Усім любові

«Вони розбивають голови, бля*ь! Вот так вони б’ють мужиків! Ось що вони роблять тут. І ось так ми не даємо їм творити усе, що хочуть»,  — кричить один із засуджених на відео з бунту в Одеській виправній колонії № 51.

27 травня 2019 року в ОВК почалася пожежа: засуджені підпалили приміщення чергової частини та пожежний автомобіль, а потім забарикадувались у колонії. На відео з-за тюремного паркану в’язні в усьому звинувачували адміністрацію ОВК — у колонію забороняли передавати їжу, доступ до питної води був обеженим, адекватної медичної допомоги не було. Спочатку засуджені подавали скарги у прокуратуру, потім відмовилися виходити на роботу. Бунт став останньою надією. 

Тюремного капелана, отця Дмитрія Краснобаєва, перестали пускати в ОВК № 51 за кілька днів до цих подій, хоча раніше він майже десять років проводив служби в закладі. Під час пожежі він був одним із тих, кому вдалося сконтактувати з ув’язненими, що не брали участі у бунті, і таким чином розпочати переговори.

В отця Дмитрія ніколи не було власного храму, а нині частину його умовної парафії етапували з Одеської колонії до інших закладів. Однак уже давно його служба вийшла за межі тюремної каплиці.

Кит

І було слово Господнє до Йони, Аміттаєвого сина, таке: Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй проти нього, бо їхнє зло прийшло перед лице Моє. І встав Йона, щоб утекти до Таршішу з-перед Господнього лиця* (Йона, 1:2-3).

***

Уранці будинок під номером 25 у центрі Одеси тонким серпанком огортає туман. Тишу на вулиці розрізає глибоке гудіння Воронцовського маяка в порту. Місто повільно прокидається. 

Поряд із доріжкою, що веде до ажурних воріт в арку будинку, спиняється авто. Задні двері відкриває невисокий чоловік у бандані, чорній шкірянці, за вухо вчеплена блютуз-гарнітура. У нього довга борода, в зібраному у хвіст темному волоссі мерехтять сріблясті ниточки сивини. Чоловік закидає на плече рюкзак і бадьоро вітається:

— Отець Дмитрій Краснобаєв, приємно познайомитися, — і за секунду вже звертається до когось телефоном. — Алло, так, я слухаю. І що я маю зробити? Приїхати по тебе? У кого ти взяв телефон? Дай їй слухавку. Алло, так, дорога пані, дайте, будь ласка, цьому нужденному двадцять гривень на проїзд. У вас немає? Що ж, хай пішки йде, тут недалеко.

Чотириповерховий будинок важко нависає над вулицею. Будівля кінця дев’ятнадцятого століття, фасад із високими вікнами, рясно поцяцькований фільонками й ліпниною, ковані решітки на єдиному балконі. Раніше їх було чотири, але металеві конструкції не витримали й кілька років тому три балкони обвалилися, залишивши по собі тільки двері назовні та сліди роздробленого бетону на фасаді.

Отець Дмитрій швидко проходить в арку і штовхає червоні масивні двері під’їзду. Повз височезні вітражні вікна і старі мозаїки веде на найвищий поверх будинку. Дзвонять до нього постійно: засуджені з тюрем, колишні ув’язнені, волонтери, які працюють із дітьми в інтернатних закладах, жінки у кризових обставинах, хворі з лікарень і багато інших. Телефон не замовкає. 

— Дзвонив «граф» В’ячеслав, — каже жартома. — Бездомний, хотів, аби я його забрав. Грошей не має, щоб доїхати, нічого взагалі у нього немає. А в мене часу обмаль. Скоро мають люди з Біляївки на консультацію приїхати. Чому до мене — не знаю. А навіщо люди до одного лікаря ходять, а до іншого зась? Якщо їдуть сюди, отже, вважають, що я можу їм допомогти. 

