Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Воєнний хостел «Les Kurbas Theatre»

    Воєнний хостел «Les Kurbas Theatre»

    Як львівський Театр Леся Курбаса прихищає втікачів від війни

    Я мала квитки на виставу. Планувала поїхати на день чи два до Львова, щоби знову пережити маленьку драму, зіграну на сцені. «Амнезію, або маленькі подружні злочини» я дивилася вже разів зо п’ять і, як це буває з хорошими п’єсами, щоразу зчитувала в ній нові сенси. Планувала, що так буде і цього разу. Планувала вбрати нову чорну сукню і, може, вже навіть весняні чобітки на підборах. Тільки от не судилося. Замість сукні — спортивний костюм, який не знімаю останній тиждень. Замість планів повернутися на завтра у Київ — повна невідомість. Замість вистави на сцені театру — ліжка для тих, хто як і я у ці дні залишився без дому.  

    П’ять днів тому Росія напала на Україну і почала нещадно обстрілювати українські міста. П’ять днів тому тисячі українців, нажаханих війною, у ймовірність якої так складно було повірити, попрямували на захід країни, де шанси вціліти здаються трохи вищими. Щоби дати прихисток хоча б частині з них, у львівському Театрі Леся Курбаса відкрили шелтер просто на сцені. 

    ***

     — Мої ж усі у Харкові: мій тато, брат і його вагітна на сьомому місяці дружина, — каже вона на моє перше «як ти?». Наталія Рибка-Пархоменко — актриса театру й співачка гурту «KURBASY». Саме вона першою запропонувала приймати в театрі переселенців. — Я боюся тата зайвий раз смикати. Не пишу, не телефоную, тільки дивлюся часто, чи він онлайн. 

    Ми зустрічаємося в театрі бог його знає якого числа чи дня тижня. На п’ятий день війни — так тепер ми всі ведемо відлік. Сьогодні від ранку російські військові луплять по Харкову градами. О 16.14, якраз перед тим, як я зайшла до театру, телеграм-сповіщення принесло нову звістку: «Унаслідок обстрілів у Харкові до лікарень потрапило 44 людини. 7 — померли. Обстріли досі тривають».

    — Про те, що війна почалася мені тато сказав. Він задзвонив зранку, каже: «У нас гримить». Я була в такому шоці, що не могла себе докупи зібрати. Здається, навіть моя 8-річна дочка поводилась більш по-дорослому. Кілька днів я була сама не своя. А потім зрозуміла, що мушу щось робити. Побачила, що люди організовують місця, де ті, хто приїжджають, можуть зупинитися ненадовго. Відпочити з дороги, зорієнтуватися, куди і як далі. І подумала, чому б нам не облаштувати таке місце в театрі? 

    Ідею Наталі підтримав колектив на чолі з директором театру Олегом Цьоною та пересічні львів’яни — на заклик у фейсбуці приносити до театру постіль, ковдри, рушники, чайники та інше відгукнулося так багато людей, що потребу швидко закрили. 

    «Від сьогодні  починаємо приймати людей, яким немає де зупинитися у Львові. Крім ночівлі у холі Les Kurbas Theatre, на вул. Леся Курбаса 3, можна буде перепочити, випити каву або чай, перекусити та отримати професійну допомогу медсестри, психолога, юриста, — написала Наталя у фейсбуці ввечері першого дня роботи театрального шелтеру. — Зможемо прийняти до 30 дорослих та дітей на сцені нашого старовинного театру». І люди прийшли.

    ***

    Кам’яниця Театру Курбаса була збудована понад сто років тому прицільно під театр-вар’єте. Облущена штукатурка цих стін ховає під собою розписи львівського художника та сценографа Зиґмунда Балька. На відміну від більшості академічних театрів, і сцена, і глядацький зал тут геть невеличкі. За цю камерність, серед іншого, постійні глядачі і люблять Театр Курбаса. Сьогодні у глядацькій залі стільців немає — самі ліжка. Те саме — на сцені. 18 ліжко-місць. Наразі з них зайняті лише кілька. 

    — Вчора всі були зайняті ввечері. Але зранку люди порозїжджалися далі. Багато за кордон їдуть. Хтось зорієнтувався, де може пожити трошки довше у Львові. Ми одразу кажемо, що прихисток в театрі — тимчасовий.

    — А де ви так швидко знайшли стільки ліжок?

    Наталя усміхається:

    — То не ліжка. То театральний станок. Спеціальна розбірна конструкція, з якої ми збираємо тимчасові помости різної висоти та форми для різних вистав. Вигадали по ходу. У нас же ні в кого готельного досвіду немає. Тим паче у військові часи.

    Відсутність досвіду компенсується ініціативними друзями. Так, питання прання білизни та одягу за потреби вирішили завдяки колективу косметологічного центру — там погодилися прання взяти на себе. 

    — У нашого готелю мало би бути п’ять зірок, бо у нас є найголовніше за мірками часу — власне бомбосховище, — каже Наталя і запрошує сходами вниз.

    Колись в підвальне приміщення вели окремі двері з вулиці — тут було концептуальне кафе  «Солодка плітка». Тепер після оголошення повітряної тривоги сюди спускаються мешканці театру. 

    ***

    Серед тих, хто вже встиг пересидіти у підвалі театру кілька повітряних тривог, — 28 річна Дар’я та двоє її синів: 8-річний Артем та 9-річний Максим. Вони приїхали до Львова з Авдіївки. Це вже не вперше, коли війна змусила Дар’ю залишили там власний дім. У 2014 вона так само тікала з Авдіївки від обстрілів. За деякий час повернулася. І от знову. 

    — Ми, мабуть, поїдемо до друзів в Естонію. Вони кличуть — мають там дім і нам є, де жити, — говорить Дар’я. 

    У рідному місті вона працювала оператором у «Розетці». Наразі лишилася з двома дітьми не лише без житла, але й без роботи. 

    — Цього разу я швидко зібралася. Не хотіла за собою везти ні зайвих речей, ні каструль ніяких. Тільки найнеобхідніше і документи. За чим тільки шкодую — це за маминими картинами. Вона в мене художниця і ми вдома багато її робіт маємо, а з собою ні однієї не взяла. 

    Поки ми говоримо відлуння театру розносить коридорами звуки фортепіано. Не надто впевнено, але  з душею, це грає старший син Дар’ї. Півроку тому вона віддала Максима у музичну школу. Коли прийняли рішення їхати з Авдіївки він все переживав, чи не забудуть вони його портативне електронне піаніно. Доля привела малого саме сюди.  

    ***

    У гримерці гамірно. Актори не мають наразі роботи — усі події театру скасовані через війну на невизначений термін. Однак, колектив чергується на робочому місці. Приймають гостей, допомагають їм з усім, що треба, підтримують одне одного.  

    — Ми тут всі з різних куточків України. Он Наталя наша з Харкова. Маєм ще Чернігів, Прилуки, Закарпаття, Крим, — перераховує керівниця літературно-драматургічної частини Олександра Шутова. 

    — Оце новини! — перериває її Наталя, продовжуючи читати щось з телефону. — Зеленський підписав заявку на членство України в ЄС.

    — Це ще нічого не означає, звісно, — каже хтось з акторів. — Але приємно. Так потроху і переможемо.

    — Ясно що! Я так собі думаю, що треба зараз кожному своє робити — так легше стає. Але поміж тим, мріяти собі, як перемогу святкуватимемо, — каже Олександра з усмішкою. — А все, що тут зараз — проживати і запам’ятовувати. Будемо потім про це вистави ставити. 

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00