Вітольд Шабловський: «Починати боротьбу проти кривди треба тоді, коли зло ще маленьке, а не коли вже йде війна»

Вітольд Шабловський — польський журналіст і репортажист. Під час стажування у турецькій службі телеканалу CNN об’їздив майже всю Туреччину. У 25 років став наймолодшим працівником репортерського журналу «Великий формат» (Duży Format) «Газети виборчої» (Gazeta Wyborcza). Був першим поляком, якому вдалось поспілкуватися з родиною Алі Агджі, турецького екстреміста, який вчинив замах на Папу Римського Івана Павла II. Автор книжок «Убивця з міста абрикосів. Репортажі з Туреччини» (2010), «Наша маленька ПНР» (2012), «Танечні ведмеді» (2014), «Праведні зрадники. Сусіди з Волині» (2016), «Як нагодувати диктатора» (2019). Один із небагатьох польських авторів, чиї книжки публікує гігант видавничої справи «Penguin Random House». 

Усі книжки Вітольда Шабловського перекладені українською; остання на сьогодні вийде в нас цьогоріч, у «Видавництві Старого Лева».

Про що книжка? Протягом чотирьох років репортажист мандрував світом у пошуках кухарів найгірших тиранів останніх десятиліть. Йому вдалося поспілкуватися з людьми, які готували для Саддама Хусейна, Енвера Ходжі, Пол Пота, Фіделя Кастро. Результатом цих розмов і став репортаж «Як нагодувати диктатора».

Суп Саддама Хусейна

Диктатори мучили та вбивали багатьох, але більшість із них поважала тих, хто готував їм їжу. Мені здається, таке ставлення притаманне кожній людині. Адже той, хто тебе годує, може і отруїти. Тому всіх кухарів та їхні родини ретельно перевіряли, чи не міг хтось із них влаштувати змову проти свого шефа.

У кулінарному плані найбільшим відкриттям для мене став суп із меню Саддама Хусейна. Кухар навчився готувати цю страву у жінки президента Іраку. Маленького Саддама виховували в домі дядька в містечку Тікрит на півночі Іраку. Його родина була справжніми злочинцями, місцевою мафією. В їхньому домі готували рибний суп за сімейним рецептом. Це дуже густа перша страва зі східними нотками. Там є мигдаль, родзинки, помідори, цибуля й часник. Абу Алі, Саддамів кухар, сказав, що до зустрічі зі мною рецепт знали тільки він і дружина Хусейна. А тепер кожен читач книжки зможе приготувати цей суп удома.

Книжка про диктаторських кухарів, з одного боку, має захоплювати. З іншого, має залишати в читачів враження, що диктатори — не прибульці з космосу, а звичайні люди. Вони також мають пристрасті та смаки, кращі та гірші дні.

На роботу до тирана

Серед кухарів, про яких я писав, є дві групи. Одні добровільно погоджувалися працювати на диктаторів, при цьому дехто став кухарем випадково. Наприклад, Еразмо Ернандес, кухар Фіделя Кастро, починав свою кар’єру охоронцем. Спочатку він охороняв Че Гевару, але той «подарував» бодігарда Фіделю. Кубинський диктатор був неорганізованою людиною. У перші роки після революції він їздив Кубою без жодного планування. Часто і сам Фідель, і його оточення ходили голодними. Тому тодішній охоронець Еразмо Ернандес почав брати в подорожі каструлю. Він ходив селом і казав, що має приготувати обід для Фіделя. Хтось давав йому кукурудзу, приправи, хтось — свинячу голову. Фідель вирішив, що охоронців у нього й так багато, а кухаря немає, тому спровадив Еразмо до кулінарної школи.

Інша група — це професійні кухарі, до яких раптово приходив хтось із керівної партії та забирав на нову роботу. Так сталося з кухарем албанського диктатора Енвера Ходжі. До нього навідалися зі словами: «У товариша Енвера немає кухаря, тепер ти будеш його кухарем». Ніхто не цікавився, чи подобається чоловікові така ідея.

Кухар Енвера Ходжі захотів лишитись анонімним у книжці. Він переконаний, що йому вдалося вижити тільки тому, що він усе життя був дуже обережним. Навіть його мама не знала, що він працює для Ходжі. А він був на кухні албанського диктатора 12 років. Його щодня могли вбити. Одного кухаря до нього розстріляли, звинувативши у зраді. Інший раптово зник разом з усією родиною.