Перед тим як стати священником, отець Дмитрій їздив на мотоциклі, носив косухи і, як сам каже, «безцільно бовтався світом». Він одесит у п’ятому поколінні, прадід був диригентом в Одеській філармонії. Наприкінці дев’яностих Дмитрій продавав імпортну побутову техніку «Аристон» та «Індезит». Поряд у відеопрокаті працювала Світлана — тоді студентка Інституту холоду, кріотехнологій та екоенергетики, а нині — дружина отця. За кілька років у них народився старший син Лев, після чого Дмитрій продав свій байк.

Проблем із фінансами у Дмитрія не було, і він думав, що так буде завжди. Але у тридцять сильно захворів, схуд майже на п’ятнадцять кілограмів. Нині він не хоче говорити про хворобу.

— Виявилося, що в Господа власні плани, — Дмитрій зводить очі догори. — Але до православ’я я тоді ще не дійшов, майже десять років був у протестантській церкві. Спочатку ніби все було добре, але з часом мені чогось там забракло. Протестантським пастором ставати не хотів, а розвиватись якось треба було. Я ніби вперся у стіну.

Десять років тому отець Дмитрій навіть не знав, що в Україні діяли дві православні церкви — Київського і Московського патріархатів. Куди йти служити, він не обирав. Спершу пішов до Свято-Іллінського чоловічого монастиря — однієї з перших православних святинь в Одесі, яка й донині підпорядковується УПЦ МП. Таке рішення здавалося логічним, адже саме тут Дмитрія хрестили у дитинстві. Чоловік ходив туди разів зо п’ять, але настоятель так і не вийшов поговорити з ним.

У січні 2009 року Дмитрій вирішив звернутися до отця Олександра Філіппова,  настоятеля Покровського храму УПЦ КП в Одесі, а нині — військового капелана. Уже в травні він став дияконом, співав на крилосі — спеціальному місці для хористів біля іконостасу. А за рік, після навчання, його рукопоклали у священники. Нині отець служить у Православній церкві України.

— Пам’ятаєте, що було з Йоною, коли він не послухався Бога і не пішов проповідувати до Ніневії? — риторично запитує отець Дмитрій. — Його проковтнув кит. І лише на третій день він покликав Бога, аби той його врятував. Тобто, уявляєте, яким упертим треба бути, щоб три дні й три ночі сидіти в череві гігантської рибини, серед гнилі, смороду й водоростей, і не просити про допомогу?

— То яким був ваш кит?

— Коли Бог мене покликав, я на свого кита чекати не став, — коротко відповідає отець і тисне на кнопку дзвоника біля дверей квартири.

Грішники

І було Господнє слово до Йони вдруге таке: Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй на нього те слово, що Я говорив був тобі! І Йона встав, і пішов до Ніневії за Господнім словом (Йона, 3:1-3).

***

— Ось ця посилка поїде… у Житомирське СІЗО! — вигукує отець Дмитрій, розглядаючи великий пакунок у себе в кабінеті. Робочим його назвати язик не повернеться. У невеликій кімнаті з високою стелею яблуку ніде впасти.

На підлозі стоять готові до відправлення пакунки з одягом, предметами гігієни, книжками. Біля входу частину простору займає шафа, до неї тулиться вішак із верхнім одягом. З одного боку стіни, над письмовим столом, захаращеним зошитами та різноманітними паперами, нависають полиці, вщент набиті книжками, папками для документів та всіляким дріб’язком. За одну з полиць учеплено вішаки з чоловічими сорочками. Ближче до дальнього кута кімнати стоїть фортепіано «Ластівка», клавіші якого прикриті смугою рожевої тканини. Згори на ньому лежить віолончель старшого сина Лева. Навпроти — електропіаніно, яке отець Дмитрій бере з собою на благодійні виступи. Підвіконня застелене червоною скатертиною, на ньому рівними рядами шикуються ікони різних розмірів. Лики святих споглядають і зі стін.

На одній з полиць стоять дві фотографії. На першій — діти у дитячому садку, на другій — отець Дмитрій із в’язнями Одеської виправної колонії №51.

