю із закликом вирішувати, кому слугують музеї — владі чи народу? Бо спершу поміж музейників панував неспокій. Коли громадські організації одна за одною заявляли про свою підтримку Майдану, музейна спільнота вагалася. Здебільшого українські музеї — державні або комунальні.

— Звідти й розгубленість. Дехто просто боявся втратити роботу, — міркує Ігор Володимирович.

Імовірно, першим протестувальників впустив Музей Тичини, до якого від Майдану — десять хвилин пішки. «Перекажіть усім, що сьогодні, в День національної єдності, для всіх, хто змерзне на вулиці чи потребуватиме гарячого чаю, кави, смачних канапок, — двері музею відкриті. Хто буде з дітками, можуть привести їх у музейний кінозал. Усе це — безоплатно. Душа народу не продається», — написали працівники на сторінці музею у Facebook. Це був третій день після розгону студентів в ніч на 30 листопада.

11 грудня вночі силовики почали штурм барикад, який тривав до десятої ранку. «Беркут» вдалося відтіснити. Опівдні протестувальники почали відновлювати зруйновані барикади й намети. Тепер і Музей Гончара оприлюднив заяву на підтримку Євромайдану.

Музей був далеченько від подій, аж біля Києво-Печерської лаври, тому працівники самі пішли на територію протесту. Вирішили підтримати Майдан морально: проводити майстер-класи з народних танців, плетіння й малювання. Втім, скоро музейники збагнули, що події набувають історичного масштабу, і об’єдналися в ініціативу «Музей Майдану» — документувати та збирати артефакти. 

Підбирали все, здатне свідчити: листівки, саморобні обладунки та зброю, уламки барикад тощо. Аби не втратити нічого під час штурмів, зібране одразу вивозили до Музею Гончара. А на речах, якими ще користувалися, лишали наліпки — «експонат майбутнього музею Майдану».

«Музей Майдану» став іще однією майданівською ініціативою — як «Мистецька сотня», що влаштовувала там творчі вечори, як «Пошта Майдану», яка забезпечувала листування між мешканцями наметового містечка, чи «Артіль-Майдан», де художники та студенти-митці розмальовували щити й каски. То була спонтанна творчість мас у вирі революції.

Поки що — без «коли»

Нині інфоцентр майбутнього «Музею Майдану» розташовано в Будинку профспілок. На першому поверсі можна прослухати аудіоспогади майданівців, оглянути документальні знімки та невелику виставку — прапори, протигази, розмальовані щити, гучномовці, обпалені кружки. 

На другому поверсі — зала для презентацій, на підлозі якої намальовано «карту Майдану» та околиць. Усі важливі революційні місця — наприклад, готель «Україна», де розташовувався медичний госпіталь, або барикади — позначено підвішеними на нитках картками. 

«Оце і є весь музей?» — найчастіше запитують Віктора, працівника інфоцентру, майданівця та ветерана. Тоді він щоразу підходить до інтерактивного екрана й показує, де і яким буде музей. Поки що — без «коли».

Національний музей Революції Гідності спроєктовано як комплекс. Меморіал — зигзагоподібний шлях угору вулицею Інститутською, стели з іменами загиблих, алея і сад. Сам музей — простір виставок, зустрічей та обговорень. 

Втім, будувати його почнуть лише після того, як правоохоронці завершать усі слідчі дії на місці подій. Адже розслідування «справ Майдану» тривають дотепер, а судові засідання відбуваються ледве не щодня. А наразі поруч із будівельним майданчиком стоїть так званий «куб» — тимчасова конструкція з плакатами, які розповідають про українські революції та майбутній музей. 

Чотири тисячі предметів чекають на можливість розказати свої історії.

Захист

Каски й шоломи. Будівельні, армійські, спортивні. Вцілілі та прострелені. Розмальовані та схожі згори на писанки. З оберегами й релігійними мотивами. На одній Богородиця стоїть у полум’ї посеред центру української столиці. Іншу, з написом «З нами Бог», знайшли на Інститутській.

Директор музею вважає розмальовані каски символом революції. Йому не раз розповідали, що «коктейлі» й барикади бачили й на інших протестах. Але таких мистецьких касок немає більше ніде.

