Великі люди маленького міста

Після звільнення українськими військами поранене місто Ізюм оживає: мешканці вітаються на вулицях, планують поїздки в Харків, телефонують рідним і кажуть: «Ми живі». Упродовж шести місяців окупації вони ховалися у підвалах, а останнього тижня перед звільненням не виходили далі двору власних будинків. Авіаудари у місті розбомбили цілі під’їзди, у яких залишились великі діри від першого до останнього поверхів. Зруйновані школа та лікарня, де і досі лежать груди каміння.  Та, разом із тим, увесь цей час, кожен на своєму місці, мешканці виконували свою звичну роботу: оперували у підвалах, видавали посилки, відчиняли для місцевих двері магазинів — трималися, чекаючи своїх. 

Пісок в операційній

У довгому напівосвітленому підвалі ізюмської лікарні горить тьмяне світло. Чоботи в’язнуть у піску. Обабіч стін стоять кушетки, вкриті клейонкою, припорошені пилом. Ліворуч двері — «реанімація». Наступні — вхід до «палати». Тут стоять два залізні ліжка, вікно закрите рожевою ковдрою, цемент вистилає підлогу. Тут прохолодно. Майже два місяці у підвалі ховалися лікарі й пацієнти, лікарі проводили маніпуляції та готували обіди хворим.

— Ми тут сиділи із 2 березня. В підвалі було найбезпечніше, бо в лікарні чотири поверхи. Тут ми боялися хіба авіабомби. Були тут довго. І коли йшли бої, обстріли, медсестри та санітари сюди також спускали людей, — пояснює завідувач хірургічного відділення Анатолій Коваленко.

У білому халаті чоловік іде вздовж сирого підвалу, щоб показати, в яких умовах доводилось працювати. На початку березня, коли частину пацієнтів відправили додому, він разом з евакуйованими хворими виїхав до Слов’янська. На обличчі Коваленка немає зайвих емоцій. Він спокійний. І лише на питання «Ви самі як почуваєтесь?» — усміхається й відповідає: — «Раді, що нас звільнили. Уявіть собі, шість місяців. Ми надавали допомогу, але ж війна — все це було не в такому обсязі, як ми звикли працювати».

Лікарня пережила кілька обстрілів. Перший сильно зруйнував фасад. Поміж металевого брухту покрівлі й каміння видніються сині балони з киснем. Коваленко розповідає, що влучили в будівлю на самому початку вторгнення. Тоді ще можна було залишатися у відділеннях, а коли почалися бомбардування міста — спустилися у підвал. Світла не було і людей рятував дизельний генератор. У таких умовах медики проводили операції — тут же в підвалі.

Згори — бетонна плита. Ліворуч — бетонна плита. Праворуч — бетонна плита. Під ногами — пісок. Посеред великої кімнати в підвалі — стіл-каталка. Це й було місцем, де оперували хворих. Сюди позносили ліки з усіх відділень. Окремо — з розбомблених аптек.

Скільки було операцій? Ніхто не пригадує. П’ять-шість поранених щодня після обстрілів. 

— Спочатку комендантська година була до 16-ї, потім до 19 години. Ми працювали з 8-ї і до вечора. Хтось лишався на чергуванні. Швидка привозила до нас людей. Але не було зв’язку. Хто як міг, так і казав швидкій, де пацієнти. Люди сідали на мопеди чи велосипеди і доїжджали до швидких. Росіяни теж привозили сюди хворих цивільних. Але своїх солдатів у нас вони не лікували. Мали свій військових шпиталь. 

За період окупації Ізюму в лікарні народились четверо малюків. Ніхто з них, звісно, не пам’ятатиме, як лікарі, стоячи у сірому піску підвалу, стерильними рукавицями тримали їхні крихітні тіла.

Хай знає, що батя живий

У Тані ямочки на щоках, високе чоло й чорні брови, волосся заплетене у косу. Тані 31. Вона працює продавчинею в магазині, де майже нічого немає. На порожніх полицях лише кілька пляшок солодкої газованої води й молока, пачки чаю й торти. За окупації бракувало хліба, круп та консервів. У Таниному магазині розраховувались гривнями. 

Дівчина сидить на лавці біля дверей магазину. Поруч — її знайомий, дід Вітя, він теж пережив окупацію в Ізюмі. Мріють, що хотіли б з’їсти.

— Дуже хочеться оселедця і чорного хліба, — каже Таня.