— Служба Божа — це добре, але треба було і євангельські заповіді виконувати. Усі двері переді мною відкрилися дуже швидко, — розповідає він. — Власного храму я не мав і не маю досі. Подзвонив знайомому священникові, а той запропонував служити в Одеській виправній колонії, бо там не було священника з нашого патріархату. Наступного дня я туди прийшов, і на мене наче Божа благодать зійшла — відчув, що маю тут служити.

Отець підводиться з крісла і дістає з полиці фотокартку. Юрій Федорович — уже покійний, Толік — вийшов із тюрми, поїхав на захід України, одружився, Кирило — відсидів 12 років, вийшов, зробив зуби, влаштувався на роботу. Ним отець особливо пишається.

— Я прийшов до них і сказав, що такий самий грішник, як і вони всі. Їх так вперло, що я не почав одразу розповідати, як треба жити. Не кричав, що я святий і праведний. Бо ми ж не робимо поганих речей не тому, що такі хороші. А тому, що Бог із милості своєї не дає обставинам скластися так, щоби ми впали. Хоча статися це може дуже легко.

Пізніше отець почав навідувати Чорноморську виправну колонію для жінок № 74, але співпраця протривала недовго — священники УПЦ МП не захотіли ділити простір. Це зараз тюремне капеланство регулює закон. А коли отець Дмитрій тільки починав служити, усе залежало від домовленостей між Церквою та адміністрацією тюрем.

Цього року кілька ув’язнених в ОВК № 51 підпалили приміщення чергової частини та пожежний автомобіль на території закладу. Таким чином в’язні бунтували проти неналежних умов утримання. Уже після бунту правозахисники повідомляли, що в колонії засудженим не давали питної води, медичної допомоги, зокрема терапії для хворих на СНІД, а також не реалізовували програм соціалізації ув’язнених. У Мін’юсті вирішили розформувати колонію — там перебувало близько 400 засуджених, їх уже етапували до інших закладів.

— Я допомагав чим міг, але в’язні там перебували в жахливих умовах. Якщо жити так три, п’ять або сім років, то, звичайно, з’явиться бажання влаштувати бунт або вийти на свободу і когось прибити. Людину можна позбавити волі за рішенням суду, але ніхто не може відбирати гідність. 

Отець Дмитрій далі служить у Стаціонарному відділенні обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом та госпісі при ньому, передає одяг, білизну, медикаменти та предмети гігієни в Одеське СІЗО, а також допомагає тим, хто вже відсидів і не має куди піти на волі. Отець також надсилає пакунки з гуманітарною допомогою всією Україною — туди, де є необхідність.

Гроші та матеріальну допомогу збирає через соцмережі. Для цього створив Благодійний фонд «Одигітрія» — на честь ікони Богородиці з Ісусом-дитям. Майже кожен допис із проханням про допомогу, молитву чи збір коштів отець Дмитрій закінчує однаково двома словами: «Усім любові».

До кімнати заходить старший син Лев, за ним забігає молодший, Ілля. Дружина отця Світлана, вродлива жінка з великими світлими очима і довгим волоссям, сором’язливо стоїть біля дверей.

— Діти звикли до того, що тато — священник, допомагає нещасним людям, працює з тими, хто сидить у тюрмі, — каже Світлана. — Звичайно, вони розуміють, що то не ті люди, з яких варто брати приклад. Я намагаюся вибудовувати кордони, наприклад, аби бездомні, які приходять по допомогу, не ночували в нашому під’їзді. А ще мені не подобається багато стереотипів стосовно того, якою має бути дружина священника.

— Матінка не повинна носити джинси! — вигукує Дмитрій.

— А ще має ходити у довгих спідницях, хустині й продавати свічки у парафіяльній крамниці, — усміхається Світлана.

— Кажу їй, хай ходить, у чому хоче. Ну що, — повертається до нас. — Може, вам заграти щось? Тільки гратиму на електронному фортепіано — «Ластівку» давно треба налаштувати, а це дорого.