«Він приходив додому, вдягав каску, брав із собою протигаз, і ми його випроводжували, да. І тільки молились»*.

«А я собі думаю: “Нащо я руку положив на каску? Що я каску закриваю? Вони ж мені пальці повідбивають, якщо попаде по пальцях”. А вони луплять. А я думаю: “Спина, спина відкрита. Нирки відкриті. Куприк відкритий”».

Щити. Пластикові, дерев’яні, металеві. Справжні або виготовлені швидкома з дорожніх знаків. Є пластикова дошка, яка у мирні часи явно слугувала палітрою, але, судячи з пошкоджень, стала щитом. Трофейні — відібрані в «Беркуту». Порожні, з малюнками, з віршами, іменні. Із назвами сотень. Із закликами «Борітеся — поборете».

«Тобто по тобі стріляють, і ти там фанєрним щитом захищаєшся і ідеш вперед. Ну що, як він по тобі стріляє гумовими кулями? Всі звикли, що по тобі стріляють, вже давним-давно. Тобто ну шо? Що максімум може буть, якщо у тебе фанєрний щит там, а тим більше залізний? Ці бронєжилети, які насправді смішні, але проти гумових куль — нічого, і ти себе дуже впевнено почував, такий вояка, от».

Музейники витягли з понищеного Українського дому кілька високих розмальованих щитів — справжні картини. На одній з виставок їх упізнала авторка. Думала, вони або згоріли, або їх потрощили беркутівці.

Налокітники. Наколінники.

Манекени та опудала від сотні, яка захищала Майдан із боку Михайлівського собору. Опудала розсаджували вночі навколо вогнища, аби тітушки думали: «Хтось вартує». Протестувальники тим часом могли поспати.

Велосипед на сонячних батареях. Ним на Майдан приїхав француз Гійом Аламі, колишній військовий льотчик. Він саме мандрував ним із Німеччини на Далекий Схід. Опинившись у епіцентрі протестів — залишився. На Майдані зустрів майбутню дружину, натомість велосипед послугував на барикадах.

Напад

Бити. Дерев’яні й металеві. Мальовані, з написами чи прикрашені орнаментами. Справжні. Саморобні. Одну таку майбутній директор музею знайшов на підвіконні між другим і третім поверхами Київради після штурму — дерев’яна ніжка стільця з точеною рукояттю, прикрашена хвилями, намальованими маркером. Буяння народної культури.

«До речі, мені здається, що це дуже такий приклад владі, що влада навчила людей дуже швидко будувати барикади і не боятися іти з дерев’яними кийками і фанерними щитами на кулі».

Шматки бруківки. Пляшки, щоб розливати «коктейлі Молотова».

«Ми провели вранці службу і одразу ж тоді вперше бруківку почали збирати. Да, да, тому що хотілося й тому що ми, хоч не планували, але передбачали [якісь дії], то там вже після служби одразу в кульки, у кого що було, набирали бруківку, пляшки. Набирали з собою, бо розуміли, що воно там десь знадобиться, буде якесь протистояння».

«Там таке творилося! Хлопці, які туди йшли з бутилка́ми, отак накриваючи себе й на плече отак по п’ять, по шість [“коктейлів Молотова” ставлячи], і так: “Розступіться, розступіться!”, і йшли туди з “коктейлями”, то я їх вважав героями страшне якими. Бо як туди можна зайти?»

Так звані «бімби». Невеликі циліндричні елементи холодильних установок, які наповнювали вибуховою речовиною. Ними зупиняли наступ техніки силовиків. Знайти одну для музею — талан, бо після вибуху від неї, звісно, нічого не лишалося. Одна збереглася в Романа, вчителя історії з Івано-Франківщини. Закотилася в дірку кишені його куртки, де й перележала Майдан.

Скляні жарівки, у які насипали червоний перець. Їх кидали в силовиків, щоб розбилися й перець потрапив їм до носа чи очей. Протестувальники тим часом мали час на втечу.

Катапульти збереглося три. Одну випросили в хлопців, які стояли між консерваторією та вулицею Городецького. Хлопці казали, шкода такої гарної катапульти, але стрельнули востаннє й віддали.