Коли я приїхав поговорити, він розповів мені про все своє життя. Мабуть, злякався власної сміливості, тому хотів зберегти таємницю власної особи. Книжка вже вийшла друком, і кухар не мав жодних неприємностей. Зараз ми працюємо над документальним фільмом на основі книжки. Є великий шанс, що він усе-таки відкриє обличчя.

Тікати нікуди

Усі кухарі диктаторів мали дружин і дітей. Таким був один із ключових критеріїв відбору. Адже якщо твій кухар одинак, йому немає чого втрачати. Він може будь-коли втекти чи сховатися. Кухар із родиною розуміє: у разі неприємностей уб’ють не лише його, а й дружину з дітьми. Угандійський диктатор Іді Амін намовляв свого кухаря брати більше жінок у дружини, щоб узалежнити його фінансово. Уганда — переважно християнська країна, втім, їхнє цивільне законодавство дозволяє багатоженство. У результаті Отонде Одера, кухар Іді Аміна, мав чотири дружини й десятеро дітей, а за всю розкіш у його житті платив президент.

В Уганді чотирьох дружин могли дозволити собі лише бізнесмени й багаті люди. А Отонде, звичайний хлопець із села, теж спромігся, бо кухарював для президента. Таким чином він ніби долучився до кіл, які в нашому світі звуть олігархами. Коли Отонде врешті зрозумів, що працює для вбивці, було вже запізно. Він настільки залежав від свого роботодавця, що розірвати цей зв’язок було неможливо.

Зараз кухар Іді Аміна живе у жахливих мовах. Він повернувся у напівзруйнований будинок у селі. Три його угандійські дружини втекли. Залишилася тільки дружина з Кенії, яка була з ним від самого початку. Під кінець роботи в Іді Аміна Отонде звинуватили у зраді президента. Кухаря кинули в підвал і мали розстріляти. Проте Амін подарував йому життя і вигнав з Уганди до Кенії, звідки той був родом. Отонде каже, що угандійський диктатор зглянувся над ним, мабуть, лише тому, що дійсно його полюбив. І я цілком можу собі уявити, що навіть Іді Амінові могло бути шкода Отонде, адже він надзвичайно тепла, весела й хороша людина. 

Гвинтики у машині

Обізнані з історією люди можуть критично сприймати постаті політичних тиранів. А як простим кухарям оцінити своїх роботодавців? Для Абу Алі, простого хлопця з глибинки, праця у президента Саддама Хусейна — найважливіший факт у житті. Він не отримав вищої освіти, не знає, яким є життя в інших країнах. Адже навіть коли він їздив за кордон із президентом, то весь час сидів на кухні. Кожен із кухарів критично ставився до власного шефа. Тільки це не та критика, до якої ми звикли у західній культурі. 

Зазвичай основне бажання людей — вижити. З одного боку, кухарі були маленькими гвинтиками у машині вбивства та переслідувань. З іншого боку, я не можу їх за це звинувачувати.

Угандійський диктатор Іді Амін убив найкращого друга свого кухаря. Мені було цікаво, чи не мав Отонде спокуси помститися за це. На що у відповідь почув: «А що б це змінило? Мене б убили. Де гарантія, що наступний президент не вбиватиме?»

Чи розділяє кухар відповідальність за шефові вбивства? Якби у диктатора не було їжі, чи мав би він силу вбивати? Кухар албанського диктатора Енвера Ходжі вважав, що міг його трохи контролювати. Ходжа потерпав від цукрового діабету. Міг їсти лише 1300 калорій на день. Кухар дійсно мав старатися, аби придумати страви, що були б ситними, смачними, водночас не виходячи за межі дозволеного. Тож кухар Ходжі вважав, що міг впливати на гумор шефа, подаючи в потрібний момент відповідну їжу. А Енверів добрий настрій, на його думку, міг урятувати комусь життя. Важко сказати, чи це правда, але кухар Ходжі має право так думати.

Тонка межа

Мені складніше розмовляти з жертвами, ніж зі злочинцями. Боюся додатково скривдити людину питаннями. Співрозмовник може пригадати щось дуже неприємне, а я не знатиму, як йому допомогти пройти через ці спогади. Злочинців мені аж так не шкода. Якщо все-таки трапляється нагода розмовляти з негативними героями, намагаюсь не передати куті меду. Стежу за тим, щоб не поставити їм питання, після якого вони схочуть припинити розмову. Проте загалом, якщо розмовляю зі злочинцями, особливо не переймаюся їхнім психологічним комфортом. 