Отець Дмитрій сідає за клавіші, трохи роздумує і на пару хвилин дитячий щебет і вуличний шум зникають у звуках музики.

Важке місто

І зачав Йона ходити по місті, на один день ходи, і проповідував і казав: Ще сорок день, і Ніневія буде зруйнована! І ніневітяни ввірували в Бога, і оголосили піст, і позодягали верети, від найбільшого з них аж до найменшого. […] І побачив Бог їхні вчинки, що звернули зо своєї злої дороги, і пожалував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив (Йона, 3:4-5; 10).

***

Дзвонять у двері. Отець відчиняє, а на порозі В’ячеслав — той самий, що дзвонив уранці. Відсидів понад два десятки років у в’язниці, а як термін сплинув, з’ясувалося, що виходити нікуди. Так він опинився на вулиці. Отець Дмитрій зустрів його кілька місяців тому. Після того як отець якось дізнався, що В’ячеслав ночує на Приморському бульварі, знайшов для нього маленьку кімнатку. Але за неї треба платити. В’ячеслав береться за всяку роботу, яку може знайти, втім, винаймати житло самостійно бракує грошей. 

— Не знаю, що б зі мною було, якби не отець, — ледь розбірливо хрипить Славік. — Я шукав на ринку, де поїсти, а він до мене підійшов і запитав, чи готовий я виправлятися. Тепер у мене є шафа з речами навіть, у мене такого ніколи не було.

— Ну все, досить. Усі зрозуміли, який я хороший, — відмахується отець Дмитрій і на ходу благословляє. — Славік, ти казав, у тебе є направлення до лікарні. Де воно?

Славік простягує отцеві файлик із кількома папірцями й рентген-знімком. Він не перший, хто приходить у квартиру на найвищому поверсі будинку під номером 25. 

Сергій вийшов із тюрми і пів року жив у отця — аж поки знайшов кімнатку у напівпідвальному приміщенні. Тепер він на власних хлібах.

Ваня тиждень пожив після відсидки, а тоді пішов. Незабаром повернувся назад, плакав. Отець залишив його, і так минуло чотири роки. Зараз Ваня живе у Хмельницькому, не п’є вже рік, працює.

Таня з’явилася шість років тому. Вона громадянка іншої країни, чоловік загинув, сама живе у дешевому хостелі. Працює в магазині, але вчора роботодавець не заплатив грошей за місяць, а ще й оштрафував. Тому сьогодні Таня ще прийде у гості до отця і вони всією родиною вирішуватимуть, що робити далі.

Катю з чоловіком отець вінчав. Вони брали шлюб в ОВК, де наречений відбуває термін. Згодом у них народилася дитина, крихітна дівчинка з очима-ґудзиками, і Катя з дочкою пів року жила під поглядами святих у тій самій кімнаті з високими стінами і «Ластівкою» в куті. Зрештою подалася до родичів на північ, але Дмитрій гадає, що ще повернуться і знову доведеться ставити дитяче ліжечко.

— Не всім вдається тут вижити. Одеса — непросте місто, — зітхає отець. — Добре, Славік, грошей на лікування в тебе немає, а в цих лікарських каракулях я нічого не розумію. Поїдемо в лікарню разом. Але спершу допоможеш мені завезти пакунки на пошту.

Кілька важких пакетів — надіслати в Житомирське СІЗО, п’ять великих коробок із одягом — отримати і розсортувати. У поштовому відділенні отця Дмитрія вже знають, допомагають занести важке у машину, показують, як налаштувати застосунок у телефоні, щоб одразу бачити, коли надійшли посилки. 

Перед під’їздом Славік просить друга, теж бездомного, занести коробки на четвертий поверх. Чоловіки складають їх стовпчиком поряд із фортепіано, і здається, ніби вони займають увесь простір, забирають усе світло. 

— Так, місія змінила наш побут, наше життя, але не змінила нас, — усміхається Світлана, розрізаючи скотч на коробках. Аби кімната не перетворилася на склад, речі необхідно розсортувати — частину передадуть у благодійні організації, частину надішлють у колонії та СІЗО.