«Да, тоді вже було не страшно. Там ми з цим, з Андрієм Петровичем, почали думати, як би сконструювати оцю катапульту. [Думали з ним,] як сконструювати цей требушет, який кидав би [бруківку, “коктейлі Молотова”]».

Тил

Хірургічні інструменти й халати. Білі футболки з червоним хрестом, намальованим з обох сторін фломастером чи маркером. Маркер тік під дощем і снігом — не розбереш, де кров, а де фарба.

Багато ліків — знеболювальні, противірусні, заспокійливі. Джгути й пов’язки. Імпровізовані «аптечки» у ящиках для інструменту. Найбільше ліків музейники поназбирали в готелі «Україна», де був мобільний госпіталь і куди 20 лютого зносили поранених і вбитих.

Десятиметрові мальовані полотна, що висіли біля головної сцени. На них якийсь львівський художник проводив арт-терапію. Запрошував людей малювати свої емоції, думки, болі й сподівання. Полотен було десять — відшукали вісім. Це теж предмет самозахисту — просто внутрішнього.

А ще казанки, тарілки, друшляки, військові термоси для каші, каністри й вогнегасники. Безліч металевих речей повитягали з куп, що їх комунальники зібрали на смітник.

«Кухня, от бачили? Та спалена польова кухня… Там такі чаї робили! Були термоси по сорок п’ять літрів військові, і заварювали карпатські трави, то люди з Майдану сюди ходили. І роздавали той чай… Ну а потім… спалили її вщент… Коли нас з підвалу вивели дев’ятнадцятого [лютого], то я ще бачив, як вона догорала, і я плакав…»

«От що було дивно, що на кухні в нас працювала дуже маленька дівчинка з Івано-Франківська, яка (я бачила це все на свої очі) сорок кілограмів ваги [мала], — як вона могла таскати величезні (три ночі підряд) ці з чайом каністри, термоси, це ти тіки диву даєшся! Ти знаєш, що це можна тільки на Майдані — взяти там дві шини, кинути собі на плечі і бігти з ними кудась. Так?»

Закопчені кухлі. Один належав хлопцеві, який удень працював в урядовому кварталі, а вночі стояв на майданівській варті — охороняв «Міст закоханих», кордон між протестувальниками й силовиками.

«Але коли почали заносити людей, з яким ти прожив, з якими, грубо кажучи, чай з однієї кружки пив, і коли почали знов стрілять в Жовтневому, то це було дуже тяжко».

Банка, обмотана дротом. Власник пив із неї чай, аби не брати пластикового посуду. З нею вистояв січневі морози. Музейникам вона схожа на архаїчний дротований посуд.

Теплі вишневого кольору черевики. Належали дівчині, яка пройшла в них увесь Майдан, збираючи сажу з вулиці Грушевського.

Каркас «йолки». Колись вона ще може стати центральним експонатом. Постери, листівки, плакати, агітація — усе, що було на ній та що вдалося врятувати. Папір надто довго пробув то під снігом, то під дощем.

Ікони. Як ті, що митець Лев Скоп малював на дошках, які підвозили для облаштування Майдану. Різдвяний вертеп, який створили львівські художники, адже Майдан тривав і у Різдво. Вертеп вцілів, хоча стояв просто біля барикади, яка палала. 

Піаніно, на якому грала Антуанетта Міщенко. Після Майдану воно зникло, але потім віднайшлось у приватній колекції.

А ще розбиті телефони. На них намагалися додзвонитись, аби дізнатись, як друг, сестра, дитина, дружина, чоловік чи колега.

«І вже священик постійно відправляв (ну, як воно там, не панaxида, я не знаю, як ця служба над померлими [називається]), і, — каже, — ми його поклали, священик читає службу, а мобільний телефон дзвонить і дзвонить. Цього хлопця… І священик каже: “Забери той мобільний, щоб душу не тривожив”. І він каже: “В нього збоку на рукаві була кишенька”. Каже: “Я витягаю той мобільний телефон, а там написано: “Тато”».