— Та яке! Борщу й сала! — відповідає їй з глибини років дід.

— І борщу, — сміється дівчина.

Таня живе з батьками. У її матері проблеми з серцем, батькові потрібен інсулін. Ліки дівчина купувала «з рук». Їхній будинок розбомбили на початку березня. Тоді вона ховалася у підвалі разом зі ще 26 сусідами. 

— Це було дуже страшно, я ніколи не забуду тієї ночі. Нас бомбили. Думала тоді, що помру. Це було пекло. Ми не вилазили з підвалу, чотири місяці там жили. В нас не було новин. Не було зв’язку. Ми обрізали гнилу капусту і їли її. Ще якусь кашу їли. Зимові закрутки не могли дістати з будинків. Не могли вийти надвір, бо стріляли постійно. 

Після вторгнення росіян магазин, де працює Таня, зачинився — і відновив роботу лише влітку. Власник сказав: треба відчинятися, щоб люди могли купити бодай якісь продукти. 

— Я вже просто не можу плакати. Я плачу щодня. Як гляну на свій дім, я ж там народилася, я все життя там живу… — каже Таня.

Поки дівчина розмовляє з покупцями, дід Вітя намагається пригадати номер телефону своєї доньки. Бракує останньої цифри. Всього має бути десять, у нього — дев’ять. Він хоче передати його тим, хто виїжджатиме з міста і зможе подзвонити. В Ізюмі, одразу після звільнення міста, декілька днів не було зв’язку.

— Вона виїхала до Івано-Франківська. Хай знає, що батя живий.

Вулиця «щаслива» 

Вздовж Ізюму тягнеться довга вулиця. Обабіч неї згорілі та розбомблені будівлі. Банк, відділення пошти, а на центральній площі, де поміж сосен видніються чорні від сажі вікна міськради, — великими літерами напис «Я люблю Ізюм». Цієї ранньої осені тут немає пори року. Небо — сіре, дощ — холодний, вітер — сильний. Війна ніби забрала різноманіття. І лише блискучі каштани кажуть: «Вересень».

Поряд із відділенням пошти стоїть жінка — Ірина Акіншина, операторка відділення. Їй не більше як 40 років, і вона увесь час сміється.

— Ми так чекали, коли наші ЗСУ звільнять місто і ми приїдемо додому.

Ірина виїхала з Ізюму 10 березня. Довго відкладала евакуацію. Наважилась, коли залишатись уже не було де. На початку весни її відділення ще якийсь час працювало: видавали раніше отримані посилки та кошти. 

— А потім авіабомба вже прилетіла, в ніч на 3 березня. Це була перша авіабомба, а я тут дуже близько живу. І після цього ми з підвалів уже не виходили. 

Коли родина Ірини виїхала з міста, тут залишились батьки її чоловіка з собакою.

— Я просто радію, це мій дім. Хай що тут буде, будемо розгрібати, будемо відбудовувати, будемо щось робити, — каже жінка і повертається до відділення.

Нижче вулицею, де незнайомців проводжають поглядом, а діти з усіма вітаються, стоїть автобус українських волонтерів із гуманітарною допомогою, яку привозять із Донецької області.

«Я тільки голову помила. Бігом ставай у чергу!» — кричить хтось у черзі.

«Шарику, не бігай під ногами», — кажуть до великих рудих собак волонтери, які дістають з машини пакети з продуктами.

Біля волонтерської машини, з пакетом молока у руках, стоїть жінка — вона видається надто спокійною в цій метушні.

— Ми дуже раді. Раді, що наші приїхали. Ми пережили жах. Остання неділя була жахлива. Стріляли з усіх боків, бомбили. Ми звикли до далеких пострілів. Але до цього, звісно, звикнути неможливо. Тиждень був цілодобової комендантської години. Ми сиділи й чекали. Дочка у мене вагітна. Скоро стану бабусею, онук буде. В жовтні народжувати. Ми її в Німеччину відправили. Спілкувалися з нею. Вона по вайберу каже: «Мама, пузько». 

Російська армія залишає в українських містах зруйновані школи, лікарні та дитсадки. Деякі міста ми бачимо вперше саме такими: обстріляними, понівеченими, з десятками бездомних псів на вулицях. Людина призвичаюється до всього, але вправно починає відбудовувати та планувати. Горизонт планування під час війни невеликий, але у кожному звільненому місті він замінює виживання на життя.