Отець Дмитрій спускається вниз, купити бездомним помічникам поїсти у сусідньому кіоску.

— В мене вища богословська освіта, я не маю цим усім займатися, — каже отець. — Але я ніколи не шукав легких шляхів, завжди був божевільним у перших рядах. Є потреба душі у справах милосердних. Думаю, що це у всіх людей однаково працює. Славік, поїхали!

Гра в більярд

І було це для Йони на досаду, досаду велику, і він запалився. І молився він до Господа та й казав: О Господи, чи ж не це моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Таршішу, бо я знав, що Ти Бог милостивий та милосердий, довготерпеливий та многомилостивий, і Ти жалкуєш за зло. А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя! А Господь відказав: Чи слушно ти запалився? (Йона, 4:1-4).

***

У дворі Єврейської лікарні сновигають швидкі. Дві санітарки котять подвір’ям старого на металевій поіржавілій каталці. Старий голосно виє від болю. Фасадом хірургічного корпусу повзуть тріщини завширшки з кулак, старовинну штукатурку обтирає пошарпаний білий кіт — місцевий вуличний господар. 

Отець Дмитрій відчиняє багажник машини і вперше за весь день одягає чорну рясу і наперсний хрест. 

— Щоб бачили, хто йде, — каже. — Далеко не всі лікарі готові допомагати бездомним. Може, хоч мені не відмовлять.

Іще влітку отець Дмитрій служив у каплиці Центру медичної реабілітації і санаторного лікування «Одеса», який нині підпорядковується Міністерству оборони. Однак із приміщення довелося виїхати. Ще кілька років тому місцева влада виділила благодійному фонду напівпідвальну закинуту кімнату в одному з житлових будинків. Попри плісняву, сирість і відсутність будь-яких зручностей, отець узявся за ремонт. Однак місцеві мешканці були проти сусідства з центром, який допомагає бездомним та колишнім засудженим.

— Христос заповідав нам годувати голодних, одягати нужденних, лікувати хворих, допомагати ув’язненим, підтримувати малодушних. Я намагаюся робити свою справу якісно. Тому в мене й немає відчуття, що все марно. Це як грати у більярд — вдаряєш кульку — і, якщо вона важка, наповнена, то вдарить іншу та змінить її траєкторію. А якщо легка, не має ваги, то просто відскочить.

Після закриття каплиці при санаторії отець Дмитрій проводить служби в одеських катакомбах. Частину музею-заповідника «Катакомби Одеси» виділили під місце для служіння. Кожної останньої неділі місяця отець збирає охочих на поверхні, спускає у підземелля і після служби виводить. 

— За радянських часів, коли Церква була у підпіллі, священники теж спускалися в катакомби і правили там, — пояснює Дмитрій. — Там навіть краще, ніхто не сновигає туди-сюди, зв’язку телефонного нема. Відчуваєш себе ближче до Бога, ніж на поверхні.

Разом зі Славіком вони заходять до приймальні лікарні. Отець пояснює пані в реєстратурі, що пацієнт не він, що потрібен огляд і здача аналізів. Що, можливо, знадобиться госпіталізація. Славік стає в чергу на УЗД. Тут вони надовго.

Отець Дмитрій виходить і важко сідає на лавку спиною до будівлі, втуплюється у недіючий фонтан посеред двору, на якому дрімають коти, розправляє рясу й гучно видихає.

— Господи, якби хто знав, як я втомився. Якби хто знав, як мені хочеться тиші.

Благодійний фонд «Одигітрія», який допомагає людям, що вийшли з місць несвободи, потребує допомоги. 

Реквізити фонду

Назва отримувача: БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ОДИГІТРІЯ

Код отримувача: 39893123

Рахунок отримувача: UA17 328704 00000 26006054220957

Назва банку: ЮЖНЕ ГРУ АТ КБ «ПРИВАТБАНК»

Код банку (МФО): 328704 

*У тексті використані уривки з Біблії у перекладі Івана Огієнка

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]