Люди в одній країні

Наприкінці 2018 року Музей Майдану замовив соціологічне дослідження тодішнього сприйняття подій і нинішньої оцінки наслідків Революції Гідності. Опитали дві тисячі громадян. 

У 2014-му половина так чи інакше підтримувала Майдан. Чверть не підтримувала нікого. Шість відсотків — тодішню владу. Для когось це було боротьбою за права та європейські цінності. Хтось вважає, що виборював саму незалежність. Для інших то був лише переворот за підтримки опозиції чи західних країн. 

Третина підтримує Майдан і досі. Чверть — ні. Ще чверть сумнівається, чи він був потрібен.

Усі ці люди живуть в одній країні.

— Це найважче питання, — розмірковує Ігор Пошивайло. — Як розповісти про Революцію Гідності всім? Це має бути правдива, а не чорно-біла історія. 

Втім, каже директор, згідно з дослідженням, понад сімдесят відсотків вважають Небесну сотню героями. Тобто такі є навіть серед тих, хто не підтримував Майдану чи був байдужим. І майже стільки ж згодні, що їхню пам’ять треба вшанувати — хай то буде музей, меморіал, дошка, пам’ятник, фільм чи нагорода. В музеї опитані хочуть бачити інформацію про Небесну сотню, структуру Майдану, історії майданівців та їхніх ініціатив. Дев’ять відсотків людей цікавить персональна історія Януковича та його соратників.

— Дослідження показало, що суспільна пам’ять, по-перше, вибіркова, — розповідає Ігор Пошивайло. — У першій десятці постатей, які асоціюються з Революцією Гідності, лише один герой Небесної сотні — Сергій Нігоян.

Решта — політики. Спочатку Яценюк, потім Порошенко, Янукович, Кличко. Прізвища майданівців згадують із допомогою.

— По-друге, пам’ять зациклена на болісних моментах, — продовжує директор.

Коли людей просили назвати майданівські ініціативи, найчастіше згадували Автомайдан і «Правий сектор». Натомість люди заледве знають «Мистецьку сотню». Для багатьох культурні ініціативи Майдану — на маргінесі пам’яті. «Відкритий університет Майдану», нині велику платформу дистанційної освіти, згадав лише один відсоток опитаних — двадцятеро з двох тисяч.

— Мирні події Революції Гідності забуті, вони загубились у вирі трагічних подій. Найчастіше люди згадують розгін студентів і розстріли на Інститутській. Перші смерті. Втечу Януковича. Барикади на Грушевського. Пожежу в Профспілках. Прощання з героями Небесної сотні. Це правильно, так і має бути. Але творчість Майдану теж не має загубитись, бо, може, саме ці історії допоможуть одним зрозуміти інших і зрештою всім нам об’єднатись.

Досі палає

З працівником музею Віктором, який зустрічає нас в інфоцентрі, сідаємо біля великих панорамних вікон із виглядом на майдан Незалежності та Хрещатик у бік Бессарабки. Він розповідає, що люди приходять сюди з різними запитаннями.

Хтось хоче дізнатися хронологію.

Хтось — буквально все. Нещодавно приходила жінка з онукою. Розповіла, що коли відбувався Майдан, вона дуже злякалася, зачинилася вдома й майже нічого не знала про те, що коїться в центрі міста.

Когось цікавить окремий епізод, який людина прагне реконструювати чи зрозуміти. Наприклад, події на окремій барикаді.

Хтось хоче прямих відповідей: «Як і чому відбулася революція? Які її наслідки?».

Хтось приходить посперечатися. Хоче обуритися. Хоче виговоритися.

Хтось усе добре знає. Йому не треба екскурсій, він і сам усе розкаже. Тому приходить поспілкуватись.

А дехто досі не відпустив Майдану і приходить сюди, аби переживати його знову і знову.

 — Я помічаю це в очах, — пояснює Віктор. — Людина завмирає посеред зали й дивиться у вікно на сьогоднішній Майдан. Доглянутий, людний, рухливий. А бачить барикади. Його Майдан за вікном — палає.

*Усі спогади, використані в матеріалі, взяті з першої книги видавничої серії усних історій «Майдан. Пряма мова», започаткованої Національним музеєм Революції Гідності.