Межа між бенефіціаром і жертвою іноді може бути дуже тонкою. З одного боку, кухарі диктаторів мали з того багато привілеїв. Вони мали доступ до їжі в країнах, де інші часто голодували. Це вже немало. Деякі з них допомагали родичам отримати роботу. Отонде Одера, кухар угандійського диктатора, свого часу був королем життя. Часто змінював машини, носив дорогі костюми, утримував чотирьох дружин. Однак у певний момент доля повернулася проти нього. Його били, катували, збиралися розстріляти. Чи він є жертвою?! Попри все, так. Людське життя важко назвати чорно-білим. Варто розповідати про те, що у світу багато відтінків.

Зрозуміти злочинця

Зі мною трапилась цікава історія, коли я намагався поговорити з родиною Мехмета Алі Агджі, який вчинив замах на Папу Римського Івана Павла ІІ у 1981 році. Його рідні одразу мені відмовили. Персону Алі Агджі у турецькій пресі вважали сенсаційною, тому його родина відмовляла всім журналістам. Натомість зі мною згодився поспілкуватись адвокат нападника. Я багато розпитував у нього про стосунки Алі з Папою. Пробував дізнатися, чому Папа став важливим для Алі.

Адвокатові настільки сподобалися мої питання, що він подзвонив до брата Алі зі словами: «Аднан, не ліпи дурня, цей журналіст — хороший хлопець, поговори з ним». 

Відтоді все вело до того, щоб моя зустріч із родиною Алі таки відбулася, попри все. Я мав квиток на літак до Малатьї, де жили його рідні. До зустрічі з адвокатом я був переконаний, що він мені не знадобиться, адже вони відмовили у зустрічі. До відльоту лишалася приблизно година, а від адвоката до аеропорту треба було їхати майже півтори. Тоді адвокат Алі попросив знайомого поліцейського довезти мене до пристані, звідки до летовища йшов швидкий морський трамвай. Ми дісталися пристані буквально за три хвилини. В аеропорт я прибув у ту мить, коли мав відлітати літак. Але виліт затримували на 20 хвилин. Так я дивом устиг до родини Алі Агджі.

Зі слів рідних, Алі був чудовою людиною, майже святою. Найдивнішим для них стало те, що Папа пробачив йому. Вони абсолютного цього не розуміли. В ісламі немає такого акценту на прощенні, як у християнстві. Згідно з їхнім баченням світу, Папа мав їх ненавидіти. Якщо хтось намагався тебе вбити, ти мусиш помститися за це. І раптом Іван Павло ІІ прощає своєму нападникові, відвідує його у в’язниці, обіймає, запрошує його родину до Ватикану.

Треба подивитись на цю ситуацію очима їхніх сусідів. Це схід Туреччини, де мало що відбувається. Раптом хтось із земляків стає відомим. Стає терористом, бо пробував застрелити лідера іншої релігії. Мабуть, деякі сусіди навіть подумали, що це добре. Родина Алі Агджі не стикалася з осудом. Вони скоріше мали проблеми через чутки, що Ватикан платить їм гроші. Як стверджували рідні, десь двічі на тиждень до них приїжджали далекі чи близькі родичі та просили грошей. Насправді родина Алі не отримувала жодних коштів. Ватикан лише оплачував їм раз на рік квитки на літак, аби вони могли відвідати Алі у в’язниці та принагідно зустрітися з Папою. 

Щоб якось умістити всю цю історію в голові, родина Алі почала придумувати різні теорії. Вони мені розповіли, що Мехмет Алі Агджа стріляв у Папу, бо так хотіла Мати Божа Фатімська. І він, Алі, лише виконав те, що було об’явлено Пресвятою Богородицею у Фатімі. Сам Алі досі говорить про себе як про месію, а в інтерв’ю розповідає, що спілкується з Матір’ю Божою Фатімською як із живою людиною. Думаю, що для вбивства Папи спеціально обрали хвору людину. З одного боку, він був влучним стрільцем. З іншого, мав психічні проблеми.

Звідки взявся цей диктатор?

