Воєнний хостел «Les Kurbas Theatre»

Я мала квитки на виставу. Планувала поїхати на день чи два до Львова, щоби знову пережити маленьку драму, зіграну на сцені. «Амнезію, або маленькі подружні злочини» я дивилася вже разів зо п’ять і, як це буває з хорошими п’єсами, щоразу зчитувала в ній нові сенси. Планувала, що так буде і цього разу. Планувала вбрати нову чорну сукню і, може, вже навіть весняні чобітки на підборах. Тільки от не судилося. Замість сукні — спортивний костюм, який не знімаю останній тиждень. Замість планів повернутися на завтра у Київ — повна невідомість. Замість вистави на сцені театру — ліжка для тих, хто як і я у ці дні залишився без дому.  

П’ять днів тому Росія напала на Україну і почала нещадно обстрілювати українські міста. П’ять днів тому тисячі українців, нажаханих війною, у ймовірність якої так складно було повірити, попрямували на захід країни, де шанси вціліти здаються трохи вищими. Щоби дати прихисток хоча б частині з них, у львівському Театрі Леся Курбаса відкрили шелтер просто на сцені. 

***

 — Мої ж усі у Харкові: мій тато, брат і його вагітна на сьомому місяці дружина, — каже вона на моє перше «як ти?». Наталія Рибка-Пархоменко — актриса театру й співачка гурту «KURBASY». Саме вона першою запропонувала приймати в театрі переселенців. — Я боюся тата зайвий раз смикати. Не пишу, не телефоную, тільки дивлюся часто, чи він онлайн. 

Ми зустрічаємося в театрі бог його знає якого числа чи дня тижня. На п’ятий день війни — так тепер ми всі ведемо відлік. Сьогодні від ранку російські військові луплять по Харкову градами. О 16.14, якраз перед тим, як я зайшла до театру, телеграм-сповіщення принесло нову звістку: «Унаслідок обстрілів у Харкові до лікарень потрапило 44 людини. 7 — померли. Обстріли досі тривають».

— Про те, що війна почалася мені тато сказав. Він задзвонив зранку, каже: «У нас гримить». Я була в такому шоці, що не могла себе докупи зібрати. Здається, навіть моя 8-річна дочка поводилась більш по-дорослому. Кілька днів я була сама не своя. А потім зрозуміла, що мушу щось робити. Побачила, що люди організовують місця, де ті, хто приїжджають, можуть зупинитися ненадовго. Відпочити з дороги, зорієнтуватися, куди і як далі. І подумала, чому б нам не облаштувати таке місце в театрі? 

Ідею Наталі підтримав колектив на чолі з директором театру Олегом Цьоною та пересічні львів’яни — на заклик у фейсбуці приносити до театру постіль, ковдри, рушники, чайники та інше відгукнулося так багато людей, що потребу швидко закрили. 

«Від сьогодні  починаємо приймати людей, яким немає де зупинитися у Львові. Крім ночівлі у холі Les Kurbas Theatre, на вул. Леся Курбаса 3, можна буде перепочити, випити каву або чай, перекусити та отримати професійну допомогу медсестри, психолога, юриста, — написала Наталя у фейсбуці ввечері першого дня роботи театрального шелтеру. — Зможемо прийняти до 30 дорослих та дітей на сцені нашого старовинного театру». І люди прийшли.

***

Кам’яниця Театру Курбаса була збудована понад сто років тому прицільно під театр-вар’єте. Облущена штукатурка цих стін ховає під собою розписи львівського художника та сценографа Зиґмунда Балька. На відміну від більшості академічних театрів, і сцена, і глядацький зал тут геть невеличкі. За цю камерність, серед іншого, постійні глядачі і люблять Театр Курбаса. Сьогодні у глядацькій залі стільців немає — самі ліжка. Те саме — на сцені. 18 ліжко-місць. Наразі з них зайняті лише кілька. 

— Вчора всі були зайняті ввечері. Але зранку люди порозїжджалися далі. Багато за кордон їдуть. Хтось зорієнтувався, де може пожити трошки довше у Львові. Ми одразу кажемо, що прихисток в театрі — тимчасовий.

— А де ви так швидко знайшли стільки ліжок?

Наталя усміхається:

— То не ліжка. То театральний станок. Спеціальна розбірна конструкція, з якої ми збираємо тимчасові помости різної висоти та форми для різних вистав. Вигадали по ходу. У нас же ні в кого готельного досвіду немає. Тим паче у військові часи.

Відсутність досвіду компенсується ініціативними друзями. Так, питання прання білизни та одягу за потреби вирішили завдяки колективу косметологічного центру — там погодилися прання взяти на себе. 

— У нашого готелю мало би бути п’ять зірок, бо у нас є найголовніше за мірками часу — власне бомбосховище, — каже Наталя і запрошує сходами вниз.

Колись в підвальне приміщення вели окремі двері з вулиці — тут було концептуальне кафе  «Солодка плітка». Тепер після оголошення повітряної тривоги сюди спускаються мешканці театру. 

***

Серед тих, хто вже встиг пересидіти у підвалі театру кілька повітряних тривог, — 28 річна Дар’я та двоє її синів: 8-річний Артем та 9-річний Максим. Вони приїхали до Львова з Авдіївки. Це вже не вперше, коли війна змусила Дар’ю залишили там власний дім. У 2014 вона так само тікала з Авдіївки від обстрілів. За деякий час повернулася. І от знову. 

— Ми, мабуть, поїдемо до друзів в Естонію. Вони кличуть — мають там дім і нам є, де жити, — говорить Дар’я. 

У рідному місті вона працювала оператором у «Розетці». Наразі лишилася з двома дітьми не лише без житла, але й без роботи. 

— Цього разу я швидко зібралася. Не хотіла за собою везти ні зайвих речей, ні каструль ніяких. Тільки найнеобхідніше і документи. За чим тільки шкодую — це за маминими картинами. Вона в мене художниця і ми вдома багато її робіт маємо, а з собою ні однієї не взяла. 

Поки ми говоримо відлуння театру розносить коридорами звуки фортепіано. Не надто впевнено, але  з душею, це грає старший син Дар’ї. Півроку тому вона віддала Максима у музичну школу. Коли прийняли рішення їхати з Авдіївки він все переживав, чи не забудуть вони його портативне електронне піаніно. Доля привела малого саме сюди.  

***

У гримерці гамірно. Актори не мають наразі роботи — усі події театру скасовані через війну на невизначений термін. Однак, колектив чергується на робочому місці. Приймають гостей, допомагають їм з усім, що треба, підтримують одне одного.  

— Ми тут всі з різних куточків України. Он Наталя наша з Харкова. Маєм ще Чернігів, Прилуки, Закарпаття, Крим, — перераховує керівниця літературно-драматургічної частини Олександра Шутова. 

— Оце новини! — перериває її Наталя, продовжуючи читати щось з телефону. — Зеленський підписав заявку на членство України в ЄС.

— Це ще нічого не означає, звісно, — каже хтось з акторів. — Але приємно. Так потроху і переможемо.

— Ясно що! Я так собі думаю, що треба зараз кожному своє робити — так легше стає. Але поміж тим, мріяти собі, як перемогу святкуватимемо, — каже Олександра з усмішкою. — А все, що тут зараз — проживати і запам’ятовувати. Будемо потім про це вистави ставити.