Для мене диктатори подібні до героїв оперетки. За нормальних умов вони б не отримали навіть частини своєї влади. Однак у певні історичні моменти такі люди приходять керувати країнами. Саддам убивав тисячі людей, а поруч його кухар Абу Алі готував рис і нарізав курку.

Диктатори — продукт суспільства. Скоріше, патологій суспільства, яких ми воліємо не помічати. Лише тоді, коли диктатор уже при владі, ми раптом дивуємось: а звідки він узявся? 

Західне суспільство схильне вважати: якщо не бачити якоїсь проблеми, її не існує. Ми не помічаємо несправедливості, закриваємо на неї очі. Наприклад, уся історія Камбоджі — про те, як Захід влаштував настільки важкий вихід із колоніалізму, аж з’явився Пол Пот — уособлення зла. Починати боротьбу проти кривди треба тоді, коли зло ще маленьке, а не коли вже йде війна.

Диктатори формуються у тому ж суспільстві, до якого належимо й ми самі. Вони мають риси, притаманні всім, просто в них ці риси перебільшені. Кожен у певних умовах, мабуть, міг би виявляти надмірну жорстокість. Серед диктаторів, про яких я пишу, кожен, за винятком камбоджійського лідера «червоних кхмерів» Пол Пота, дитиною зазнав насильства. Із Саддама знущався вітчим. Того ж Гітлера били до непритомності. Напрошується питання, чи цей факт звільняє його від відповідальності за Голокост?! Не кожна жертва дитячого насильства, як виросте, вбиває кількадесят мільйонів людей.

За диктаторами варто спостерігати, розмовляти з усіма, хто знав їх близько. Можливо, нам вдасться побачити певний алгоритм. За деяких умов у людях надміру розвиваються негативні риси. Звичайно, це буде не щодесятий і навіть не щосотий. Проте навіть якщо це буде один на мільйон, суспільство має стримувати в людях такі надмірні риси, а не стимулювати їх. 

Мені здається, все це дає нам ґрунт для роздумів про те, що нам треба робити, щоб обмежити насилля. У Польщі був скандал через книжку, надруковану в одному з католицьких видавництв, де якийсь спеціаліст із виховання по пунктах розповідав, як саме потрібно бити дітей. Можливо, ми мусимо замислитись: як зробити, щоб таких книжок не було, щоб усі розуміли, що дітей бити не можна.

Толерантність до зла

Моє ставлення до всіх диктаторів, про яких я писав, однозначно негативне. Єдиним винятком може бути Фідель Кастро. Він здається мені найсимпатичнішим. Однак усі кухарі згадували, що в особистих стосунках та розмовах їхні працедавці часто були приємними людьми та справляли хороше враження. Диктатори зазвичай були чудовими маніпуляторами, тому кухарям дійсно могло так здаватися.

Найважче мені було з кухаркою камбоджійського диктатора Пол Пота. Вона розповідала про нього страшні дурниці. Казала, що він був найкращою людиною в світі та всім бажав лише добра. Це було важко слухати, адже я розумів, що вона говорить про того, хто заморив голодом два мільйони співвітчизників. Окрім того, зі мною вона поводилася мило та привітно. Поза контекстом я дуже її полюбив. Хоча водночас можу сказати, що геноцид у Камбоджі уможливили такі люди, як вона. Вони бездумно до цього доклалися.

Кожен із нас несе в собі історію, минуле предків і батьків. Особливо я відчув це після роботи над волинською темою (три роки Вітольд Шабловський їздив на Волинь, досліджуючи Волинську трагедію; у 2016 році вийшла його книжка «Праведні зрадники», в українському перекладі — «Кулемети й вишні», де зібрані історії українців, які рятували польських сусідів від переслідувань УПА. — Прим. авт.). Тоді я зрозумів, що маю в собі багато смутку. Мені здавалося, що історії, які я слухав, ніяк не впливали на мене, не вичерпували мене. Однак Волинь залишила в мені свої сліди.

Після занурення у світ негативних чи складних персонажів, думаю, в мене з’явилося більше терпимості й розуміння людей. Це не означає, що я толерую зло, — я просто розумію, що люди бувають різні. Те, що бачать довколишні, — тільки вершечок історії, яка криється в людині. Реальність набагато складніша, ніж нам здається.

фото – Джеймс Порто